Бойко, Історія України (2002)

Окрилений успіхами, Гітлер 3 квітня віддає таємний наказ вермахту готуватися до нападу на Польщу. І знову спливає «українська карта». Збулося передбачення рад­ ника бюро міністра закордонних справ Німеччини Клейста, який у березні 1939 р. прогнозував: «Гітлер, очевид­ но, пізніше має наміри знову ввести у німецьку гру укра­ їнську карту, коли будуть здійснюватися німецькі плани на Сході. Він думає, очевидно, що українці знову приєд­ наються до нас, так як за будь-яких обставин вони зале­ жать від німецької допомоги».

Уже у квітні 1939 р. в Берліні відбулася таємна зуст­ річ лідерів української політичної еміграції та представ­ ників «третього рейху». Згодом із членів ОУН та колиш­ ніх вояків Карпатської січі німці почали формувати гру­ пи підривної діяльності проти Польщі. З цією метою бу­ ло створено центри спеціальної підготовки в таборах поб­ лизу Відня, Брно, Брауншвейга, Ганновера, у Східній Пруссії.

Абвер на чолі з адміралом Канарісом налагодив кон­ такт з ОУН ще в 1938 р. і передбачав, що метою дій укра­ їнських угруповань буде підготовка населення Західної України до масового виступу проти польських властей. Подібний виступ, з одного боку, суттєво міг би дестабілі­ зувати внутрішнє становище у Польщі, з іншого — слу­ жити певним виправданням німецької агресії, що плану­ валася. З усією відвертістю про суть цього німецького плану розповів журналістові радник бюро міністра закор­ донних справ Німеччини Клейст 2 травня 1939 р. Він, зокрема, зазначив: «Ідеальним було б, якби конфлікт з Польщею не був відкрито викликаний з боку Німеччини. Зараз ми в Берліні вивчаємо питання про використання українців у цій справі... Здійснивши... підготовку, ми змогли б потім дати Польській Україні сигнал до повс­ тання. Із Чехословаччини і Карпатської України ми нап­ равили б одразу ж великі партії зброї та боєприпасів, а також послали б добре навчені військовій справі загони січовиків... Вогнище пожежі в українських районах дало б Німеччині привід для широкомасштабного воєнного втру­ чання. Весь цей проект зустрічає в Берліні лише одне зас­ тереження. Це — можлива реакція Радянського Союзу».

Гітлер чудово розумів, що СРСР, маючи власні інте­ реси в Західній Україні, ні в якому разі не допустить, щоб цей вигідний стратегічний плацдарм був зайнятий німецькими військами і перетворився на засіб постійного тиску на Радянський Союз. Розглядаючи війну з Поль-

щею як прелюдію до агресії проти Франції та Англії, ке­ рівництво «третього рейху», очевидно, вирішило, що нас­ тав час для такого альянсу з СРСР, який вже давно уяв­ лявся Гітлеру у вигляді тимчасового «союзу для війни».

Напередодні остаточної ліквідації Чехословацької дер­ жави та окупації Карпатської України угорськими війсь­ ками німецька преса раптово припиняє публікацію антирадянських статей, Геббельс категорично забороняє газе­ там друкувати матеріали про українське питання і вмі­ щувати мапу України. Цей жест було помічено в Москві, і вже 10 березня 1939 p., виступаючи на XVIII з'їзді ВКП(б), Сталін зазначив, що невщухаюча галаслива кам­ панія на Заході навколо «українського питання» має на меті «розлютити Радянський Союз проти Німеччини, отру­ їти атмосферу і спровокувати конфлікт із Німеччиною без видимих на те підстав». Далі він застерігав: «Звичай­ но, цілком можливо, що в Німеччині є божевільні, які мріють приєднати слона, тобто Радянську Україну, до ко­ машки, тобто до так званої Карпатської України. І якщо справді є такі навіжені, можна не сумніватися, що в на­ шій країні знайдеться необхідна кількість гамівних соро­ чок для таких божевільних».

Тональність виступу, зроблені акценти свідчать про реальність зближення з німецькою стороною. Тому після угорської окупації Карпатської України, що була здійс­ нена при сприянні Німеччини, радянське керівництво ро­ бить крок у відповідь: на початку травня В. Молотов змі­ нює на посаді наркома закордонних справ антифашистськи настроєного М. Литвинова. Згодом розпочинаються вза­ ємні зондувальні спроби налагодження відносин, у ході яких Берлін дотримувався тактики «улещення, загрози і попередження», тобто тактики поступок і тиску. Під час цих дипломатичних маневрів «українське питання» ві­ дігравало вагому роль. Так, у травні 1939 р. статс-секре­ тар Міністерства закордонних справ Німеччини Вайцзекер заявив радянському повіреному в справах у Берліні Г. Астахову про можливість поліпшити радянсько-німець­ кі відносини, наголосивши, що «відмовившись від Закар­ патської України», Німеччина усунула привід для війни.

