Бойко, Історія України (2002)

Для України ця «гонка за лідером», яка вимотувала сили, енергію та ресурси, закінчилася тим, що виробниц­ тво продукції тваринництва в республіці 1964 р. впало до 92% рівня 1958 р.

Фактично кожна з розглянутих надпрограм тією чи іншою мірою зазнала краху, хоча в кожній з них, врахо­ вуючи їхнє цільове спрямування, було немало корисного та реалістичного. Нездійсненними їх робили, як прави­ ло, грандіозні масштаби, волюнтаристські методи, фор­ совані темпи, тобто вади, які є характерними для функ­ ціонування командно-адміністративної системи. Участь України в здійсненні хрущовських надпрограм зумовила втрату ритмічного розвитку економіки республіки; нера­ ціональне використання значних матеріальних та людсь­ ких ресурсів; суттєвий підрив потенціалу народного гос­ подарства; закріплення пріоритетності екстенсивних форм господарювання.

Починаючи з 1958 p., у сільськогосподарському ви­ робництві почався спад. Якщо в період від 1950 до 1958 р. обсяг валової продукції сільського господарства України зріс на 65%, то з 1958 до 1964 р. — лише на 3%. Таке саме становище склалося загалом по країні.

Такий спад був зумовлений низкою причин:

1)певна децентралізація командної системи не озна­ чала ні її знищення, ні її усунення від управління госпо­ дарством. Вона ще зберігала свої основні позиції, що призводило до посилення адміністративного тиску на кол­ госпи, «урізання» присадибних ділянок та ін.;

2)надпрограми поглинали значну частину матеріаль­ них та людських ресурсів, консервували екстенсивний ха­ рактер розвитку сільського господарства;

3)реформи здійснювалися непослідовно, суперечли­ во, хвилеподібно, в режимі «вперед—стоп—назад», несу­ чи на собі значний вплив суб'єктивізму;

4)у 1958 р. було прийнято рішення про викуп колгос­ пами техніки МТС, що суттєво вдарило по колгоспних бюджетах. Зокрема, колгоспи України змушені були прид­ бати понад 108 тис. тракторів, майже 43 тис. комбайнів та іншу техніку на суму 4,2 млрд крб.

Важливою для усього народного господарства була ре­ форма управління. Суть її полягала в певній демократи­ зації управління, розширенні господарчих прав союзних республік, наближенні управління до виробництва, ско­ роченні управлінського апарату. У лютому 1957 р. запро­ ваджується нова система управління, що мала органічно

поєднати централізоване планове керівництво з підвищен­ ням самостійності республік, країв, областей.

Стрижнем нової системи був територіальний принцип управління через ради народного господарства (раднаргоспи), що створювалися в економічних адміністратив­ них районах. На території СРСР було утворено 105 таких районів, а в УРСР — 11. Під контроль раднаргоспів Укра­ їни було передано понад 10 тис. промислових підприємств, і наприкінці 1957 р. їм були підвладні 97% заводів рес­ публіки (1953 р. — лише 34%). Реформування управлін­ ня тільки-но почалося, а з трибуни липневого (1958) Пле­ нуму ЦК КПУ Підгорний, намагаючись знову продемонс­ трувати, що він іде з Хрущовим у ногу, оптимістично під­ водив підсумки: «здійснена реорганізація керівництва про­ мисловістю і будівництвом повністю себе виправдала».

Безумовно, нова система управління мала позитивні наслідки: сприяла поліпшенню розподілу праці та її коо­ перації в межах економічного регіону; швидше стала фор­ муватися виробнича і соціальна інфраструктура; повні­ ше використовувалися місцеві ресурси та ін. Крім цього, така система сприяла проведенню Україною, як і інши­ ми республіками, чіткішої незалежної економічної полі­ тики. Водночас нова система мала серйозні вади: неспро­ можність забезпечити єдність технічної політики; галь­ мування впровадження нової техніки; фактичне збере­ ження централізованого планування та ін.

Ситуацію не врятувало укрупнення 1962 р. раднар­ госпів і створення республіканських раднаргоспів та Ви­ щої Ради народного господарства СРСР. Централізм як основний принцип діяльності командно-адміністративної системи знову набирає сили. У приватній розмові П. Ше­ лест, який став 1963 р. першим секретарем ЦК КПУ, дорікав Л. Брежнєву: «...ви в центрі створили неймовір­ но непробивну центропробку. Нас у республіці так затиснуто, що ми й дихнути самі не в силі. Скажімо, десь треба перекинути греблю через річку — запитуй у Моск­ ви... Дітям потрібен піонерський палац — без Кремля ані кроку... Доводиться переобладнати якесь виробництво — знову тільки дозвіл згори. Ось до чого ми дожилися».

