
- •3.2. Політична система суспільства
- •3.3. Політична система України
- •Політична система суспільства
- •1. Сучасні теорії політичної системи
- •2. Структура, функції та типи політичної системи
- •3. Формування політичної системи і державності України
- •9. Політична система суспільства
- •9.1. Поняття і структура політичної системи.
- •9.2. Типологія політичних систем.
- •9.3. Політична система України.
- •32. Поняття і структура політичної системи
- •33. Типологія політичних систем
- •34. Політична система України
- •Розділ іу. Політична організація суспільства
- •26. Політична система суспільства: сутність, структура, функції та типи
- •6. Політична система суспільства
- •6.1. Політична система і держава
- •6.1.1. Поняття політичної системи
- •6.1.2. Структура та механізм функціонування політичної системи
- •1. Понятие, структура и функции политической системы
- •2. Типы современных политических систем
- •4. Політична система і держава як її базовий інститут
- •4.1. Політична система: поняття, структура, функції
- •Тема 6. Політична система суспільства
- •6.1. Теоретичні моделі політичних систем
- •6.2. Структура політичної системи
- •6.4. Типологія політичних систем
- •1. Соціологічна та правова концепції
- •1. Становлення політичної системи в Україні
- •2. Головні напрями реформування політичної системи
- •§ 1. Теорія політичної системи суспільства
- •2.2. Політичні системи сучасності. Політичний режим
- •§ 1. Системний підхід до політичного буття
- •§ 2. Сутність, структура і функції політичної системи
- •§ 3. Типологія політичних систем
- •§ 5. Політичні системи країн Сходу: нарис порівняльної політології
- •2.1. Політична система суспільства
- •2.1.1. Політична система суспільства. Сутність системного підходу до аналізу політичних явищ і процесів
- •2.1.2. Структура і функції політичної системи
- •2.1.3. Типи політичних систем та критерії їх ефективності
- •Глава 4. Політична система та її структура
- •4.1. Сутність та структура політичної системи
- •4.2. Політична організація суспільства
- •Політична система суспільства
- •3. 1. Поняття та моделі політичних систем
- •Головне у розділі:
- •VII. Політична система суспільства
- •1. Сутність та структура політичної системи
- •Функціонування сучасних політичних систем
- •1. Понятие политической системы
- •2. Механизм функционирования политической системы
- •3. Типы политических систем
§ 5. Політичні системи країн Сходу: нарис порівняльної політології
Політична багатоваріантність світу є нічим іншим, як проявом внутрішнього закону самозбереження загальнолюдської цивілізації; зростання її стійкості та життєздатності відбувається саме на основі розширення цивілізаціиного різноманіття. Саме в цьому розмаїтті закладається культурно-політична самобутність народів світу.
Досліджуючи політичну систему будь-якої держави, доцільно проаналізувати особливості її структурних компонентів: інституційного, регулятивного, функціонального, ціннісного і комунікативного. Політичні системи держав Азії та Близького Сходу є надзвичайно цікавою і непростою соціально-політичною матерією, складність якої визначена колосальним історичним досвідом, своєрідністю політичного буття, а також особливостями сучасного розвитку цього гео-політичного об'єкта.
Ще на початку XX ст. у багатьох азіатських країнах фактично існували так звані «традиційні» суспільства з рудиментарною політичною системою, в якій панували феодально-станові, династичні або кастові, кланові, а іноді й родові політичні форми і відносини, що ґрунтуються на ієрархії соціального походження, домінуванні клерикалізму в політичній сфері. Досить низькою залишалася міра диференціації політичних інститутів і функцій, вони були переплетені чи інтегровані з неполітичними соціальними інститутами — церквою і релігією, культурою, ритуалами і традиціями, традиційною мораллю; індивідуальний політичний інтерес у традиційних суспільствах залишався слабко розвинутим, як і міра політичної активності індивідів.
Надбання політичної незалежності колишніми азіатськими колоніями, або зміцнення суверенітету цих країн, стимулювало пошук нових напрямів і форм розбудови й удосконалення своєї національної держави та політичної системи в цілому за допомогою так званого політичного розвитку. Якщо в цілому політичний розвиток трактують як ріст здатності політичної і правової системи постійно й ефективно адаптуватися до нових соціально-політичних цілей і вимог, то для азіатських країн, що розвиваються, особливо актуальним стало створення нових політичних інститутів, які забезпечують ефективні канали діалогу між урядом, політичною елітою і населенням.
Отже, критеріями-показниками модернізаційного розвитку в азіатському регіоні світу можна вважати:
— утворення (чи відтворення) сучасних інститутів та інших елементів політичної системи і права в межах стандартів доби XX ст.;
— здійснення структурної диференціації цих інститутів, передусім за функціональним навантаженням;
— здатність політичної системи країни до сприйняття інновацій і, водночас, до мобілізації ресурсів влади заради самозбереження;
— формування тенденції державного стимулювання різних форм політичної участі громадян;
— оволодіння публічними політиками не лише керівними державними посадами, а й «політичними ролями»; просування до рівноправності й рівної відповідальності всіх суб'єктів політики перед законом1.
Відомо, що як процес політичний розвиток здійснюється у трьох можливих версіях інтенсивності: модифікації, модернізації і трансформації. Уявляється, що політичний розвиток азіатських держав, і зокрема країн Близького Сходу, в XX ст. відбувався переважно шляхом політичної модернізації.
1 Пантин В. И. Циклы и волны модернизации как феномен социального развития. — М., 1997; Чилкот Рональд X. Теории сравнительной политологии: В поисках парадигмы. — М., 2001. — С. 315-320.
Політична модернізація азіатських країн являла собою процес наближення окремих фрагментів політичної сфери чи політичної системи в цілому до сучасних форм і зразків політики, до рівня більш високого і досконалого розвитку. Фактично, вона свідчила, що у політиці й праві відбуваються процеси «осучаснення», тобто опанування нових моделей і стандартів політичного життя. Політичною модернізацією після Другої світової війни були охоплені ті країни Азії та Близького Сходу, що в процесі розвитку переходили від архаїчних політичних структур (властивих переважно колоніям) до сучасних політичних інститутів і форм, освоювали нові технології влади та державного управління і в такий спосіб звільнялися від рудиментарних залишків у політичній сфері1.
Об'єктивною основою політичної модернізації в Азії, як і в будь-якому регіоні, виступала реальна цілісність світу і людства у глобально-політичному аспекті, взаємозалежність різних частин планети — континентів, субрегіонів, країн та народів. Суб'єктивні фактори модернізації країн Сходу є більш специфічними і формувалися під впливом різноманітних (нерідко суперечливих) мотивів — завоювання, національного звільнення, захисту національної ідентичності, політико-культурної (чи етнічної) асиміляції, секуляризації (або десе-куляризації); пізніше — політики «якісного стрибка» у темпах індустріалізації, технологізації та інформатизації, прагнень підвищення рівня політичної і правової свідомості суспільства тощо.
Залежно від певного історичного періоду, народу, типу його культури, пануючої еліти чи домінуючої ідеології змінювались як методи, так і «гасла» політичної модернізації: скорення варварів; цивілізаторська місія; «християнізація язичників»; «ісламізація невірних»; деколонізація та розбудова суверенної держави; експорт «світової революції», демократизація політики і лібералізація економіки, ремісія ринкових відносин та ін.
Кризисы режимов и конституционная модернизация // Медушевский А. Н. Сравнительное конституционное право и политические институты. — М.: ГУ ВШЭ, 2002. — С. 220-233.
Huntington S. P. The third ware: Democratization in the Late Twentieth Century. — Norman, L., 1991.
Якщо використати підхід С. Хантінгтона щодо розвитку традиційних суспільств2, то можна стверджувати, що найбільш помітними тенденціями політичної модернізації XX ст. в азіатських країнах є:
— «раціоналізація політичного життя» шляхом заміни або обмеження традиційних політичних, династичних, релігійних, етнокультурних інститутів єдиною світською політичною владою;
— виділення нових функцій політичної системи і, відповідно, спеціалізація політичних структур (наприклад, демонополізація державної влади і вертикальний її розподіл на три самостійні гілки; виникнення інституту політичного плюралізму, становлення багатопартійності, запровадження технологій представництва в політиці та ін.);
— поширення сучасних форм і способів політичної участі серед різноманітних груп традиційних суспільств;
— істотне вдосконалення чинного законодавства, в тому числі виборчого, проведення реформ національних правових систем;
— зростання кількості політичних норм і традицій відповідно до вимог нового режиму влади чи політичної системи.
У сучасній доктрині західної порівняльної політології є поширеною характеристика «незахідного» політичного процесу, який описав американський політолог Люсьєн Пай на підставі принципових відмінностей у політичних орієнтаціях і поведінці населення певних країн та регіонів світу. У статті «Незахідний політичний процес» він виокремив сімнадцять особливостей, за якими політичні процеси у східних суспільствах відрізняються від аналогічних на Заході:
1. У незахідних суспільствах сфера політики чітко не відділена від сфери громадського і приватного життя.
2. Політичні партії претендують не стільки на репрезентацію інтересів визначених політичних груп, скільки на вираження ідеологізованого чи клерикального світогляду, або на представництво «способу життя».
