40Гносео філософ

СЕНСУАЛІЗМ (лат. sensus - почуття, відчуття) - гносеологічна традиція, фундирувана трактуванням сенсорного досвіду як семантично вичерпної основи пізнавального процесу, а почуттєвих форм пізнання - як пріоритетних когнітивних процедур. Об'єктивно елементи С. можуть бути ретроспективно виявлені вже в рамках древневосточной (чарвака, моизм і ін.) і античної філософії (софістика, епікуреїзм, стоїцизм і ін.). Центральна проблема С. - проблема онтологического статусу даних почуттєвого досвіду - була сформульована (у радикальній своїй редакції) вже в Протагора і Секста Емпірика: сенсорні дані дозволяють судити не стільки про зовнішні об'єкти як своїй причині, скільки про стани суб'єкта як своєму прояві. У рамках гносеологічного кола проблематики античної філософії оформляється й осьова для майбутньої историко-илософской традиції антитеза почуттєвого і рацинального пізнання (софісти, Сократ і сократические школи, Платон). У середньовічній схоластиці проблематика С. эксплицитно формулюється в контексті відомої суперечки про

универсалиях: номіналізм виступає у філософській традиції як принципова підстава С. (Микола з Отре-кура, Микола Репетуємо, Жан Буридан і ін.), у той час як помірна позиція концептуалізму демонструє синтетичні тенденції інтерпретації почуттєвих і раціональних сторін пізнання (когнітивний синкретизм Абеляра, три "джерела достовірного знання" - почуття, розум, віра - в Іоанна Солсберийского й ін.). У контексті загальнатуралістичної орієнтації ренесансної культури сенсуалістична тенденція виявляється домінуючою (досвідчений ин-уктивизм Телезио, Кампанеллы, Парацельса; "резолютивний аналитизм" Галилея і т.п.). Становлення природознавства Нового часу артикулирует С. як емпіризм (Ф. Бэкон, Гоббс, Гассенди, Кондильяк, Ламетри). Теза Гоббса "немає жодного поняття в людському розумі, що не було б породжене спочатку, цілком або частково, в органах відчуттів" фактично ізоморфно відтворює висхідний до стоїків програмна теза античного З: nihil est in intellectu quod non sit us in sensu. Послідовна реалізація цієї позиції приводить до редукції процедур наукового пізнання до реконструкції дані спостереження: "усе, що недоступно почуттям, незбагненно і для розуму" (Гельвеций), що в перспективі виступає основою неопозитивистской стратегії, орієнтованої на елімінацію з мови науки "метафізичних суджень". З іншого боку, саме в новоєвропейському С. задається імпульс становленню методологічної програми синтезу емпіризму і раціоналізму: діяльність розуму інтерпретується як утворення відвернених ідей і абстрактних понять "зі спостеріга" (Локк). С. 17 в. екстраполює принцип сенсибельности на сферу буття, задаючи йому онтологические характеристики: "існувати значить бути сприйманим" (знамените esse - percipi) у Беркли, відроджене в 20 в. у контексті ідей про онтологически конституйовану сенсорну природу структурних одиниць буття: "сенсибилии" Рассела, "почуттєві дані" у неореалізмі і т.п. Філософія Освіти робить акцент, зворотний берк-лианскому: існувати значить бути сприймаючої ("чутливість" у Дідро як "загальна й істотна властивість матерії"). С. формує магістральний вектор розвитку гносеологічних концепцій Освіти (Гельвеций, Гольбах, Дідро й ін.), фундируваних получившей широке поширення в 18 в. "вібраційною теорією" Гартли (характерні для французького матеріалізму аналогії між сенсорною здатністю людини і музичних клавіш або струнами, що випробують зовнішні впливи). Такий підхід актуалізує осмислення умов можливості єдності даних почуттєвого досвіду, проблематичного при экстремально сенсуалістичній позиції, що гостро ставить в історико-філософській традиції проблему сенсорного синтезу: від проблеми "асоціації ідей" у Юма до проблеми "трансцендентальної єдності апперцепції" у Канта. Зі становленням трансценденталізму акценти в опозиції С. і раціоналізму (дихотомія сенсибельного і интеллигибельного) зрушуються на користь останнього, однак С. зберігає свої позиції в позитивістській традиції (физикализм, стратегія "логічного емпіризму" у логічному позитивізмі) і неореалізмі (концепція "почуттєвих даних" і когнітивна програма "безпосереднього реалізму"). Поряд із класичною гносеологічною артикуляцією З, культурна традиція демонструє також морально-етичної і соціально-педагогічну його розмірності. Так, в античності й у культурі Ренесансу С. виступав не тільки когнітивної, але й в етичній своїй артикуляції - як обґрунтування гедоністичної моральної парадигми (Л. Бала, Бруни-Аретино й ін.)- Філософія Освіти артикулирует свого роду соціальний вимір З, розглядаючи людини як формованого під впливом вражень (сенсорного досвіду), породжених впливом зовнішнього середовища (починаючи з Гельвеция), що приводить до диференціації в просвітительській традиції програм эдукационизма в залежності від соціального контексту з реалізації: якщо в перспективі (в умовах ідеального в оцінному змісті суспільства) можливе виховання за допомогою активного включення індивіда в соціальне життя, то в наявних умовах суспільства, далекого від досконалості, пріоритетними виявляються ізоляціоністські програми виховання на лоні природи (Руссо).

