Бойко, Історія України (2002)

нами зумовила розгляд СНД з моменту його утворення українським керівництвом лише як механізму «цивілізо­ ваного розлучення», як тимчасової міждержавної структу­ ри без будь-яких керівних можливостей.

Отже, протягом 1991 —1994 pp. українська диплома­ тія зондувала ґрунт, тією чи іншою мірою випробовувала на життєздатність різні моделі геополітичної орієнтації. За всієї невизначеності, характерної для цього періоду, цілком очевидно, що основною в зовнішній політиці Укра­ їни стала вісь «Схід—Захід», по лінії якої простежується домінування двох тенденцій: поліваріантний пошук фор­ ми інтеграції із західними країнами і послідовне дистанціювання від Росії та СНД.

19.13. Західний напрям зовнішньої політики

Вихід незалежної України на міжнародну арену від­ бувся в дуже складних умовах. Розпад СРСР, поява на його руїнах низки самостійних держав на тривалий час вивели світ з рівноваги, адже зникло протистояння сис­ тем. З початку 90-х років у світі склалася нова геополітична ситуація, характерними рисами якої політологи та історики вважають:

1)тотальну невизначеність, відхід від стандартності, прогнозованості процесів світового розвитку;

2)значне розширення кола ідей, концепцій і підходів для створення оптимальної моделі світового устрою, яка

ббазувалася на новій динамічній рівновазі;

3)активну інтеграцію групи високорозвинутих країн Заходу, що фактично концентрує основні полюси сили;

4)появу на зміну загрозі світового конфлікту хвилі локальних зіткнень та зон напруженості;

5)енергійні різновекторні пошуки країнами, що ви­ никли на руїнах СРСР, свого місця в структурі світової спільноти.

Зазначені чинники спричинили складність, багатоаспектність, суперечливість процесу трансформації світо­ вої системи міжнародних відносин. Вони, безумовно, сут­ тєво впливали і на коливання зовнішньополітичної лінії України, зумовлюючи часом її непослідовність.

Воснову офіційної концепції зовнішньої політики ук­ раїнської держави в перші роки незалежності було по-

У січні 1994 р. під час зустрічі в Москві президентів СІЛА, Росії та України було підписано тристоронню зая­ ву, відповідно до якої Україні мали компенсувати вар­ тість високозбагаченого урану, що містився в ядерних ра­ кетах, розташованих на її території. Крім того, керів­ ництво СІЛА і Росії пообіцяло надати Україні гарантії безпеки, як тільки вона завершить процес ядерного роз­ зброєння та стане учасником договору про нерозповсюдження ядерної зброї. У 1996 р. Україна виконала взяте зобов'язання — вивезла і знищила третій за розмірами ядерний арсенал світу, що стало важливим фактором ста­ білізації та безпеки для країн європейського континенту.

Все це спричинило наприкінці 1994 р. своєрідний пе­ релом у ставленні світового співтовариства до України. Про реальність суттєвих змін свідчить розгортання відпо­ відних процесів і тенденцій на міжнародній арені, поява нових акцентів у зовнішній політиці України:

1)інтенсивна інтеграція у світові, насамперед євро­ пейські, політичні та економічні структури;

2)зміцнення зв'язків з НАТО;

3)активізація двостороннього співробітництва із за­ хідними державами;

4)налагодження регулярного конструктивного полі­ тичного діалогу із СЛІА.

У культурно-цивілізаційному аспекті європейська інтег­ рація — це входження до сім'ї європейських народів, по­ вернення до європейських політичних і культурних тра­ дицій. За оцінками експертів, саме така інтеграція є для України одним з найоптимальніших способів реалізації національних інтересів — побудови економічно розвинутої

ідемократичної держави, зміцнення позицій у світовій системі міжнародних відносин. Орієнтація на європейсь­ кий геополітичний вектор у перспективі сприятиме вирі­ шенню проблем у різних сферах суспільного життя.