Шелест Петро Юхимович (1908—1996) — партійний та держав­ ний діяч. Народився на Харківщині. Трудову діяльність почав у 1923 р. робітником на залізниці. По закінченні Маріупольського металургійного інституту (1935) працював на заводах Маріуполя і Харкова. З 1940 р. — секретар Харківського міськкому КП(б)У. Під час німецько-радянської війни працював у партійних органах

Челябінська, Саратова. У1948 —1954 pp. — директор заводів у Ленінграді та Києві. З 1954 р. — на партійній роботі. У 1957— 1962 pp.— перший секретар Київського обкому, у 1968— 1972 pp.— перший секретар ЦК Компартії України. Був членом Політбюро ЦК КПРС (1966—1972). За переконаннями Шелестбув непохитним комуністом Водночас він сприяв самоствердженню української нації, домагався паритету в економічних відносинах республіки в межах союзної держави, врахування потреб України при економічному плануванні в Радянському Союзі, наголошував на необхідності національно-культурного, мовного розвитку укра­ їнців. Унаслідок цього був запідозрений вищим керівництвом СРСР у недостатній лояльності, усунутий з посади першого секретаря ЦК КПУ і переведений до Москви одним із заступників Голови Ра­ ди Міністрів СРСР (1972). Водночас було розгорнуто різку критику його книги «Україна наша Радянська» за «недостатній інтернаціо­ налізм». Невдовзі Шелест був виведений із Політбюро і відправ­ лений на пенсію.

Процес відновлення централізму дедалі збільшує обер­ ти. Після чергової невдачі у вересні 1965 р. відновлено республіканські та загальносоюзні міністерства, а у жов­ тні цього ж року ліквідовано раднаргоспи.

Перебудова усієї системи управління на початку 50-х ро­ ків була процесом об'єктивно необхідним. Однак ні нау­ ка, ні політика, ні практика виявилися не підготовлени­ ми до здійснення такої перебудови. Це протиріччя між необхідністю реформування і неготовністю до нього сус­ пільства і зумовило суперечливий характер перебудови системи управління.

Переваги нової системи управління, в основі якої ле­ жали раціональність, економність, ефективність, не змог­ ли перехилити у свій бік шальку державних терезів. Ця система була приречена ще й тому, що територіальний принцип управління, який базувався на децентралізації, даючи певний економічний ефект, одразу вступав у сер­ йозне протиріччя з домінуючим принципом централізму.

Хрущовські реформи не виправдали пов'язані з ними сподівання, але закладена в них демократизація еконо­ мічного життя сприяла вивільненню творчої енергії на­ роду, що зумовило хоча і короткочасне, але стрімке під­ вищення ефективності радянської економіки в 50-ті ро­ ки. Створена в цей час база сприяла зростанню добробуту населення СРСР. Так, в Україні 1951 —1958 pp. прибут­ ки середнього робітника зросли на 230%. У 1957 р. було ліквідовано практику державних позик, які забирали май­ же 10% заробітків трудящих і були прихованою формою додаткового оподаткування населення. Про зростання гро-

524 Україна в умовах десталінізації (1956—1964)

шових доходів жителів України свідчить той факт, що сума вкладів в ощадних касах республіки зросла з 2,7 млрд крб. 1950 р. до майже 19,7 млрд крб. 1960 р.

Було скорочено робочий день і запроваджено п'яти­ денний робочий тиждень. Серйозні зміни відбувалися на селі. Поліпшенню становища сприяли щомісячне авансу­ вання колгоспників, ліквідація натуроплати, списання за­ боргованості з податку і поставок за попередні роки. Са­ ме в хрущовський період селяни нарешті одержали пас­ порти, яких фактично не мали з моменту запровадження паспортної системи 1932 р.

Значних розмірів набуло і житлове будівництво. Так, якщо 1918—1940 pp. у республіці було введено в дію 78,5 тис. м2 загальної (корисної) площі, то лише 1956— 1965 pp. — понад 182 тис. м2. Це означало, що одержали чи збудували собі житло майже 18 млн осіб. У побут ба­ гатьох сімей увійшла нова техніка — телевізори, магні­ тофони, пральні машини. Це якісно змінило уявлення населення про життєві стандарти.

