Бойко, Історія України (2002)

ну на основі аналізу досвіду роботи економічної лабора­ торії Харківського раднаргоспу. Під час дискусії, розгор­ нутої навколо пропозицій вченого, поступово викриста­ лізувалася модель нового механізму господарювання. Са­ ме вона і стала стрижнем проголошеної у вересні 1965 р. на Пленумі ЦК КПРС економічної реформи. Суть нових підходів полягала в розширенні самостійності підпри­ ємств, посиленні прямих договірних зв'язків між підп­ риємствами; встановленні економічно обґрунтованих цін; матеріальному стимулюванні трудових колективів залеж­ но від результатів їхньої праці; оцінці діяльності підпри­ ємств такими «капіталістичними» показниками, як рен­ табельність і прибуток.

Реформа розпочалася в січні 1966 р. У цей період на нові методи планування та економічного стимулювання перейшли 1,5% підприємств України, а 1970 р. їх було вже 83%.

І хоча економісти називають восьму п'ятирічку «зо­ лотою», стверджуючи, що «період 1966—1970 pp. був най­ кращим за останні ЗО років», а історики вказують на «тим­ часове прискорення розвитку господарства», викликане реформою 1965 р.» та «поліпшення показників виробниц­ тва в цей час», все ж ці твердження потребують певної корекції при аналізі розвитку народного господарства УРСР. За офіційною статистикою, середньорічні темпи приросту головних показників економічного розвитку

Отже, зростають тільки капітальні вкладення, що на тлі зниження продуктивності праці свідчить не про поліпшення, а про погіршення управління господарством. Наведені дані значною мірою підтверджують висновок про те, що реформа швидше розладнала старий господарсь­ кий механізм, ніж створила новий.

Основне протиріччя реформи 1965 р. полягає в нама­ ганні владних структур водночас інтенсифікувати два взаємовиключні процеси: посилити централізм в економіці

та задіяти ринкові економічні регулятори (рентабельність, прибуток тощо). Це протиріччя значною мірою відбивало співвідношення сил у вищих ешелонах влади, де існува­ ло певне розходження між консервативною лінією Бреж­ нєва і реформаційною — Косигіна.

Відновлення централізму, що розпочалося одразу ж після проголошення реформи, призвело до створення 40 со­ юзних міністерств і відомств, які знову взяли під конт­ роль 90% підприємств УРСР. Якщо посилення нейтра­ лістських начал органічно сприймалося системою, то рин­ кові ідеї не вписувалися в господарський механізм, сут­ тю якого було збереження всієї влади в руках держави. Через це, як зазначають дослідники, «реформа перетво­ рилася насамперед на численні розмови про реформу», а в процесі реалізації вона була вихолощена і на початку 70-х років згорнута.

Несприйняття ринкового регулювання, посилення ди­ рективного планування і силового управління наприкін­ ці 60-х років значною мірою були зумовлені бурхливими подіями «Празької весни» 1968 p., які змусили замисли­ тися лідерів системи над своїм майбутнім. Саме тоді в політичній лексиці з'являється термін «стабілізація». Надалі, незважаючи на зміну лідерів, коливання в полі­ тиці, переміщення акцентів у програмах і лозунгах, етатична (тобто та, яка передбачає активне втручання дер­ жави в економічне і політичне життя суспільства) мо­ дель соціалізму в СРСР зберігалася, періодично трансформуючись та пристосовуючись до нових умов.

В економіці один варіант адміністративного, позаринкового управління одержавленим господарством — жор­ стко-командний і безумовно-директивний — змінився іншим, узгоджувально-бюрократичним (директиви збері­ галися, але зростаючі розміри господарства вимагали чис­ ленних узгоджень у різних установах і на різних сходин­ ках управління). Логіка розвитку командно-адміністра­ тивної системи диктувала необхідність позбавлятися на всіх рівнях від претендуючих на культ перших керівни­ ків, замінюючи їх кадрами середніх можливостей, гото­ вими у всьому підкорятися апарату самої системи.