За минулі роки Україна чимало зробила для того, щоб органічно інтегруватися до європейської міжнародної спільноти. Вона першою з країн СНД уклала угоди про партнерство і співробітництво з Європейським Союзом (ЄС) (березень 1994 p.), стала повноцінним членом Ради Євро­ пи (РЄ), учасницею Організації з безпеки і співробітниц­ тва в Європі (ОБСЄ), Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ), підписала документи про співробітництво і парт­ нерство з НАТО, Західноєвропейським Союзом (ЗЄС). Співпрацює вона з Міжнародним валютним фондом, Світо­ вим банком, іншими світовими та європейськими кре-

дитно-фінансовими інституціями. З 1 січня 2000 р. Уі раїна вперше як незалежна держава почала виконуїші функції непостійного члена Ради Безпеки, що означ* підвищення її відповідальності за підтримання міжнаро > ного миру.

Важливою віхою в процесі інтеграції України до сирі' пейських структур став Гельсінський самміт Євросоюлу (грудень 1999 p.), на якому вперше в офіційних докумонтах було визнано «європейські прагнення України», пози­ тивно оцінено її «проєвропейський вибір». В ухваленій Спільній стратегії щодо України, розрахованій на чотири роки, Європейська Рада визнала, що успішна та стабілі.ма Україна якнайповніше відповідає інтересам ЄС. Відзпача лася необхідність політичного діалогу щодо запобіганні! конфліктам; конструктивного вирішення проблем рої зброєння; співпраці в галузі юстиції та внутрішніх сиріш, боротьби з незаконною імміграцією, зокрема жінок, відми ванням грошей, наркобізнесом тощо. Широко окреслим ши сфери співробітництва та взаємодії, Спільна стратег!н ЄС, як і попередні документи, не визначила перепекти ми повноправного членства України в ЄС.

На сучасному етапі основними формами співробітник тва України та Європейського Союзу є технічна допомо га, торгівля й інвестиційна діяльність. За обсягами чех нічної допомоги з боку ЄС Україна посідає друге міг це після Росії серед пострадянських держав. Пріоритетними напрямами цієї допомоги, що здійснюється в межах про грами «Тасіс», є ядерна безпека та захист довкілля, \w структуризація державних підприємств, розвиток ириипт- ного сектора. Нині ЄС є найбільшим після колишніх \>п дянських республік торговельним партнером України! у 1999 р. на частку ЄС припадало 18% зовнішньоторго вельного обороту України (16,1% товарного експорту ти 19,8% імпорту). Питома вага України в зовнішньоторго­ вельному обороті ЄС поки що невелика (на початим 2001 р. — 0,42% загальної торгівлі ЄС). Порівняно не.інііч» НИМИ є і обсяги прямих іноземних інвестицій країн Сиро- пейського Союзу в українську економіку.

Отже, характерною рисою процесу інтеграції України до європейських структур є надзвичайно обережна пікш ція Євросоюзу, уповільнений розвиток економічнії зв'язків. Активізації інтеграційних процесів перепіко жають такі чинники:

1. Суттєві відмінності нормативно-правової би.іи У і

раїни та ЄС. Вони не дають змоги органічно вписптиси м

європейські структури. Вступ до РЄ вимагає навіть на початковій стадії приєднання до 150 міжнародних кон­ венцій з прав людини. Це надто об'ємне завдання, багато з аспектів якого поступово впроваджуються в Україні. Зокрема, в лютому 2000 р. було скасовано положення про смертну кару, ратифіковано протокол № 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1983 р. стосовно цього питання. Загалом приведення вітчизняного законо­ давства до європейських стандартів — процес надзвичай­ но складний і довготривалий. Лише переклад понад 80 тис. сторінок нормативно-правових актів ЄС, їх вивчення і зіставлення з чинним законодавством потребують знач­ ної кількості висококваліфікованих юристів та копіткої багаторічної праці.

2. Зношеність основних виробничих фондів українсь­ кої економіки. Вона не дає змоги провідним вітчизняним галузям (сільське господарство, чорна металургія, легка промисловість) зайняти належне місце на європейському ринку.

3.Низький рівень конкурентоспроможності більшості українських підприємств. У разі застосування до їх про­ дукції правил та стандартів ЄС це може призвести до не­ гативних серйозних економічних та соціальних наслідків.

4.Нинішній стан української економіки поки що не дає змоги повноправної фінансової участі в діяльності ЄС.

5.Швидка інтеграція України в європейські струк­ тури могла б дестабілізувати ситуацію. Керівництво Євросоюзу, розглядаючи кандидатури претендентів на членство в ЄС, піклується про те, щоб розширення кола Європейського Союзу не порушило існуючого балансу сил, не послабило досягнутого рівня інтеграції.