УМОВИВІД – форма мислення, за допомогою якої одержують нове судження на основі одного або більш уже прийнятих суджень. Вихідні судження, на підставі яких виходить нове судження, називаються посилками У., а нове судження, отримане в результаті зіставлення посилок, - висновком. У. підрозділяються на дедуктивні і недедуктивні, або вероятностные. У. є дедуктивним, якщо і тільки якщо воно будується за правилами, що гарантує одержання щирого висновку при щирих посилках. У противному випадку воно є недедуктивним (вероятностным). Як правило, на практиці У. не виражається в повному виді, якась його частина (посилка, висновок), припускаючись, опускається. Іншими словами, У. здобуває энтимематический (греч. in thymos - у розумі) характер. Небезпека застосування энтимемы в тім, що яка мається на увазі частина може укладати в собі помилку, що залишається непоміченої в силу того, що ця частина не одержала явного вираження. Виявлення якої мається на увазі частини - один зі способів виявлення помилок у пізнанні. У. грають винятково важливу роль у процесах пізнання. Вони дозволяють одержувати нові знання без безпосереднього звертання до досвіду. (Див. також: Силогізм). МПИРИЗМ (греч. empeiria - досвід) - напрямок у теорії пізнання, що визнає почуттєвий досвід джерелом знань і стверджуюче, що все знання ґрунтується на досвіді. При цьому, інша пізнавальна здатність людини - розум - розглядається в Э. тільки як сполучення і перекомпонування того матеріалу, що даний нам у досвіді, а також як здатність, у принципі нічого не додає до змісту нашого знання. У методологічному плані Э. - це принцип, відповідно до якого життєва практика, мораль і наука повинні базуватися винятково на відповідному досвіді. У якості цілісної гносеологічної концепції Э. сформувався в 17-18 вв. В історії філософії Э. виступав як ідеалістичний (Юм, Беркли, Мах, Авенариус, сучасний логічний Э. і т.д.), суб'єктивний досвід, що визнавав єдиною реальністю, (відчуття, представлення), і як матеріалістичний Э. (Ф. Бэкон, Гоббс, Локк, Кондильяк і ін.), що вважав, що джерелом почуттєвого досвіду є об'єктивно існуючий світ. Протилежний Э. - раціоналізм. (Див. також: Досвід, Емпіричне і теоретичне).

Пізнання – це процес здобування знань, створення образів, моделей теорій реальності ( це інформативний аспект знання). Прагнення володіти реальністю, проникнути в її приховані підвалини ( це активістський або вольовий аспект пізнання). Бажання досягти найважливішого, найпозитивнішого для людини стану досконалості ( це смисловий аспект пізнання).

Якщо розуміти пізнання винятково в дусі продукування знань та інформації, то не уникнути скепсису, адже дійсність постає перед нами нескінченною як за обсягом, так і за глибиною. Але при тому ми не можемо не визнати, що знання та пізнання справді збільшують можливості людини в її взаємодії зі світом, значно збагачують сфери та напрями людської життєдіяльності, збільшують ступені людської свободи. Так само людина наших днів знає про себе саму.

