Бойко, Історія України (2002)

588 Україна на шляху незалежності

го правового регулювання процесів, що відбуваються в державі та суспільстві, необхідне прийняття ще майже 1,5 тис. законів.

Отже, суть конституційного процесу полягає в за­ безпеченні становлення та розвитку правової системи дер­ жави, утвердженні законності та правопорядку в сус­ пільстві, вихованні правової свідомості та формуванні політичної культури населення. Його розгортання в Укра­ їні ускладнювалося відсутністю самостійної національ­ ної правової системи; уповільненим формуванням чіт­ кої концепції реформування та науково обґрунтованої моделі майбутнього суспільного й державного устрою; незавершеністю розподілу функцій між законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади; боротьбою нав­ коло законодавства різних політичних сил; опором пев­ них суспільних верств, не зацікавлених у визначеності та регламентації суспільних відносин. Центральною по­ дією конституційного процесу 1991—2000 pp. стало прий­ няття нової Конституції України — законодавчого акта, який визначив базові принципи організації вищих орга­ нів держави і місцевого самоврядування, їхні відносини та компетенцію, а також права, свободи та обов'язки громадян. Затвердження основного закону держави ство­ рює юридичне підґрунтя для ефективної та раціональ­ ної розбудови політичних структур, стабілізації еконо­ міки, формування розвиненого громадянського суспільс­ тва, органічного входження України до світової спіль­ ноти, переходу українського народу до цивілізованого способу життя.

19.4. Формування багатопартійності

Одним з головних елементів демократичної політич­ ної системи є багатопартійність, адже саме політичні партії є зв'язуючою ланкою між урядом і народом. У демокра­ тичному суспільстві партії є тією зв'язуючою ланкою, че­ рез яку уряд звертається до мас за підтримкою і забезпе­ чує соціальну базу для здійснення свого курсу, а народ може на найвищому рівні виражати свою думку і таким чином впливати на коригування офіційної лінії.

Сучасна політична партія — це спільність людей, об'єд­ наних ідеологічно та організаційно з метою завоювання

588 Україна на шляху незалежності

го правового регулювання процесів, що відбуваються в державі та суспільстві, необхідне прийняття ще майже 1,5 тис. законів.

Отже, суть конституційного процесу полягає в за­ безпеченні становлення та розвитку правової системи дер­ жави, утвердженні законності та правопорядку в сус­ пільстві, вихованні правової свідомості та формуванні політичної культури населення. Його розгортання в Укра­ їні ускладнювалося відсутністю самостійної національ­ ної правової системи; уповільненим формуванням чіт­ кої концепції реформування та науково обґрунтованої моделі майбутнього суспільного й державного устрою; незавершеністю розподілу функцій між законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади; боротьбою нав­ коло законодавства різних політичних сил; опором пев­ них суспільних верств, не зацікавлених у визначеності та регламентації суспільних відносин. Центральною по­ дією конституційного процесу 1991—2000 pp. стало прий­ няття нової Конституції України — законодавчого акта, який визначив базові принципи організації вищих орга­ нів держави і місцевого самоврядування, їхні відносини та компетенцію, а також права, свободи та обов'язки громадян. Затвердження основного закону держави ство­ рює юридичне підґрунтя для ефективної та раціональ­ ної розбудови політичних структур, стабілізації еконо­ міки, формування розвиненого громадянського суспільс­ тва, органічного входження України до світової спіль­ ноти, переходу українського народу до цивілізованого способу життя.

19.4. Формування багатопартійності

Одним з головних елементів демократичної політич­ ної системи є багатопартійність, адже саме політичні партії є зв'язуючою ланкою між урядом і народом. У демокра­ тичному суспільстві партії є тією зв'язуючою ланкою, че­ рез яку уряд звертається до мас за підтримкою і забезпе­ чує соціальну базу для здійснення свого курсу, а народ може на найвищому рівні виражати свою думку і таким чином впливати на коригування офіційної лінії.

