Загальнологічні методи пізнання.

Аналіз і синтез. Це найелементарніші й універсальні прийоми наукового пізнання, які є підвалинами логічного мислення, оперування поняттями. Аналіз – процес уявного, а нерідко і реального розчленовування предмета, явища на частині (ознаки, властивості, відносини). Процедурою, зворотною аналізу, є синтез. Синтез – це з'єднання виділених у ході аналізу сторін предмета в єдине ціле. У судженнях виражається зв'язок між поняттями, розкривається їхній зміст, дається визначення, а самі поняття є наслідком діяльності мислення у формі суджень. Аналітико-синтетична логіка здійснюється саме у формі суджень.

ІНДУКЦІЯ (від лат. induction – наведення). Значна роль в узагальненні результатів спостереження й експериментів належить особливому виду узагальнення даних досвіду - індукції. При індукції думка дослідника рухається від часткового до загального знання. Розрізняють популярну і наукову, повну і неповну індукцію.

ДЕДУКЦІЯ. Протилежністю індукції є дедукція: рух думки від загального до часткового знання. На відміну від індукції, з якою дедукція тісно зв'язана, вона в основному використовується на теоретичному рівні пізнання. Умовивід – логічна форма дедукції й індукції – це такий логічний процес, у ході якого з декількох суджень на основі закономірних, істотних і необхідних зв'язків виводиться нове судження, що містить нове знання про дійсність.

Процес індукції зв'язаний з такою операцією, як порівняння – установлення подібності й розходження об'єктів, явищ. Індукція, порівняння, аналіз і синтез підготовляють ґрунт для вироблення класифікацій.

СИСТЕМНО-СТРУКТУРНИЙ МЕТОД. Спирається на спостереження матеріальних утворень як систем, що мають певну структуру та кількість взаємопов’язаних елементів.

МАТЕМАТИЧНІ МЕТОДИ. Спираються на можливості формалізації та кількісного моделювання процесу пізнання, на абстрагування від конкретного змісту об'єкта, на аналіз кількісних і структурних моментів.

МЕТОД ПОБУДОВИ ГІПОТЕЗ. Завдяки формуванню допущень, вірогідності знання, передбачення певних закономірностей, причин і чинників, які викликають факт або явище.

Загальнонаукові методи емпіричного пізнання.

а) Наукове спостереження. Спостереження є чуттєве (переважно – візуальне) відображення предметів і явищ зовнішнього світу. «Спостереження - це цілеспрямоване вивчення предметів, що спирається в основному на такі чуттєві здібності людини, як відчуття, сприйняття, уявлення; у ході спостереження ми одержуємо знання про зовнішні сторони, властивості й ознаки розглянутого об'єкта».(Алексеев, Панин 2000. с. 376). Це – вихідний метод емпіричного пізнання, що дозволяє одержати деяку первинну інформацію про об'єкти навколишньої дійсності.

Наукове спостереження – це навмисне і цілеспрямоване сприйняття явищ і процесів без прямого втручання в їхній плин, підлеглий задачам наукового дослідження. Основні вимоги до наукового спостереження наступні: 1) однозначність мети, задуму; 2) системність у методах спостереження; 3) об'єктивність; 4) можливість контролю або шляхом повторного спостереження, або за допомогою експерименту.

Спостереження використовується, як правило, там, де втручання в досліджуваний процес небажано або неможливо. Спостереження в сучасній науці зв'язано з широким використанням приладів, що, по-перше, підсилюють органи почуттів, а по-друге, знімають наліт суб'єктивізму з оцінки явищ. Важливе місце в процесі спостереження (як і експерименту) займає операція виміру. Вимір - є визначення відношення однієї (вимірюваної) величини до іншої, прийнятої за еталон.

Оскільки результати спостереження, як правило, здобувають вид різних знаків, графіків, кривих на осцилографі, кардіограмі тощо, остільки важливими складовими дослідження є описова реєстрація, схематизація й інтерпретація отриманих даних (самі по собі вони не є достовірними емпіричними знаннями).

Наукове спостереження (на відміну від повсякденних спостережень) має низку особливостей:

• цілеспрямованість (спостереження повинне вестися для рішення поставленої задачі дослідження, а увага спостерігача фіксуватися тільки на явищах, зв'язаних з цією задачею);

• планомірність (спостереження повинне проводитися строго за планом, складеному виходячи з задачі дослідження);

• активність (дослідник повинний активно шукати, виділяти потрібні йому моменти в явищі, що спостерігається, залучаючи для цього свої знання і досвід, використовуючи різні технічні засоби спостереження).

