Екзистенціалізм

Правонаступником філософії життя став екзистенціалізм. Він набагато органічніше описує розмаїття буття людини у світі, долаючи зайвості „психофізіології”. Екзистенціалізм (позднелат. – exsistentia – існування) – філософія існування – один з найбільших напрямків філософії 20 ст., який виник напередодні 1-ї світової війни в Росії. Ініціювали його Лев Ісакович Шестов (Шварцман, 1866-1938) і Микола Олександрович Бердяєв (1874-1948) з Київської гуманістичної школи. Вони відродили головні тези вчення Кіркегора (точка виникнення нової течії). Методологічними засадами стала феноменологія Едмуна Гуссерля, а змістовними – вчення данського мислителя Серена Кіркегора (1813-1855) – першого повстанця проти філософської класики за права суб’єктивності. Персоналістська феноменологія існування (екзистенції) супроти сутності (есенції) намагалась органічно включити розмаїття внутрішнього світу людини в буття, культивувала погляд з середини (“Dasein”), інтимізувала буття до таких глибин, куди наука ніколи не сягала і перед якими вона безсила. Знадобилось мистецтво. Екзистенція розуміється як свобода та внутрішня відповідальність суб’єкта. Екзистенціалізм – антисцієнтичне вчення, яке хоче подолати зовнішні об’єктивації.

Екзистенціалізм в Німеччині – після 1-ї світової війни: Гайдеггер, Ясперс. Мартін Бубер (1878-1965) – єврейська лінія. Фундаментальна онтологія – це перш за все заслуга Гайдеггера. “Свідомість буття у світі” хвилює К. Ясперса.

Екзистенціалізм у Франції: Марсель висував ідеї екзистенціалізму ще під час 1-й світової війни. Як напрямок виник в період 2-ї світової війни: Сартр, Мерло-Понті, Камю, Сімона де Бовуар. Абсурд і філософія заколоту, буття як ніщо, межові ситуації буття – ось далеко не повний перелік їхніх проблем. Французький екзистенціалізм прославився філософами-письменниками (Сартр, Камю, Сімона де Бовуар). Сартр: людина приречена на свободу, хоча вона й не вибирала „бути свободною”. Свою свободу ми відчуваємо як нещастя: звідси й відворотність до себе, нудота. Нікуди бігти з відчаю. Метафізика величі й ницості людини. Толерантність до внутрішнього світу іншої суб’єктивності та небезпека взаємності: „Дати щось комусь – це значить взяти його в полон, знищити те, що дається”. І в коханні – заперечення свого „Я”. „Діти – дзеркало смерті” тощо.

У середині століття широко поширився в інших країнах. Представники в Італії: Ніколя Аббан’яно (1901-1977), Е. Пачі; США: В. Лоурі; Дж. Еді; Вільям Баррет. Японія – Нісіда Васудзі. Сенегал – Леопольд Сенгор (1906-?). Концепція негритюду. В Іспанії до нього близький Ортега-и-Гассет. До екзистенціалізму близькі французький персоналізм і німецька діалектична теологія.

Серед своїх попередників екзистенціалісти вказують Монтеня, Паскаля, Руссо (Герцен „позитивно” налякався його реакції на техно-сцієнтистську цивілізацію: „відновлення первісного дикунства більш штучне, ніж виживша з розуму цивілізація”), Кіркегора („Я існую, бо ж я – мисляче буття”), Унамуно, Достоєвського, Ніцше (афористичний стиль зміг надати екзистенційний вираз). У цілому на екзистенціалізм значно вплинули: філософія життя і феноменологія Гуссерля (але в кожному конкретному випадку, тобто стосовно до окремих представників, цей перелік успадкувань і впливів специфіцируєтся, доповнюється, наприклад, у випадку Сартра варто говорити про вплив на нього філософії Декарта, Канта, Гегеля й ін.).

Одержавши найбільше визнання і популярність у середині 20 століття (50-60), став одним з найбільш впливових і продуктивних культурогенних факторів епохи, визначав інтелектуально-духовні пошуки широких шарів інтелігенції, уплинув на літературу, літературознавство, мистецтво й інше. Чимало його представників, плідно працюючи також в області літератури, одержали широку популярність і безумовне визнання і як романісти, драматурги, літературознавці.