Отже, можна констатувати: пізнання не можна розглядати однобічно; у реальному виявленні пізнання - це органічний елемент людської життєдіяльності, що розвивається від незнання до знання, від неповного та неповного знання - до повнішого та надійнішого, від видіння туманного, затьмареного - до проясненого.

Звідси випливає необхідність виділення у суспільному та індивідуальному розвитку пізнання двох основних стадій:

а) стихійної, яка є досить консервативною, належним чином не усвідомленою;

б) активно - дійової, яка є усвідомленою, свідомо організованою та спрямованою на спеціальне продукування знань.

2. Види пізнання

Життєво — досвідне пізнання постає безпосереднім, прямо вписаним у процеси повсякденної людської життєдіяльності; воно є дуже

різноманітним за проявами, але не розчленованим ні за змістом, ні за формами існування: тут емоції переплетені зі знанням, бажанням тощо;

Мистецьке пізнання окреслює реальність не відсторонено, а через переживання. Воно більше передає не предметні окреслення дійсності, а людське становлення до неї. За змістом воно умовне, тобто надає простір проявам уяви, фантазії, суб'єктивним схильностям людини. Завдяки цьому художнє пізнання інколи випереджає хід подій, окреслює їх більш багатогранне, багатобарвне та життєво, ніж наука;

Наукове пізнання культивується спеціально через усвідомлення ролі знання; воно є спеціалізованим та спеціально організованим, контролює свій хід, намагаючись досягти максимального ступеня достовірності знання;

Релігійна — містичне пізнання часто окреслює джерела своїх відомостей як божественне об'явлення, особливе просвітлення, і хоча ці джерела залишаються для нас багато в чому таємничими та недосяжними ні для контролю, ні для свідомого використання, немає сенсу заперечувати особливу значущість для людини того, що викладено у священних текстах і релігійних настановах; сама історія людства переконливо це доводить;

Екстрасенсивне пізнання, інтерес до якого особливо зріс наприкінці

20 ст., також залишається для нас багато в чому незрозумілим; ми можемо констатувати, що так звані екстрасенси, контактники мають можливість отримувати інформацію з якихось незвичайних джерел. Цей вид пізнання використовують у суспільстві, але природа його для науки поки що незрозуміла.

Розвиток сучасного наукового знання, що за своїм характером є інтегральним, вимагає подальшого поглиблення суміжних досліджень у науці. Інтегративні процеси в сучасній науці роблять необхідним міждисциплінарний, комплексний підхід до досліджуваних проблем. Такий підхід стає однією з головних особливостей розвитку науки в сучасних умовах, оскільки в його основі лежать глибокі якісні перетворення в практиці науково-технічного і соціального прогресу, що зумовлює зміцнення зв'язків між різними структурними рівнями об'єктів, прискорення темпів пізнавальних процесів.

Складний і взаємозалежний характер сучасного суспільного розвитку обумовлює шіни не лише в змісті, а й у структурі пізнання, виникнення його нових напрямків і рівнів. З'являються особливі напрямки досліджень, які виступають міждисциплінарними, комплексними як за характером, так і за використаними засобами.

Разом з тим виникає необхідність не лише виявлення для дослідження нових комплексних проблем, а й аналізу, що передбачає глибокий зв'язок науки з Іюдиною, її єдність з культурою в цілому, людське призначення наукових знань, їхню культурну цінність. На шляху такої інтеграції культури і науки найбільше виявляється гуманістична спрямованість наукових досліджень, що набуває сьогодні яе лише теоретичного, а й зростаючого практичного значення.

Характер і спосіб функціонування науки в суспільстві обумовлені не лише потребами технічного розвитку, інтересами матеріальної практики, а й більш загальними цілями культурного порядку. Наука в своєму розвитку також виявляє формуючий вплив на характер і зміст усіх культурних процесів у суспільстві, породжуючи при цьому якісно нову культурну ситуацію. Зміст наукового знання, характер розвитку в суспільстві можна правильно зрозуміти і всебічно розкрити, якщо врахувати входження науки в загальний культурний контекст. Тому важливо розкрити також соціокультурний механізм функціонування науки, визначити її загальнокультурну значимість, цінність з точки зору історичної перспективи. Наука не лише співвідноситься з культурою, а й відноситься до неї. Інакше кажучи, — наука має власну культурну сутність, оскільки освоєння людиною об'єктивного ;віту (процес творення "другої природи") власне і є вираженням культури.