• значне місце займає пошук придатних для цілей науки випадків у природі чи суспільстві

При спостереженні відсутня діяльність, спрямована на перетворення, зміну об'єктів пізнання. Це обумовлюється рядом обставин: неприступністю цих об'єктів для практичного впливу (наприклад, спостереження вилучених космічних об'єктів), небажаністю, виходячи з цілей дослідження, втручання в процес, що спостерігається, відсутністю технічних, енергетичних, фінансових і інших можливостей постановки експериментальних досліджень об'єктів пізнання. Особливою складністю відрізняється спостереження в соціальних науках, де його результати багато в чому залежать від особистості спостерігача і його відносини до досліджуваних явищ. У соціології і психології розрізняють просте і включене спостереження. Психологи поряд з цим використовують і метод інтроспекції (самоспостереження).

Спостереження можуть нерідко відігравати важливу евристичну роль у науковому пізнанні. У процесі спостережень можуть бути відкриті зовсім нові явища, що дозволяють обґрунтувати ту чи іншу наукову гіпотезу.

З усього вищесказаних випливає, що спостереження є дуже важливим методом емпіричного пізнання, що забезпечує збір великої інформації про навколишній світ. Як показує історія науки, при правильному використанні він виявляється дуже плідним.

Б). Експеримент (випробування) – на відміну від спостереження – це метод пізнання у вигляді штучної чуттєво-предметної діяльності, при якому явища вивчаються в контрольованих і керованих умовах. Експеримент, як правило, здійснюється на основі теорії чи гіпотези, що визначають постановку задачі й інтерпретацію результатів. Експеримент і є іспит емпірично досліджуваних явищ у контрольованих і керованих умовах. Експериментатор прагне виділити досліджуване явище в чистому виді, побічні обставини повинні бути усунуті.

Переваги експерименту в порівнянні зі спостереженням полягають у тому, по-перше, що виявляється можливим вивчати явище, так сказати, у "чистому виді", по-друге, можуть варіюватися умови протікання процесу, по-третє, сам експеримент може багаторазово повторюватися.

Спостереження й експеримент є джерелом наукових фактів, під якими в науці розуміються особливого роду пропозиції, що фіксують емпіричне знання. Факти - фундамент будівлі науки, вони утворять емпіричну основу науки, базу для висування гіпотез і створення теорій.

У залежності від характеру проблем, розв'язуваних у ході експериментів, останні звичайно підрозділяються на дослідницькі і перевірочні. Дослідницькі експерименти дають можливість знайти в об'єкта нові, невідомі властивості. Результатом такого експерименту можуть бути висновки, що не випливають із наявних знань. Прикладом можуть служити експерименти, поставлені в лабораторії Э. Резерфорда, що привели до виявлення ядра атома, а тим самим і до народження ядерної фізики. Перевірочні експерименти служать для перевірки, підтвердження тих чи інших теоретичних побудов. Так, існування цілого ряду елементарних часток (позитрона, нейтрино й ін.) було спочатку передвіщене теоретично, і лише пізніше вони були виявлені експериментальним шляхом.

В) Вимір і порівняння. Більшість наукових експериментів і спостережень містить у собі проведення різноманітних вимірів. Вимір – це процес, що полягає у визначенні кількісних значень тих чи інших властивостей, сторін досліджуваного об'єкта, явища за допомогою спеціальних технічних пристроїв і шкал. Важливо вибрати мірки (одиниці) вимірів та правила порівняння вимірюваного з мірою. Порівняння (аналогія досвіду) лежить в основі операції виміру об'єктів за певними подібними властивостями чи сторонами. Щоб здійснити таке порівняння, необхідно мати визначені одиниці виміру, наявність яких дає можливість виразити досліджувані властивості з боку їхніх кількісних характеристик. У свою чергу, це дозволяє широко використовувати в науці математичні засоби і створює передумови для математичного вираження емпіричних залежностей. Порівняння використовується не тільки в зв'язку з виміром.

Теоретичні методи: методи пізнання на теоретичному рівні.

АБСТРАГУВАННЯ - метод, що зводиться до відволікання в процесі пізнання від якихось властивостей об'єкта з метою заглибленого дослідження однієї певної його сторони. Результатом абстрагування є вироблення абстрактних понять, що характеризують об'єкти з різних сторін.

УЗАГАЛЬНЕННЯ – найпоширеніший прийом теоретизування, логічне завершення абстрагування (об’єднання окремих властивостей, функцій, явищ чи предметів у загальність поняття – наукову абстракцію). Найпростіший шлях конструювання понять. Виділяють чотири етапні процедури: групування (виділення властивостей чи предметів за певними ознаками), ототожнення і розрізнення (властивостей схожих і загальних у різному), спрощення (завдяки можливості зайти загальне, що не покриває одиничностей), вербалізація (позначення виділених властивостей словом чи сполученням слів – терміном. Будь-яке слово узагальнює).

АНАЛОГІЯ У процесі пізнання використовується і такий метод, як аналогія - умовивід про подібність об'єктів у визначеному відношенні на основі їхньої подібності в ряді інших відносин. Перенесення знань, отриманих при розгляді одного явища, на інший (менш доступний і відомий дослідникам). Включає як процедури інші прийоми:

• Порівняння – операція судження по подобі, співставлення кількостей і якостей.