Сучасна політична партія — це спільність людей, об'єд­ наних ідеологічно та організаційно з метою завоювання

—активізація процесу створення місцевих партійних відділень та осередків;

—підведення під функціонування багатопартійності юридичної бази;

—зміцнення зв'язків партій з впливовими бізнесови­ ми та юридичними колами;

—періодичне перегрупування сил, створення політич­ них блоків для боротьби за владу (ця тенденція особливо була помітною в період виборчих кампаній 1994, 1999 pp.).

Особливість процесу формування багатопартійності в Україні полягає в тому, що її вихід на державний рівень передує її становленню, тобто повноцінній розбудові вер­ тикальних і горизонтальних партійних структур, форму­ ванню власної соціальної бази тощо. Розвиток подій на­ прикінці 80-х — початку 90-х років привів до того, що у ще не створеної нової партії могла з'явитися фракція у Верховній Раді.

Процес розвитку багатопартійності відкрив простір для партій досить різнобарвного політичного спектра, але всі вони фактично належать до трьох класичних політичних напрямів — лівого, правого та центристського. Кістяк лівого крила утворюють Комуністична партія України, Соціалістична партія України та Селянська партія Укра­ їни. Найпомітнішими партіями правого спрямування є НРУ, УНР, Українська республіканська партія, Конгрес українських націоналістів, Християнсько-демократична партія України, Українська національна асамблея, Де­ мократична партія України. Названі політичні партії лі­ вого та правого крила найбільш організаційно та ідейнополітично сформовані, досить структуровані в централь­ них керівних органах та на місцях.

Декілька десятків партій політичної палітри України вважають себе центристськими, базуючи свою діяльність на ідеях соціал-демократії або лібералізму. Парламентсь­ кі вибори 1998 р. показали слабкість центристських сил — лише чотири центристських партії (Партія зелених Украї­ ни, Народно-демократична партія, Всеукраїнське об'єд­ нання «Громада» та Соціал-демократична партія України (об'єднана) — зуміли подолати 4%-ний бар'єр і потрапи­ ти до Верховної Ради.

Характерними рисами розвитку багатопартійності на сучасному етапі є:

1. Мультипартійність, тобто значна кількість полі­ тичних партій. Так, якщо до проголошення незалежності в Україні було зареєстровано 4 партії, в грудні 1993 р. —

27, на початку 1998 р. політичний спектр республіки на­ лічував 52 партії, а нині більше 100.

2. Нечисленність партійних лав. Станом на квітень

1993 р. загальна кількість членів усіх партій не переви­ щувала 200 тис. осіб, що становило майже 1% усіх ви­ борців України. Останнім часом ця статистика суттєво змінилася. Зокрема, найпотужніша ліва сила — Кому­ ністична партія — налічувала в 1998 р. у своїх лавах 140 тис. осіб, а найвпливовіша права — Народний Рух України — 55 тис. Однак більшість політичних партій, за оцінкою експертів Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України, є фактично партіями-кар- ликами. Так, із 28 центристських партій 18 налічують у своїх лавах від тисячі до кількох тисяч членів1.

3. Невизначеність соціальної бази. Більшість партій у своїх програмних документах, намагаючись розширити сферу ідеологічного впливу, не вказали, виразниками інте­ ресів яких груп вони є. їхні програми надзвичайно схожі й характеризуються загальнодекларативними гаслами та апелюванням до всього народу.

4.Створення значної частини партій не на основі консолідації навколо ідеї. Інтегративним стрижнем вис­ тупали, як правило, лідер чи група авторитетних людей.

5.Локальність партійного впливу, обмеженість пар­ тійної діяльності столицею, недостатня поширеність пар­ тійних структур у провінції.

6.Порівняно чітка географічна зорієнтованість пар­ тій. Націонал-демократи домінують у Західній Україні, партії лівої орієнтації — у Східній.