Наростаюча бюрократизація економіки, фактичне збе­ реження авторитаризму в політиці, поява нового куль­ ту — «культу сірості» в управлінні державою призвели до появи і поглиблення кризових явищ у народному гос­ подарстві Радянського Союзу і України, зокрема, але го­ ворити про «застій» в економіці достатніх підстав немає.

Від 1965 до 1985 р. всі основні показники економічного розвитку республіки зростають. Правда, інколи дуже мі­ зерно, як, наприклад, валова продукція сільського гос­ подарства, що зростала лише на 0,5% щорічно в 1981 — 1985 pp., але тенденція до просування вперед ще діяла. У цей час Україна зберігає за собою роль однієї з найваж­ ливіших паливно-енергетичних, металургійних та маши­ нобудівних баз країни. У 1980 р. питома вага окремих видів продукції УРСР у загальносоюзному виробництві становила (в % ) : добуток вугілля — 27,5, залізної ру­ ди — 51,3, виробництво сталі — 36,3, доменного та ста­ леплавильного обладнання — 52,1, магістральних тепло­ возів — 95,1, цукру-піску — 52,4.

Зростаючі масштаби важкої індустрії ускладнювали управління з центру, знижували його ефективність. Госпо­ дарський механізм командно-адміністративної системи раз по раз почав пробуксовувати. Ситуація особливо загостри­ лася, коли в 60-ті роки у світі розгорнулася науково-тех­ нічна революція. Тоді «в науково-технічній галузі почало­ ся те саме відставання, заради подолання якого свого часу обрали адміністрування як метод управління. Фарс історії був саме в цьому: створена для швидкого подолання техніч­ ної відсталості система сама ж стала причиною зростаючого відриву країни від високорозвинутих держав»1. Якщо в СІЛА 1985 р. діяло майже 1,5 млн електронно-обчислювальних машин (і ще понад 17 млн персональних ЕОМ), то в СРСР — лише декілька десятків тисяч.

Командно-адміністративна система не змогла присто­ суватися до вимог та змін, продиктованих НТР, що, по­ ряд з іншими факторами, стало однією з головних при­ чин затухаючого, диспропорційного економічного розвит­ ку. Середньорічний приріст валового суспільного продукту в Україні у 1961 —1965 pp. становив 6,9%, 1966 — 1970 рр. — 6,7, 1971—1975 pp. — 5,6, 1976—1980 pp. — 3,4, 1981 — 1985 pp. — 3,5%. Тільки за 15 років (від 1965 до 1980 р.) темпи зростання продуктивності праці в УРСР зменшилися більш як удвічі. Знизилася ефективність гос­ подарювання. У 1960—1985 pp. капіталовкладення у сіль­ ське господарство республіки зросло більш як у 3 рази, а валовий збір його продукції — лише в 1,6.

Крім зазначених вище причин, дія яких деформувала й уповільнювала розвиток економіки України, почали ви-

1Див.: Попов Г. Блеск и нищета административной систе­ ми . — М . , 1980 . — С. 1 9 5 — 1 9 6 .

являтися негативні наслідки низки важливих довгостро­ кових тенденцій:

1.Несприятлива демографічна ситуація — а) знижен­ ня приросту населення, кількість якого в республіці в 70-х роках зростала темпами у 2 рази, а у 80-х роках — у 4 рази нижчими, ніж у 60-х роках; б) міграційні процеси, основний напрямок яких — переселення із сіл у міста (в 1961—1986 pp. міське населення зросло з 20,6 млн до 33,7 млн осіб, або на 63,6%, сільське населення цього періоду зменшилося на 23%); в) динаміка вікового скла­ ду розвивалась по лінії постаріння населення України (як­ що в 1960 р. співвідношення пенсіонерів до чисельності зайнятих у народному господарстві становило 1:3,8, то 1985 р. — вже 1:2).

2.Наростаюче домінування зрівнялівки в оплаті пра­ ці. Якщо 1946 р. співвідношення між 10% трудящих, що одержали найвищі, і 10%, що мали найнижчі заробітки, становило 1:7,2, 1956 р. — 1:4,4, то 1988 р. — 1:3,5. Отже, захисна функція заробітної плати переважала над стиму­ люючою, що не сприяло активізації людського чинника на виробництві.

