Газін В.П., Копилов С.А.Новітня історія країн Європи та Америки (1945-2002 роки)

Італія після Другої світової війни

ля Італії Друга світова війна завершилася Д цілковитою поразкою. Фінал настав фак­ тично уже в 1943 р. Баланс воєнної авантюри італійських фа­

шистів був невтішним — 450 тис. убитих. Виробництво в 1945 р. становило лише 30 % довоєнного. У країні налічува­ лося 2 млн безробітних. Наслідком гострої соціальної ситу­ ації, антифашистської боротьби було полівіння італійського суспільства. Авторитет лівих партій підкріплювався їхньою активною участю у русі Опору — ІКП налічувала 1,7 млн членів, Італійська соціалістична партія (ІСП) — 900 тис. Під впливом лівих перебувала Загальна італійська конфедерація праці (ЗІКП, 6 млн членів). До 1947 р. комуністи входили до складу уряду. Саме ж італійське суспільство після війни не відзначалося стабільністю. Причиною такого становища бу­ ла насамперед слабкість середнього класу, а відтак й італійської буржуазії. І тільки перебування окупаційних військ демократичних країн та незгоди між соціалістами і комуністами перешкоджали останнім зважитися на захоп­ лення влади і встановлення комуністичної диктатури. Сер­ йозною перепоною тоталітаризму була також католицька церква на чолі з Ватиканом.

Центром консолідації демократичних сил була Христи­ янсько-демократична партія (ХДП), створена в 1943 р. на базі “Пополяри”. Лідером партії став Альчиде де Гаспері. Партія, прорелігійно орієнтована, у католицькій Італії мала досить широку соціальну базу, яку складали віруючі з різних верств населення: значна частина трудящих, інтелігенція,

151

РОЗДІЛ 8

підприємці, чиновники та ін. Про це свідчив, зокрема, той факт, що в післявоєнні роки партія набирала більшу, порівняно з іншими політичними об’єднаннями, кількість голосів, входила в усі післявоєнні уряди, за своєю діяльністю та характером поведінки була партією центру. У ХДП кон­ сенсусно сходилися інтереси представників різних соціаль­ них груп італійського суспільства. Суспільно-політичним кредо партії проголошувались ринкова економіка, приватна власність, парламентська республіка, демократія, співробіт­ ництво з різними соціальними групами та християнство як вищий моральний закон. Наміри демохристиян здійснити аграрну реформу, домогтися участі робітників в управлінні підприємствами (в тому числі й через акції та кооперативне будівництво) здобули широку підтримку серед італійського загалу.

У 1945 р. де Гаспері сформував коаліційний уряд, до складу якого упродовж двох наступних років входили ко­ муністи та соціалісти. 18 червня 1946 р. Італія стала рес­ публікою.

10 лютого 1947 р. уряд де Гаспері підписав мирний до­ говір з країнами антигітлерівської коаліції, згідно з яким Італія втратила всі колонії, передавала сусідам — Франції та Югославії — деякі території, змушена була виплачувати ре­ парації СРСР, Югославії, Греції та Албанії.

Уряду де Гаспері до травня 1947 р. довелося стримувати атаки крайніх лівих. Комуністи, спираючись на комітети національного визволення (КНВ), які мали значний вплив на місцях, особливо на Півночі Італії, вимагали проведення націоналізації великих монополій, запровадження народно­ го контролю над виробництвом через ради управління тру­ дящих, здійснення аграрної реформи, встановлення ладу “прогресивної демократії”. Що стояло за цими “прогресив­ ними” лозунгами, видно зі слів лідера комуністів Пальміро Тольятті. “Ми хочемо, — заявив він, — щоб Італія, як і всі

цивілізовані народи, розвивалася в напрямі до соціалізму

Менш схильними до такого повороту були італійські соціалісти. Стосовно тактики та програмних завдань в ІСП точилася боротьба між двома політичними лініями, які пред­ ставляли П. Ненні і Дж. Сарагат. Перший обстоював збере­ ження єдності з комуністами, заявляв, що поділяє принципи

152

Італія

пролетарського інтернаціоналізму, дотримується програмних настанов партії, сформульованих у період війни, і висту­ пав за солідарність італійського робітничого класу з СРСР, вважаючи його опорою соціалістичного руху в Європі. Од­ нак частина партії на чолі з Сарагатом займала помірко­ ванішу позицію. Підтримуючи програмні положення партійної більшості (соціальні реформи, ідею республіки й Установчих зборів), Сарагат та його прихильники під соціалізмом розуміли парламентський демократичний лад англійського чи скандинавського типу, вважаючи цю модель “соціалізму” цілком прийнятною для Італії.

Промислово-фінансові кола та їхні партії, заручившись підтримкою соціал-демократів, які в 1947 р. відкололися від ІСП й утворили Італійську соціал-демократичну партію (ІСДП) на чолі з Сарагатом, однозначно виступили проти соціалізації Італії.

