Газін В.П., Копилов С.А.Новітня історія країн Європи та Америки (1945-2002 роки)

РОЗДІЛ 18

Будучи переконаним захисником існуючого порядку, осно­ ваного на приватній власності та ринковій економіці, він водночас не вважав гроші єдиним мірилом цінностей у сто­ сунках між людьми та соціальними верствами. Цивільну вла­ ду ставив вище військової.

Стабілізація політичного режиму сприяла економічному розвиткові. За перші десять років існування П’ятої рес­ публіки (1958—1968) виробництво промислової продукції виросло на 60 %, його щорічний приріст становив 5,7 %. За валовим виробництвом продукції Франція обійшла Англію. Відбулися значні структурні зміни. У промисловості широко застосовувалася автоматизація, електронно-обчислювальна техніка, конвеєрне виробництво. Коштом держави була створена атомна та ракетна промисловість. Велика увага приділялася житловому будівництву. Новітні галузі стали визначати обличчя французької економіки. Якщо в період Четвертої республіки капітали з країни тікали за кордон, то тепер вони посилено інвестувалися всередині країни. Харак­ терною особливістю Франції була наявність великої кількості дрібних підприємств. На 84 % усіх підприємств кількість зайнятих не перевищувала 5 чол. Щоб уникнути енергетичних труднощів, здійснювалося будівництво АЕС.

Значна увага приділялася сільському господарству — тра­ диційно важливій галузі економіки, в тому числі і в експорт­ ному плані. Щоб підвищити товарність сільськогосподарсь­ кого виробництва, де Голль пішов на ліквідацію (шляхом ви­ купу державою) 800 тис. дрібних селянських господарств. Унаслідок цього значно збільшилися земельні володіння се­ лян, зросла їхня товарність. Індустріалізація праці в сільському господарстві привела до скорочення кількості працюючих на 25 %.

Якщо в соціальному складі населення особливих змін не відбулося (робітничий клас — 9 млн, дрібна буржуазія — 5 млн), то у структурі найманої робочої сили простежували­ ся значні зрушення. Зокрема, кількість працівників розумо­ вої праці з 1954 по 1968 р. збільшилася від 1 до 3 млн чол.

Пробним каменем зовнішньої політики П’ятої республіки стала проблема Алжиру. Надії колоніалістів виявилися мар­ ними. Де Голль і раніше розумів, що наміри утримати Алжир

— не що інше як ілюзія, і в 1959 р. вперше заявив: “Алжир—

420

Франція

алжирський”. Алжир не був рядовою колоніальною пробле­ мою Франції. У цій колонії проживало понад 1 млн фран­ цузів. Усі вони після проголошення незалежності Алжиру змушені були повернутися до Франції. А тому рішення де Голля викликало негативну реакцію в частини французького суспільства. У відповідь колоніалісти вчинили заколот і спро­ бували захопити владу в Алжирі. Де Голль діяв рішуче. У квітні 1960 р. він направив до Алжиру надійні війська і виступ було придушено. Остаточно проблема вирішилась у 1962 р., коли після переговорів в Евіані французька сторона визнала незалежність Алжиру. Частина армійських офіцерів, травмована крахом “французького Алжиру”, пішла в підпілля і створила таємну військову організацію ОАС, яка почала діяти методами терору. ОАС організувала кілька замахів на де Голля. Шарль де Голль з цього приводу цілком серйозно констатував: “У чині лейтенанта в Першу світову війну і пол­ ковника в Другу ніколи так близько не спілкувався зі смертю, як за часів президентства”.

У зовнішній політиці де Голль здійснював незалежний курс. Практичні заходи у цьому плані — вихід Франції з НАТО в 1966—1967 рр. (членом цієї організації Франція стала ще в 1949 р.), ліквідація військових баз альянсу на її території, визнання у 1959 р. кордону по Одеру—Нейсе, ко­ муністичного Китаю — у 1964 р., негативне ставлення до аме­ риканської агресії у В’єтнамі. Налагодження співробітництва з СРСР та іншими країнами комуністичного блоку Захід, особливо США та Англія, сприйняли більш ніж прохолодно.

Таким чином, внутрішній політиці консенсусу відповіда­ ла незалежна зовнішня політика, політика підтримки нор­ мальних стосунків з усіма, насамперед із сусідами. А це оз­ начало, що відхід на розумну відстань від атлантичної солідарності компенсувався активізацією самостійної євро­ пейської та азійської політики Франції. Дуже показовою у цьому плані була діяльність Французької республіки, спря­ мована на остаточне примирення з Німеччиною, ліквідацію клімату недоброзичливості та підозрінь, який понад триста років визначав вектор франко-німецьких стосунків. Єлісейський договір 1963 р., що його підписали де Голль і Аденауер, остаточно “поклав край 400 рокам ворожнечі та конфліктів” між обома державами.