в червні, коли терміни нападу на Польщу набли­ жалися, позиція німецької сторони стає жорсткішою. У цей час Німеччина ставить радянську сторону перед альтернативою: «Ви можете бути або нашими друзями, або нашими ворогами». У керівних колах Радянського Союзу вважали міжнародне становище своєї країни несп-

риятливим для конфлікту з нацистською Німеччиною, що значною мірою і зумовило зближення між Берліном та Москвою. Проте поступатися своїми інтересами СРСР не збирався. Вже в завершальній фазі переговорів з мі­ ністром закордонних справ Німеччини Ріббентропом вве­ чері 22 серпня 1939 р. радянське керівництво висунуло вимоги про визнання інтересів СРСР на Балтиці, у Пів- денно-Східній Європі, а також про відмову Гітлера від планів типу «Великої України». І лише задоволення цих вимог відкрило шлях до укладення договору. 23 серпня 1939 р. Молотов і Ріббентроп підписали договір про нена­ пад між СРСР і Німеччиною терміном на 10 років. Крім цього, було підписано і таємний протокол, який містив положення, що стосувалися українських земель: «У разі територіально-політичного перевлаштування областей, які входять до Польської держави, межа сфер інтересів Ні­ меччини і СРСР приблизно буде проходити по лінії рік Нареву, Вісли і Сяну». Тобто, відмова рейху від претен­ зій щодо України набула форми розмежування «сфер інте­ ресів».

Отже, ліквідацією Карпатської України Гітлер дося­ гав трьох важливих для себе тактичних цілей: ще міцні­ ше прив'язував до антикомінтернівського пакта Угорщи­ ну; забезпечував нейтралітет Польщі; певною мірою зас­ покоював СРСР, створюючи передумови для подальшого зближення.

Пакт Молотова—Ріббентропа і таємний протокол до нього, будучи актом свавільного поділу Європи на «сфе­ ри інтересів» між СРСР і фашистською Німеччиною, фак­ тично розв'язував руки лідеру третього рейху для почат­ ку Другої світової війни. Водночас він став і своєрідною точкою відліку процесу «збирання» українських земель у межах однієї держави, що об'єктивно було явищем прог­ ресивним. Інша річ, що для радянського керівництва збирання українських земель була не самоціллю, а лише частиною більш загальних планів убезпечення західних кордонів СРСР, засобом нейтралізації планів типу «Ве­ ликої України», формою поширення свого впливу в за­ хідному напрямку.

14.3. Входження західноукраїнських земель до складу СРСР

1 вересня 1939 р. німецькі війська перейшли кордони Польщі, що засвідчило початок Другої світової війни. За цих обставин СРСР, незважаючи на домовленість, не пос­ пішав зі вступом у війну. Не активізував він своїх дій і після звернення 3 вересня Ріббентропа, у якому той ціка­ вився, чи не бажає Радянський Союз зайняти територію, що входить у сферу його інтересів. Зайнявши вичікувальну позицію, Сталін намагався перекласти всю відповідаль­ ність за агресію проти Польщі на Гітлера. Ця демонстра­ тивна пасивність радянської сторони зумовлювала нарос­ таючу невизначеність в «українському питанні». Успіш­ ний для Берліна розвиток воєнних подій у Польщі ро­ бить його позицію жорсткішою, і німецька дипломатія вдається до певного тиску. Так, у телеграмі послу в Мос­ кві Шуленбургу 15 вересня 1939 р. Ріббентроп висловив призначену для Сталіна думку: «Якщо не розпочнеться російська інтервенція, неминуче постане питання про те, чи не утвориться в районі, що лежить на схід від німець­ кої зони впливу, політична пустка. Оскільки ми, зі свого боку, не маємо намірів здійснювати будь-які політичні чи адміністративні дії на цих територіях, крім того, що є необхідним для воєнних операцій, то без такої інтервен­ ції Радянського уряду тут можливе утворення нових дер­ жав» . І це були не просто слова, адже ще 11 вересня 1939 р. абвер не покидала думка про повстання українців у Гали­ чині, а 12 вересня високопоставлені керівники вермахту (Кейтель, Йодль, Канаріс, Лагоузен) і Ріббентроп вели мо­ ву про можливість одного з варіантів поділу Польщі й ство­ рення західноукраїнської держави. Одразу ж після цього у Відні Канаріс мав зустріч з головою проводу українсь­ ких націоналістів за кордоном А. Мельником, у ході якої говорив йому про можливість чи, скоріше, імовірність не­ залежності Західної («Галицької») України.

