15

Міністерство освіти і науки молоді та спорту України

Національний університет кораблебудування імені адмірала Макарова

Гуманітарний інститут

Кафедра правознавства

Реферат з дисципліни Юридична деонтологія

Тема: «правозахисна діяльність спеціалістів-юристів»

Виконала: студентка групи 1511

Воробйова Ю.М.

Перевірив:

старший викладач кафедри правознавства

кандидат юридичних наук Сікорський О.П.

Миколаїв – 2012

План

Вступ

1. Юридична професійна діяльність та її значення

2. Юридична виконавча діяльність.

3. Службовий професійний обов’язок.

4. Права і обов’язки захисника

Висновок

Вступ

В юридичній літературі викладені різноманітні підходи до дослідження юридичної практичної діяльності, визначення її поняття, ознак, структурних елементів, призначення, функцій і т.д. В одному випадку: • юридична практична діяльність пов'язується з постійною роботою над юридичними текстами (законами, судовими рішеннями, літературою), подоланням юристами особистих установок, їх надпартійністю та об'єктивністю у професійній діяльності, використанням при її здійсненні таких професійних категорій, як винність, причинність, відповідальність, давнина, компетентність, правова сила і ін.; • відзначається, що для неї повинні бути притаманні: правовий захист безпеки і суспільного порядку, повага до договорів, самоконтроль за критеріями законності, рівності, справедливості і практичності, дотримання принципу культури стосунків і поваги; • підкреслюється, що діяльність юристів повинна проходити в рамках і на основі упорядкованих процедур і методично коректної поведінки, а їх рішення — грунтуватися на вільній від протиріч і логічно точної аргументації. В інших - акцентується увага на взаємозв'язку юридичної практичної діяльності і права, підкреслюється, що: • в її основі лежить право, створене цивілізацією для установлення відповідних меж поведінки членів суспільства, держави; • вона здійснюється як в формі правової врегульованості, так й поза правовою регламентацією, причому правова форма діяльності пов'язана з розглядом і вирішенням по суті юридичної справи - правопорушення, спору про право, скарги і т.д., а не врегульована правом юридична діяльність базується на таких соціальних нормах, як норми моралі, звичаї, традиції, канонічні, церковні норми, норми громадських організацій; • вона забезпечує досягнення в суспільстві і державі правової і загальної культури, що сприяє створенню цивілізованого правопорядку.[1]

1. Юридична професійна діяльність і її значення Основою методології пізнання юридичної практичної діяльності є діяльністний підхід, який має статус загальнонаукового і використовується багатьма гуманітарними науками - філософією, соціологією, психологією та іншими. Це дає підстави вивчати юридичну практичну діяльності як вигляд або форму соціальної діяльності взагалі, а серед характеристик виділяти ознаки, які притаманні усім видам соціальної діяльності, та ознаки, що є специфічними та унікальними для юридичної практичної діяльності. У вивченні в процесі якої вплив на об'єкт здійснюється переважно з використанням правових засобів; • що особливо суворо регламентується правовими нормами; • здійснюється тільки для досягнення правової мети; • результати якої мають правове значення. Юридичність як властивість соціальної діяльності, у викладеній вище інтерпретації, притаманна тільки професійній діяльності юриста, а всім іншим, хоча і близьким за характеристиками видам соціальної або правової діяльності, властиві окремі прояви юридичності, а не весь комплекс її ознак, і тому вони не можуть бути віднесені до юридичної практичної діяльності, як особливостей юридичної практичної діяльності може бути використаний не тільки діяльністний підхід, але й контент-аналіз правових документів національного та іноземного права, міжнародних вимог, їх порівняльно- правовий (порівняльно-логічний і порівняльно-історичний) аналіз, а також думки практикуючих юристів, які безпосередньо здійснюють цю діяльність, а не тільки правові наукові поняття, конструкції та формально-логічні правила їх виведення. У загальнонауковому аспекті соціальна практична діяльність розглядається як форма свідомого та активного відношення людини, соціуму до навколишнього світу, що є домінантою та фактором розвитку суспільства, умовою його існування, складовою частиною його культури, зміст якої складає його доцільна зміна та перетворення в інтересах людей і яка містить в собі мету, засоби, результат і власне самий процес діяльності. Всі ці характеристики в тій чи іншій мірі притаманні й правовій практичній діяльності (правовій поведінці), складають її загальносоціальні властивості. Проте, правова практична діяльність має властивості, які відрізняють її від інших видів соціальної та правової духовної (наукової, освітянської) діяльності. Основною відмінністю від інших видів соціальної практично наприклад, не може бути віднесена до неї діяльність народних депутатів. більшість видів службової діяльності працівників органів внутрішніх справ, Служби безпеки, керівників і посадових осіб міністерств, відомств, установ та організацій, для яких право, правові засоби, правові наслідки результатів діяльності - тільки засіб для вирішення інших цілей - політичних, економічних, управлінських тощо.