3. У політичному процесі домінують так звані політичні кліки і «клани».
4. Характер політичних настанов населення країни такий, що припускає значну монополію верхівок політичних угруповань у визначенні стратегії і тактики в політиці.
5. Опозиційні партії та еліти, що прагнуть до влади, часто виступають як революційні рухи, намагаючися підірвати легітимність правлячої верхівки у державі.
6. У політичному процесі немає необхідної інтеграції та взаємодії серед учасників, що є наслідком відсутності в суспільстві єдиної системи комунікаційних зв'язків.
7. Масштаби рекрутування нових суб'єктів та елементів політики для виконання політичних ролей дуже значні (масові).
8. Для «незахідного» політичного процесу типовим є різке розходження у політичних орієнтаціях поколінь.
9. Консенсус щодо узаконених цілей і засобів політичної дії є несуттєвим і неміцним.
10. Незважаючи на інтенсивність та поширення політичних дискусій у суспільстві, вони мало пов'язані з прийняттям державно-політичних рішень і майже не впливають на них.
11. Політичні ролі фактично підмінюються владними посадами в органах держави; властиво також сполучення і заміщення «ролей» у політиці.
12. Реальних організованих «груп інтересів», що мають спеціалізовані функції, немає, або вони не здійснюють істотного впливу на політичний процес.
13. Національне керівництво цих держав часто змушене апелювати до недиференційованої громадськості (за підтримкою чи мобілізаційно).
14. Через неконструктивний характер «незахідного» політичного процесу лідери цих держав дотримуються більш визначених поглядів і ведуть більш послідовну політичну лінію частіше на зовнішній арені, ніж у внутрішній політиці.
15. Емоційні та символічні аспекти політики (гасла, ідеали, догми, ритуали) відтискують на другий план раціональні
пошуки розв'язання загальних проблем і конкретних питань соціального життя.
16. Великою залишається роль харизматичних лідерів.
17. У політичному процесі ігнорується «роль» так званих «політичних брокерів».
Фактично, «незахідний» політичний процес постає об'єктивним змістом функціонування політичних систем, діалогу влади і суспільства у більшості країн континентальної Азії та Близького Сходу1. Отже, «незахідними» за своєю політичною ментальністю є ті народи людства, що вже давно вийшли з-під прямої колоніальної залежності, але й досить специфічно прямують до сучасних форм політики.
Їх політичні системи продовжують випробувати на собі пресинг світових центрів економіко-політичного суперництва, проте водночас вони своїм чином впливають на політичну картину світу. Так, за свідченням А. Тойнбі, сліди конфу-ціанської системи, що нараховує понад дві тисячі років, виявляються й у житті пореволюційного Китаю2; а Ф. Фукуяма доводить, що під впливом своєї культури японці «перетворили майже до невпізнанності західний капіталізм і політичний лібералізм» Тому слід враховувати, що політичні системи Сходу не здатні й не налаштовані розвиватися шляхом невправного нав'язування нехристиянським культурам суто «західних» зразків цивілізації; це стимулює глобальний «конфлікт цивілізацій», який сьогодні гостро виявляється у практиці політичної взаємодії Сходу і Заходу, зокрема мусульманських країн зі США та деякими західноєвропейськими державами.
1 Салмин А. М. Политический процесе и демократия // Социально-полити-. ческие науки. — 1991. — № 6; Ильин М. В. Идеальная модель политической модернизации и пределы ее применимости. — М., 2000; Мелешкина Е. Ю. Политический процесс: Основные аспекты и способы анализа. — М.: ВЕСЬ МИР, 2001. — С. 235-255.
2 ТойнбиА.Д. Постижение истории. — М.: Прогресс, 1991. — С. 282.
3 Фукуяма Ф. Конец истории? //Вопросы философии. — 1990. — №3. — С. 141.
Модернізація політичних систем азіатських і близькосхідних держав безпосередньо була пов'язана з особливостями розбудови їхніх правових системи у той же період. Певного поширення в цьому регіоні світу отримала романо-германсь-ка (кодифікована) система права. Так, Туреччина епохи Тан-зимату (почалась у 1839 р.) для модернізації своєї системи права використала як зразок європейські кодекси; до війни 1914 р. вона ще зберігала вірність мусульманській традиції в праві, але з кінця 1920-х pp. Туреччина вже цілком належить до романо-германської правової сім'ї.
Арабські держави, що виникли на Близькому Сході внаслідок розпаду в 1918 р. Оттоманської імперії, зберегли і посилили юридичні зв'язки з Францією. Однак вони не секуляризували своє право цілком, як це зробила Туреччина, тому на їхніх громадян, які сповідують релігію ісламу, поширюється мусульманське право. Специфічними є Ірак та Йорданія, в яких раніше дуже відчутним був вплив загального (прецедентного) права, однак після скасування британського колоніального мандату почалася поступова розбудова кодифікованої правової системи. Іран і Афганістан у 70-80-ті pp. XX ст. продемонстрували тенденцію повернення до мусульманського права в його майже чистому вигляді, що було обумовлене політичними цілями розбудови так званої ісламської держави (клерикальної політичної системи). Саудівська Аравія та Об'єднані Арабські Емірати здавна перебували під досить сильним британсько-американським впливом, але водночас активна торгівля нафтою сприяла розвитку їхніх зв'язків з країнами романо-германської правової сім'ї. Через це у національному законодавстві цих арабських країн можна виявити прямий чи опосередкований вплив кодифікованої системи права, втім обмежений окремими правовими галузями1.
1 Сравнительное конституционное право / Отв. ред. В. Е. Чиркин. — М.: Международные отношения, 2002. — С. 172-175, 193-195; Порівняльне правознавство: Підр. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. / За ред. В. Д. Ткаченка. — X.: Право, 2003. — С 180-209, 237-251.
Романо-германська правова родина мала певний успіх також у Китаї, В'єтнамі та Північній Кореї; але незважаючи на перетворення, пов'язані з новим «ринковим» економічним курсом 1980-90-х pp., у цих країнах зберігається переважно кодифіковане законодавство. Тісні зв'язки з романо-герман-ською правовою сім'єю характерні також для кодифікованих правових систем Японії, Тайваню і Південної Кореї; тут певною мірою розвинута й система судового захисту в сфері публічного і приватного права.
Іспанська колонізація свого часу призвела Філіппіни до залучення до романо-германської правової родини, але наступні 50 років американської окупації перетворили філіппінське право на змішане. Правову систему Цейлону — Шрі-Ланки також можна кваліфікувати як змішану. Зрештою, в Індонезії, ще після голландської колонізації, концепції романо-германської правової системи сполучаються як із мусульманським правом, так і зі звичаєвим правом (адатом), тому цю систему права прийнято вважати змішаною1.
Відомий західний політолог-компаративіст Чарльз Ф. Енд-рейн, здійснюючи порівняльний аналіз політичних систем, розглядав їх як певний спосіб вироблення і втілення у життя політичних рішень, тобто як засіб «виробництва політик». Так, він виокремлює чотири базові типи політичних систем: 1) народну (племінну); 2) бюрократичну авторитарну; 3) елітистську мобілізаційну; 4) у згоджу вальну. Оскільки ці типи розрізняються, головним чином, за культурним, структурним і поведінковим параметрами, їх оцінка має, на думку Ч. Ендрейна, становити сутність порівняльного аналізу2.
Давид Рене, Жоффре-Спиноза Камилла. Основные правовые системы современности. — М.: Международные отношения, 1999. — С. 58-59, 307-377. Эндрейн. Ч. Ф. Сравнительный анализ политических систем: Эффективность осуществления политического курса и социальные преобразования. — М.: ИНФРА-М, 2000. — С. 19-26.
Народні (племінні) системи фактично є бездержавними соціальними спільнотами, в яких дистанція між правителями і підданими є мізерно малою. Держави континентальної Азії і Близького Сходу, на наш погляд, переважно представлені іншими варіантами політичних систем.
В авторитарній бюрократичній системі держава здійснює суворий контроль за соціальними групами; матеріальні інтереси і моральні (у т. ч. політичні) цінності різко відділені одне від одного (Китай XIX — поч. XX ст., Японія до поч. XX ст., Індія до 50-х pp. XX ст., Південна Корея, Тайвань, Сінгапур до сер. 1980-х pp., більшість монархій арабського світу).
За умов елітистської мобілізаційної системи політичне керівництво країни не розділяє матеріальні цілі, інтереси (індустріалізація, електрифікація, ведення війни тощо) та ідеологічні цінності, цілком же раціональним «мирським» завданням надається характер «священнодійства». Влада елітиських мобілізаційних систем представлена сильною державою і чітко керує політичною діяльністю народу; соціальні групи виявляють лише формальну волю, а між правителями і підлеглими пролягає велика політична дистанція (Китай 50-80-хрр. XX ст., Монголія до поч. 1990-х pp., Японія з поч. XX ст. до сер. 40-х pp., В'єтнам до кінця 1980-х pp., КНДР (Північна Корея) з кінця 1940-х pp., колишні Ірак і Афганістан, сучасні Іран і Пакистан тощо).