3.Криза організації праці. Тобто нездатність існуючої системи забезпечити ефективне, раціональне використан­ ня людських ресурсів та інтелектуального потенціалу. Нез­ важаючи на те, що з питання НТР було прийнято 40 (!) постанов ЦК КПРС, а в 1976—1980 pp. — майже 200 комплексних програм розвитку народного господарства: енергетична, продовольча, меліоративна тощо, кардиналь­ них позитивних зрушень не відбулося.

4.Висока інтенсивність використання матеріальних, людських та фінансових ресурсів України в межах за­ гальносоюзного господарського комплексу. Можна погод­ жуватися чи не погоджуватися з твердженням американ­ ського економіста Холланда Хантера, який констатує, що •вилучення поточного доходу України й використання його в інших регіонах СРСР становить основну рису еко­ номічної історії України», можна також брати під сумнів обґрунтованість розрахунків британського вченого Піте­ ра Вайлза, відповідно до яких Україна регулярно вноси­ ла до радянського бюджету на 10% більше, ніж отриму­ вала з нього. Водночас цілком очевидно, що у даний пе­ ріод постійне зміщення паливно-енергетичного комплек­ су СРСР на Схід та зростання питомої ваги воєнних вит­ рат вимагали перекачування з України значної частини фінансових, матеріальних та людських ресурсів. Райо-

нам Сибіру і Далекого Сходу, де створювалися нові про­ мислові гіганти, 480 підприємств республіки поставили майже 900 найменувань машин, обладнання, різних ви­ робів та матеріалів. Українські будівельники зводили один з найбільших населених пунктів на Східній ділянці Б А М у — Ургал. Проте було б необ'єктивно стверджува­ ти, що Україна тільки робила внески до загальносоюзної скарбниці, нічого звідти не беручи, адже лише гігантсь­ ку домну № 9 у Кривому Розі споруджували представни­ ки 35 націй і народностей Радянського Союзу, до її будів­ ництва було залучено значну кількість підприємств різ­ них республік. Тому, доки не будуть опубліковані дані про баланс республіканських надходжень і видатків у межах союзного бюджету, історики, економісти та полі­ тики займатимуть діаметрально протилежні позиції.

Уповільнююча прогрес дія згаданих негативних дов­ гострокових тенденцій у народному господарстві була при­ таманна всім республікам Радянського Союзу. Проте Укра­ їна, крім цього, мала й особливості власного економічно­ го розвитку, які ще більше ускладнювали ситуацію в рес­ публіці:

1. Деформована структура розміщення продуктивних сил. Ця структура склалася фактично ще в довоєнні п'яти­ річки, коли на підставі аналізу наявних природних ре­ сурсів союзним центром було вирішено зробити акцент на першочерговий розвиток у республіці таких галузей, як вугільна промисловість, чорна металургія, важке та електротехнічне машинобудування. У 60—80-х роках ці галузі отримали новий імпульс, відбувся інтенсивний про­ цес прирощення потужностей, що ще більше посилило деформованість економіки України. Ніякими аргумента­ ми не можна виправдати те, що в республіці, на яку при­ падало 2,6% території Радянського Союзу, у цей час бу­ ло побудовано і будувалося надалі майже 40% атомних енергоблоків. До речі, частина з них (Чорнобильська, Хмельницька, Південноукраїнська) мали працювати не на Україну, а виробляти електроенергію для європейсь­ ких країн РЕВ.

Внаслідок незбалансованого розвитку господарства рес­ публіки частка галузей, що працювали на споживчий ри­ нок, у загальному обсязі валової продукції не перевищу­ вала 29%, тоді як у розвинутих країнах цей показник ста­ новить 50—60% і більше. Деформованість економіки зу­ мовила не тільки появу товарного дефіциту, а й загострен­ ня екологічних, демографічних та соціальних проблем.