7. Поява на політичній арені незареєстрованої «пар­ тії влади» (колгоспно-радгоспна еліта, директорський кор­ пус державних підприємств, апарат місцевих рад), що має серйозний вплив на перебіг подій у країні.

Наприкінці 90-х років багатопартійність була знач­ ною мірою формальною. Слабкість вітчизняних партій по­ яснюється недостатньою структурованістю українського суспільства; низьким рівнем політичної культури насе­ лення; штучністю створення багатьох партій; програм­ ною непослідовністю та суперечливістю проголошених га­ сел, які часто не відповідають реальній політичній діяль­ ності; амбіціями та протистоянням деяких політичних лідерів тощо.

Політична система сучасної України: особливості станов­ лення, тенденції розвитку. — К., 1998. — С. 161.

Отже, процес формування багатопартійної системи в Україні триває, активізується пошук партіями свого по­ літичного обличчя та місця в суспільстві. Партії поступо­ во заповнили фактично весь політичний спектр від лівих до правих, який існує в більшості сучасних демократич­ них держав. Сформувалось ядро багатопартійної систе­ ми — майже 10 політичних партій мають досить струнку організаційно-ідеологічну структуру, розгалужену мере­ жу місцевих організацій та осередків, певну соціальну базу та важелі впливу на частину електорату. Водночас чисельність політичних партій зростала значно швидши­ ми темпами, ніж їхній вплив, авторитет, дієвість, роль у суспільстві. Все більшої актуальності набуває проблема кон­ солідації політичних сил, укрупнення політичних партій, що дасть змогу їм перетворитися на реальний і впливовий елемент нової політичної системи в Україні.

19.5. На шляху творення національної економіки (1991 — перша половина 1994 р.)

Політична незалежність України стала передумовою здобуття республікою економічного суверенітету. Першо­ черговим завданням було визначено перехід від команд­ ної до ринкової економіки, який дав би змогу вивільнити творчу енергію народу та повніше реалізувати можливос­ ті вітчизняного економічного потенціалу.

Зауважимо, що теорія перехідного періоду від дирек­ тивної до ліберальної економіки тільки створюється, ба­ зуючись на досвіді країн, які дещо раніше стали на шлях трансформації власної економіки. Щодо цього фахівці ви­ діляють декілька специфічних моделей:

1. Створення в надрах старої командної системи но­ вих соціально орієнтованих ринкових відносин (Китай, В'єтнам, Монголія та ін.). Для цієї моделі характерні ґрунтовне теоретичне опрацювання основних тенденцій перехідного періоду і практична реалізація його через со­ ціально-економічні експерименти, під час яких відпра­ цьовувались оптимальні форми приватизації; стара бю­ рократія пристосовувалася до нових умов господарюван­ ня, вирішувалися проблеми зайнятості; велися пошуки форм залучення іноземного капіталу, стимулювання роз­ витку підприємництва тощо.

вої фінансової системи, модернізації та перепрофілювання вітчизняних підприємств, врахування при застосуванні ро­ сійської моделі трансформації економіки національної спе­ цифіки, що дало б змогу пом'якшити удар «шокової тера­ пії» по суспільству). Однак цього не сталося. На заваді стали брак політичної волі в тогочасної державної еліти та відсутність технічної готовності управлінського апарату для виконання цих завдань.

Уже навесні 1992 р. газети писали, що «в Україні існу­ ють всі ознаки глибокої економічної депресії, аналогічної тій, що пережила світова економіка в 20—30-ті роки». Си­ туація, справді, була кризовою: на квітень 1992 р. обсяг продукції промисловості скоротився на 14,1%, у тому числі виробництво товарів народного споживання зменшилося на 20%, а продовольчих товарів — на 32%. За цих обста­ вин нездатність уряду внести корективи в хід реформ, трива­ ле зволікання з рішучими діями (насамперед з розгортан­ ням процесів приватизації та демонополізації) зумовили абсолютно логічну розв'язку: масове невдоволення народу і відставку кабінету В. Фокіна восени 1992 р.