Узгоджувальна система реалізує плюралістичну модель політики: держава має обмежені можливості контролю над самостійними соціально-політичними групами, громадяни за власним рішенням активно беруть участь у політиці. Лідери держави відкриті, більш доступні й опосередковуються соціумом. Диференціація матеріальних інтересів, моральних цінностей та політичних уподобань виявляється у повній секуляризації політики, правовому і структурному відділенні церкви від держави, а інколи й релігії від світської освіти (як у Японії після Другої світової війни, сучасній Індії, Ізраїлі, Південній Кореї, Тайвані, Сінгапурі).
Вбачається також, що розуміння механізмів функціонування азіатських політичних систем безпосередньо пов'язане зі специфікою типів і форм держави, які склалися там до кінця XX ст. Запропонована ще марксистською традицією формаційна типологія держав уже не цілком відповідає сучасним реаліям. Так, сучасна Японія, яку слід за цією типологією віднести до держав капіталістичного типу, фактично не має поміщиків-землевласників, чим істотно відрізняється від буржуазно-поміщицького Пакистану — також країни капіталістичного типу.
Саме тому в основу градацій сучасних держав Сходу політо-логи-країнознавці найчастіше кладуть соціальний характер влади та специфіку політичного режиму, звідси виділяють — демократичний, авторитарний і тоталітарний типи держави.
Демократичним ідеалам і механізмам політичної влади прагнуть відповідати (чи наблизитися до них) цілий ряд країн Азії та Близького Сходу — Японія, Ізраїль, Індія, індустріально розвинені країни Індокитаю.
Однак і авторитарна держава цілковито може мати (чи декларувати) окремі зовнішні, формальні демократичні інститути, що закріплені законодавством, але на практиці слабо або фактично не реалізуються. Тобто, незважаючи на політичний плюралізм, кількість і міра впливу політичних партій обмежується; вибори можуть провадитися регулярно, але їх результати реально не відбиваються на політичному процесі; права особи і громадянина, що проголошені в законодавчих актах, на практиці є обмеженими тощо. Авторитарні держави такого типу існують зараз в Індонезії, Пакистані, Йорданії, Таїланді та деяких інших азіатських країнах.
Тоталітарний тип держави в багатьох класичних її показниках до поч. XXI ст. мав місце в Іраку (до американської інтервенції), зберігся у В'єтнамі, Північній Кореї, а на рівні окремих політичних рудиментів — у Китаї та Монголії. Крім того, різновидами тоталітарної держави деякі державознавці вважають безпартійні теократичні режими, такі як в Об'єднаних Арабських Еміратах (ОАЕ), Катарі, Ірані, а також повалений клерикально-політичний режим талібів в Афганістані та військові диктатури. Як і раніше, держава тут представляє собою цільний, партійно-державний апарат, часто корумпований з єдиною правлячою партією (чи Фронтом політичних сил), керівна роль якої закріплюється конституцією; правляча еліта відкрито панує як партійно-бюрократична номенклатура; голів держав іноді дарують повноваженнями незмінюваних довічних президентів; вплив єдино дозволеної офіційної ідеології (політичної чи клерикальний) фактично не обмежений.
Зрештою, в аспекті порівняльного аналізу досить виразно про особливості модернізації політичних систем країн Сходу свідчить класифікація форм держави, що виходить зі змісту інститутів і механізмів державної влади, атрибутивних і специфічних ознак державності. На цій підставі відомий держа-вознавець В. Чиркін виділяє три основні (генеральні) форми держав, що склалися в минулому та існують і у наш час: моно-кратичну, полікратичну і сегментарну1. Така градація, на наш погляд, найбільш чітко виявляє специфічні особливості функціонування державно-політичного організму азіатських і близькосхідних держав.
Монократична державна форма вирізняється високо централізованим (одноосібним) характером влади; вищі інститути держави забезпечують зосередження (концентрацію) її повноважень і ресурсів у руках єдиного центру (органа, особи). Таким центром може бути і теократичний монарх, як у султанаті Оман, і колегія монархів (як Вища рада емірів семи частин федерації в ОАЕ), і «довічні» президенти чи прем'єр-міністри (наприклад, аятола в Ірані). Політична влада не вживає взагалі чи імітує демократичні методи управління; вона практично закрита для тиску з боку «зацікавлених груп», сама ж еліта влади — закрита, автаркічна, чисельно обмежена і рекрутує нових членів за критеріями і цензами «системи гільдій».
Чиркин В. Е.Госудефствоведение: Учебник. —М.:Юристъ, 1999. — С. 117-119.
Такі політичні режими країн Азії та Близького Сходу дотримуються принципу ідеологічного монізму, відповідно у державі закріплюється однопартійність чи гегемонія однієї партії; нерідко роль клерикальної ідеології виконує релігія (іслам, буддизм). Об'єктивні фактори, що сприяють виникненню монократії як форми держави, пов'язані: перш за все, зі стійкою і тривалою історико-політичною традицією, інтегрованою політичною свідомістю (консервативного типу) та низькою політичною культурою населення, як це склалося в абсолютних і напівабсолютних теократичних монархіях ряду мусульманських країн; по-друге — з екстремальними ситуаціями в житті суспільства і держави, коли за умов слабкості «середнього класу» створюються ситуативні умови для узурпації влади військовою, вузькопартійною чи релігійною елітою (як було в Афганістані та Іраку).
Монократична система державної влади трапляється як у країнах з високим рівнем економічного розвитку, з домінуючою приватною власністю і ринковими відносинами (наприклад, Кувейт чи ОАЕ, в яких обчислюваний середній прибуток на душу населення від продажу нафти є не меншим, ніж у США), так і в досить бідних державах, економіка і громадське життя яких сильно етатизовані (одержавлені), як у Північній Кореї, В'єтнамі тощо.
Між тим, серед монократичних держав, що сформувалися в країнах Сходу, представляється доцільним провести упорядкування в силу очевидної політичної специфіки і виокремити деякі різновиди:
— теократична монократична держава — це тип, що склався у країнах мусульманського фундаменталізму (наприклад, Іран, Саудівська Аравія, ОАЕ, Катар, султанати Бруней і Оман тощо);
— мілітаристська монократична держава — формується, коли державна влада належить військовій раді, партійній або релігійній еліті, що агресивно (експансіоністські) налаштовані, а фактично може бути монополізована їх керівником, як в Іраку за часів правління Саддама Хусейна, Афганістані 1980-90-х pp., Камбоджі 1980-х pp., Сирії 1960-х — поч. 70-х pp., Лівії та Судані кінця 1960-х pp., Пакистані та деяких ін.);
— зрештою, монократичні держави тоталітарного чи «арабського» соціалізму. В ортодоксальній версії — це Північна Корея, В'єтнам, Китай до кінця 1980-х років; у версії панарабізму — Сирійська Арабська Республіка 1970-х — 90-х pp. на чолі з лідером партії ПАСВ(«Баас»), президентом країни Хафезом Асадом; Алжир 1960-х — поч. 90-х pp. під керівництвом партії ФНВ; Туніс у 1957-1987 pp. доби режиму особистої влади президента Хабіба Бургіби; з 1977 р. Лівія (Соціалістична Народна Лівійська Арабська Джама-хірія), очолювана «лідером Революції 1 вересня» Муамаром Каддафі1.
Кожен із наведених різновидів може бути «прикритий» конституцією, парламентською оболонкою, існуванням інших виборних органів, проте це не позначається істотно на характері й функціонуванні політичної системи.
Полікратична (багатовладна) форма держави, навпаки, характеризується демократичним поділом влади, розмежуванням політичних функцій керування країною та виокремленням відповідних політичних «ролей», визначеною автономією адміністративно-територіальних чи політико-територіальних одиниць, достатнім розвитком місцевого самоврядування, демократичними методами і технологіями політичного режиму.
Конституционное право зарубежных стран / Под общ. ред. член-корр. РАН М. В. Баглая и др. — М.: Изд-во НОРМА, 2002. — С. 748-802.
У полікратичній державі існує декілька легальних центрів влади: президент чи уряд, суди і парламент, органи конституційного і громадського контролю; регулярно й на правовій основі проводяться вибори; має місце багатопартійність, ідеологічний плюралізм і партіципація громадян; права і свободи особи гарантовані й захищені; державна влада відкрита для діалогу з опозицією та тиску з боку різних «груп інтересів». Полікратична форма держави може скластись як при республіканській формі правління, так і при парламентській монархії; вона сумісна з простою унітарною державою (Японія), зі складним унітарним устроєм, за наявності автономних утворень (Ізраїль), а також з федерацією (Індія).
Така форма держави переважно утвердилася в індустріально розвинутих, демократичних країнах Південно-Східної Азії і Близького Сходу, в яких «середній клас» має визначальний вплив на державну політику, там, де у влади стоїть так звана національна буржуазія, що зберегла свій демократичний потенціал і прагне виражати інтереси широких верств населення. За полікратичної форми правління в країні найчастіше складається режим змагальної або соціопримирювальної демократії. Американський політолог А. Лейпхарт до числа таких суспільств відносить Японію, Південну Корею, Тайвань, Ізраїль, а також Індію, суспільство якої він називає «багатоскладовим» , а власне її демократичний режим — «суспільною демократією »'. На нашу думку, Гонконг, Сінгапур і Макао також еволюціонували до полікратичної форми держави.