Велика строкатість (від лівого радикалізму й екстремізму до консерватизму), неоднорідність і розбіжності характерні і для соціально-політичних позицій представників цього напрямку. До того ж далеко не всі вони називали свої концепції екзистенціалізмом (наприклад, Хайдеггер намагався розмежуватися з ним; Марсель категорично відкинув це найменування стосовно до своєї філософії після осуду екзистенціалізму папською енциклікою у 1950 і волів називати свої ідеї "неосократизмом", "християнським сократизмом"). Проте для віднесення їх до єдиного напрямку філософствування були вагомі підстави в їхньому дослідницькому почерку і стилістиці, проблематиці, в характері дослідницьких програм і способах їхньої реалізації. Розрізняють екзистенціалізм релігійний (Ясперс, Марсель, Бердяєв, Бубер) і атеїстичний (Сартр, Камю, Мерло-Понті, Хайдеггер).

Екзистенціалісти одностайні у своєму критичному відношеннідо попередньої філософії рефлексивного аналізу: дорікають класичному раціоналізму за відрив від живого конкретного досвіду людського існування, у зосередженні уваги винятково на "епістемологічному суб'єкті як органі об'єктивного пізнання" (Марсель) і наданні абсолютного пріоритету "чистому суб'єктові". Поняттяекзистенціївимагало протиставлення явищ життєвого ряду (віра, надія, біль, страждання, страх, совість, рішучість, нестаток, турботи і тривоги, любов, пристрасть, хвороба тощо) і явищ пізнавального ряду.Екзистенція– раціонально непізнаванна даність буття, свобода в собі.

Екзистенціалізм – твереза й сувора філософія: людина, що розчарувалася в ідеологіях і гуманності, але сил якої вистачає на існування без спрощення у складному світі. „Героїчний гуманізм” найзначніше у Камю: в умовах нещасної свідомості та трагізму існування й абсурдності буття він уславив досвід протесту особистості – єдиного, що протистоїть Абсурду. Доки є протест – доти є світло буття.

Структура екзистенції: для її опису використовується і творчо розвивається гуссерлівський феноменологічнийметод інтенціонального аналізу життя свідомостіта його ідею "життєвого світу", яка реабілітувала фактичне життя суб'єктивності. Опис структур, змістів, механізмів і режимів роботи індивідуальної свідомості, безпосередньо уплетеної в різноманітні форми людського самоздійснення в світі; знаходження онтологічних структур, які безпосередньо виявляють себе в психологічних станах, переживаннях, діях і кристалізують себе у світі. Буття спрямоване у Ніщо (інтенція конечності). Екзистенція структурно має рядмодусівіснування (різна дотичнісь до Ніщо: рух до нього, втікання від нього й т.ін.).

Модуси існування (екзистенції):піклування, страх, турбота, рішучість, совість, особиста відповідальність тощо. В моменти найбільших зворушень та в „граничних ситуаціях” людина загострено прозріває екзистенцію як корінь своєї істоти. Істина – це щирість. Зовнішнє не надто суттєвий компонент людського буття як суб’єктивності, але воно небезпечне для суб’єкта, породжує страх і свободу. Тому дві реальності притаманні людині: „суб’єктивна” й „об’єктивна”.

Час екзистенції: кінцевість її від часування, тимчасовості буття людини, точкою відрахунку якої є смерть. Екзистенційний час не схожий на „фізичний” – похідний від цілісної форми екзистенційного; виступає як доля – від Шпенглера („час приховується у зморшках долі”). Це особливо у Хайдеггера й Ясперса. Характеристики екзистенційного часу: якісний, конечний, неповторний, нерозривний з народженням, любов’ю, відчаєм, каяттям, смертю – тобто з самою суттю екзистенції. Головним моментом серед трьох іпостасей часу є майбутнє: його екзистенціалами виступають – проект, рішучість, надія.

Антиісторична й антисцієнтична парадигма: початково-ситуативний характер екзистенції (людське „буття-у світі” є закинутість у цей світ). Вся історичність людського існування дорівнює знаходженню себе людиною у певних ситуаціях, з якими неможливо не рахуватися. Ми живемо поза біографією суспільства: „Чим більше людина буде вдосконалюватися морально, тим менше її буде цікавити історія” (Кіркегор). Модуси конечності: тимчасовість, історичність, ситуативність.