2. Катастрофічна екологічна ситуація. Перекоси в розміщенні продуктивних сил стали причиною різкого зростання техногенного навантаження на природу, що у 6—7 разів перевищувало загальносоюзний рівень. У цей час щорічно промисловими об'єктами в атмосферу та вод­ ний басейн викидалося понад 10 млн тонн шкідливих ре­ човин. Екологічну ситуацію в республіці ускладнювало нераціональне розширення посівних площ у сільському господарстві. Ступінь розораності території України ся­ гає 57%, в тому числі в степовій зоні 73%. Розораність безпосередньо сільськогосподарських угідь становила 80% проти 25% у СІЛА і 48% у Франції. Це спричинило акти­ візацію ерозійних процесів, через що Україна щороку втрачала до 600 млн тонн родючих ґрунтів.

Катастрофічні екологічні процеси посилили гостроту демографічних проблем, оскільки питома вага населення республіки, зайнятого у галузях із шкідливими для здо­ ров'я умовами праці, становила в Україні 53%. У склад­ ній екологічній ситуації опинилося населення міст, адже, наприклад, третину території Львова займали промисло­ ві підприємства, у Чернівцях вироблялося майже три чвер­ ті промислової продукції області. Цей перелік екологіч­ них негараздів України можна продовжувати.

3.Значна зношеність основних виробничих фондів.

Рівень їхньої спрацьованості в промисловості республіки зріс від 28% у 1961 р. до 43% 1985 р. Характерно, що основні виробничі фонди України зношувалися швидше, ніж загалом по країні, оскільки частка старих підпри­ ємств була вищою. А от за темпами зростання основних виробничих фондів республіка займала 1986 р. останнє, 15 місце у Радянському Союзі.

4.Хронічне відставання за принциповими економічни­ ми показниками. За період від 1960 р. до 1985 р. Україна за темпами зростання загального обсягу продукції промис­ ловості посідала 13 місце в СРСР. Не кращим був і стан сільського господарства — республіка за темпами збільшення валової продукції 1960 р. займала 11 місце, а 1985 р. пере­ містилася на 13. З огляду на це, очевидно, закономірним є той факт, що і за темпами зростання виробленого націо­ нального доходу за період 1980—1986 pp. Україна займала те саме 13-те місце в Радянському Союзі. Трохи кращими були показники реальних доходів на душу населення, від­ повідно до яких республіка 1980 р. поділяла 12—14 місця,

а1985 р. — 5—6. Проте й тут виникали серйозні проблеми і диспропорції, уявлення про які дає таблиця:

З наведеної таблиці видно, що кількісні показники РСФСР та БРСР вищі за середні по Радянському Союзу, а УРСР, навпаки, — нижчі. Отже, економіка республіки поступово, але неухильно втрачала динаміку свого роз­ витку.

Кризові явища в економіці негативно відбивалися на вирішенні соціальних питань. Тому в соціальній сфері скла­ лася суперечлива ситуація. Від 1965 до 1985 р. національ­ ний доход УРСР зріс з 38,2 млрд крб. до 96,6 млрд крб., тобто більш ніж у 2,5 раза. Це мало вирішальне значення для підвищення життєвого рівня народу, адже 4/5 націо­ нального доходу витрачалося безпосередньо на народний добробут. За вказане двадцятиріччя у 1,85 раза збільши­ лася середньомісячна заробітна плата. Якщо 1965 р. у рес­ публіці на 100 сімей припадало 21 телевізор, 8 холодиль­ ників і 19 пральних машин, то 1985 р. ці показники зрос­ ли — відповідно 92, 88, 65.

Водночас у соціальній сфері України намітилися і пог­ либилися негативні тенденції:

1.Уповільнення темпів зростання реальних доходів населення. Якщо у дев'ятій п'ятирічці в Україні вони становили 20%, у десятій — 17%, то в одинадцятій —* лише 14%.

2.Збереження і поглиблення відставання від країн Заходу щодо рівня споживання на душу населення. Так, 1982 р. кошик звичайних щотижневих закупок, для опла­ ти якого у Вашингтоні потрібно було працювати 18 го­ дин, у Києві коштував майже 53 години праці, це без урахування безсумнівно нижчої якості товарів і послуг в СРСР. Тому за рівнем споживання на душу населення Радянський Союз займав у цей час лише 77 місце у світі.