421

РОЗДІЛ 18

Створення французьких ядерних сил також відповідало зовнішньополітичному курсові країни. Однак відмова Франції приєднатися до договору про заборону ядерних ви­ пробувань у трьох сферах була негативним моментом і зму­ шувала світ критично оцінювати зовнішню політику країни.

Економічне піднесення 60-х років мало своїм наслідком збільшення заробітної плати та соціальних видатків держави. Зокрема, було запроваджено 80-відсоткову компенсацію за лікування, чотиритижневу оплачувану відпустку.

На президентських виборах 1965 р. знову переміг де Голль. Кандидат від Фронту демократичних і соціалістичних лівих сил (ФДСЛС) Франсуа Міттеран набрав 45 % голосів. Успіх де Голлю забезпечили економічне піднесення, неза­ лежна зовнішня політика, відмова від колоніалізму та неза­ перечний авторитет самого президента.

Травнево-червневі події 1968 р. та їхні наслідки

табільний і динамічний розвиток П’ятої Среспубліки порушили травнево-червневі події 1968 р. За два тижні до них студенти-анархісти в паризь­

кому передмісті Нантері, протестуючи проти війни у В’єтнамі, побили вікна офісу “Америкен експрес”. Спроба покарати студентів-бунтарів викликала дещо несподівану реакцію. На початку травня тисячі студентів паризьких вузів вийшли на ву­ лиці, щоб виразити протест проти війни у В’єтнамі, соціальної несправедливості, цинізму політиків. Вимоги студентів були суперечливими. Червоні знамена, марксистські та маоїстські гасла аж ніяк не узгоджувалися з вимогами свободи самовря­ дування студентів. Однак вимоги реформи вищої школи та участі студентів в управлінні вузами були цілком справедливи­ ми. У Франції продовжувала існувати застаріла система вищої освіти: 80 % усіх студентів навчалося на гуманітарних факуль­ тетах і лише 20 % — на технічних. Лише п’ята частина сту­ дентів отримувала державну стипендію.

Студентські виступи використала ФКП — головний про­ тивник П’ятої республіки і президента де Голля. 13 травня

422

Франція

ФКП, прагнучи поглибити кризову ситуацію в країні, закли­ кала до страйку робітників. На заклик комуністів відгукнули­ ся колективи заводів “Рено” та “Сюд авіасьон”. На 18 травня кількість страйкуючих досягла 2 млн, а через кілька днів — 10 млн чоловік. У країні завмерло виробництво. Страйкарі вимагали збільшення зарплати, поліпшення соціального забезпечення тощо. Суто економічні вимоги робітників ФКП поспішила доповнити своїми партійнополітичними гаслами. Вона зажадала створення уряду демо­ кратичної єдності з участю комуністів. Тим часом лівацькі групи гошистів (гошизм — особливий різновид лівацтва, в якому змішалися елементи бланкізму, троцькізму, анархізму, утопізму, ленінізму, маоїзму та інших “ізмів”) підбурювали маси до захоплення влади. Перед французьким суспільством замаячила тінь громадянської війни та можливої диктатури. Перервавши свою офіційну поїздку до Рима, в країну повер­ нувся де Голль. 29 травня він зустрівся у Баден-Бадені з ко­ мандиром французького корпусу, ветераном алжирської війни генералом Массю. Переконавшись у лояльності армії, президент виступив по телебаченню. Він заявив, що зали­ шається на посаді, й оголосив про розпуск парламенту і нові вибори. Наступного дня на Єлісейські поля вийшли 300 тис. прихильників де Голля, які демонстрували “мовчазну більшість”. Лідерам комуністів нічого більше не залишалося, як згорнути страйк. Тим більше, що напередодні уряд Помпіду пішов на значні поступки. Було збільшено зарпла­ ти — на 14 %, пенсії — на 15—20 %, а платня сільськогоспо­ дарських робітників зросла на 56 %. Студентам надано пра­ во участі в самоуправлінні. У червні страйки припинилися. До більшого маси страйкарів і не прагнули. Одна річ — страйк заради “біфштексу”, та коли його спробували пере­ творити на знаряддя захоплення влади і насадження комуністичної диктатури, французи відступили, чим, безу­ мовно, розчарували ФКП, яку не влаштовували ані сильна президентська влада, ані стабільність у Франції.

