
- •3.2. Політична система суспільства
- •3.3. Політична система України
- •Політична система суспільства
- •1. Сучасні теорії політичної системи
- •2. Структура, функції та типи політичної системи
- •3. Формування політичної системи і державності України
- •9. Політична система суспільства
- •9.1. Поняття і структура політичної системи.
- •9.2. Типологія політичних систем.
- •9.3. Політична система України.
- •32. Поняття і структура політичної системи
- •33. Типологія політичних систем
- •34. Політична система України
- •Розділ іу. Політична організація суспільства
- •26. Політична система суспільства: сутність, структура, функції та типи
- •6. Політична система суспільства
- •6.1. Політична система і держава
- •6.1.1. Поняття політичної системи
- •6.1.2. Структура та механізм функціонування політичної системи
- •1. Понятие, структура и функции политической системы
- •2. Типы современных политических систем
- •4. Політична система і держава як її базовий інститут
- •4.1. Політична система: поняття, структура, функції
- •Тема 6. Політична система суспільства
- •6.1. Теоретичні моделі політичних систем
- •6.2. Структура політичної системи
- •6.4. Типологія політичних систем
- •1. Соціологічна та правова концепції
- •1. Становлення політичної системи в Україні
- •2. Головні напрями реформування політичної системи
- •§ 1. Теорія політичної системи суспільства
- •2.2. Політичні системи сучасності. Політичний режим
- •§ 1. Системний підхід до політичного буття
- •§ 2. Сутність, структура і функції політичної системи
- •§ 3. Типологія політичних систем
- •§ 5. Політичні системи країн Сходу: нарис порівняльної політології
- •2.1. Політична система суспільства
- •2.1.1. Політична система суспільства. Сутність системного підходу до аналізу політичних явищ і процесів
- •2.1.2. Структура і функції політичної системи
- •2.1.3. Типи політичних систем та критерії їх ефективності
- •Глава 4. Політична система та її структура
- •4.1. Сутність та структура політичної системи
- •4.2. Політична організація суспільства
- •Політична система суспільства
- •3. 1. Поняття та моделі політичних систем
- •Головне у розділі:
- •VII. Політична система суспільства
- •1. Сутність та структура політичної системи
- •Функціонування сучасних політичних систем
- •1. Понятие политической системы
- •2. Механизм функционирования политической системы
- •3. Типы политических систем
1. Соціологічна та правова концепції
Категорію «політична система суспільства» запроваджено відносно недавно, коли водночас із державними інституціями почали діяти політичні партії, громадські об'єднання, рухи. У підходах до аналізу політичної системи розрізняють соціологічну й правову концепції.
Соціологічна концепція визначає політичну систему як динамічний механізм, що перетворює імпульси від оточення й від самих політичних структур на політичні рішення, які формують політичну поведінку та громадянську позицію індивіда. Відштовхуючись від схеми функціонування будь-якої системи («введення», «конверсія», «виведення»), прибічники цієї концепції (одним із її авторів є американсько-канадський політолог Девід Істон, відомий своїми книгами «Політична система», «Рамки політичного життя», написаними в 50—60-х роках XX ст.) стверджують, що політична система має «введення», куди надходять імпульси — вимоги (сплата зарплати) та підтримки (сплата податків), «конверсія» — де виробляються рішення, і «виведення», звідки надходять політичні рішення, за допомогою яких розподіляються цінності, а також здійснюються політичні дії. Сама політична система нагадує своєрідний «чорний ящик», діяльність («конверсія») якого приховується від довколишнього середовища. Політичну систему інколи порівнюють із обчислювальною машиною, а її рішення — з комп'ютерними операціями. Характер і зміст цієї діяльності можна визначити й за сигналами, що надходять на введення системи, й за рішеннями та діями, які постають як реакція на ці сигнали.
Життєздатність політичної системи вирішальною мірою залежить від її реагування на зворотний зв'язок. Реакція на вимоги населення залежить від характеру політичної системи. Тоталітарна система придушує ці вимоги, авторитарна — враховує частково, а демократична — прагне врахувати цілком. Якщо влада індиферентна до вимог членів суспільства й опікується лише власними потребами, то її рішення та дії ніколи не здобудуть підтримки, така влада не має майбутнього.
Соціологічна концепція визначає два базові набори функцій політичної системи — функції «введення» та функції «виведення». Якщо перші здійснюються переважно неурядовими підсистемами, то другі — прерогатива владних структур.