Часто професійний обов'язок юриста збігається з юридичним, особливо у тих випадках, коли працівник не перебуває на службі або ще не працевлаштований. Так, виконуючи професійний обов'язок, він зобов'язаний реагувати на правопорушення (це може бути профілактична бесіда з правопорушником, різноманітні консультації чи рекомендації тощо), а юридичний обов'язок у цьому випвипадку змусив би юриста вдатися до конкретних санкцій.

2.Юридична виконавча діяльність

Поряд з іншими видами юридичної діяльності виконавча діяльність по­сідає чільне місце у сфері реалізації права і є одним із важливих засобів за­безпечення ефективності у роботі механізму правового регулювання, засо­бом втілення соціальної справедливості на практичному рівні. Виділення цього напряму юридичної роботи в окремий вид сприяло формування окре­мого органу влади з відповідним статусом та створення необхідної законо­давчої бази для його діяльності. Хоч інститут виконавчого провадження має тривалу історію, його роль та значення для правової системи України було найбільш повно розкрито наприкінці 90-х років XX століття з прийняттям органічного та процесуального законів, присвячених названому інституту¹. Довгий час виконавча служба функціонувала при судах, керуючись чинним законодавством СРСР: Цивільним, Цивільно-процесуальним, Кримінальним, Кримінально-процесуальним кодексами Української РСР. Однак останні роки виконавча служба не виправдовувала свого призначення, на що були чинники об´єктивного походження. Цей фактор сприяв прийняттю рішення про створення самостійної служби, підлеглої Міністерству юстиції України.

Говорячи про підвищення соціальної ролі та значення виконавчого про­вадження, не слід все зводити лише до прийняття законодавчих актів, нор­мативна основа для виконавчих дій формувалася і в попередні роки. Скорі­ше слід зазначити, що новий нормативний акт став завершальною ланкою в перебігу подій щодо актуалізації виконавчого провадження. Серед основних причин, що змусили державу на такий крок, перш за все слід назвати розви­ток відносин власності, появу нової еліти суб´єктів господарювання, сформо­ваної на приватній власності.

В умовах домінування державної власності, тотального контролю за гос­подарською діяльністю окремих фізичних або юридичних осіб проблеми виконання рішень влади в таких масштабах не було, враховуючи той факт, що відносини господарювання складалися в основному в межах однієї форми власності. Однак у ринкових умовах правове забезпечення економічних відно­син має бути на більш високому рівні, що передбачає залучення нових та більш ефективних механізмів захисту та охорони власності. Як один із та­ких засобів може розглядатися державна виконавча служба.