• Екстраполяція – перенесення висновків стосовно однієї частини явища на іншу частину чи ціле. Важлива операція в аналізі, діагностуванні, прогнозуванні.

• Інтерполяція – знаходження проміжних значень у ряді наявних логічних або статистичних даних.

моделювання – метод, що одержав особливе поширення в сучасних умовах. Спирається на абстрагування, ідеалізацію, аналогію. Цей метод заснований на принципі подоби (ізоморфності, гомоморфності). Його сутність полягає у тому, що безпосередньо досліджується не сам об'єкт, а його аналог, його заступник, його модель, а потім отримані при вивченні моделі результати за особливими правилами переносяться на сам об'єкт (оригінал моделі). Усяке знову досліджуване явище чи процес нескінченно складні і багатообразні. Тому, приступаючи до вивчення явища чи процесу, дослідник заміняє його схематичною моделлю, що вибирається тим більше складною, чим докладніше і точніше потрібно вивчити згадане явище. У моделі (на базі аналогій) зберігаються тільки самі істотні сторони досліджуваного явища, а всі мало істотні властивості і закономірності відкидаються.

Розрізняють ряд видів моделювання:

1. Предметне моделювання: модель відтворює геометричні, фізичні, динамічні чи функціональні характеристики об'єкта. Наприклад, модель моста, греблі, модель крила літака і т.д. Макети-моделі.

2. Аналогове моделювання: модель і оригінал описуються єдиним математичним співвідношенням. Прикладом можуть служити електричні моделі, використовувані для вивчення механічних, гідродинамічних і акустичних явищ. Максвелл змоделював електрострум у вигляді рідини, що не стискається й тече у трубці – гідродинамічна модель (уявний аналог).

3. Знакове моделювання: в ролі моделей виступають схеми, креслення, формули. Роль знакових моделей особливо зросла з розширенням масштабів застосування ЕОМ при побудові знакових моделей. Математичні моделі.

4. Уявне (ідеальне) моделювання тісно зв'язане зі знаковим. Моделі здобувають наочний характер думкою. Прикладом може в даному випадку служити модель атома, запропонована у свій час Бором.

5. Модельний експеримент. Особливим видом моделювання є включення в експеримент не самого об'єкта, а його моделі. Цей вид моделювання свідчить про те, що немає твердої грані між методами емпіричного і теоретичного пізнання.

Ідеалізація органічно зв'язана з моделюванням. Уявляє собою конструювання понять, теорій стосовно об'єктів, що не існують і не здійсненні у дійсності, але таких, для яких існує близький прообраз чи аналог у реальному світі. Це особлива процедура абстрагування – “межовий перехід” адже, в групуванні загальної властивості різних явищ чи предметів можна помітити нарощування ступені даної властивості. Якщо мислено подовжити в уяві це нарощування до межі, де вона зникає, ми отримуємо ідеальну точку. Прикладами побудованих цим методом ідеальних об'єктів є геометричні поняття крапки, лінії, площини і т.д. З подібного роду ідеальними об'єктами оперують усі науки: ідеальний газ, абсолютно чорне тіло, суспільно-економічна формація, держава і т.д. Будь-які структурні цілісності теорії неможливі без процедур ідеалізації, абстрагування тощо.

Істотне місце в сучасній науці займає системний метод дослідження (як часто говорять) системний підхід. Цей метод і старий і новий. Він досить старий, оскільки такі його форми і складові, як підхід до об'єктів під кутом зору взаємодії частини і цілого, становлення єдності і цілісності, розгляду системи як закону структури даної сукупності компонентів існували від давнини. Спеціальна розробка системного підходу почалася із середини XX століття з переходом до вивчення і використання на практиці складних багатокомпонентних систем. Берталанфі вважається батьком теорії систем.

Систематизація – це узагальнення всього набору елементів і властивостей та приведення до цілої картини. Процедура досить складна. Включає спрощення, вербалізацію, структуралізацію, класифікацію тощо.

КЛАСИФІКАЦІЯ – шлях від емпірії до теорії за допомогою зміни знакової системи. Об'єднання різних понять і відповідних їм явищ у визначені групи й типи з метою встановлення зв'язків між об'єктами та класами об'єктів. Приклади класифікацій: таблиця Менделєєва, класифікації тварин, рослин і т.д. Класифікації представляються у вигляді схем, таблиць, графіків, діаграм, використовуваних для орієнтування в різноманітності понять чи відповідних об'єктів. Класи об’єктів – спів-ставних і спів-підлеглих понять – об’єднані у системі, що спирається на чіткі зв’язки, кореляцію між поняттями чи класами на підставі властивостей чи закономірностей.

Класифікації – це й певний результат пошуку, підсумок, що стає засадою для подальшого дослідження. Наукові картини – завжди результат класифікацій, які також включають типологію (метод наукового пізнання, в основі якого знаходиться розчленування систем об’єктів і їхнє групування за допомогою узагальненої, ідеалізованої моделі чи типу).