До функцій «введення» належать: політична соціалізація й залучення громадян до участі в політичному житті; артикуляція інтересів різноманітних груп населення; агрегуван-ня інтересів, тобто перетворення вимог на мету державної політики; політична комунікація — процес передавання інформації й формування переконань, що сприяє налагодженню доброзичливих стосунків між громадянами й урядом.
Функціями «виведення» є створення норм-законів, що визначають поведінку громадян у суспільстві. Процес нор-мотворчості має ряд етапів, як-от: визначення політики й вибір загальної мети; підготовка рішень і конкретних правил для досягнення мети; застосування вироблених норм-законів; контроль за їх додержанням норм-законів. Цю функцію здійснюють переважно органи судової влади.
Відповідно до правової концепції політична система — це сукупність державних і недержавних соціальних інститутів, які здійснюють владу, управління суспільством, регулюють взаємини між громадянами, соціальними й етнічними групами, забезпечують стабільність суспільства, відповідний порядок у ньому.
Політична система суспільства визначається: по-перше, характеристикою соціального змісту влади, її носія, взаємодією з економічним ладом; по-друге, системою інститутів, організацій, через які здійснюється влада в суспільстві й регулюються політичні відносини; по-третє, принципами, нормами діяльності інститутів політичної влади, спрямованістю цієї діяльності.
Політична система — це сукупність трьох підсистем, що і взаємодіють між собою: інституційної, інформаційно- комунікативної та нормативно-регулятивної.
Інституційна підсистема об'єднує такі інститути, як держава, політичні партії, групи інтересів. Провідним інститутом, який зосереджує максимальну політичну владу, є держава. Маючи владу, матеріальні ресурси й апарат примусу, держава організовує політичне, економічне й духовне життя
країни; встановлює статус соціальних інститутів, які здійснюють владу, та юридичні рамки їхньої діяльності; забезпечує баланс інтересів класових, етнічних, професійних та інших соціальних спільнот; захищає інтереси суспільства на міжнародній арені. У демократичному суспільстві значну роль відіграють політичні партії та групи інтересів, які впливають на формування державних структур, політичний розвиток суспільства. Помітне, а в деяких країнах чільне місце в політичному житті суспільства належить релігійним організаціям, церкві. В авторитарному й тоталітарному суспільствах функції цих інститутів зазнають деформації.
Інформаційно-комунікативна підсистема встановлює зв'язок між інститутами політичної системи. Це — канали передавання інформації владі (звіти підвідомчих установ, консультації із зацікавленими групами), а також засоби масової інформації. Якщо в демократичних суспільствах засоби масової інформації відносно незалежні, то в авторитарних і тоталітарних — цілком залежні від владної еліти.
Нормативно-регулятивну підсистему створюють різноманітні норми, які визначають поведінку людей у політичному житті, а саме: їхню участь у процесах висунення вимог, перетворення цих вимог на рішення, здійснення рішень. Норми можна розділити на норми-закони й норми-звички. І ті, й ті сприяють політичній взаємодії, запобіганню конфліктів чи хаосу в суспільстві. Норми-закони визначають процес законодавства, визначають або не визначають залежно від (режиму) права: голосу, свободи слова, створення асоціацій тощо. Нормою-звичкою можна назвати участь громадян у політиці через політичні партії та групи.
Як відомо, партія — це політична організація, яка об'єднує громадян однієї соціальної орієнтації, політичних поглядів, зафіксованих, як правило, в програмових документах. Партія є головною сполучною ланкою між державою та суспільством, змагається за владу з іншими партіями в тій самій державі.
Типи партій визначаються за їхніми функціями, стосунками з іншими партіями, способами боротьби за владу та здійснення цієї влади.
За проголошеною метою розрізняють праворадикальна консервативні, ліберальні, реформістські, соціал-демокра-
тичні, соціалістичні та комуністичні парти; за місцем у політичній системі — правлячі, опозиційні; за структурою й методами дій — парламентські, автократичні, воєнізовані. Партії характеризуються також як масові (фіксоване членство, чітка організаційна структура), кадрові (партії но-таблів).
Сукупність у країні партій, що фактично беруть участь у формуванні владних структур, створює партійну систему, яка може бути дво- чи багатопартійною. Розвинена партійна система підтримує баланс у суспільстві, уможливлює участь громадян у політичному житті.