3.Загострення житлової проблеми. В Україні кіль­ кість осіб, що поліпшили свої житлові умови, із п'яти­ річки у п'ятирічку зменшувалася: у восьмій їх налічува­ лося 8,9 млн осіб, в дев'ятій — 8,6 млн, в десятій — 7,8 млн, в одинадцятій — 7,7 млн осіб. За 1981—1985 pp.

у республіці черга, що налічувала 1,5 млн осіб, не зменши­ лася, і на обліку за станом на 1987 р. перебувало понад 2 млн сімей, які потребували поліпшення житлових умов.

4. Зниження рівня охорони здоров'я. У цій сфері скла­ лася парадоксальна ситуація: з одного боку, за період від 1970 до 1985 р. число лікарів у республіці в розрахунку на 10 тис. населення збільшилося з 27,7 до 41,4, тобто майже на 67%, кількість лікарняних ліжок — на трети­ ну. Проте загострення екологічної ситуації, відставання якісних показників від кількісних у процесі підготовки лікарів, наростаюче зменшення частки видатків на охо­ рону здоров'я і фізичну культуру в структурі державного бюджету (1970 р. — 12,3%, 1985 р. — 9%) та інші при­ чини зумовили те, що за період 1970—1985 pp. показни­ ки смертності зросли з 8,8 до 12,1 випадків на 1 тис. громадян, а природний приріст населення України змен­ шився у 2,2 раза.

Отже, для соціально-економічного розвитку України

вперіод від 1965 до 1985 р. були характерні диспропор­ ційність, затухання, тенденція до стагнації. Кризові яви­ ща дедалі більше поглиблювалися під впливом особли­ востей функціонування господарства республіки (станом

векології, деформованою структурою розміщення про­ дуктивних сил та ін.).

17.2. Суспільно-політичне життя: «стабілізація» і закритість

Якщо в галузі економіки принаймні декларувалися деякі реформи, то в політичній сфері брежнєвське керів­ ництво намагалося зберегти існуючий режим, не втрати­ ти спадкоємність з владними інститутами попередніх де­ сятиріч. Головними елементами цієї спадкоємності були ігнорування принципу розподілу влади, збереження де­ коративного характеру органів народного самоуправлін­ ня, зміцнення політичного монополізму КПРС.

Курс на «стабілізацію», а надалі — консервацію існу­ ючого режиму особливо посилився після серпневого втру­ чання у внутрішні справи Чехословаччини 1968 р.

Характерними рисами реалізації цього курсу були: 1. Підміна справжнього народовладдя формальним

представництвом трудівників у радах, обмеження їхньої реальної влади. З одного боку, ніби демонструючи тор-

жество народовладдя і демократії, невпинно зростала кіль­ кість народних обранців у владних структурах: 1985 р. до Верховної Ради УРСР було обрано 650 депутатів (1958 р . — 457), до місцевих рад УРСР 1980 р. обрано 524 185 депутатів (1959 р. — 381 477), а з іншого — вибори проходили безальтернативно, на основі завчасно підготовлених списків.

Створені в такий спосіб органи державної влади рес­ публіки виконували декоративну роль і серйозної реаль­ ної влади не мали. Достатньо сказати, що місцеві ради відали підприємствами, які давали лише 3—4% продук­ ції промислового виробництва.

2.Зростання масштабів бюрократичного апарату, узурпація значної частини законодавчих функцій вико­ навчою владою. Щорічно апарат управління країни збіль­ шувався на 300—500 тис. осіб, сягнувши у 80-х роках 18 млн. Лише за 1975—1985 pp. кількість союзно-рес­ публіканських і союзних міністерств, відомств і держав­ них комітетів в УРСР зросла майже на 20%. Численний виконавчий апарат нарощує випуск інструкцій, наказів та інших підзаконних актів. Наприкінці 70-х років тіль­ ки в управлінні господарством їх накопичилося до 200 тис. Досить часто ці документи суперечили один одному, не давали змоги працювати господарським керівникам, утво­ рюючи клубок міжвідомчих, міжрегіональних, суспіль­ них протиріч.