1 Лейпхарт А. Демократия в многосоставных обществах: Сравнительное исследование. — М., 1997. — С. 20.
Сегментарна державна форма — така структура політичного організму, що ніби складається із сегментів цілого; це проміжна форма між державами монократичного і полікра-тичного типу. Значною мірою вона має олігархічний характер і притаманна тим азіатським суспільствам, що живуть в умовах напівдемократичних режимів. У такому соціумі домінує порівняно велика верства станової чи економічної олігархії, але політична еліта, що очолює державу, є досить вузькою і може замикатися на одній вищій посадовій особі — президента чи прем'єр-міністра (Єгипет, Туреччина, Індонезія, Пакистан, сучасні Сирія, Алжир, Туніс), або монарха (Йорданія, Марокко, Кувейт, Бахрейн).
За такої форми у державі формується не соціопримирю-вальна система, а скоріше політичний режим обмежено змагальної демократії, дещо схильний до конфліктності. Державна влада лише частково відкрита для критики і тиску груп політичних інтересів; політичний плюралізм існує в обмеженому вигляді. Так, у ряді азіатських країн закон встановлює максимальне число дозволених партій: наприклад, в Індонезії — не більше трьох; інші — вживають заходів, що обмежують утворення нових партій (у Єгипті відмовляються реєструвати нові партії, якщо їхні цілі збігаються з уже існуючими).
Сегментарна форма держави припускає деякий поділ функцій політичного управління між інститутами влади: конституція і парламент повинні існувати; у республіках президент має обиратися, а за умов монархії повноваження правителя дещо обмежені; вибори здійснюються під контролем державних посадових осіб; припускається також часткова автономія окремих адміністративно-територіальних одиниць і виборних місцевих органів влади.
Однак за цієї форми держави немає реального «балансу влади», політико-правових механізмів утримань і противаг. Це підтверджується політичним досвідом деяких країн Сходу, коли нерідко монарх дуалістичної монархії чи президент у президентській республіці концентрують найзначніші ресурси влади і фактично очолюють верхівку її виконавчої гілки. Так, не лише з огляду на харизматичну популярність, але і через відсутність законних обмежень щодо переобрання голови держави кілька разів підряд обирали президентами: Сухарто в Індонезії, Г. Абдель Насера в Єгипті, X. Асада в Сирії тощо, У політичному полі таких країн домінують авторитарні методи керівництва, демократичні права і свободи громадян визнаються у конституціях, але на практиці обмежені чи не забезпечені реально.
Через різні суспільно-історичні чинники політичної модернізації в деяких країнах Сходу складалися неоднозначні різновиди сегментарної форми влади. Так, політична організація держави в Єгипті або Туреччині суттєво відрізняється від сегментарної форми, що існує в королівстві Таїланд, у дуалістичних монархіях Йорданії, Марокко чи у конституційних монархіях Кувейту і Бахрейну. Тому, ймовірно, слід говорити про два її різновиди: порівняно ліберальну і більш авторитарну державу.
Отже, здійснюючи порівняльний аналіз політичних систем країн континентальної Азії і Близького Сходу та вивчаючи особливості модернізації владної сфери й інститутів держави, слід враховувати досвід їх політичної історії, специфіку політичних цінностей, оригінальність правлячих акторів, структур і функцій на відміну від західних політичних систем.
Запитання для самоконтролю
1. Визначте принцип системного підходу до аналізу політичної сфери суспільства.
2. Як діє механізм функціонування політичної системи за ідеєю Д. Істона?
3. Як слід визначати сутність «політичної системи» в аспекті соціологічного підходу?
4. Яких суттєвих ознак набуває політична система в процесі свого формування?
5. Розкрийте зміст основних компонентів, які містить політична система: інституційного, функціонального, регулятивного, комунікативного, ідеологічного.
6. Які функції політичної системи виокремили американські політологи Г. Алмонд і Дж. Пауелл?
7. Як Г. Алмонд типологізує політичні системи за геополітич-ним критерієм та відмінностями політичної культури?
8. Які моделі політичної системи містить телеологічна класифікація?
9. Здійсніть порівняльну характеристику політичних режимів тоталітаризму та авторитаризму.
Рекомендована література
1. Давид Р., Жоффре-Спиноза К. Основные правовые системы современности. — М., 1999.
2. Эндрейн Ч. Ф. Сравнительный анализ политической системы, — М., 2000.
3. Журавський В. С. Політична система України: Проблеми становлення і розвитку (правовий аспект). — К., 1999.
4. Зіллер Ж. Політико-адміністративні системи країн ЄС: Порівняльний аналіз. — К., 1998.
5. Конституции государств Европейского Союза. — М., 1997.
6. Конституційне право України / За ред. В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики. — К., 1999.
7. Конституції нових держав Європи та Азії. — К., 1996.
8. Мишин А. А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. — М., 1996.
9. Пугачев В. П., Соловьев А. М. Введение в политологию. — М., 2002.
10. Чиркин В. Е. Конституционное право зарубежных стран. — М., 2000.
11. Шаповал В. Зарубіжний парламентаризм. — К., 1993.
Кирилюка
Частина З. ПОЛІТИЧНІ СИСТЕМИ ТА ІНСТИТУТИ ПОЛІТИЧНІ СИСТЕМИ
Різні політичні явища, які відбуваються в суспільстві, тісно взаємопов'язані і складають цілісний соціальний організм, який має відносну самостійність. Його розвиток відбувається на основі об'єктивних закономірностей, але ж при цьому важливу роль відіграє суб'єктивний фактор, що виступає як система регулювання відносин між окремими елементами суспільства з приводу влади. Саме ці відносини та їх регулювання й становлять політичну систему, яка виступає головною силою, що забезпечує функціонування та розвиток політичного життя суспільства. Тому з'ясування сутності політичної системи суспільства, структури, функції, ролі та напрямів її розвитку є стрижнем політології/ Сьогодні, коли в Україні, в суверенних країнах СНД, в країнах Східної і Центральної Європи відбуваються великі зміни, іде пошук нових шляхів соціально-політичного розвитку, питання реформування і зміни політичної системи набувають особливо важливого значення. Практичне значення цієї проблеми посилюється ще й тим, що нині в незалежній Україні активно формується власна нова політична система, і від рівня знань у цій сфері політичної науки значною мірою залежить майбутнє нашої держави.
СУТНІСТЬ, СТРУКТУРА ТА ФУНКЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ. ТИПОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ
Політична система — це сукупність взаємодій суб'єктів, за допомогою яких в суспільстві владно, авторитарно розподіляються цінності. Д Істон
Модернізація суспільних структур, яка відбувається в Україні, поставила в центр політичних досліджень проблему пошуку шляхів виходу з кризи, визначення оптимальних принципів функціонування політичної системи українського суспільства.
Поняття "політична система" дозволяє найбільш повно і послідовно розкрити суспільно-політичну природу суспільства, існуючі політичні відносини, інститути, норми і принципи організації влади.
Це поняття покликане відобразити два моменти в політичній науці:
1) цілісність політики як самостійної сфери суспільства, яка представляє сукупність взаємодіючих елементів (партій, держави, лідерів, права і т. д.);
2) характер зв'язку політики із зовнішнім оточенням (економічною, соціальною, культурною сферою, іншими державами).
Уведення поняття "політична система" має і практичне значення.
Воно допомагає виділити фактори, які забезпечують стабільність і розвиток суспільства, розкривають механізми узгодження інтересів різних груп населення.
Поняття "політична система" за змістом дуже об'ємне. Політичну систему можна визначити як сукупність політичних інститутів, громадських структур, норм і цінностей, а та-кож їх взаємодію, в якій реалізується політична влада і "здійснюється політичний вплив. Тому в політичну систему включають не тільки політичні інститути, які безпосередньо й активно беруть участь у політиці (держава, партії, лідери і т. д.), але й економічні, соціальні, культурні інститути, традиції, цінності, норми, які мають політичне значення і впливають на політичний процес. Призначення всіх цих політичних і громадсько-політичних інститутів полягає в тому, щоб розподіляти ресурси (економічні, валютні, матеріальні, технологічні і т п.) і спонукати населення до прийняття цього розподілу як обов'язкового для всіх.
Сутність політичної системи. Механізми и функціонування
Стимулювальним фактором у становленні та розвитку теорії політичних систем стала загальна теорія систем, розроблена Л. Л. Богдановим і Людвігом фон Берталанфі. За їх твердженням, "система — це певна кількість взаємопов'язаних елементів, що утворюють стійку цілісність, мають певні інтегративні закономірності, властиві саме цій спільності". Будь-яка система характеризується також стійкими зв'язками елементів, які досягаються внаслідок структурного упорядкування її частин. Важливою рисою системи є її цілеспрямований функціональний стан.