Важливою для характеристики політичної системи є її структура. Призначення політичної структури як внутрішньої організації цілісної системи, специфічного способу взаємозв'язку та взаємодії компонентів, що її утворюють, — сприяти функціонуванню політичної системи, реалізації мети й завдань, що стоять перед суспільством в економічній, соціальній і духовній сферах. За дефініцією американського вченого Г. Алмонда, структура — це доступна спостереженню діяльність, що формує політичну систему. З цією метою створюється механізм функціонування державної влади, яка є базовим елементом політичної системи, її організаційної структури. Цей механізм є складним комплексом спеціальних органів і установ, що виконують як внутрішні, так і зовнішні функції управління справами суспільства. Це — представницькі установи, або законодавча влада; виконавчо-розпорядчі органи; судові інституції; органи громадського порядку та служби безпеки; збройні сили. Наголосимо: основу діяльності держави становлять три «гілки» влади: законодавча, виконавча й судова. Поділ влади має відбуватися й по вертикалі: загальнодержавна, регіональна та місцева влада.
Слід зробити одне пояснення. Коли йдеться про поділ влади, то треба мати на увазі: для ефективного функціонування влада не може дрібнитись, а має бути єдиною. Тому точніше говорити про поділ функцій різних гілок влади, їхніх завдань, повноважень.
Правова концепція називає такі основні функції політичної системи: визначення мети, завдань, шляхів розвитку суспільства, розробка та здійснення конкретних програм
його діяльності; визначення й розподіл матеріальних і духовних цінностей відповідно до інтересів і становища соціальних спільнот; гармонізація, узгодження інтересів державних утворень, груп, індивідів; духовно-ідеологічна діяльність, формування політичної свідомості та політичної культури громадян або маніпулювання нею; забезпечення внутрішньої й зовнішньої безпеки суспільства.
У сучасній політологічній науці існують різноманітні критерії визначення типів політичних систем. Наприклад, за ступенем централізації влади, типом цінностей політичні системи кваліфікуються як тоталітарні, ліберально-демократичні, демократичні, конституційні.
Найпоширенішим критерієм класифікації політичних систем є відповідність ідеалів і цінностей суспільства тим формам, у яких це суспільство організоване. З огляду на цей критерій розрізняють чотири типи політичних систем.
Це, насамперед, конституційна англо-американська політична система. Громадяни країн, які мають цю політичну систему (США, Велика Британія, Канада, Австралія), ставлять понад усе свободу особи, загальний добробут і безпеку. Для цієї політичної системи характерні чітко структурована багатопартійність, поділ влади й високий ступінь стабільності.
До політичних систем ліберально-демократичного континентально-європейського типу можна віднести Францію, Німеччину, Італію. Для них характерні розмаїтість політичної культури, співіснування нових і старих культур, прихильність до ліберально-демократичних традицій. Наприклад, Франції поряд із прихильністю до представницької влади властиві плебісцитарна традиція, схильність до популізму. Історії відомі звернення Наполеона Бонапарта, де Голля до форм прямої демократії. У такій політичній системі, як правило, багато політичних партій із різними ідеологіями й традиціями, причому вони мають значний вплив у суспільстві.
Авторитарна — політична система доіндустріальних або частково індустріальних країн Азії, Африки й Латинської Америки. Цій політичній системі властиве поєднання західних цінностей, етнічних і релігійних традицій. Такі системи мають невиразний поділ влади. Армія та бюрократич-
ний апарат часто беруть на себе законодавчі функції, владні органи втручаються в судові процедури. Зазвичай, у цих системах поширені особистий авторитаризм, влада однієї партії, високий потенціал насильства. Політична участь громадян у державних справах обмежується місцевим рівнем.
І, нарешті, політична система тоталітарного типу. Прикладом є фашистська Італія, нацистська Німеччина. У такій політичній системі відсутні незалежні групи інтересів. Політична участь суто декоративна. Діяльність засобів масової інформації суворо контролюється владою. Для тоталітарних суспільств характерні надзвичайна централізація влади й високий ступінь насильства. Звідси — функціональна нестабільність, засилля бюрократії. Партії, армії, службі безпеки доводиться часто виконувати не характерні для них завдання.