Мельник Андрій (1890—1964) — діяч українського національновизвольного руху. У1914—1916 pp. — командир сотні УСС у складі австрійської армії. Потрапив до російського полону, звідки у 1917 р. втік. У роки української революції — організатор Січових стрільців, начальник штабу Осадного корпусу, начальник штабу Ді­ йової армії УНР (1919). Соратник С. Коновальця, один із заснов-

ників УВО та ОУН. У1924—1928 pp. — політичний в'язень поль­ ських тюрем. У1938 р. після смерті Коновальця очолив ОУН. Піс­ ля розколу ОУН (1940) очолив її помірковане крило, т. зв. ОУН-М. У1941 р. був ізольований гітлерівцями, у січні—жовтні 1944 р. перебував у концтаборі Заксенгаузен. У1959 р. висунув ідею зас­ нування Українського світового конгресу і Всесвітнього союзу українців. Помер у Люксембурзі.

Мельник настільки повірив Канарісу, що наказав го­ тувати список членів західноукраїнського уряду.

Так і не дочекавшись повідомлень про падіння Вар­ шави чи про втечу польського уряду за кордон, Сталін віддає наказ розпочати воєнні дії проти Польщі. 17 ве­ ресня 1939 р. радянські війська перейшли польський кор­ дон. У ноті, врученій напередодні польському послу в Мос­ кві В. Гжибовському, було вказано на дві причини зброй­ ної акції СРСР проти Польщі: 1. «Віддана сама на себе і залишена без керівництва, Польща перетворилася у зручне поле для усяких випадковостей і несподіванок, які мо­ жуть створити загрозу для СРСР». 2. «Радянський уряд не може також байдуже ставитися до того, що єдино­ кровні українці та білоруси, які проживають на терито­ рії Польщі, кинуті напризволяще, залишилися беззахис­ ними». Спочатку планувалося зазначити, що останнім заг­ рожує Німеччина, але під тиском Берліна це формулю­ вання було вилучено з остаточного варіанту.

До складу Українського фронту, який вів бойові дії проти Польщі, входило 28 стрілецьких і 7 кавалерійсь­ ких дивізій, 10 танкових бригад, 7 артилерійських пол­ ків Резерву головного командування. Війська, що пере­ бували в розпорядженні командуючого фронтом С. Тимошенка (начальник штабу М. Ватутін), вели наступ трьо­ ма напрямками: 1) на Рівне—Луцьк—Ковель; 2) на Тер­ нопіль—Львів—Перемишль; 3) на Стрий—Дрогобич. Вже протягом першого дня воєнних дій радянські війська про­ сунулися на захід на 70—100 км., зайнявши Рівне, Дуб­ но, Збараж, Тернопіль, Чортків. Йдучи швидким темпом і маючи наказ «не допускати прямих фронтових дій, дія­ ти шляхом обходу з флангів, оточення і розкладу польсь­ кої армії», Червона армія все ж не встигала зайняти до приходу німців усі території, що входили до радянської «сфери інтересів». Так, зокрема, сталося з Дрогобичем, Стриєм та іншими населеними пунктами та територіями, які були зайняті німцями вже 17—18 вересня. Логічно постало питання розмежування. 22 вересня К. Ворошилов і військовий аташе Німеччини в Москві Кьостріг узго-

дили демаркаційну лінію для військ двох сторін, що від­ повідала умовам таємного протоколу від 23 серпня. Внас­ лідок цього німецькі війська мусили залишити землі між Бугом і Віслою.

Під час розмежування між радянськими і німецьки­ ми військами сутичок майже не було. Однак сталося зброй­ не зіткнення поблизу містечка Винники (у районі Льво­ ва), внаслідок якого були жертви з обох сторін. Харак­ терно, що після цього інциденту командування німець­ кого гірськострілецького полку, який брав участь у су­ тичці, попросило пробачення. На цьому етапі війни Гіт­ лер сваритися зі Сталіним не хотів.