13 жовтня 1992 р. Верховна Рада затвердила прем'єрміністром Л. Кучму. Невдовзі було сформовано уряд, який за своїм складом мав коаліційний характер, оскільки до нього увійшли представники опозиції — І. Юхновський,

В.Пинзеник, М. Жулинський.

Упошуках ефективної моделі реформування уряд Л. Кучми спробував відновити галузеве централізоване управління народним господарством, ввести держзамов­ лення на республіканському та регіональному рівнях. Це було намагання стабілізувати економічне становище по­ силенням адміністративних методів управління, спираю­ чись на державний сектор, у якому було зосереджено основну частину виробничого потенціалу країни. Пара­ лельно йшла розбудова ринкової інфраструктури: виник­ ли ринки валюти, нерухомості; динамічнішими стали про­ цеси роздержавлення.

За оцінками експертів Світового банку, розрахунко­ вий індекс загальної лібералізації економіки протягом І— III кварталів 1992 р. становив 20%. З жовтня 1992 р. розпочався процес прискореної лібералізації, до середи­ ни 1993 р. індекс адміністративного регулювання знизився

з80 до 35%.

Уфінансовій сфері наприкінці 1992 р. ситуація була критичною. Накопичений у попередній період інфляцій­ ний потенціал був настільки сильним, що уряд мусив на

початку 1993 р. підняти в 1,8 раза фіксовані ціни. Здій­ снені надалі адміністративні заходи — обмеження фон­ дів споживання на підприємствах, «заморожування» гро­ шових доходів у бюджетній сфері, контроль за ціноутво­ ренням підприємств-монополістів тощо — дали певні по­ зитивні наслідки: до кінця березня відносно стабільними були курс карбованця і ціни на споживчому ринку. До­ сягнуте певне відновлення керованості економікою спри­ яло зниженню темпів спаду виробництва, падіння вало­ вого національного продукту в першому кварталі 1993 р.

Уповільненість процесів приватизації, демонополізації, структурної перебудови живили стару економічну систему, яка за послаблення державного контролю і розриву госпо­ дарських зв'язків стала могутнім інфляційним чинником.

Склалося майже кризове становище: стара система господарювання значно підірвана, нова — ще фактично не створена. Особливо гостро це питання постало в сіль­ ському господарстві: фермерство ще не могло стати основ­ ним виробником сільськогосподарської продукції, а кол­ госпне виробництво ніяк не вписувалося в нові еконо­ мічні умови. Тільки в першому кварталі 1993 р. для під­ тримки агропромислового комплексу було надано май­ же 1 трлн крб. пільгових кредитів і до 3 трлн крб. дер­ жавної фінансової допомоги. Фінансової підтримки вима­ гали й інші галузі народного господарства, внаслідок чо­ го загальна сума емісії готівки за січень—квітень 1993 р. в 10 разів перевищувала аналогічні показники за такий же період 1992 р.

Значні грошові ін'єкції в умовах подорожчання енер­ гоносіїв та невпинного спаду виробництва спричинили но­ вий виток інфляції. Намагаючись її стримати, Кабінет Міністрів і Національний банк України в другій полови­ ні 1993 р. встановили фіксацію валютного курсу, обов'яз­ ковий продаж державі 50% валютної виручки тощо. Ці заходи не зачіпали головних чинників інфляції — гли­ бинних структурних деформацій в економіці.

Упошуках шляхів виходу з кризи прем'єр-міністр

Л.Кучма, виступаючи в серпні у Верховній Раді з прог­ рамою антикризових дій на вересень—грудень 1993 р. та на 1994 p., запропонував такий перерозподіл влади: за­ конодавчу — Президентові, виконавчу — урядові, роз­ роблення Конституції — Верховній Раді. На його думку, уряд мав здійснювати такі повноваження: залучення до вертикальної структури виконавчої влади, побудованої зверху донизу, місцевих держадміністрацій; підпорядку-