Отже, у політичній науці немає універсального поняття політичної системи. І все ж виокремимо загальне для всіх визначень: політична система асоціюється із застосуванням узаконеного фізичного примусу в суспільстві. Цим визначається її структура, загальний механізм функціонування, функції та, зрештою, класифікація політичних систем.
Політична система й середовище
Політична система залежить від середовища, в якому вона функціонує й розвивається. Ідеться про способи реалізації влади, сукупність прийомів, засобів і методів, за допомогою яких вона здійснюється.
Політична історія людства переконливо свідчить: домінантною тенденцією розвитку цивілізації є поступова демократизація суспільного життя. Цей процес відбувається суперечливо, з «припливами» й «відпливами», але все-таки в напрямі від тоталітаризму через авторитаризм до демократії, до становлення правової держави й громадянського суспільства.
Політичний режим. Це поняття є об'єктом тривалих дискусій у політології. Звернімося до визначення цієї категорії: політичний режим — це сукупність засобів і методів, за до-
помогаю яких панівний клас (або група класів) здійснює своє економічне й політичне владарювання, свою владу в суспільстві. І ще: політичний режим є середовище й умови політичного життя суспільства, інакше кажучи, відповідний політичний клімат, що існує в суспільстві на даному етапі історичного розвитку.
В основу класифікації політичних режимів, яку подають сучасні політологи, покладено принцип поділу влади, багатопартійність, наявність легальної опозиції, принципи взаємин громадянського суспільства з державою. Діяльність державного апарату та партійної системи, яка відповідає певним критеріям, ототожнюється з демократичним режимом, а якщо не відповідає їм — з тоталітарним у його різноманітних модифікаціях.
Тоталітарний режим. Термін «тоталітаризм» походить від латинських слів «totalitas» — повнота, цілісність і «totalis» —-увесь, цілий, повний. Поняття «тоталітаризм» було запроваджене в 20-х роках XX ст. італійцями Дж. Амендолоні й П. Табеті для характеристики режиму Муссоліні.
Теорія тоталітаризму сягає стародавніх часів, але в струнку систему вибудовується в 40—50-х роках минулого століття. Перші теоретичні дослідження з проблем тоталітаризму — праці Ф. Хайєка «Шлях до рабства» (1944) і X. Арендт «Джерела тоталітаризму» (1951), а також спільна праця К. Фрідріха й 3. Бжезинського «Тоталітарна диктатура й демократія» (1956).
Тоталітаризм — це певний тип політичної й суспільної системи, певний політичний режим. Існує два узагальнені визначення цього суспільного устрою. Згідно з першим, тоталітаризм — це політичний спосіб організації влади над суспільством і особою, який характеризується всеосяжним контролем влади над ними, підпорядкуванням усієї політичної системи колективній меті й офіційній ідеології. За другим, тоталітарний режим — це державно-політичний устрій суспільства, основою якого є сильна особистість (особиста диктатура), з повним (тоталітарним) контролем держави над усіма сферами життя суспільства. Тоталітаризм — найвитон-ченіша форма авторитаризму. Для нього характерні: контроль однієї політичної організації — партії-держави над політикою, економікою, соціальною, духовною сферами
суспыльства. На чолі цієї політичної організації стоїть одноосібний харизматичний (тобто такий, що володіє гіпнотичним впливом на оточення), нікому не підзвітний лідер. За тоталітарного режиму здійснюється пряме політичне реформування економіки. Головним інститутом партії-держави є політична поліція з її практикою масових репресій.
Історичний досвід переконує, що тоталітарний режим виникає в умовах, коли перед країною постають завдання, для розв'язання яких необхідні надзвичайні мобілізація і концентрація зусиль усього населення, яке підтримує цей режим і виявляє готовність на певні жертви. Саме так було і в Італії в 20-х роках минулого століття, коли країна опинилась у складній соціально-політичній ситуації, і в Німеччині, коли після поразки в Першій світовій війні у країні виникла глибока економічна криза. У такому самому стані (бути чи не бути) перебував наприкінці 20-х — на початку 30-х років і Радянський Союз.
Одним із різновидів тоталітарного режиму є фашизм (від лат. fascio — пучок, в'язанка, об'єднання). Головне ідейне гасло — корпоративна єдність нації на засаді спільності крові, раси. Уперше фашизм було встановлено в Італії 1922 р. Режим Б. Муссоліні прагнув відродити велич Римської імперії, сформувати ментальні підвалини нових імперських амбіцій, встановити тверду державну владу, яка організувала б усе суспільство для здійснення історичної мети національного відродження. Опорою фашизму є державна партія, яка наділяє уряд необмеженою владою. До цього різновиду тоталітарного режиму можна віднести військово-фашистський режим генерала Франко в Іспанії.