Контраст з періодом сталінського правління був ра­ зючим, хоча життєвий рівень радянських людей, як і ра­ ніше, суттєво відставав від західного. До того ж напри­ кінці 50-х — на початку 60-х років дедалі більше проявлялися негативні наслідки непродуманого реформа­ ційного експериментування. Дефіцит товарів, 30-відсот- кове підвищення роздрібних цін на м'ясо та масло, замо­ рожений заробітної плати, відмова від обіцяного знижен­ ня прибуткового податку тощо — все свідчило про надто низький рівень життя населення.

Отже, у середині 50-х років гостро стала проблема необ­ хідності глибоких якісних змін у господарстві. Пріоритет­ ною ланкою в процесі реформування було обрано сільське господарство. Його стрімке піднесення було зумовлене по­ силенням матеріальної зацікавленості колгоспників у сус­ пільному виробництві, створенням умов для розвитку осо­ бистого селянського господарства, поліпшенням якісного складу керівників сільськогосподарського виробництва. Спад, що розпочався 1958 p., був зумовлений посиленням адміністративного тиску на колгоспи, непослідовністю ре­ формаційного курсу, поглинанням значної частини матері­ альних та людських ресурсів хрущовськими «надпрограмами», примусовим викупом колгоспами техніки МТС тощо.

Така ж суперечлива картина склалася і в соціальній сфері. Безпосередніми наслідками реформування суспільс­ тва стали поліпшення умов праці, збільшення доходів на-

селення, зростання житлового будівництва, підвищення рівня життя. Проте наприкінці 50-х років, коли рефор­ маційний процес почав давати збої і пробуксовувати, в соціальній сфері з'являються негативні тенденції та явища — дефіцит товарів, підвищення цін, замороження зарплати тощо.

16.3. Духовне життя в Україні: основні тенденції та характерні риси

Динаміка оновлення суспільного життя визначалася боротьбою демократичної та консервативної тенденцій, мінливим співвідношення м реформаторськи х та консервативних сил. Історики вказують на хвилеподіб­ ний, непослідовний характер цього процесу. Виділяють декілька хвиль, що досягали свого піку в 1953, 1956, 1958, 1961 роках. Суперечливий характер оновлення особ­ ливо чітко простежується у сфері культури, науки та лі­ тератури.

Духовне життя в Україні в період хрущовської «від­ лиги» визначали складні й неоднозначні процеси.

1. Активні, але значною мірою невдалі спроби рефор­ мування в галузі освіти. Проголошений Хрущовим у квіт­ ні 1958 р. на XIII з'їзді ВЛКСМ курс на перебудову народ­ ної освіти був покликаний вирішити одне головне завдан­ ня — подолати відірваність від життя шкіл та вузів. Це було вже четверте за роки радянської влади велике ре­ формування народної освіти, але водночас, як зазначає італійський історик Д. Боффа, «перша спроба у світі ви­ рішити проблеми, породжені масовою освітою у всіх роз­ ітнутих країнах ». Для реалізації освітньої реформи були залучені значні кошти та ресурси. У 1960 р. Державний бюджет УРСР виділив на загальноосвітні школи 6 млрд крб. (1950 р. — лише 3,7 млн крб.). За цей час у 2 рази збільшилася кількість денних середніх шкіл.

В основі реформи лежав принцип поєднання загаль­ ноосвітнього і політехнічного навчання. Проте навіть на рівні проекту ця перебудова мала серйозні недоліки. Ві­ домий педагог-новатор В. Сухомлинський у своєму листі на адресу Хрущова (13 червня 1958 р.) справедливо вка-

.іував на недооцінку гуманітарного аспекту освіти, на ре-

альність загрози зниження загального рівня середньої осві­ ти та ін. Ще більші недоліки виявилися при практично­ му здійсненні реформування. Матеріально-технічна база шкіл, вчительські кадри були неспроможні реалізувати нові завдання професійної підготовки учнів. Не виправ­ довувалися надії на високий професіоналізм спеціаліс­ тів, підготовлених на вечірніх та заочних відділеннях ву­ зів, а саме ці форми навчання в процесі реформи вважа­ лися пріоритетними. Якщо від 1950/51 навчального року до 1960/61 навчального року кількість студентів у цілому зросла більш ніж у два рази, то на заочних відділеннях — у 3,5 раза, а на вечірніх — більш, ніж в 11 разів. У 1960 р. на денних відділеннях вузів навчалося майже 199 тис. студентів, на заочних — 174 т и с , а на вечірніх — 44 тис. Суттєве зниження рівня студентів було зумовлене необ­ хідністю для кожного абітурієнта при вступі на денне від­ ділення мати обов'язковий дворічний стаж роботи на ви­ робництві. Якість підготовки випускників вузів та серед­ ніх спеціальних закладів значно відставала від кількісно­ го їх зростання.