Враховуючи їх методологію, Талкот Парсонс підійшов до розгляду суспільства як дуже складної системи управління, яка складається з відносно самостійних систем: економічної, політичної та духовної. Кожна з цих систем виконує свої специфічні функції. "Призначення політичної системи, — вважав Т. Парсонс, — це забезпечення інтеграції, розроблення та реалізація загальної мети суспільства".
Ідеї Т. Парсонса істотно поглибив інший американський політолог Д. Істон, якого багато вчених вважають засновником теорії політичних систем. У своїх працях: "Політична система" (1953 p.), "Межа політичного аналізу" (1965 р.) він показав політичну систему як організм, який саморегулюється і розвивається, активно реагує на імпульси, які надходять ззовні, тобто команди (схема 5).
За Д. Істоном, у системи є вхід і є вихід. На вхід з оточуючого соціального та культурного середовища надходять імпульси — вимоги та підтримка. На виході системи здійснюються політичні рішення і політичні дії, спрямовані на реалізацію цих рішень.
Економічна система
Культурна система
Соціальна система
Політичні рішення
Вхід
Політична система
Призначення:
розподіл цінностей та ресурсів;
забезпечення прийняття більшістю громадян розподільчих рішень як обов'язкових
Вихід
Політичні дії
Міжнародна система та інші
Вимоги — це перший вид імпульсів на вході системи, і їх характер може бути різним — від вимог до властей з приводу підвищення заробітної плати, розподілу благ та послуг, якості освіти, тривалості робочого дня, охорони прав і свободи громадян до питань охорони здоров'я, забезпечення громадського спокою і т. д.
Другий вид імпульсів на вході — це підтримка. Вона можлива в різних формах: від матеріальних (виплата податків, праця на громадських засадах, військова служба і т. д.) через виконання законів та інших розпоряджень державної влади до шанобливого ставлення до влади і духовної символіки.
Д. Істон називає три об'єкта підтримки:
1) політичне суспільство — група людей, які взаємопов'язані в одній структурі завдяки розподілу діяльності в політиці;
2) "режим" — основними компонентами його є цінності (цілі та принципи), норми і структура влади;
3) правління, до якого відносять людей, котрі беруть участь у щоденних справах політичної системи, визнаються більшістю суспільства відповідальними за свою діяльність.
Підтримка, яка виявляється системі, може посилюватися, коли система задовольняє потреби і вимоги громадян. Тому без достатньої підтримки політична система не може ефективно і надійно працювати.
Ці імпульси-вимоги та імпульси-підтримки повинні регулярно надходити до системи, інакше вона буде працювати з перервами або зовсім зупиниться. З іншого боку, надмірне перевантаження системи різними імпульсами не дає їй змоги ефективно працювати, система перестає оптимально реагувати на соціальну інформацію, яка надходить, що призводить до її застою.
Ставлення до вимог, які надходять від різних шарів населення, значною мірою залежить від типу політичної системи. Антидемократичні, тоталітарні системи, наприклад, розглядають запити і вимоги людей як своєрідний вияв незадоволення владою і тому прагнуть придушити виступи з цими вимогами. Демократичні, конституційні політичні системи, як правило, розглядають запити і вимоги населення як необхідну умову нормальної реалізації своїх функцій. Населення підтримує тих лідерів, ті угруповання, котрі вже підтвердили свою готовність захищати і задовольняти запити і потреби цього населення, тобто ті угруповання і тих лідерів, на які і на яких воно може впливати. і На виході системи як її реакція на вимоги і підтримку з'являються авторитетні політичні рішення і політичні дії влади з приводу розподілу цінностей і ресурсів. Вони можуть бути у формі нових законів, асигнувань на конкретні потреби, політичних заяв про політичні наміри та політичні дії і т. д.
І все ж таки підхід Д. Істона до визначення моделі політичної системи не дає можливості пояснити, чому уряди часом приймають рішення, які не виходять з вимог громадян, більш того — суперечать їх інтересам. Прикладом можуть бути рішення правлячих кіл Сполучених Штатів про розв'язання війни у В'єтнамі, рішення ЦК КПРС про введення військ до Афганістану, рішення Російського уряду про початок бойових дій у Чечні і т. д. Можна стверджувати, що прийняття таких політичних рішень зумовлене вимогами, що надходять не від соціально-культурного середовища, а від правлячої еліти, яка приймає рішення.
Теорія політичних систем Д. Істона була критикована за поверхове врахування психологічних аспектів політичної взаємодії.
Інший підхід до визначення політичної системи запропонував Габріель Алмонд. Він вважає необхідним на передній план ви-сунути цільовий, поведінковий аспект різних структур, які входять до політичної системи. З його точки зору, політична система — це різні форми політичної поведінки як державних, так і недержавних структур, в аналізі яких виділяються два рівня: шституційний та орієнтацшний. Якщо інституційний рівень зосереджений переважно на дослідженні державних і недержавних політичних інститутів, то орієнтацшний зорієнтований на вивченні політичних структур, які в своїй сукупності створюють політичну культуру. Г. Алмонд підкреслив, що, на відміну від усіх інших суспільних систем та організацій, політична система наділена правом застосування чи погрози застосування більш або менш легітимного фізичного насильства. "Це узаконена сила, — пише він, — яка пронизує всі "вхідні" та "вихідні" фактори суспільства, надаючи йому особливих якостей та сенсу, забезпечуючи його згуртованість як системи".
Г. Алмонд визначає чотири функції "введення":
1) функція політичної соціалізації та залучення до участі в політичному житті;
2) функція артикуляції інтересів, тобто формування вимог, відповідних реальним чи уявним інтересам;
3) функція агрегування, тобто об'єднання, інтересів;
4) функція політичної комунікації, тобто спілкування, обміну думками, ідеями.
Він визначає і три функції "виведення":
1) розроблення норм;
2) застосування норм;
3) контроль за виконанням цих норм.
Функція "введення" здійснюється неурядовими формуваннями (групами тиску, політичними партіями, незалежною пресою та ін.), тоді як функція "виведення" — це урядова прерогатива.
У радянські часи в науковій літературі аж до середини 80-х років аналогом поняття "політична система" було поняття "політична організація суспільства". Політична організація суспільства включала профспілки, молодіжні організації. Ядром політичної організації була КПРС — направляюча, мобілізую-ча і керівна сила суспільства. Монопольне становище КПРС в політичному житті суспільства набувало ролі держави, придушувало ініціативу, політичну самостійність інших суб'єктів політики.
І лише наприкінці 80-х років категорія "політична система" стала утверджуватись у філософській, політичній літературі радянського суспільства. Але об'єм і зміст цієї категорії пояснювалися все ж інакше, ніж в зарубіжній літературі. У відповідності з марксистським підходом обумовленості політичної надбудови економічним базисом, соціально-класовою структурою суспільства, політична система була тісно пов'язана з визначеним типом формації.
Політична система суспільства в науковій літературі того часу визначалася як складний комплекс державних інститутів, політичних партій, суспільних організацій, у рамках якого відбувається політичне життя суспільства і здійснюється державна і суспільна влада.
З наведеного визначення проглядається абсолютизація інс-титуційного підходу і звуження масштабів та взаємозв'язку політичної системи з іншими соціальними структурами суспільства, психологічними, ідейними установками правлячої еліти і політичних лідерів.
Сучасні наукові погляди, які існують у вітчизняній науковій літературі, окреслюються двома підходами. Перший з них політичну систему трактує як теоретичний, ідеальний конструкт, який дає змогу виявляти й описувати системні властивості різних політичних явищ. При такому підході політична система розглядається не як відображення політичної дійсності, а як засіб (інструмент) системного аналізу політики. У такому значенні поняття "політична система" може застосовуватися для аналізу будь-якого відносно цілісного і самостійного політичного утворення: держави, партії, профспілки, громадсько-політичного руху та ін., кожне з яких можна розглядати як специфічну політичну систему.
У другому, більш конкретному тлумаченні поняття "політична система" визначає реальний складний механізм формування і функціонування владних відносин у суспільстві. Цей механізм включає політичну діяльність і політичні відносини між різними політичними суб'єктами (групи та індивіди): політичну організацію (до якої входять держави, партії, політичні асоціації), політичні й правові норми, політичну свідомість і політичну культуру та ін.
Спираючись на ці підходи, при аналізі політичних систем різних суспільств слід враховувати як системні властивості різних політичних явищ, так і сталі взаємозв'язки між ними. А саме: інвайроментальні (взаємозв'язок середовища і системи); інституційні (організаційні властивості елементів системи — держава, партії, громадські організації, масові об'єднання, які беруть участь у політичному житті); регулятивні (правові і політичні норми як нормативна основа діяльності інститутів системи); комунікативні (внутрішні системні властивості і зв'язки та відносини); функціональні (політичний режим і процес, що складається в результаті діяльності з елементів системи); культурно-творчі й ідеологічні (політична культура і свідомість); рольові (призначення політичної системи як цілого у суспільному житті окремої країни і на міжнародній арені, а також роль окремих елементів політичної системи).
Отже, політична система становить складне і специфічне явище в життєдіяльності суспільства, з внутрішньо організованими зв'язками і властивостями елементів. її можна визначити як системну сукупність політичних взаємин, правових і політичних норм, інститутів, ідей, пов'язаних із формуванням, здійсненням влади та управлінням суспільством.