Іншим різновидом тоталітарного режиму є націонал-соціалізм, який виник у Німеччині в 1933 р. Йому властиві всі риси тоталітарного режиму. Націонал-соціалізм споріднений із фашизмом. Центральне місце в концепції націонал-соціалізму відведене нації, національній і расовій зверхності. Головна мета — завоювання інших народів, світове панування.
Інший різновид тоталітарного режиму — військово-бюрократичний комуністичний режим, для якого характерні: єдина партія на чолі з харизматичним вождем; офіційна ідеологія; монополія держави на засоби масової інформації;
мілітаризація суспільства; особлива система насильства й терору; жорстко централізована система управління економікою. Це — радянський режим за часів Й. Сталіна, режим Мао Цзедуна в Китаї, Пол Пота в Кампучії.
Свого часу велася гостра дискусія, не завершена й донині, про тотожність тоталітарних режимів Італії, Німеччини та Радянського Союзу. Німецький історик Е. Нольтке вважає, що комунізм і нацизм як політичні течії по суті однакові й відрізняються лише нюансами.
Серед низки монографічних досліджень привертає увагу книга англійського дослідника Алана Буллока «Гітлер і Сталін: життя і влада. Порівняльний життєпис» (1998), у якій автор паралельно розглядає життя Гітлера й Сталіна на тлі подій у світі. Дві тоталітарні системи мали багато й спільного, й відмінного, хоча зрештою їм судилося зійтись у смертельній сутичці.
Французький історик Франсуа Фюре в книзі «Минуле однієї ілюзії» стверджує, що більшовизм і фашизм виникли один за одним, породжували й наслідували один одного, боролись один з одним, але спочатку вони народилися в однакових умовах: в умовах війни; вони — породження однієї історії. Й далі зазначає, що більшовизм і фашизм, як суто політичні пристрасті, здобули своє втілення в неординарних особах... Виключімо з історії особу Леніна, і не буде Жовтня 1917. Заберімо Муссоліні — й повоєнна Італія піде іншим курсом. Гітлер, керуючись згубним бажанням автономії, почав утілювати в життя програму «Майн кампф». Те саме можна сказати й про четвертого диктатора, Сталіна, без якого не було б «соціалізму в окремо взятій країні», а отже, й сталінізму.
Утім правда полягає й у тому, що завдання, які постали перед державами, методи їх реалізації були різними, різними були й ідеології. У О.Зінов'єва читаємо: «Хоч би як прагнули антикомуністи ототожнити комунізм із націонал-соціалізмом гітлерівської Німеччини, світ поставився до цього без особливого захоплення. Надто вже брутальною тут є фальсифікація реальної історії».
Як відомо, фашистські режими в Італії та Німеччині виходили з необхідності реформувати й, зрештою, зміцнити владу монополістичної буржуазії, яка підтримувала ці режими. Нацизм своїм приходом до влади завдячував монополістичному капіталові, головною соціальною базою фашизму була дрібна буржуазія. Фашистська ідеологія грунтувалася на спотвореній інтерпретації філософії життя, зокрема ніцшеанської ідеї надлюдини, поставленій на службу расизму й геноциду, культові привілейованої нації, якій треба принести в жертву всі інші нації. Цими засадничими принципами визначалась і внутрішня (соціальна демагогія, масові репресії, концентраційні табори), і зовнішня (знищення та обернення в рабство всього людства заради процвітання однієї нації) політика.
У Радянському Союзі ставилося завдання утвердити суспільний лад на основі ліквідації приватної власності на засоби виробництва і звільнення трудящих від гніту капіталу. Провідними принципами комуністичної ідеології були рівність, колективізм, соціальна справедливість, інтернаціоналізм. Цими принципами визначалась політика і внутрішня (побудова безкласового суспільства, ліквідація відмінностей між містом і селом, розумовою і фізичною працею), і зовнішня (перемога світової революції). В країні було проведено грандіозну індустріалізацію, високого рівня досягли наука, освіта, культура, задовольнялись елементарні життєві потреби значної більшості людей. Держава розгромила фашизм. Проте здійснювалося все це протягом тривалого періоду розвитку суспільства методами, які набрали брутального характеру. Капіталістичні форми відчуження було замінено на нові, праця так і не стала першою життєвою потребою, а залишилася засобом для існування, до небезпечного абсурду з трагічними наслідками масових репресій було доведено ідею класової боротьби.