Водночас заслуговує на увагу й інша думка українських вчених, що ви­світлюють також проблемні сторони функціонування виконавчої служби. Сьогодні, як зазначають СЯ. Фурса та СВ. Щербак¹, проблема примусового виконання рішень судів та інших органів юрисдикції набула нового змісту у зв´язку з тим, що прийняття нового законодавства про виконавче проваджен­ня не тільки не вирішило, а навпаки, поставило блок нових питань, пов´яза­них із подальшим удосконаленням норм законодавства про виконавче про­вадження. Нерозробленість цілої низки проблемних, спірних моментів, пи­шуть автори, призводить до незахищеності прав власника та інших зацікав­лених осіб і дорого коштує як окремим учасникам цивільного обігу, так і дер­жаві в цілому, а тому потребує значного оновлення. При цьому сучасний етап перебудови виконавчого провадження, коли правова наука все більше впли­ває на суспільні відносини, потребує відповідного ґрунтовного аналізу. Од­нак неможливо аналізувати відповідну процедуру без визначення її місця в правовій системі України.

І все ж, ураховуючи певні недоліки законодавчого регулювання виконавчої діяльності, можна констатувати факт безпосереднього функціонального зв´яз­ку виконавчої служби з діяльністю суду, що надає судовим рішенням реального змісту. Як і судові органи, органи державної виконавчої служби здійснюють правозахисну функцію, втілюючи у практику життя індивідуально-правові акти органів влади та використовуючи при цьому примусові заходи впливу.

Згідно із сучасними теоретичними уявленнями органи державної виконав­чої служби не належать до ланки судових установ, їх зараховують до системи органів виконавчої влади. Водночас виконавчу службу не можна охарактери­зувати як правоохоронний орган, що випливає з аналізу статті 1 Закону України "Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів".

Згідно з чинним законом, державна виконавча служба входить до си­стеми органів Міністерства юстиції України, в межах якого утворено Департамент державної виконавчої служби. Відповідні відділи державної ви­конавчої служби створено на рівні району, міста, району в місті та наділено статусом юридичної особи відповідно до цивільного законодавства.

Основним завданням державної виконавчої служби є своєчасне, повне і неупереджене примусове виконання рішень суду та інших органів. Слід за­значити, що характерною рисою діяльності державних виконавців є застосу­вання примусових заходів, що зумовлено небажанням боржників виконува­ти свій обов´язок. Держава заздалегідь санкціонує застосування примусу дер­жавним виконавцем, передбачаючи, що всі інші засоби вирішення ситуації були використані та не досягли успіху. У зв´язку з цим у сучасній літературі навіть склалася думка, що основним методом правового регулювання діяль­ності виконавчої служби є санкціонований примус.

Аспект примусовості у характеристиці цього напряму професійної діяль­ності юристів не слід сприймати як самоціль або як негативний момент у ха­рактеристиці державної влади, державного режиму. Слід зазначити, що цей вид державного примусу має адміністративно-правовий характер, спрямо­ваний не взагалі на суспільство, а лише на ті правові відносини, в яких одна зі сторін не виконала свого обов´язку, чим порушила право іншої сторони. Тому такий примус слід сприймати як позитив, певне правове благо для по­терпілої сторони, що узгоджується із загальною метою та принципами пра­вового регулювання. Окрім примусу, виконавчу діяльність юристів також характеризують неупередженість, повнота та своєчасність забезпечення ре­алізації суб´єктивних прав учасників правовідносин. Слід приділити особ­ливу увагу принципу неупередженості, що висуває додаткові вимоги до осо­бистості державного виконавця, рівня його професійної культури.

Для характеристики змісту професійної діяльності державного вико­навця необхідно звернутися до елементів його правового статусу, а саме прав та посадових обов´язків. Державний виконавець зобов´язаний вжити всіх заходів для своєчасного і повного виконання рішень компетентних органів влади, надати сторонам можливість ознайомитись із матеріалами справи, ро­з´яснити сторонам їхні права та обов´язки.

Водночас державних виконавців наділено значним обсягом повноважень, що відповідає примусовому характеру здійснення виконавчої діяльності, а саме: накладати арешт на майно боржників, вилучати, передавати таке май­но на зберігання та реалізувати його в порядку, встановленому законом; одер­жувати необхідну інформацію для проведення виконавчих дій; входити до приміщень і сховищ, що належать боржникам; звертатися до суду з подан­ням про розшук боржника або дитини; викликати громадян та посадових осіб з приводу виконавчих документів, що перебувають у виконавчому прова­дженні тощо.