28 вересня 1939 р. був підписаний радянсько-німець­ кий договір про дружбу і кордони. Згідно з домовленіс­ тю кордон пройшов по «лінії Керзона». Переважна біль­ шість території Західної України увійшла в межі СРСР. Проте, бажаючи домогтися контролю над Литвою, Ста­ лін не наполягав на приєднанні до УРСР Лемківщини, Посяння, Холмщини і Підляшшя. Тому ці українські етнічні території (майже 16 тис. км2 з 1,2 млн населен­ ня) опинилися під німецькою окупацією. Та Сталін був задоволений, про що свідчить його «тріумфальний» під­ пис (довжиною 58 сантиметрів) на карті-додатку до текс­ ту протоколу.

Радянсько-німецьке співробітництво, розпочате дого­ вором про ненапад, Гітлер дуже влучно назвав «шлюбом за розрахунком». Є серйозні підстави вважати, що таким воно було і для радянського керівництва, оскільки прин­ ципові моменти процесу «збирання» українських земель під крило СРСР вирішувалися саме на німецько-радянсь­ кій дипломатичній кухні. 23 червня 1940 p., на другий день після офіційної капітуляції Франції і підписання перемир'я у Комп'єні, Молотов у зверненні до німецької сторони зазначив, що «вирішення бессарабського питан­ ня не терпить більше зволікань», піднімав він також пи­ тання і про Буковину.

Серйозність намірів радянського керівництва була під­ тверджена 26 червня 1940 р. заявою до уряду Румунії про необхідність мирного вирішення питання про повер­ нення Радянському Союзу Бессарабії, а також про пере­ дачу йому Північної Буковини, населеної переважно укра­ їнцями. Вимога передачі цієї території СРСР обґрунтову­ валася також тим, що ще в листопаді 1918 р. народне віче Буковини прийняло рішення щодо возз'єднання з Радянською Україною.

Німеччина, побоюючись того, що в разі виникнення радянсько-румунського збройного конфлікту вона може позбутися румунських поставок продовольства, фуражу і особливо нафти, порадила уряду Румунії піти на поступ­ ку. При цьому Берлін запевнив, що ця «поступка» буде мати тимчасовий характер (як сказав Гітлер: «Віддайте, я скоро поверну!»), і що Німеччина допоможе не тільки повернути втрачену територію, а й завоювати нові. Пізні­ ше Антонеску визнавав, що в розмові з ним Гітлер запев­ няв: за «допомогу у війні Румунія зможе окупувати ра­ дянську територію аж до Дніпра».

28 червня 1940 р. румунський уряд заявив про свою згоду передати Радянському Союзу Бессарабію і Північ­ ну Буковину. І вже 2 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР вирішила включити Північну Буковину і Південну Бес­ сарабію до складу УРСР, а з решти Бессарабії і колиш­ ньої Молдавської Автономної РСР 15 серпня 1940 р. ство­ рено Молдавську РСР. Ще раніше, 1939 р. рішення Уста­ новчих Народних зборів Західної України про возз'єд­ нання Західної України з УРСР було затверджене Вер­ ховними Радами СРСР (1 листопада) і УРСР (14 листопа­ да). Завдяки цьому населення України збільшилося на 8809 тис. осіб і на середину 1941 р. становило 41 657 т и с , а територія розширилася до 565 тис. км2. Процес консо­ лідації української нації вступав у завершальний етап. Однак досі серед істориків немає єдності в оцінці суті та характеру цього процесу, і тому різні дослідники по-різ­ ному називають сам факт входження українських земель до складу УРСР напередодні Другої світової війни: «анек­ сія» (Д. Боффа), «включення» (Н. Верт), «формальне інкорпорування, назване «возз'єднанням» (А. Жуковсь­ кий, О. Субтельний), «возз'єднання, що носило характер акції окупаційного типу» (С. Кульчицький).

Безперечно, що процес, завдяки якому західноукра­ їнські землі опинилися в складі УРСР не одномірний, а навпаки — багатоплановий. При його розгляді та аналізі слід мати на увазі той факт, що хоча було здійснено етніч­ не возз'єднання і західноукраїнські землі формально увій­ шли до складу УРСР, на практиці відбулася інкорпора­ ція, тобто «входження до складу» СРСР. Передування рішення Верховної Ради Радянського Союзу про возз'єд­ нання аналогічному рішенню Верховної Ради України під­ тверджує цю думку. Тому розбіжності в термінології та оцінках, очевидно, зумовлені різними підходами дослід­ ників до вирішення принципово важливої проблеми: у

висловлена ще п'ятнадцять років тому в «Майн кампф»: «Коли ми говоримо сьогодні про придбання нових земель і нового простору в Європі, то насамперед думаємо про Росію та про підкорені їй окраїнні держави... Ця коло­ сальна імперія на Сході дозріла для її ліквідації».