Хоча нова система освіти була досить своєчасною і в задумі містила кілька принципово правильних орієнти­ рів, через низку причин вона не тільки не змогла підняти освіту в країні на вищий щабель, але навіть погіршила освітянські якісні показники.

2. Русифікація. Новий шкільний закон, опублікований для обговорення наприкінці 1958 р. і прийнятий Верхов­ ною Радою УРСР у квітні 1959 p., надавав право батькам вибирати своїм дітям мову навчання. Цей закон в умовах абсолютного домінування у сфері національних відносин концепції зближення і злиття націй ставав своєрідним інструментом національного нівелювання і русифікації українського шкільництва, тому проти нього рішуче вис­ тупили представники творчої інтелігенції. 22 грудня 1958 р. у «Правді» було опубліковано лист М. Рильського і М. Ба­ жана, в якому зазначалося: «...єдино правильним розв'язан­ ням питання про вивчення мов у середній школі є рішення (якщо говорити, зокрема, про школи Української РСР) про обов'язкове і рівноправне вивчення і української, і росій­ ської мов у всіх школах УРСР».

Проте було обрано інший шлях. Тому в 60-х роках в обласних центрах і в Києві українські школи становили 28%, російські — 72%, в інших містах відповідно — 16% і 84%.

3. Певне розширення меж творчої культурної та на­ укової діяльності. Цьому процесові сприяли пом'якшен-

ня цензури, реабілітація відомих діячів культури: пись­ менників В. Антоненка-Давидовича, М. Годованця. О. Ко­ віньки, 3. Тулуб; композиторів Б. Лятошинського, М. Колесси, М. Вериківського та інших; відміна низки партій­ них постанов 40-х років.

Творчу активність української інтелігенції стимулю­ вала поява суспільно-політичних, наукових та літератур­ них журналів: «Прапор», «Український історичний жур­ нал», «Радянське літературознавство», «Всесвіт», «Знан­ ня та праця» та ін. Розширенню культурної та наукової діяльності сприяло посилення контактів української інте­ лігенції із зарубіжними культурними та науковими цен­ трами. Чимало вчених та діячів культури з України бра­ ли участь у міжнародних з'їздах та конференціях. У 1958 р. в Україні побувала 61 зарубіжна делегація по лі­ нії Українського товариства культурного зв'язку із зару­ біжними країнами; 326 зарубіжних вчених і спеціалістів відвідали Академію наук УРСР, 257 осіб — Українську сільськогосподарську академію.

4. Пробудження громадської активності й національ­ не відродження. На початку 60-х років у Києві своєрідним осередком духовного життя став клуб творчої молоді «Су­ путник», який було засновано 1959 р. студентами теат­ рального інституту та консерваторії, літераторами та ху­ дожниками. Президентом клубу став Л. Танюк, активни­ ми його членами — І. Драч, М. Вінграновський, І. Світличний, Є. Сверстюк, А. Горська та ін. Члени клубу орга­ нізовували творчі вечори, самвидав. Шістдесятники фор­ мувалися не лише в Києві, а й у Львові, Харкові, на До­ неччині. Зокрема, під впливом київського клубу було ство­ рено клуб творчої молоді «Пролісок» у Львові, президен­ том якого став М. Косів. У Харкові молода, демократично настроєна інтелігенція гуртувалася навколо російського по­ ета Б. Чичибабіна-Полухіна. І хоча ці невеличкі об'єднан­ ня спочатку були лише ледь помітними острівками у вирі суспільного життя, згодом їхня діяльність стала важли­ вим чинником пробудження громадської активності, своє­ рідним симптомом нової спроби національного відроджен­ ня. На початку 1963 р. було проведено конференцію з пи­ тань культури української мови. її учасники порушили клопотання перед ЦК КПУ та урядом республіки про по­ ширення української мови у всіх сферах державного і гро­ мадського життя, про подолання мовного нігілізму.