Яке ж методологічне значення категорії "політична система" для аналізу державного політичного управління?
По-перше, з її допомогою значно легше відокремити політичну сферу від державної, розкрити її взаємодію.
По-друге, легко зіставити елементи державної політики і політики суспільства, відрізнити державне управління від управління в суспільстві загалом.
По-третє, системний підхід дозволяє знайти багато спільного в різних типах політичних систем, визначити тенденції їх модернізації і шляхи зближення.
По-четверте, можливості цієї категорії дозволяють вивчати динаміку різних національних політичних структур у порівняльному плані протягом довгого часу, допомагають оцінити політичний клімат країни і на цій основі приймати найопти-мальніші політичні рішення.
Політична система функціонує як динамічна цілісна система в органічному взаємозв'язку з іншими системами: економічною, культурною, етнічною, соціальною, релігійною, ідеологічною. Всі системи суспільства взаємозв'язані і взаємозалежні.
Визначальною щодо всіх систем, зокрема і щодо політичної, виступає економічна система. Адже серед численних і різноманітних інтересів соціальних груп провідними є саме економічні. Правлячі групи, їхні партії та організації утворюють такий економічний організм, який задовольнив би насамперед їхні інтереси. Тому саме економічна система визначає сутність, структуру та функції політичної системи. Остання, зі свого боку, справляє регулятивний вплив на економічну систему, забезпечує існування саме такого економічного організму, який потрібен правлячим соціальним групам.
Структура політичної системи
Аналіз політичної системи дає змогу розкрити її структуру. Це внутрішня організація цілісної системи як спе-
цифічного способу взаємозв'язку і взаємодії компонентів, що її утворюють; стійка впорядкованість елементів; закономірні зв'язки між елементами. Структура дає змогу зрозуміти, яким чином організоване системне ціле.
Звернемось до поглядів на структуру політичної системи, які найчастіше зустрічаються в сучасній вітчизняній політичній літературі.
Першим фундаментальним елементом політичної системи суспільства є політичні відносини між індивідами, соціальними та етнічними групами, націями, державами; державою і громадянами, громадянами і їх організаціями щодо влади, вироблення і здійснення політики. Тут політична діяльність виступає формою функціонування політичних відносин. Вона є усвідомленою, цілеспрямованою діяльністю соціальних суб'єктів з реалізації своїх політичних інтересів у конкретній політичній діяльності людей, їх соціальних груп, громадсько-політичних об'єднань.
Політична діяльність розпочинається з виникнення певного інтересу і завершується його реалізацією, тобто практичним результатом.
Одним із центральних елементів політичних відносин і по-т літичної діяльності є політичні ролі. Аналіз показує, що якою б стабільною не була система, політичні ролі її суб'єктів завжди в динаміці.
Стабільність політичних відносин полягає у чіткості визначення і закріплення в законах та нормах (правових, політичних, моральних) ролей, тобто кола прав, обов'язків і відповідальності суб'єктів політичної системи. Тому найважливіше політичне діяння складається з утворення, зміцнення і виконання ролей, пов'язаних з поєднанням елементів політичної системи з певними зв'язками. Такі ролі — ролі формування політичної системи та її функціонування — відіграють "офіси", сукупність "офісів" (мається на увазі система органів і посад державних, партійних і громадських організацій).
У зв'язку з цим стрижневим елементом політичної системи виступає політична організація суспільства, що включає державу та її установи, політичні партії, громадсько-політичні організації та рухи, трудові колективи зі своїми органами самоврядування.
Важливим елементом політичної системи є політична свідомість як невід'ємний компонент політичної діяльності людей. Вона є відображенням політичного життя суспільства в ідеях, поглядах, уявленнях, традиціях, соціально-політичних почуттях людини, соціальної групи, нації, народу. Політична свідомість — це розуміння суспільством самого себе як політичної цілісності; в реальному житті вона виступає як сукупність відповідних знань і оцінок.
Значну роль у політичній системі відіграє політична культура, яка характеризує якісний стан політичних відносин і діяльності в суспільстві, а також розкриває ступінь соціально-культурного розвитку людини та міру її активності у перетворенні політичної дійсності.
Політичні і правові норми виступають важливим регулюючим елементом політичної системи. Якщо політичні норми діють і реалізуються у вигляді принципів і установ, що регулюють діяльність політичних інститутів і громадян як суб'єктів політичного життя, то правові норми — це сукупність затверджених або санкціонованих державою загальнообов'язкових правил політичної поведінки (норм), дотримання котрих забезпечується певними заходами державного впливу (кримінальне, адміністративне, державне, громадянське право). На основі політичних і правових норм утворюються регулятори суспільних відносин щодо влади і закріплюються основні принципи діяльності суб'єктів політики.
Визнаним елементом політичної системи суспільства є засоби масової інформації як засоби духовного спілкування великих мас людей, духовно-політичного спілкування держави і суспільства, людини і держави, держави з іншими політичними інститутами та іншими державами і міжнародними організаціями. Засоби масової інформації використовуються, насамперед, для політичного та ідеологічного впливу на електорат з метою легі-тимізації влади або її захоплення, зміцнення і реалізації в інтересах певних соціальних сил.
Поряд з наведеними вище поглядами на структуру політичної системи існують і інші. Переважна більшість сучасних західних і значна частина російських вчених у структурі політичної системи виділяють такі підсистеми, як інституційна, нормативна, комунікативна, культурна і функціональна.
Основним елементом політичної системи є інституційна підсистема, тобто сукупність інститутів (державних, партійних, суспільно-політичних), які виражають і представляють різні за значенням інтереси: від загальнозначущих до групових і приватних. Найважливішим інструментом реалізації суспільних інтересів є держава. Вона концентрує у своїх руках владу і ресурси, розподіляє цінності і блага, спонукає населення до обов'язкового виконання своїх рішень. Крім держави, в інституційну підсистему входять як політичні організації, наприклад, партії, групи тиску, так і неполітичні організації, які мають значні можливості впливати на владу і суспільство — засоби масової інформації, церква і т. ін.
Рівень інституційної підсистеми визначається ступенем диференціації і спеціалізації ролей та функцій їх структур. Завдяки спеціалізації ця підсистема може швидко й ефективно реагувати на нові потреби та вимоги населення.
Інститути влади виконують найрізноманітніші ролі на основі різних норм — політичних, правових, культурних, моральних і т. д. Ця вся сукупність норм, які регулюють політичні відносини, складає нормативну підсистему. Норми виконують роль правил, на основі яких відбувається політичний вплив. Ці правила можуть фіксуватися в конституціях, правових актах, а можуть передаватися з покоління в покоління у вигляді традицій, звичаїв, символів.
Керуючись такими формалізованими і неформалізованими правилами, політичні суб'єкти вступають у взаємодію. Форми цих взаємодій, що грунтуються на злагоді чи конфлікті (наприклад, між особою і державою), на їх інтенсивності та направленості, складають комунікативну підсистему. Система комунікації характеризує відкритість влади, її здатність до діалогу, прагнення до злагоди, до обміну інформацією з суспільством.
Політична взаємодія обумовлюється характером культурно-релігійного середовища, його однорідністю. Сукупність субкультур, релігійна система визначають пріоритетні цінності, переконання, стандарти політичної поведінки, політичну ментальність і складають культурну підсистему. Вона надає загальнозначущого смислу політичним діям, відносинам різних суб'єктів, стабілізує суспільство, лягає в основу взаєморозуміння і злагоди. Чим вище рівень культурної однорідності суспільства, тим вище ефективність діяльності політичних інститутів. Базовим елементом культурної підсистеми є пануючі в суспільстві політична культура і релігія, які визначають модель взаємодії індивідів, стандарти індивідуальної поведінки.
Бажані моделі суспільства, які віддзеркалені в системі культурних цінностей та ідеалів, визначають сукупність методів і засобів реалізації влади. Ця сукупність політичних технологій складає функціональну підсистему. Переважання методів примусу чи злагоди в реалізації владних взаємин визначає характер взаємовідносин влади і громадянського суспільства, засоби його інтеграції та досягнення цілісності.
Усі підсистеми політичної сфери поєднані зв'язками взаємозалежності. Взаємодіючи, вони забезпечують життєдіяльність політичної системи, допомагають ефективній реалізації її функцій у суспільстві. Отже, політична система — це жива, відкрита, динамічна система, що виконує свої функції.
Функції політичної системи
У науковій літературі є різні точки зору щодо функцій політичної систтеми, але є і певні спільні наукові підходи. Одна з таких точок зору узагальнює погляди більшості вітчизняних учених щодо функції політичної системи. Вони збігаються у тому, що кожна функція повинна відбивати певну системну якість. У зв'язку з цим можна виокремити такі основні функції політичної системи суспільства:
1) визначення цілей і завдань суспільства;
2) мобілізація ресурсів;
3} владно-політична інтеграція суспільства;
4) регулювання режиму соціально-політичної діяльності;
5) легітимізація, під якою розуміється досягнення необхідного ступеня відповідності реального політичного життя офіційним політичним і правовим нормам.