Оцінка цих подій була неоднозначною. У них стихія бун­ ту поєднувалася з конфліктом поколінь переломної епохи, з неприйняттям як американської, так і комуністичної моделей суспільства, антиамериканізм і антикомунізм ішли поруч. Через багато років учасники подій 1968 р. стали

423

РОЗДІЛ 18

респектабельними прихильниками демократії, ринкової еко­ номіки, зваженого зовнішньополітичного курсу своєї країни. Як тут не повірити добрій європейській приказці: “Хто молодим не був лівим, той не має серця, хто на старості не став правим, той не має розуму”.

Після подій 1968 р. де Голль ще енергійніше взявся об­ стоювати свою ідею “асоціації капіталу і праці”, здійснюва­ ну через залучення трудящих до акціонерного капіталу та прибутків підприємств і розширену після подій 1968 р. до концепції участі повноважних представників різних верств в управлінні справами суспільства зверху донизу.

Однак після травнево-червневих страйків 1968 р. щось зламалося у стосунках “де Голль — французи”, і президент це відчув. Референдум щодо законопроекту перебудови ор­ ганів внутрішнього самоуправління, який він зініціював, мав вияснити це остаточно. На референдумі 27 квітня 1969 р. французи сказали “ні”, і на другий день де Голль подав у відставку.

Президентом став висунутий партією ЮДР (Союз на за­ хист республіки, 1968 р.) соратник і однодумець де Голля Ж. Помпіду.

Франція в період важких сімдесятих

ромислова криза 70-х років, що захопила П також Францію, змусила Ж.Помпіду част­ ково відступити від зовнішньополітичних установок де Гол­

ля. Знову почалося зближення зі США, Франція погодилася на прийняття Англії до “Спільного ринку”, проти чого три­ валий час категорично виступав де Голль, вважаючи Англію троянським конем Сполучених Штатів Америки.

У роки інфляції та кризи (1974—1975) уряд посилив сис­ тему регулювання. Важливе значення мав, зокрема, вересне­ вий закон 1975 р. про фінансування низки галузей, пільги для приватних капіталовкладень та стимулювання експорту. Вод­ ночас проводилося заморожування цін і стримування темпів зростання доходів. Це, зокрема, передбачав “план Барра”, план “найсуворішої економії”, розроблений урядом у 1976 р.

424

Франція

У 1974 р. після раптової смерті Жоржа Помпіду президен­ том було обрано голліста В. Жіскар д’Естена, який у 60— 70-х роках неодноразово обіймав посаду міністра економіки. У 70-ті роки відбулися значні перегрупування в центрі партійного спектра. Партія ЮДР 5 грудня 1976 р. переймено­ вана в “Об’єднання в підтримку республіки” (ОПР). Поряд з ОПР впливовою партією став СФД (Союз за французьку де­ мократію). СФД був заснований у січні 1978 р. як блок правоцентристських політичних партій та угруповань на підтримку В. Жіскар д’Естена. До нього входили Рес­ публіканська партія, Радикальна партія та Партія соціальних демократів. Союз за французьку демократію очолив Ж. Леканюе. Соціальна опора СФД — промислові та фінансові кола, вищі державні чиновники, середній клас, значна частина на­ уково-технічної інтелігенції. Партія стояла на позиціях “пе­ редового лібералізму”, тобто реформізму, що був на той час найефективнішим методом вирішення суспільних і держав­ них проблем і здобув підтримку широкого загалу у Франції. СФД та ОПР, яка стояла правіше, нерідко виступали спільно.

Зусилля Жіскар д’Естена, спрямовані на подолання труд­ нощів в економіці через застосування чинників ДМК, уже в 1979 р. дали позитивні результати: виробницво збільшилося на 3,5 %. Проте успіх був тимчасовим. Осмислення політи­ ками та економістами труднощів 70-х років наводило на думку, що їх причиною було надмірне захоплення держави втручанням у приватне підприємництво та не завжди проду­ мана і доцільна націоналізація.