Крім того, суттєво ускладнюють процес інтеграції Ук­ раїни до європейських структур корпоративна закритість системи державного управління, високий рівень корупції, слабкість демократичних інституцій і нерозвинутість гро­ мадянського суспільства, утиски свободи преси, політичні проблеми, що спричинили критику Ради Європи, від­ сутність стабільного національного консенсусу з про­ відних питань внутрішнього розвитку і зовнішньої полі­ тики.

Намагаючись гарантувати власну безпеку, Україна в межах процесу інтеграції до європейських структур активізувала свої контакти з Північноатлантичним со­ юзом. Внаслідок цього в травні 1997 р. у Києві було відкрито Інформаційний центр НАТО, який мав на меті

надавати оперативну поточну та узагальнюючу інформацію про справи в цьому альянсі (це перший такий центр у країні, яка не входить до НАТО). 9 липня 1997 р. у Мадриді Президентом України та лідерами 16 держав — членів альянсу — було підписано Хартію про особливе партнер­ ство між Україною і НАТО. Хартія містить принципи відносин, структуру і характер взаємодії між НАТО й Ук­ раїною, форми та механізми консультацій, базові засади гарантування безпеки в Європі. Важливою в цьому доку­ менті є теза про те, що «НАТО продовжуватиме під­ тримувати суверенітет та незалежність України, її тери­ торіальну цілісність, а також принцип непорушності кор­ донів ».

Співробітництво з Північноатлантичним союзом роз­ гортається в різних сферах. Зокрема, у листопаді 1998 р. 11 країн — учасниць НАТО надали допомогу українсько­ му населенню, що проживало в затопленому басейні р. Ти­ са. Протягом 1994—1999 pp. Україна брала активну участь у багатьох заходах, передбачених програмою «Партнер­ ство заради миру» (підписала її першою з країн СНД 8 лю­ того 1994 p.), у тому числі й спільних військових навчан­ нях. Наприклад, у 1999 р. на Яворівському військовому полігоні відбулися комплексні багатонаціональні команд­ но-штабні комп'ютерні навчання «Щит миру—99», у яко­ му брали участь військовослужбовці з Азербайджану, Бельгії, Болгарії, Великобританії, Греції, Грузії, Данії, Італії, Латвії, Молдови, Польщі, Румунії, США, Туреччи­ ни та Угорщини.

Військове співробітництво передбачає участь у миро­ творчих місіях, в яких з липня 1992 р. було задіяно 9 тис. українських військовослужбовців під загальним керівниц­ твом Північноатлантичного союзу. На 1 січня 2000 р. з питань міжнародної військової та військово-технічної співпраці укладені й діють понад 180 міжнародних доку­ ментів із 40 країнами.

Європейський вектор зовнішньої політики України відкрив можливості для розвитку плідних двосторонніх стосунків з європейськими державами. Чільне місце у сфері двостороннього партнерства посідає Німеччина, яка однією з перших серед країн «Великої сімки» визнала нашу державу (26 грудня 1991 p.). У 1993 р. під час візиту в Україну федерального канцлера Німеччини Г. Коля укладено рамковий документ — Спільну декларацію про основи відносин між Україною і ФРН. Після прези­ дентських виборів в нашій країні 1994 р. розпочався но-

вий етап українсько-німецьких відносин, які стають більш динамічними та дієвішими. За обсягом прямих інвестицій Німеччина посідає друге місце після США серед іноземних інвесторів України. На початок 1997 р. договірноправова база українсько-німецьких відносин налічувала 49 між­ державних, урядових та міжвідомчих документів. Про позитивні зрушення у двосторонніх відносинах свідчить відкриття в Києві представництв чотирьох впливових німецьких банків, Бюро делегата німецької економіки і представництва, Бюро товариства зовнішньоторговельної інформації, зростання кількості спільних підприємств.

Останнім часом активізуються українсько-британські економічні відносини. За часткою в загальному обсязі при­ ватних іноземних інвестицій в економіку Україна Велика Британія разом із США, Німеччиною, Голландією та Ро­ сією перебуває в п'ятірці найбільших зовнішніх інвесторів. Співробітництво з Британією в економічній сфері потре­ бує подальшого розвитку, поглиблення та спеціалізації, адже Україна серед держав, у які надходять британські інвестиції, посідає лише 120-те місце. Наприкінці XX ст. помітно активізувалися контакти та співробітництво Ук­ раїни з Італією, Францією, Австрією, Канадою.