Таким чином, представників цього виду юридичної професії наділено від імені держави достатньо широким спектром повноважень для забезпечення ефективності управлінських рішень, приведення суспільних відносин у відповідність до вимог права.

Підкреслюючи виключність виконавчих повноважень, законодавець за­кріплює рису обов´язковості вимог державного виконавця, що взагалі характеризує систему владних відносин. Рішення влади мають, як правило, імпе­ративний характер, а їх невиконання захищено можливістю застосування владного (в межах закону) примусу. Невиконання законних вимог держав­ного виконавця тягне за собою юридичну відповідальність. Водночас, гово­рячи про обов´язковість рішень виконавця, слід наголосити на певних пси­хологічних або процесуальних труднощах, що виникають при цьому. У ході своєї діяльності працівники виконавчої служби зустрічаються з різними людьми, але основною категорією є боржники. Крім того, що зі сторони останніх завжди слід очікувати на антипатію, в окремих випадках такий ан­тагонізм переростає у фізичну протидію, яка може виражатись як у прихо­вуванні майна, недопущенні у приміщення, ненаданні документів або інших відомостей про майно, так і в погрозах щодо життя та здоров´я. Для попере­дження різних форм протидії державні виконавці залучають до співпраці інших учасників виконавчого провадження (представників сторін, понятих, перекладача, спеціаліста, представників місцевих органів влади та самовря­дування). Окремо слід приділити увагу організації взаємодії виконавчої служ­би та органів внутрішніх справ, що потребує додаткової правової регламен­тації. Як свідчить практика, ефективність виконавчих дій була б більшою, якби така взаємодія була тіснішою або в межах відомства було створено спе­ціальний силовий підрозділ на зразок податкової міліції в межах податкової адміністрації. До речі, в Російській Федерації з 2000 р. в системі служби су­дових приставів діє силовий підрозділ — Сприяння виконавчим діям, бійці якого мають власну форму, право на носіння та використання зброї, що знач­но спрощує перетинання меж приватного охоронного бізнесу. Особливо до­помога органів внутрішніх справ потрібна при розшуку боржника, примусо­вому звільненні приміщення, при вселенні, під час опису майна, його вилу­ченні, коли боржником чиниться опір. Крім того, науковці та практики ствер­джують про необхідність правового закріплення такого заходу, як супровід та охорона державних виконавців працівниками органів внутрішніх справ.

Зміст діяльності та функціональне призначення виконавчої служби в системі органів державної влади обумовили систему вимог, що ставляться до кандидатів на зайняття посади. Державним виконавцем може бути гро­мадянин України, який має юридичну освіту, здатний за особистими і діло­вими якостями виконувати покладені на нього обов´язки. Для кандидатів на зайняття керівної посади ставлять більш високі вимоги, які зводяться до на­явності вищої юридичної освіти і стажу юридичної роботи не менше трьох років.

Водночас для осіб, які претендують на зайняття посади державного вико­навця, встановлено обмеження, що виходять зі змісту статті 12 Закону України "Про державну службу". Так, законом передбачено, що не можуть бути обраними або призначеними на посаду в державному органі та його апа­раті такі особи: визнані недієздатними; які мають судимість, що є несуміс­ною із зайняттям посади; які у разі прийняття на службу будуть безпосеред­ньо підпорядковані або підлеглі особам, які є їх близькими родичами чи сво­яками; в інших випадках, передбачених законами України.

Поряд із цими обмеженнями щодо призначення на посаду є обмеження, які стосуються більшою мірою осіб, що вже призначені виконавцями, — за­борона на заняття підприємницькою діяльністю, на виконання роботи на умовах сумісництва, на участь у роботі керівних органів господарських това­риств, а також неприйняття подарунків від фізичних та юридичних осіб, гро­шових винагород або користування пільгами у зв´язку зі своєю службовою діяльністю.