3.Зведення нанівець самостійності громадських орга­ нізацій, їхнє фактичне одержавлення. Вони поряд із ра­ дами покликані були не управляти країною, а створити «демократичний фасад» народовладдя. Це стимулювало,

зодного боку, падіння політичної активності, а з іншо­

г о — появу «неформальних» організацій та груп.

4.Згортання гласності. Якщо 1960 р. у республіці виходило 3280 газет, то 1985 р. — лише 1799. Характер­ но, що в цей період кількість республіканських та облас­ них газет навіть трохи зросла, а місцевих та районних — зменшилася. Отже, набирає силу тенденція монополії на інформацію.

5.Перетворення КПРС на стрижень державної струк­ тури і зосередження у її руках усієї повноти влади. Ко­ муністичну партію України в брежнєвський період очо­ лювали два лідери, які обстоювали різні моделі розвитку республіки: П. Шелест (1963—1972) — автономізаційну,

В.Щербицький (1972—1989) — централістську, тобто орі­ єнтовану на центр.

Боротьба цих протилежних тенденцій лягла в основу протистояння «харківського» і «дніпропетровського» по­ літичних кланів. Липневий Пленум ЦК КПУ 1963 р. визнав повну перемогу харків'ян: першим секретарем рес­ публіканської парторганізації було обрано П. Шелеста, другим став М. Соболь.

П. Шелест активно підтримував хрущовські рефор­ ми, особливо створення раднаргоспів, виношував плани республіканського госпрозрахунку, більшої незалежнос­ ті республіканських структур у господарчих питаннях. Проте після приходу до влади Л. Брежнєва, особливо піс­ ля «Празької весни» 1968 p., коли помітно посилюється ідеологічний диктат, зростає нетерпимість до інакомис­ лення в будь-якій формі і сфері, а тим більше у партійній верхівці, автономістська модель П. Шелеста і його заяви на засіданні Політбюро ЦК КПРС типу: «Українська пар­ тійна організація не підтримає це рішення» — дедалі біль­ ше вступали в протиріччя з новими реаліями.

У 1972 р. П. Шелеста, як влучно підмітив один з відо­ мих публіцистів, «тихо без шелесту» усувають з посади. Формальна підстава — переведення на роботу до Москви, а реальна була висловлена під час особистої зустрічі з Л. Брежнєвим, який сказав П. Шелесту: «Ти працюєш пер­ шим секретарем ЦК КПУ вже майже 10 років. Напевне, тобі вже набридло, та й ти набрид усім... Потрібно дати дорогу молодим товаришам, потримався за владу, дай іншим потриматися». Звинувачений у ліберальному став­ ленні до націоналістичних проявів, у потуранні економіч­ ному місництву, в ігноруванні Москви П. Шелест 1973 р. виходить на пенсію і остаточно сходить з політичної аре­ ни. У 1972 р. лідером комуністів республіки став В. Щербицький — сімнадцятий за рахунком керівник КПУ.

Щербицький Володимир Васильович (1918—1990) — партій­ ний і державний діяч. Народився на Дніпропетровщині. По здо­ бутті вищої освіти брав участь у німецько-радянській війні. Після війни став функціонером КПРС. Пройшов усі щаблі партійної іє­ рархи. У1955 р. — перший секретар Дніпропетровського обко­ му парти, в 1957 р. — член президії і секретар ЦК Компартії Укра­ їни. В 1961—1963 pp. 11965—1972 pp. голова Ради Міністрів УРСР. З 1972 р. — перший секретар ЦК КПУ. Прихильник цент­ ралізованої партійно державної тоталітарної влади, суворої під­ порядкованості республік центру, орієнтації економіки УРСР на союзний народногосподарський комплекс. Займав угодовську

Апозицію щодо русифікації України в галузі освіти, культури, видавничої справи.