Головні функції політичної системи — це визначення цілей і завдань суспільства, а також мобілізація всіх ресурсів для досягнення цих цілей і регулювання режиму політичної діяльності.
Функції інтеграції, легітимізації є функціями не лише політичної системи, а й духовно-культурної, економічної та інших систем.
Виконуючи свої функції, політична система забезпечує цілісний керівний вплив на суспільство як єдиний організм, що ефективно управляється політичною владою.
Характерною ознакою політичного управління є те, що це управління свідоме, воно пов'язане з визначенням стратегічних, довгострокових пріоритетів, цілей, мети діяльності людей, їх угруповань і суспільства в цілому. Політичне управління повинне формувати і підтримувати певний соціальний порядок забезпечувати його захист, виправдовувати його існування.
Сьогодні Україна тільки починає розбудову своєї нової політичної системи — системи демократичної діяльності й відносин, правових гарантій та політичної відповідальності всіх суб'єктів демократичного процесу.
Тому в реальному житті нашої країни, як і в інших країнах, що формують свої нові політичні системи, відбувається постійне суперництво двох факторів, двох основних тенденцій. З одного боку, фактор випадковостей, тенденція до дезорганізації, до руйнування старої політичної системи. З іншого — фактор управління і самоуправління, тенденція до організованості, впорядкування та стабілізації розвитку і прогресу політичної системи. Важливо, щоб усі ці процеси і явища були вузько детермінованими і мали можливість для різних ліній розвитку. Можливість управління визначається самим існуванням випадковостей, що дає змогу уникнути одноваріантного призначення. Тому одна з основних умов управління — це умова мати певний вибір; друга умова — щоб управляти, треба мати зворотний зв'язок між усіма елементами політичної системи.
Інша точка зору щодо функцій будь-якої системи виходить з того, що політична система забезпечує стабільність суспільства, його прогрес через збалансованість різних груп інтересів. Виходячи з цього, можна виділити такі функції політичної системи, використовуючи класифікацію сучасних американських політологів Г. Алмонда і Дж. Пауелла:
1. Функція висловлення інтересів. Політична система через різні організації повинна представляти в суспільстві інтереси різних соціальних rpyпt. Інакше вони можуть знаходити інші, часто досить руйнівні форми відображення своїх вимог.
2. Функція узагальнення інтересів. Розмежованість інтересів різних соціальних груп, індивідів у суспільстві може бути дуже великою. Тому з'являється потреба їх узагальнити, перекласти вимоги на мову програм і довести їх до влади. Цю функцію виконують переважно партії.
3. Функція відпрацювання правил і норм. Цю функцію виконують законодавчі органи, видаючи закони і нормативні документи.
4. Функція застосування правші. Виконання цієї функції є прерогативою виконавчих органів, які реалізують накази законодавців.
5. Функція контролю застосування правил. Цю функцію виконують судові органи і органи насилля чи примусу.
6. Функція політичної комунікації. Вона припускає різні форми взаємодії та обміну інформацією між різними структурами політичної системи, лідерами і громадянами.
Типологія політичної системи
Розроблення теорії політичних систем передбачає їх диференціацію за типами. У вітчизняній політичній літературі довгий час вважалося, що єдиним критерієм, у відповідності з яким треба класифікувати політичні системи, є суспільно-політична формація, економічний базис суспільства. Відповідно до критерію виділилися рабовласницька, феодальна, буржуазна і соціалістична політичні системи.
Недостатність такої типології полягає в абстрактності та жорсткому прив'язуванні до економічної структури суспільства. Відомо, що однотипний економічний базис (Німеччина, Франція, Англія, Італія) перед другою світовою війною створив різні типи політичних систем. У Німеччині та Італії господарювали тоталітарні фашистські політичні сили, в той же час у Франції та Англії — ліберально-демократичні. Такого роду приклади можна було б продовжувати. Справа, мабуть, не тільки в економічному базисі суспільства, хоча, безумовно, він відіграє важливу роль у становленні та функціонуванні політичних систем.
У зарубіжній політичній науці типи політичних систем класифікуються за різними критеріями, і це дозволяє більш глибоко аналізувати їх, бачити переваги одних політичних систем над іншими як при однакових, так і при різних економічних структурах.
Так, Ж. Блондель поділяє політичні системи за змістом та за формами управління. Він виділяє п'ять основних типів:
1) ліберальні демократії, які опираються на лібералізм у прийнятті державних рішень;
2) комуністичні системи з пріоритетом рівності соціальних благ і зневагою до ліберальних засобів їх досягнення;
3) традиційні політичні системи, які управляються олігархією і відзначаються нерівномірним розподілом соціальних і економічних благ;
4) політичні системи, що переживають період становлення в країнах, які розвиваються, з авторитарними засобами управління;
5) авторитарно-консервативні системи, мета яких — збереження соціальної та економічної нерівності, але більш дієвими засобами.
Існують і спрощені підходи до класифікації політичних систем. Вони поділяють політичну систему на демократію і диктатуру або на демократію, авторитаризм і тоталітаризм.
Більшість сучасних політологів виділяють три типи політичних систем:
1. Політичні системи англо-американського типу.
Вони характеризуються вільною політичною культурою, яка спирається на раціональний розрахунок, терпимість і толерантність громадян і політичної еліти. Системи цього типу стабільні, ефективні, здатні до саморегуляції. У цій системі чітко реалізується принцип розподілу влади на три гілки (законодавчу, виконавчу і судову) і чітко визначені їх функції.
2. Політичні системи тоталітарного типу.
У політичній системі такого типу влада зосереджена в руках нечисленної політичної номенклатури (бюрократії). Засоби масової інформації перебувають під контролем держави. У суспільстві, як правило, дозволена діяльність лише однієї партії, яка контролює всі елементи політичної системи, включаючи і державу. Панує ідеологія керуючої партії. Занадто розширені функції репресивних органів. Політична активність носить дозвільний і примусовий характер.
3. Континентально-європейські політичні системи.
Це політичні системи, які склались у Франції, Німеччині, Італії, країнах Скандинавії. Для них характерним є існування та взаємодія елементів старих і нових культур, політичних традицій та форм політичної діяльності. Партії та суспільно-
політичні об'єднання вільно функціонують у межах існуючих конституційних норм. Представницькі і виконавчі гілки влади виконують свою діяльність на основі визначених законом регламентів та процедур.
ОСНОВНІ НАПРЯМИ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ
Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. Конституція України, cm. 1
Більшість сучасних вітчизняних політологів, досліджуючи взаємозв'язок державної влади і суспільства, обмежують політичну практику існуванням двох основних типів політичної системи — демократії й диктатури. Демократія визначається як народна форма правління, де народ наділений владою і здійснює її безпосередньо сам або через вільно обраних своїх представників. За диктатури така можливість відсутня.
Сучасний стан формування політичної системи
Незалежна Україна обрала демократичний тип політичної системи, що й визначено в новій Конституції України. Згідно з її основними положеннями, сьогодні відбувається активний процес формування нової політичної системи. Складовими елементами цього процесу є: утвердження принципів демократії, парламентаризму і політичного плюралізму; забезпечення прав і свобод громадян; поділ державної влади на законодавчу, виконавчу і судову; запровадження інституту президентської влади; визнання засобів масової інформації важливим елементом політичної системи; формування системи самоврядування народу тощо. Деякі з цих елементів уже увійшли в життя, а деякі тільки наблизилися до виконання. Крім того, докорінного реформування потребує економіка України. Вона вимагає переходу на ринкові відносини. Але щоб ринкове саморегулювання не перетворилося на розгул ринкової стихії, держава і її законодавчі органи, партії та профспілки повинні доповнити його системою законодавчих та інших заходів, спрямованих, насамперед, на забезпечення соціального захисту громадян держави.
Утворення нової політичної системи в нашому суспільстві відбувається складно й суперечливо. Після серпня 1991 р. по--чали складатися зовсім нові умови суспільного життя. Існуючі політичні інститути були неспроможні діяти ефективно, а нова політична система, яка покликана через відповідні інститути здійснювати управління суспільством, виробляється дуже повільно.
Водночас вихід з економічної та політичної кризи вимагає якнайшвидшого, рішучого й, безумовно, компетентного запровадження нових систем: економічної — з ринковими відносинами, приватизацією, однаковими умовами функціонування різних форм власності; політичної — з новими політичними відносинами, правовою державою, парламентськими партіями, громадянським суспільством і самоврядуванням, соціальної — зі справедливим розподілом матеріальних і культурних благ, новою організацією праці, ефективним соціальним захистом населення країни. Причому, вводити нові системи необхідно виключно на науковій основі, зі своїми ознаками, законами, категоріями, з набором певних взаємодіючих інститутів, ланок, їх доцільністю, підпорядкованістю й самостійністю. Для ефективного виконання цих завдань потрібні висококваліфіковані фахівці, які добре знають загальні закономірності процесів управління й самоврядування, історичний і політичний досвід своєї країни та інших країн. На жаль, таких фахівців в Україні дуже мало.
Справа в тому, що політична й народногосподарська системи в колишньому СРСР фактично ніколи не управлялися професіоналами. Професіональне управління вимагає знання більш як 400 конкретних правил, досі не відомих керівництву. Жоден вищий навчальний заклад до недавнього часу не готував управлінців. В колишньому СРСР лише генеральних директорів підприємств було понад 100 тис, але тільки дехто з них мав відповідні знання.