Президентські вибори 1981 р. Коаліція лівих при владі

кладними на фоні внутрішніх труднощів Сбули вибори 1981 р. Другий тур приніс пе­ ремогу представникові лівих, соціалістові Ф.Міттерану, яко­

го підтримали комуністи. Лівий блок переміг і на парла­ ментських виборах. Ліві, які багато обіцяли своїм виборцям, прийшли до влади не в кращі часи. До новоствореного уряду П’єра Моруа, крім соціалістів, уперше після 1947 р. ввійшли

425

РОЗДІЛ 18

чотири комуністи, які енергійно пропагували демократи­ зацію управління підприємствами, розвиток ініціативи трудящих, плановість економіки тощо. Однак програму треба було здійснювати, й ліві, знехтувавши несприятливими умова­ ми, пішли на виконання окремих обіцянок. У 1981 р. відпуст­ ка робітників була збільшена до п’яти тижнів, у 1982 р. скоро­ чено до 39 годин робочий тиждень. На 10 % підвищено зарплату, на 20—25 % — пенсії та сімейні доплати. Після тривалої боротьби в парламенті було прийнято законопроект про націоналізацію 18 банків, двох фінансових та п’яти про­ мислових компаній, внаслідок чого частка державного сек­ тора зросла з 18 до 32 %. Парламент ухвалив також закон про децентралізацію, який значно розширив функції органів місцевого самоврядування, та закон про статус іноземних робітників. Однак здійснені заходи у сфері соціальної політики не узгоджувалися з ситуацією в економіці. Реалії життя та об’єктивні закони не забарилися зреагувати на во­ люнтаристські дії лівих. Як наслідок, почалася втеча капіта­ лу за кордон. У 1983 р. проведена нова девальвація франка, збільшені тарифи на газ, електроенергію, виросли непрямі податки, від населення зажадали збільшення внесків до фон­ ду соціального страхування. У відповідь почалися страйки, посилилась нестабільність, активізувалися крайні праві — “Національний фронт”, профашистська організація, створе­ на в 1972 р. колишнім “пужадистом” Жаном-Марі Ле Пеном. Соціалісти через два роки після приходу до влади зму­ шені були відмовитись від своєї передвиборної програми. А їхні союзники — комуністи, щоб не втратити остаточно довір’я свого електорату, у 1984 р. поспішили вийти з уряду.

У липні 1984 р. новий уряд сформував Лоран Фабіус. Йо­ го програма, спрямована на зниження темпів інфляції і ліквідацію дефіцитів зовнішньої торгівлі та платіжних розра­ хунків, успіху не мала. Ліві швидко втрачали кредити своїх виборців. У 1986 р. на виборах до Національних зборів пере­ могу здобув правоцентристський блок — ОПР, СФД і ряд дрібних партій. Уряд очолив лідер ОПР Ж. Ширак. Його економічна програма в 1986—1987 рр. зводилася до чотирьох пунктів: відміна контролю за цінами як найважливіший спосіб боротьби з інфляцією; покращення зовнішньоеко­ номічного становища через “усунення структурних хиб

426

Франція

зовнішньої торгівлі”, тобто збільшення в експорті виробів обробної промисловості; підвищення динамізму приватного сектора, що означало широку реприватизацію націоналізо­ ваних підприємств; “покращення умов функціонування ринку праці”, що давало підприємцям право звільняти працівників з “економічних причин”, інакше кажучи, вихо­ дячи з доцільності потреби в робочій силі. Заходи уряду Ширака виявилися досить ефективними. Уже в 1986 р. ситуація в економіці почала вирівнюватися.

Значні зміни відбулися у зовнішній політиці Франції. Франція Міттерана зблизилася з НАТО, чому “посприяли” радянські ракети СС-20, націлені на Західну Європу, та вторгнення радянських військ до Афганістану.

Друге президентство Міттерана.

Політика денаціоналізації державної власності

У 1988 р. на президентських виборах знову переміг Франсуа Міттеран. Значною мірою цей успіх був забезпечений діяльністю уряду Ж. Ширака, ти­

ми заходами, що були здійснені ним упродовж останніх років. А їхні наслідки були вражаючими. Зокрема, вдалося знизити інфляцію з 15 до 3 %. Франк став однією з найстабільніших валют Заходу. Щорічні темпи економічного зростання в останній третині 80-х років становили 3,5 %. Зросла конкурентоспроможність французьких товарів. Франція виплатила борги, в які залізла в 1982—1983 рр., щорічно створювалося 300 тис. робочих місць, і безробіття в 1990 р. знизилось до 2,7 %. Збиткові підприємства ліквідо­ вувались, але Франція виграла битву за модернізацію економіки.