Європейська інтеграція України передбачає налагод­ ження добрих відносин з сусідніми європейськими держа­ вами. Активно розвиваються контакти з Польщею, яка першою визнала Україну незалежною державою (2 грудня 1991 p.). У травні наступного року було укладено україн­ сько-польський Договір про добросусідство, дружні відно­ сини та співробітництво. Пріоритетними напрямами в еко­ номічній сфері договір визначав співробітництво в сільсько­ му господарстві та переробці сільськогосподарської про­ дукції, фармацевтичній промисловості, енергетиці та охороні природи. У 1993 р. українсько-польські відносини набули нового імпульсу після утворення Консультаційно­ го комітету президентів України і Польщі, покликаною врегулювати проблеми не тільки двостороннього співробіт­ ництва, а й міжнародних питань, насамперед у Централь- но-Східноєвропейському регіоні. Плідно розвиваються міжпарламентські контакти, які стимулює діяльність польсько-української (у Польщі) та українсько-польської (в Україні) парламентських груп. Польща намагається спри­ яти реалізації прагненнь України інтегруватися в євро­ пейські структури, енергійно підтримала вступ України до Ради Європи, її прагнення стати повноправним членом Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ).

Починаючи з 1994 p., вищого рівня досягли українсь­ ко-польські економічні відносини. Лише в 1994 та 1995 pp. торговельний оборот між ними щороку подвоювався і вже в 1997 р. Польща посіла 4—5-те місця серед економічних партнерів України. На початку 2001 р. в Україні функціо­ нувало понад 800 фірм за участю польського капіталу. Помітні зрушення в економічному співробітництві стали передумовою для відповідних політичних рішень — у 1997 р. було підписано спільну польсько-українську заяву «До по­ розуміння і єднання». Втім на українсько-польські відно­ сини впливає і багатовікова історія відносин двох народів, на психологічному рівні яких залишилися елементи недо­ віри. Крім того, вступ Польщі до НАТО та ЄС змусить її виконувати нові обов'язки та підкорятись новим прави­ лам, що може вступити в протиріччя з польсько-українсь­ кими угодами (наприклад, безвізовий в'їзд з України до Польщі).

За роки незалежності Україна налагодила відносини та контакти і з іншими сусідніми європейськими держа­ вами, зокрема зі Словаччиною. За десять років україн­ сько-словацьких відносин було укладено до 50 держав­ них угод, які відкривають перспективи для співпраці, взає­ мних капіталовкладень, створення спільних підприємств, ефективної транзитної торгівлі.

Плідно розвиваються українсько-угорські відносини. Угорщина першою уклала з Україною Договір про осно­ ви добросусідства та співробітництва (6 грудня 1991 p.). Сторони визнали кордони обох держав непорушними, пе­ редбачили надання взаємодопомоги, зобов'язалися брати участь у захисті етнічних, культурних, мовних та релі­ гійних прав і свобод національних меншин відповідно до міжнародних документів. Наприкінці XX ст. в Україні функціонувало до 180 спільних українсько-угорських підприємств, переважно у вугільній, машинобудівній, ме­ талообробній галузях, у внутрішній торгівлі.

Неоднозначно розвивались протягом певного часу ук­ раїнсько-румунські відносини. Визнавши суверенітет України, румунська сторона одночасно висунула терито­ ріальні претензії стосовно Північної Буковини і Бесса­ рабії. Сторонам вдалося знайти компромісне рішення, 2 червня 1997 р. було укладено Договір про відносини добросусідства і співробітництва, який вирішив більшість проблем.