Отже, слід диференційовано підходити до характеристики тоталітарного суспільного ладу в Радянському Союзі протягом усього його існування. Звичайно, час воєнного комунізму, весь сталінський період можна характеризувати як тоталітарний. Період, коли при владі був М. Хрущов, допе-ребудовний устрій радше можна визначити як авторитарний режим. Як стверджував професор Каліфорнійського університету Р. Андерсон, напівприлюдне засудження Хрущовим репресій проти його соратників-комуністів стало кульмінаційним пунктом процесу демонтажу поліційної держави в
державі, який почався 1953 року... Андерсон також зауважував, що погляд на радянське суспільство як на тоталітарне викликає надмірну готовність принести в жертву чимало з його досягнень.
У згадуваній книзі А. Буллок пише: «Ні у Гітлера, ні у Сталіна не було наступника. Але кожен залишив по собі спадщину: один — спадщину поразки, другий — спадщину перемоги, що, разом узяте, важким тягарем лягло на плечі Європи в наступному десятилітті».
Авторитарний режим (синонім — авторитаризм) — державно-політичний устрій суспільства, основою якого є сильна особиста диктатура. Як правило, авторитарний режим виникає тоді, коли на порядок денний висуваються проблеми модернізації економіки, прискорення темпів розвитку країни. За таких умов політичні права й свободи громадян, діяльність громадсько-політичних об'єднань та опозиції обмежені. Законодавча влада фактично підкорюється виконавчій, зосередженій у руках глави держави. Поєднуються централізовано-планові й ринкові засади в розвитку економіки. За авторитаризму владна еліта, як правило, неоднорідна й спирається на політичні сили, зацікавлені в збереженні авторитарної влади.
Авторитарний режим має ознаки, властиві лише йому: носієм влади є одна людина або група людей; режим спирається на силу або, за необхідності, може продемонструвати її наявність; монополізує владу й політику, опозиція існує умовно; авторитаризм обмежено втручається в економіку; кадри призначаються згори, при цьому переважають особисті симпатії й відданість вождеві. Авторитаризм є перехідним від тоталітаризму до демократії й має ряд відмінностей. По-перше, визначнішою є мета в перебудові суспільного ладу. По-друге, залишається прагнення хоча б формально зберегти демократичні атрибути влади — парламент, партії, опозицію. По-третє, всіма повноваженнями наділяється держава як надкласовий верховний арбітр. По-четверте, обирається тактика вибіркового терору, скерованого на залякування опозиції.
За відповідних умов авторитарний режим може вивести суспільство з економічної кризи, створити умови для розвитку демократії й формування правової держави та громадянського суспліьства. Інтерес до авторитарних форм влади значно зріс наприкінці 80-х — початку 90-х років минулого століття у зв'язку зі зруйнуванням тоталітарного режиму в Радянському Союзі, країнах Центральної та Східної Європи. У більшості з цих держав, насамперед на пострадянському просторі, спостерігається прагнення до авторитарних підходів правління.
На противагу тоталітаризму й авторитаризму, демократичний резким — це такий державно-політичний лад, за якого в суспільстві управлінські функції виходять із засадничо-го принципу — народ є єдиним джерелом влади. Звідси, як наслідок, безпосередня й представницька демократії. Представницькі органи державної влади та місцевого самоврядування обираються населенням шляхом загальних, рівних, прямих виборів за таємного голосування. Функціонує бага-топартійна система, а також офіційна опозиція, яка конкурує зі своїми політичними суперниками й відтак сприяє вирішенню нагальних соціально-економічних проблем. Адже найцінніше в демократії — це можливість вільної конкуренції, зіставлення різних поглядів і програм.
Своє специфічне обгрунтування концепція представницької демократії отримала в теорії елітарної демократії. Відповідно до неї політична влада належить не всьому народові, а його меншості — політичній еліті, що править формально від імені народу, не здатного, на думку прибічників цієї теорії, до управління. Будь-яке управління передбачає поділ на тих, хто керує, і тих, ким керують, тобто владарювання небагатьох над, багатьма. Водночас маси повинні мати право періодичного, переважно електорального, контролю за складом політичної влади.