Не краще було і з політичним керівництвом. Аналіз освіти членів політбюро ЦК КПРС свідчить, що після смерті Леніна від 15 до 40 відсотків вищого політичного керівництва не мало не тільки професійної управлінської, але й вищої освіти. Тобто, тривалий час країною правили люди, м'яко кажучи, некомпетентні.
Політична спадщина тоталітарної системи мала й багато інших негативних наслідків. У теорії домінувало збіднене, а нерідко й примітивне уявлення про демократію, зокрема, соціалістичну, мала місце недооцінка бюрократизму як потворного соціального явища. Держава й право трактувалися в науковій літературі як класові інститути, позбавлені загальнолюдського змісту. Тривалий час існувало недовірливе й навіть негативне ставлення до самої ідеї самоврядування. У політичному житті панувала одна партія, а всі інші політичні інститути були підвладними КПРС і обслуговували її політику, її панування. На жаль, власний досвід України щодо реформування політичної системи відсутній, а досвіду щодо побудови сучасної демократичної політичної системи наша країна практично зовсім не мала.
Основні напрями й перспективи формування нової політичної системи
Головною метою формування нової політичної системи є перехід до справжньої, діючої народної демократії. Для того щоб нова політична система була завжди здатною до самооновлення й адаптації, необхідно, згідно з положенням нової Конституції України, докорінно опрацювати механізм представницької та безпосередньої демократії, широко втілити в суспільне життя елементи самоврядування, зламати бюрократичну машину, обравши справді професіональний, кваліфікований парламент. Виконавча влада повинна бути також висококваліфікованою, а її апарат — невеликим, але здатним ефективно працювати.
У зв'язку з докорінною перебудовою механізму представницької демократії та безпосередньої демократії виникає необхідність удосконалення виборчого законодавства на бага-топартійній основі, чіткого визначення процедури виборів Президента, народних депутатів України, місцевих представницьких органів.
До основних напрямів становлення й розвитку нової політичної системи слід віднести побудову демократичної, правової, соціальної держави, як записано в Конституції, з ефективно діючим парламентом, професіональним висококваліфікованим, сильним урядом, незалежними судовими органами — тобто з чітким поділом влади на законодавчу, виконавчу, судову гілки з розмежуванням їх функцій. Важливим є зміцнення законності й правопорядку, виключення можливості узурпування влади та зловживань, ефективна протидія бюрократизмові й формалізмові; утвердження верховенства закону, його безперечне дотримання на всіх рівнях усіма громадянами; забезпечення гідних людини умов життя.
Демократизм держави і державного ладу в цілому виявляється, насамперед, у визнанні народу носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні, а також у поєднанні безпосередньо народовладдя із здійсненням влади через органи державної вла-' ди і місцевого самоврядування.
Крім цього, основним напрямом формування новрї політичної системи є побудова громадянського суспільства як сукупності вільних людей та їх організацій, політичних партій, рухів, профспілок, кооперативів, асоціацій, покликаних виражати й захищати індивідуальні та групові інтереси громадян, встановлювати й реалізовувати відповідні відносини з державою. Створення громадянського суспільства в Україні мусить спиратися на використання світового досвіду, різних форм1 власності й демократичних політичних інститутів.
Шлях до громадянського суспільства пролягає через якнайширше запровадження самоврядування народу. Воно втілюється у двох взаємопов'язаних тенденціях:
1) розширення сфери самоврядування народу за рахунок радикального звуження централізованого державного управління;
2) якісний розвиток самоврядування, спрямований на подальше розширення сфери дії гуманістичних принципів, демократичних засад, витіснення елементів бюрократизму.
Важливим у побудові громадянського суспільства є утвердження плюралізму, який виступає своєрідною формою самореалізації суспільства й особи, відображаючи ступінь самодіяльності вільних людей та їх організацій, соціальної й політичної свободи.
Як основа демократичної політичної системи громадянське суспільство вносить у неї демократичні риси та якості, могутній дух вивільнення особи від державного диктату.
Важливим напрямом формування політичної системи є подальший розвиток і вдосконалення політичних відносин шляхом відкриття максимального простору самоврядуванню суспільства на всіх рівнях його соціально-політичної організації, сприяння якнайповнішому вияву ініціативи громадян, представницьких органів влади, партій, об'єднань і рухів, трудових колективів.
Зростання політичної свідомості та політичної культури суспільства й особи як на теоретичному, так і на буденному рівнях є також важливим напрямом становлення й розвитку нової політичної системи. Це передбачає запровадження раціональної системи політичної освіти громадян, удосконалення повсякденного практичного політичного досвіду, враховуючи, що буденний рівень політичної свідомості матеріалізується у спостереженнях, звичках, уявленнях, стереотипах, впливає на формування громадської думки.
Творення нової України вимагає якісно нового стану духовності народу, посилення його освітнього й культурного по-
тенціалу, структурних змін у середній і вищій освіті, звернення до найкращих політичних традицій, політичної історії та культурної спадщини українського народу, раціональнішого й ефективнішого використання досягнень вітчизняного мистецтва. Це вимагає забезпечення необхідних умов для вільного розвитку нації в цілому й кожного етносу зокрема, формування й зростання національної свідомості й національної культури.
До основних напрямів й перспектив формування нової політичної системи слід віднести вдосконалення діяльності засобів* масової інформації, зміцнення їх ролі в регулюванні політичних відносин, управлінні суспільством, формуванні політичної свідомості, політичної культури суспільства й кожного громадянина, особливо в досягненні владно-політичної інтеграції суспільства.
Найважливішим завданням засобів масової інформації є забезпечення широкої гласності як запоруки демократизації суспільства, важливого принципу розбудови громадянського суспільства та правової держави. Одним із головних результатів діяльності засобів масової інформації повинне бути створення нової суспільно-політичної ситуації, яка характеризується розкріпаченням свідомості й ініціативи людей, вільним обміном і боротьбою думок, справжнім плюралізмом у пошуках шляхів виходу країни з кризи. При цьому гласність не повинна обернутися на засіб вияву амбіційних, егоїстичних інтересів окремих людей чи груп, досягнення цілей, що не збігаються з утвердженням реального народовладдя.
Вчасне самооновлення політичної системи з урахуванням внутрішнього й міжнародного становища, тобто її постійна адаптація, є важливим компонентом розвитку політичної системи. Адаптація для політичної системи — це не просто пристосування до ворожого впливу, це також спроба перетворити ті системи, які справляють тиск.
Слід зазначити, що будь-яка політична система функціонує на основі соціально-політичних норм, що відіграють роль регулятора політичної діяльності. Головне місце серед них посідає право — санкціоновані чи встановлені державою для громадян і юридичних осіб правила поведінки, дотримання яких забезпечується державним примусом. Крім того, існують звичаї, корпоративні норми та норми моралі. В усій системі норм є основні положення, пов'язані з виконанням влади. Це державне (конституційне) право, що гарантується Конституцією. Решта норм так чи так випливає з неї. Саме конституційні норми мають найбільш виражений політичний характер.
Конституція й соціально-політичні права громадян
Конституція (від лат. constitutio — устрій) — це писаний правовий документ (основний закон). Він містить політичні інститути й процедури. Слід зазначити, що тиранічні режими теж можуть мати демократичні конституції. Тому важлива не просто конституція, а конституціоналізм як принцип функціонування політичних інститутів у тому розумінні, що й уряд, державні інститути реально обмежені у своїй діяльності певними правовими процедурами, й що є певні рішення, яких рони не можуть прийняти взагалі. Необхідно мати так звану "живу конституцію" — реально існуючу в країні систему соціально-політичних відносин, що генерують і захищають конституціоналізм. Останній може існувати й без конституції (наприклад, в Англії). Важливим принципом конституціоналізму є захист прав і свобод людини.
Система суспільних відносин, які регулює, закріплює і охороняє конституція, складає конституційний лад країни. Основними складовими елементами конституційного ладу є державний і суспільний лад. Конституція регулює і закріплює, як правило, не всі аспекти державного і суспільного ладу, а лише їх основи. Тому пріоритетним елементом конституційного ладу є основи державного ладу. У найбільш загальному плані основи державного ладу являють собою систему базових принципів організації і діяльності держави та її найважливіших інститутів. Ці принципи визначають суть, тип, форми, функції держави та механізми їх здійснення. Головною рисою нашої держави і відповідно принципами державного ладу є суверенність і незалежність.
Підсумовуючи, зробимо певні висновки.
Політична система суспільства — це система відносин, ідей, інститутів, політичних і правових норм, пов'язаних із формуванням і здійсненням влади та управління. Вона забезпечує інтеграцію всіх елементів суспільства й саме його існування як єдиного цілого.
Основний напрям становлення та розвитку політичної системи України — глибока й усебічна демократизація суспільного життя, розбудова громадянського суспільства, правової, соціальної держави, посилення взаємовпливу і взаємозв'язків із політичними системами інших країн задля власного безперервного вдосконалення.
Вегеш