Серед заходів, що використовувались для стабілізації економіки (кількаразова девальвація франка, “жорстка еко­ номія”, що зводилася до заморожування зарплати і запрова­ дження контролю за цінами), найбільш ефективним вияви­ лась відмова від кольбертизму, тобто керівництва еко­ номікою зверху. Підприємства здобули цілковиту свободу. Власті обмежили втручання в діяльність найбільших націо­

427

РОЗДІЛ 18

налізованих компаній. Результати не забарилися. “Рено” в 1983 р. втратив 12 млрд франків, а в 1988—1989 рр. його до­ ходи сягнули 9 млрд франків.

Відбулися зміни і в експортній стратегії Франції. У своїй експортній політиці вона почала орієнтуватися більшою мірою на розвинуті країни. Після ФРН у розрахунку на душу населення Франція стала другим у світі експортером. Держа­ ва всіляко заохочувала вкладення капіталу в інших країнах і водночас сама відмовилася від зайвого протекціонізму. У 1989 р. іноземні інвестиції в країні становили 40 млрд франків. Слід зауважити, що жодне націоналізоване підприємство не було на 100 % власністю держави. Відбував­ ся також процес приватизації багатьох фірм.

У соціальній сфері Ф. Міттеран ставив завдання досягти більшої справедливості в розподілі національного багатства. У цьому плані мета, започаткована де Голлем, не змінилася.

Франція наприкінці 80-х — на початку 90-х років

У 1988 р. соціалісти повернулися до влади на урядовому рівні і правили до 1993 р. Новий уряд очолив М. Рокар. Таким чином, за винятком двох років

правління Жака Ширака, соціалісти перебували при владі десять років. Започаткувавши націоналізацію у 1981 р., вони завершили своє правління в 1993 р. битвами за ринкову еко­ номіку, за стабільний франк, вільний обмін валюти і гнучку систему зарплати. За ці роки соціалісти усвідомили переваги приватної власності над націоналізованою. Навесні 1993 р. на парламентських виборах соціалісти зазнали поразки не тільки тому, що реалізація ідей націоналізації, перейшовши певний рубікон економічного базису і суспільства в цілому, загрожувала застоєм і відставанням (що чітко виявилося в 1981 — 1986 рр., унаслідок маршу соціалістів уліво), нарос­ танням соціальної нестабільності (від націоналізації вони відмовились уже через два роки після приходу до влади), а й тому, що надто обережно й повільно здійснювали заходи ре­ приватизації в той час, коли французький загал уже чітко

428

Франція

усвідомив, що приватизація націоналізованої власності — єдиний вихід з важкого економічного становища. Тобто французький електорат хитнувся у бік політичного та еко­ номічного центризму, суть якого — знайти синтез консен­ сусних ідей в суспільстві, поєднання економічної ефектив­ ності і соціальної справедливості, особистої незалежності, самостійності й участі в житті суспільства, свободи і відпо­ відальності.

Так само непопулярною була зовнішня політика соціа­ лістів. Підтримка деспотичних режимів у Африці, спроба пере­ шкодити об’єднанню Німеччини, запізніле визнання Хорватії та Словенії, відмова від негайного засудження комуністичного путчу в Москві у серпні 1991 р. — ціла низка політичних прорахунків, які підривали довір’я до соціалістичних урядів.

Едуар Балладюр, який навесні 1993 р. сформував правоцентристський уряд, прийшов у Матіньонський палац з твердим наміром провести широку реприватизацію держав­ ного сектора економіки. Таку позицію підтримувала більшість французів, які втомилися від безробіття, неконтрольованого припливу до країни іммігрантів з франкомов­ ної Північної Африки, незграбності державної економіки. Уряд Балладюра розробив розраховану на багато років про­ граму переходу Франції до “тотального капіталізму”, де роль держави зводилася до мінімуму. Програма реприватизації соціально орієнтована. Вона передбачала продаж 20 % акцій великим підприємцям, а 80 % розпорошувалися серед дрібних акціонерів, тобто до приватизації залучалися всі вер­ стви населення. Чи не тому один із лідерів правих Жак Ширак вважав, що саме така приватизація й була справжньою націоналізацією, оскільки, на його думку, таким чином ко­ жен брав участь у житті підприємства. Таку філософію підтримувала переважна більшість французів. Програма Бал­ ладюра в першу чергу торкнулася 21 державної компанії. Як­ що в 1986 р. частка державного сектора в економіці Франції становила більш як 25 %, то в 1993 р. вона скоротилася до 18 %, а в 2000 р. не перевищувала 10 %. Приватизація при­ несла в державну скарбницю 400 млрд франків, що дало можливість значно зміцнити державний бюджет.

Перемога лідера ОПР голліста Жака Ширака у другому турі президентських виборів 7 травня 1995 р. підтвердила, що

429