5. Вихід на літературний та суспільний обрії плеяди творчої молоді. Це було нове покоління українських пись­ менників, художників — В. Симоненко, М. Вінграновсь-

528 Україна в умовах десталінізації (1956—1964)

Кий, Л. Костенко, Б. Олійник, І. Драч, В. Коротич, І. Світличний, І. Дзюба, П. Заливаха, А. Горська та ін. Почина­ ючи з відкидання стереотипів та пошуку нових форм са­ мовиразу в мистецтві, вони поступово усвідомили необ­ хідність докорінного оновлення на засадах загальнолюд­ ських цінностей всього суспільного життя.

Вбачаючи в пошуках творчої молоді зародки опози­ ційності, відступ від офіційних настанов, консерватори перейшли у наступ. Цьому сприяла і ситуація в країні, яка нагально вимагала відволікання громадської уваги від економічних негараздів початку 60-х років. У тоні, заданому Хрущовим під час відомих зустрічей у 1962 та 1963 роках з діячами літератури та мистецтва, в Україні піднімається хвиля гонінь проти інакодумців, здійсню­ ється моральний і політичний тиск.

6. Адміністративне утвердження атеїзму під час антирелігійної кампанії 50—60-хроків. У 1954 р. ЦК КПРС приймає постанову «Про проведення науково-атеїстичної пропаганди», у якій партійні органи зобов'язалися вести атеїстичну роботу, не ображаючи почуттів віруючих та церковників, а також адміністративно не втручатись у ді­ яльність церкви. Проте наприкінці 50-х років ці слова залишилися лише на папері. У цей час адміністрування йшло далеко попереду атеїстичної пропаганди, а частогусто і просто підміняло її. Надзвичайно форсованими тем­ пами йшов підрив матеріальної бази релігії. У 1958 р. в Україні церква втратила 64 культові споруди: церкви, мо­ литовні будинки тощо. У 1959 р. було вилучено 262, у 1960 — 747, у 1961 — 997, у 1962 — 1144 культові спору­ ди. Антирелігійна кампанія не тільки поглиблювалася, а й дедалі більше поширювалася. За неповними даними, в Україні тільки в 1962 р. було знято з реєстрації 1263 ре­ лігійні об'єднання різних напрямів.

Отже, духовне життя в період «хрущовської відлиги» характеризується взаємодією різних тенденцій, непослі­ довністю, половинчастістю і суперечливістю реформ: де­ мократичні прориви в окремих сферах культури фактич­ но блокувалися збереженням позицій сталінізму на інших. З одного боку, це невдалі спроби реформування освіти, русифікація, адміністративне утвердження атеїзму, а з іншого — певне ослаблення тиску системи на культуру, розширення меж для творчої та наукової самореалізації, поява перших паростків громадського пробудження і на­ ціонального відродження; вихід на літературні та суспільні обрії творчої молоді.

17.

Україна на порозі кризи: наростання застійних явищ (1965—1985)

17.1. Соціально-економічний розвиток УРСР

У період «хрущовської відлиги» в процесі реформу­ вання (особливо реформ, спрямованих на децентраліза­ цію) тоталітарну систему в СРСР було на якийсь час ви­ ведено з рівноваги. Однак реформаторського потенціалу суспільства виявилося недостатньо не тільки для її зни­ щення, а навіть для збереження окремих вдалих лібе­ ральних хрущовських проривів.

Після усунення Хрущова суть консервативного курсу нового керівництва визначається одним словом — «стабі­ лізація», яке стало своєрідним символом брежнєвської епо­ хи. Проте досягти цієї мети, проводячи одразу жорсткий консервативний курс, було неможливо, адже система втра­ тила два важливих стимули розвитку економіки: зі смер­ тю Сталіна — страх перед репресіями, з усуненням Хру­ щова — ентузіазм і романтичну віру. Крім цього, лідерам нової хвилі, і, зокрема Л. Брежнєву, потрібен був певний перехідний період для усунення політичних конкурентів, формування своєї команди, повного оволодіння партійним і державним апаратом. Усі ці фактори спочатку й зумови­ ли спадкоємність реформаційного пошуку, розпочатого Хрущовим, спроби вмонтувати елементи економічного сти­ мулювання в командно-адміністративну систему.

Ще 1962 р. газета «Правда» опублікувала статтю про­ фесора Є. Лібермана «План, прибуток і премія», написа-