Щодо подальшої роботи за посадою до працівників також: ставляться вимоги, дотримання яких сприяє ефективному функціонуванню всієї си­стеми органів державної виконавчої служби:

1) добросовісне та професійне виконання своїх службових обов´язків;

2) забезпечення пріоритету прав і свобод людини та громадянина у служ­бовій діяльності;

3) додержання законодавчо закріплених морально-етичних вимог щодо поведінки;

4) недопущення проявів корупції, бюрократизму тощо;

5) збереження державної та іншої охоронюваної законом таємниці.

Юристи, котрі працюють в органах державної виконавчої служби, як і представники всіх інших юридичних спеціальностей, повинні дотримува­тися норм та принципів, що походять від моралі та становлять основу світо­гляду людини, впливають на її поведінку, яка в тій чи іншій життєвій ситу­ації сприймається як єдино доцільна або припустима. Юристам виконавчої служби притаманні такі риси характеру, як ввічливість, комунікативність, принциповість, непідступність, що є необхідним моментом у здійсненні про­фесійного обов´язку. Водночас для державних виконавців характерні риси гуманізму, людяності, доброзичливості, чесності тощо, які є загнальнолюдськими цінностями і без яких особа не повинна здійснювати обов´язків дер­жавного службовця взагалі.

Зазначені характеристики передбачено не тільки нормами національно­го законодавства, професійними кодексами честі, а й нормами, що містяться в актах міжнародних організацій. Особливо це актуально для забезпечен­ня прав людини в Україні.

Характеризуючи окремі сторони виконавчої діяльності та враховуючи владний характер статусу державного виконавця, не можна обминути пи­тання контролю за здійсненням професійних обов´язків цією категорією працівників. Внутрішньосистемний контроль за роботою державного ви­конавця здійснюється його безпосереднім начальником, а також керівни­ками вищого рангу по вертикалі до рівня Департаменту державної вико­навчої служби. У цьому плані до внутрішнього контролю слід віднести такі дії, як добір кадрів, здійснення загального контролю за їхньою діяльністю та забезпечення координації роботи, підвищення їхнього професійного рівня, аналіз звітності та планування діяльності, розгляд скарг та пропо­зицій щодо роботи підрозділів, окремих виконавців, застосування заходів дисциплінарного впливу, вжиття заходів щодо усунення недоліків у роботі.

Водночас слід пам´ятати, що виконавча служба входить до складу системи органів Міністерства юстиції України. Це свідчить про наявність контрольних повноважень з боку міністра, його заступників, а також начальників управлінь юстиції, що також можна вважати внутрішньосистемним контролем.

Зовнішній контроль може здійснюватись, наприклад, органами та поса­довими особами Головного управління державної служби, системи правоохо­ронних органів України, громадських об´єднань або окремих громадян. У кожному конкретному випадку правові наслідки здійснення тієї чи іншої фор­ми контролю будуть різними, але головним фактором слід визнати наявність механізмів, що забезпечують персональну відповідальність, професіоналізм державних службовців, а також законність, гласність та відкритість вико­навчого процесу.

Державна виконавча служба в Україні як новий інститут у системі право-захисних органів має поки що небагату історію після прийняття відповідно­го закону, тому можна передбачити, що виконавча діяльність має перспек­тиви розвитку як спеціалізованого напряму юридичної професії. Так, потре­бує уточнення правовий статус державного виконавця, особливо в частині процесуальної регламентації виконання окремих дій. Окрім того, фахівці процесуального права роблять акцент на необхідності посилення гарантій щодо реалізації державними виконавцями професійного обов´язку. Не по­винні залишитися поза увагою держави й питання соціального захисту ви­конавців та їх сімей, що врешті-решт сприятиме підвищенню не тільки авто­ритету цього виду юридичної діяльності, а й авторитету суб´єктивних прав громадян.