„Кожен, хто шукав у науці засіб визначення підвалин власного життя, орієнтації своєї поведінки, буття самого по собі, був обдуреним” (Ясперс). У погоні за повним упорядкуванням людського існування повністю загублені буття і його сенс. Екзистенціальна філософія пробуджує до пізнання того, чого вона не знає. Її мета – не фіксація знань, а їх рух. Ще виразніше повстали супроти намагань „онаучення” життя французи, чия філософія далеко вийшла за межі епістемологічного мислення до художньо-образного втілення. З іншого боку, їхні художні образи спираються на помітні філософеми й міфологеми.

Отже, цінності буття – чиста суб’єктивність й індивідуальна відповідальність (не перед кимось чи чимость, а перед собою).

Трансцендування: сутність людини в ній і водночас поза нею: обставини від мене не залежать, але стиль поведінки в них – цілком мені підвладний. І саме за вибраний мною стиль Я сам відповідаю. Свобода не є свободою від об’єктивної реальності, бо за що ж я тоді відповідальний? Сенс, який Я надаю цінностям, ідеям, людям, речам виходить з cogito самосвідомості, тому й повна відповідальність за невдачі й страждання: Я один на один зі своєю свободою. Справжня екзистенція недетермінована: людина приречена на свободу. ”Детермінізм – це філософія прохвостів і опортуністів” (Сартр). Людина – повна автономія, і вона створює себе з нічого (Ніщо). Сутність її – проект, задум, самовизначення. Спочатку – лише існування: все залежить потім від того, який сенс Я сам надам. Але важливе визначення екзистенції як позначення виходу за власні межі (забезпечується сбодою й забезпечує творчість): до Бога (релігійний варіант екзистенціалізму) або до Ніщо (вищої таїни екзистенції-свободи). Лише в актах трансцендування (виходу за власні межі, в іншість) людина збігається зі свободою. Це проти розуміння свободи як пізнаної необхідності у раціоналістів, натуралістичного розуміння свободи. У феноменологічному „спрямуванні на” певний об’єкт свобода – це моя інтенція, це „єдина підстава цінностей” (Сартр).Небезпека несправжньої комунікації й об’єднань людей, нівелювання особи магією продуктів споживацької цивілізації, некритичним сприйнятям готових імперативів.

Трагізм творчості: свобода – важкий тягар особистості. Справжнє буття – це приречення на екзистенцію-свободу, але як часто людина не бажає свободи. „Втеча від свободи” (ескапізм) – поширений мотив у екзистенціалізмі. Бажання бути „як всі” (конформізм), бути кимось керованим, без власної ініціативи – все це „втеча”. Але куди? У світ „об’єктивацій” (світ продуктів творчості, що вже стали зовнішнім, звичним світом). Об’єктивації занурюють нас у das Man – дуже „середній рід” – світ соціальної нейтралізації, анонімної безособовості, невідповідний буттю, невідповідальний (у ньому ніхто нічого не вирішує), світ комунікації без спілкування, фальшивих або лицемірних ерзаців духовності, з дурною вірою й довірою, освяченням гидоти. Альбер Камю вважав, що єдино-можливий спосіб справжнього спілкування (взаємного духовного обміну) – єднання у заколоті, бунті. Екстаз бунту супроти абсурдного світу (обмеженості-конечності, смертності, недосконалості людської). Перед самим Ніщо – не справжнє спілкування, життя без сенсу, ні до кого не достукаєшся й не прорвешся, найсамотніше відчуваєш себе у байдужому великому й щільному натовпі.

Головною формою подолання das Man, світу „об’єктивацій” є творчість (філософська, релігійна, художня), але й на неї поширився загальний трагізм буття, тенденція das Man руйнувати всякі екзистенційні комунікації або отруювати саму креативність (Ясперс): все у світі приходить до краху уже в силу конечості екзистенції. Людина повинна навчатися жити й любити з постійним відчуттям хисткості й кінця всього, зі свідомістю незахищенсті любові.

Ця болючість екзистенційних творчості і спілкування від усвідомлення їхньої хисткості надає екзистенційній свідомості особливої чистоти й одуховорення. Сам настрій у екзистенціалізмі зовсім інший, ніж у марксизмі (самовпевнена пиха, грубість до опонентів, ура-оптимізм тощо): пошук, невдоволення, подолання досягнутого, відсутність сталих стандартів буття, тонка увага до самісності людини, песимістичний колорит, трагічні інтонації, відчуття некомунікабельності світу, взаємне відчуження індивідів.