Слід зауважити, що останнім часом долається ідеологічний підхід у дослідженні проблеми політичної еліти, коли вона розглядалася не інакше, як у негативно-критичному сенсі. Опубліковано- низку фундаментальних праць, у яких феномен політичної еліти розглядається в його цілісності й системності як відповідна політологічна категорія.
Політична система демократичного режиму характеризується чіткою визначеністю функцій законодавчої, виконавчої, судової влади. Парламентові належить виключне право видавати загальнодержавні закони; виконавчій владі —
законодавчої, бюджетної, кадрової ініціативи; суду — право визначати відповідність законів Конституції держави, а діяльності громадян — ухваленим законам. Вибори лідерів на всіх рівнях політичного життя здійснюються лише на альтернативних засадах. І що найважливіше: ефективно діє механізм контролю електорату над владними структурами.
У реальному житті демократичні режими не бувають однотипними. Так, в історії відомі ліберально-демократичні режими, роль держави в яких зводиться до захисту прав, свобод, власності громадян; консервативні, які спираються не стільки на Конституцію, скільки на політичні традиції; охлократичні, які спираються на владу натовпу, владу мітингової демократії.
Наявність демократичного режиму — необхідна передумова формування правової держави як системи органів та інститутів, що гарантують і забезпечують нормальне функціонування громадянського суспільства.
Короткі висновки
1. Проблема політичної системи й середовища надзвичайно складна. Саме в цій площині розглядаються провідні політологічні категорії. Йдеться про політичну систему та її структуру, політичний режим як сукупність засобів здійснення влади, форми правління (монархію, президентську й парламентську рес-
публіки) й державного устрою (унітарну, федеративну, конфедеративну).
2. Вельми важливим є розуміння понять правової держави й громадянського суспільства. Наявність цих інститутів свідчить про невпинне просування людства до демократичного ладу. І хоча демократія, за висловом В. Черчілля, теж не є досконалою формою управління суспільством, проте людство поки що не вигадало нічого кращого.
Контрольні запитання та завдання
1. Дайте визначення поняття «політична система суспільства».
2. Яка відмінність між соціологічною та правовою концепцією визначення політичної системи?
3. Які типи політичних систем ви знаєте?
4. Дайте визначення поняття «політичний режим».
5. Чи є відмінності, а якщо є, то в чому вони полягають — між тоталітарними режимами в Радянському Союзі й фашистській Німеччині?
6. Дайте визначення форми державного правління. Які форми державного устрою вам відомі?
7. Дайте визначення понять «правова держава», «громадянське суспільство».
ЛІТЕРАТУРА
1. Антология мировой политической части: В 5 т. — Т. I. Зарубежная политическая мысль: истоки и эволюция. — М., 1997. — 238 с.
2. Бабкин В., Селиванов В. Народ и власть. — К.: Манускрипт, 1996. — 448 с.
3. Бушок А. Гитлер и Сталин: жизнь и власть. Сравнительное жизнеописание: В 2 т. / Пер. с англ. — Смоленск, 1998. — Т. 1. — 656 с; Т. 2. - 688 с.
4. Конституція України. — К., 1997. — 96 с.
5. Розова Т. В., Барков В. Ю. Специфіка становлення громадянського суспільства в Україні: Монографія. — Одеса, 2003. — 336 с
ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ. ТЕНДЕНЦІЇ СТАНОВЛЕННЯ
За роки незалежності Українська держава відбулася за всіма формальними вимірами: незалежність, суверенітет і недоторканність кордонів визнано світовим товариством, країна стала рівноправним членом багатьох міжнародних організацій та об'єднань, зокрема Ради Європи, укладено угоди про співробітництво з провідними міжнародними союзами — ЄС і НАТО, вдалося набути без'ядерного статусу, врегулювати гострі конфліктні ситуації з приводу статусу Криму, щодо базування Чорноморського флоту РФ. Наявні досягнення у трансформації економіки і впровадженні її ринкових принципів, уведена й протягом останніх років залишається стабільною національна валюта.
У суспільно-політичному житті відбулася демонополізація ідеологічної сфери, формується багатопартійна система, діють структури громадянського суспільства — громадські об'єднання, позадержавні аналітичні центри, незалежні друковані й Інтернет-видання.