У сучасних умовах наука все більше перетворюється із засобу технічного трогресу, в органічну частину соціального і культурного розвитку, що охоплює не Інше ставлення людини до природи, а й її ставлення до інших людей і до самої себе. Гут поєднуються технологічні, культурні та гуманістичні потенції науки.

Результатом цього процесу є зростання продуктивності суспільної праці, причому не лише за рахунок нової техніки, а й за рахунок її поєднання з підвищенням культури праці. Тому технічне застосування наукового знання виступає культурною силою, культурним феноменом, оскільки воно одночасно є і процесом розвитку самої людини.

дійсність і на основі цього — створення більш ефективних та доцільних засобів і джерел виробництва матеріальних благ. Однак ні знання самі по собі, ні матеріальні блага не є метою розвитку людини. Вони слугують лише основою для вирішення найфундаментальнішого завдання — всебічного розвитку людських сутнісних сил.

Система знань входить у культуру тією мірою, якою вони розпредметнюються в творчій діяльності — у виробництві, в мистецтві тощо, тобто в будь-якій сфері освоєння людиною дійсності. Як процес виробництва нового знання, наука тим самим є виробництвом людини як суб'єкта культурно-історичного процесу. Цей суб'єкт має формуватись не як функція власної професійної діяльності, а як цілісна особистість, як представник суспільства, тобто універсально.

Розкриваючи за допомогою науки закономірності природного і суспільного розвитку, перетворюючи на цій основі об'єктивні умови своєї праці і спілкування, поди створюють такі форми життєдіяльності, які мають відповідати їхньому культурному призначенню. Лише усвідомлення і практична реалізація дійсно культурної потреби людини в науці надає її розвитку справді гуманістичного характеру.

У зв'язку з тим, що наука орієнтується на розвиток творчого потенціалу людини, юна стає органічним компонентом культури, а також фактором, що визначає тип дії культури. Все це надає науці гуманістичної орієнтації. Не тільки наука детермінує культуру, а й культура впливає на появу у науки нової якості — гуманістичної спрямованості. Гуманістична спрямованість науки є джерелом могутніх моральних стимулів наукової творчості.

Наука в сучасних умовах характеризується тим, що чим далі, тим більше вона стає співвідносною з людськими потребами, що виражаються не лише у вигляді соціальних цілей, а й безпосередньо. Досягається це завдяки підвищенню ролі подини як суб'єкта наукової діяльності. Крім того, наука все більше проникає не Інше в суспільне, айв індивідуальне життя людини, суттєво перетворюючи його. В результаті цього наука стає ще більш залежною від суспільства, але разом з тим цей зв'язок індивідуалізується, набуваючи особистісного характеру.

Перед людством всім ходом об'єктивного розвитку історії поставлено завдання, нд вирішення якого залежить і майбутнє науки — змінити соціальну спрямованість розвитку науки і зробити її органічним елементом гуманістичне орієнтованої культури. Наука дедалі більше стає тією культурною силою, яка в поєднанні з художньо-практичним освоєнням світу і поглибленням моральних засад суспільства виступає одним із найважливіших і найнеобхідніших факторів не тільки перетворення зовнішніх умов людської життєдіяльності, а й творчого розвитку самої подини, її потреб і здібностей. Тісний внутрішній інтегративний зв'язок між розвитком індивіда та розвитком сучасної науки стає в даний час очевиднішим.

Наука для людини — лише така гуманістична орієнтація створює основу для оцінки науки з точки зору її впливу на людину, підпорядкування її іманентних цілей загальній меті соціального розвитку, в яких реалізація сутнісних сил людини стає самоціллю. Тому виникає питання не лише про цінності наукової істини, а й про її дну, причому "точкою відліку" тут знову є людина.

Наука все більше перетворюється в своєрідний епіцентр культури, дедалі активніше впливає на подальший її розвиток і одночасно є складовою частиною, необхідною передумовою розвитку самої людини.

Все це дає підстави зробити висновок про те, що наука, спрямована на розвиток сутнісних сил людини, є феноменом культури. Звідси орієнтир науки на розвиток людини, її творчих здібностей, культури мислення. Наука тим самим є явищем величезного культурного значення, що докорінно змінює всю систему людських в'язків з природою і людини з людиною.