Протягом останнього десятиріччя динамічно і склад­ но розвивалася ситуація ще на одному з магістральних

напрямів української зовнішньої політики — американсь­ кому. Після проголошення незалежності України протя­ гом двох з половиною років США дотримувались політи­ ки блокування американсько-українських економічних та політичних контактів. Але рішучі кроки нашої країни на шляху ядерного роззброєння сприяли переоцінці Білим Домом як розуміння місця України у світі, так і значення українсько-американських відносин. З часом ці відноси­ ни розвинулися на рівні партнерських. 19 вересня 1996 р. вперше в офіційному українсько-американському комюн­ іке, присвяченому створенню Міждержавної комісії зі співробітництва між Україною та США, було вжито фор­ мулу «стратегічне партнерство», яка передбачає більш міцну взаємодію країн у сферах національної безпеки, зовнішньої політики, економіки, торгівлі, інвестицій тощо.

Вашингтон дедалі частіше підкреслює, що Україна нині є важливим гарантом стабільності й безпеки в Європі, помітним чинником міжнародного життя. Про це свідчать дипломатичні контакти, схвалення Палатою представни­ ків Конгресу США резолюції на підтримку України, в якій зазначається, що існування незалежної України, забезпе­ чення її територіальної цілісності відповідає національним інтересам США; заява Держдепартаменту на підтримку позиції України щодо Севастополя; вихід України в 1996/97 фінансовому році на перше місце серед країн СНД за розмірами допомоги, що надавалася США.

За оцінками експертів, увага західних держав, пере­ дусім США, до України визначається не стільки її парт­ нерським потенціалом, скільки їх своєрідним місцем у суперництві між Росією та Заходом. Саме в цьому ас­ пекті роль України досить помітна. Водночас політологи зазначають, що за цих обставин Україна наражається на серйозну загрозу перетворення на об'єкт маніпулювання, а задеклароване стратегічне партнерство може трансфор­ муватися в стратегічну залежність від набагато потужні­ ших держав.

Отже, західний напрям зовнішньополітичної діяльнос­ ті став одним із пріоритетних для незалежної України. Українська дипломатія намагалася розширенням політич­ ного діалогу і співробітництва на дво- і багатосторонній основі створити ґрунт для швидкої інтеграції нашої дер­ жави до європейських структур. Однак на заваді реаліза­ ції цих планів стали різний рівень розвитку України і західноєвропейських держав, нестабільність української економіки, намагання Росії зберегти Україну в орбіті сво-

го впливу, існування потужного українського ядерного потенціалу, що дістався у спадок від СРСР, тощо. Зміна акцентів у зовнішній політиці та вирішення проблеми ядерного роззброєння дали змогу Україні інтенсифікува­ ти процес інтеграції у світові, насамперед європейські, структури, налагодити регулярний політичний діалог із США, активізувати двостороннє співробітництво із захід­ ними державами, зміцнити зв'язки з НАТО. Ці процеси створили підґрунтя для поступового перетворення України з пасивного об'єкта на активний суб'єкт міжнародних від­ носин.

19.14. Україна та СНД

8 грудня 1991 р. у Мінську лідери Росії, України та Білорусії (країн—засновників СРСР) заявили про припи­ нення дії Союзного Договору 1922 р. та про намір створи­ ти Співдружність Незалежних Держав (СНД). Після алмаатинської зустрічі (21 грудня) до складу СНД увійшло 11 колишніх республік (без Грузії та держав Прибалти­ ки). 25 грудня Президент СРСР М. Горбачов пішов у від­ ставку. СРСР припинив своє існування. З цього моменту відкривається новий етап у відносинах між тепер вже незалежними державами, що утворилися на уламках Ра­ дянського Союзу. Його суть — у спробі переходу від від­ носин залежності та підкорення в межах єдиної наддер­ жави — СРСР — до відносин рівноправних партнерів. Утворенню СНД сприяли спеціалізація економічних ра­ йонів, тісні економічні контакти, спільне правове поле, входження до єдиного воєнно-оборонного простору, фун­ кціонування загальної валюти, усталені міжетнічні зв'яз­ ки. Крім того, певною мірою процес інтеграції стимулю­ вався спільністю стратегічних інтересів тих держав, що увійшли до складу СНД, пріоритетними серед яких були:

—вихід із соціально-економічної кризи;

—проведення ефективних ринкових реформ;

—реструктуризація та модернізація економіки;

—збереження територіальної цілісності та юридичне визнання відмови від взаємних претензій;

—досягнення внутрішньої соціально-економічної та політичної стабільності, запобігання виникненню руйнів­ них внутрішніх конфліктів, блокування спроб повернути розвиток історії у зворотному напрямі.