Отже, наприкінці 30-х — на початку 40-х років було здійснено етнічне возз'єднання. Західноукраїнські землі формально увійшли до складу УРСР, на практиці відбу­ лася інкорпорація цих територій, тобто їх «входження» до складу СРСР. Об'єднання вперше за багато століть у межах однієї держави більшості українських етнічних те­ риторій, незважаючи на неоднозначність і суперечливість політики сталінського режиму в західноукраїнських зем­ лях, було визначною подією, важливим кроком у розв'язанні українського питання.

14.4. Напад Німеччини на СРСР, невдачі Червоної армії в боях на території України 1941—1942 pp.

22 червня 1941 р. після сигналу «Дортмунд» фашист­ ська Німеччина раптово напала на СРСР. Сконцентрова­ ні в мобільні угруповання «Північ», «Центр» і «Південь» німецькі армії швидко просувалися на Ленінград, Моск­ ву та Київ. До середини червня фронт стратегічного нас­ тупу гітлерівських військ досяг 3000 км, глибина вторг­ нення на головних напрямках — 400—600 км. За три тижні війни 28 радянських дивізій було повністю розг­ ромлено, а ще 72 дивізії втратили понад 50% особового складу — це 3/5 військ, що перебували в західних окру­ гах. Уже 16 липня Гітлер ставив питання про приєднан­ ня до третього рейху радянських територій — України, Білорусії, Прибалтики та інших районів.

Основними причинами поразок Червоної армії на по­ чатку війни були раптовість фашистського нападу; ма­ теріальна непідготовленість до війни, незавершеність про­ цесу переозброєння СРСР; відсутність надійних союзни­ ків, міжнародна ізоляція Радянського Союзу; розпоро­ шення сил Червоної армії на кордонах, масові репресії наприкінці 30-х років проти армійського командного складу; некомпетентність воєнно-стратегічного керівниц­ тва тощо.

Український напрямок для Гітлера був одним із го­ ловних, і це виявлялося в процесі експансії проти СРСР. Уже 18 серпня 1941 р. він припиняє наступ на Москву і переорієнтовує вістря головних ударів на Ленінград і Ки­ їв, наголошуючи, що наступ на столицю України — «без­ посереднє стратегічне завдання».

Така зміна акцентів була зумовлена багатьма чинниками: економічними — захоплення України суттє­ во підривало військово-промисловий потенціал СРСР і за­ безпечувало Німеччину ресурсами для ведення війни (на­ передодні війни частка УРСР в Радянському Союзі ста­ новила у видобутку вугілля 50,5%, залізної руди — 67,6, у виплавленні чавуну — 64,7, сталі — 48,9%); воєнни­ ми — окупація України не тільки створювала вигідний плацдарм для подальшої експансії, а й давала змогу «ней­ тралізувати» Крим, який Гітлер називав «радянським аві­ аносцем для нанесення ударів по румунських нафтороз­ робках»; морально-політичними — взяття Києва могло підняти рейтинг Німеччини на міжнародній арені, все­ лити впевненість у фашистські війська і зневіру в пере­ могу в Червоній армії.

На території України групі німецьких армій «Пів­ день», якою командував генерал-фельдмаршал фон Рундштедт, протистояли війська Київського особливого і Одеського воєнних округів. На цьому напрямку німці мали незначну кількісну перевагу в живій силі 1:1,4, але знач­ но поступалися у техніці: у радянських частинах було в 1,3 раза більше гармат і мінометів, у 4,9 раза — танків і в 2,4 раза літаків. Проте навіть за таких сприятливих для Червоної армії обставин втримати німців на радянсь­ кому кордоні не вдалося. У середині липня 1941 р. на житомирсько-київському, уманському і одеському нап­ рямках точилися вирішальні бої.

Більше двох місяців (липень—вересень) тривала обо­ рона Києва. Гітлерівці втратили під стінами української столиці понад 100 тис. війська. Після прориву німецьки­ ми військами Південно-Західного фронту захисники Ки­ єва опинилися перед загрозою оточення. Проте Сталін, незважаючи на реальні обставини, не дозволив військам своєчасно відійти. Між тим ситуація дедалі більше усклад­ нювалася, переростаючи у велику трагедію. Ліквідував­ ши під Уманню дві оточені радянські армії, німецькі бро­ ньовані «кліщі» замкнулися в кільце під Полтавою. Внас­ лідок цього в полон потрапило майже 660 тис. осіб, з них 60 тис. командирів. З оточення змогли вийти лише окре-