Слід зауважити, що, не без відома Сталіна, італійські ко­ муністи ще в 1944 р. взяли курс на здійснення соціалістичної революції в Італії. Під керівництвом комуністів на Півночі Італії КНВ, в яких переважали комуністи, соціалісти та їхні однодумці з Партії дії, конфісковували і брали під свій кон­ троль підприємства, власники яких були засуджені згідно з законом про чистку від фашистських елементів. На заводах і фабриках створювалися ради управління з представників робітників та заводської адміністрації як органи контролю над капіталістичним виробництвом. Однак ради управління не були визнані американськими військовими властями і не дістали законодавчого утвердження з боку італійського уря­ ду. Самі КНВ були скасовані після виборів до місцевих ор­ ганів влади на початку 1946 р. Проте це не зупинило лівих, а їхній лідер Пальміро Тольятті як міністр юстиції всіляко потурав безчинствам, свавіллю та насильствам, що їх чинили комуністи на Півночі Італії, особливо в “червоному трикут­ нику”: Модена—Болонья—Емілія. Комуністи, зробивши ставку на силові методи, без суду і слідства вбивали ко­ лишніх фашистів, капіталістів, священиків, заявляючи при цьому, що виконують свій громадянський обов’язок. Вони діяли відповідно до азбуки своєї ідеології, до того ж розрахо­ вуючи на підтримку соціалістичних країн. Комуністи, зокре­ ма, просили югославів допомогти їм здійснити революцію на

153

РОЗДІЛ 8

Півночі Італії. Останні відмовили, розуміючи, що амери­ канці не допустять приходу лівих до влади. У 1947 р. відбій дав і Сталін, дійшовши висновку, що велика війна за Італію не принесе успіху.

Все ж комуністам багато чого вдалося здійснити у плані націоналізації приватної власності, оскільки ще донедавна 54 % власності в Італії належало державі, що створювало певні труднощі в розвитку економіки.

У 1947 р. комуністи, які категорично виступали проти прийняття Італією “плану Маршалла”, змушені були вийти зі складу уряду. На цьому, зокрема, наполягало американсь­ ке керівництво, погрожуючи навіть позбавити Італію фінан­ сово-економічної підтримки. Американці вже тоді розуміли безперспективність фінансування державної економіки.

Прийняття конституції

ова конституція набула чинності 1 січня Н1948 р. Цілком демократична за своїм ха­ рактером, вона надавала широкі політичні права та свободи

громадянам, узаконювала право на страйки, свободу ор­ ганізацій, зборів, свободу особи, таємницю листування. У конституції закріплювалися право на працю і на її справед­ ливу винагороду, “достатню, щоб забезпечити вільне та гідне існування ” рівні права чоловіків і жінок, право трудящих на соціальне забезпечення, свобода профспілкової діяльності. Конституція визначала, що приватна ініціатива має спрямову­ ватися в інтересах суспільства, а приватна власність — обме­ жуватися, аж до націоналізації окремих галузей за винагороду. Вона передбачала встановлення законом обмежень розмірів земельної власності, підтримку кооперації з боку держави, право трудящих на участь в управлінні підприємствами.

Італійська конституція 1948 р. була на той час однією з найдемократичніших у світі. Вона не тільки формально про­ голошувала широкі права та свободи, а й гарантувала їх практичну реалізацію, створювала реальні можливості для активізації політичного життя у країні. Італія, попри всю складність і строкатість соціальної палітри та специфічні

154

Італія

особливості історичної долі, стала перетворюватися з авто­ ритарно-фашистської на правову державу, в якій поступово, але неухильно відбувалося становлення досить хиткого суспільного консенсусу як відображення дії різноманітних суспільно-політичних сил, нерідко за своєю суттю діамет­ рально протилежних. Уміло використовуючи таку ситуацію, італійська політична еліта упродовж десятків років змогла уникати гострих соціально-політичних конфліктів у країні. Хоч як це парадоксально, але навіть комуністичний екст­ ремізм крайніх лівих певною мірою посприяв становленню центристської політики всіх післявоєнних урядів.

Внутрішня та зовнішня політика наприкінці 40-х — на початку 50-х років. Аграрна реформа

Відсутність сильного центру, міцного та чис­ ленного середнього класу в країні призвели

до того, що й після 1947 р. поляризація політичних сил не зменшилася. Навіть більше, поряд із крайніми лівими ак­ тивізувалися крайні праві (неофашисти), що було цілком за­ кономірним. Особливої гостроти набула ситуація в 1948— 1950 рр., коли Італія ще не вийшла з проблем післявоєнної відбудови. Терор і вбивства стали повсякденним явищем італійського суспільства. Складну палітру політичної бороть­ би доповнювала характерна для Італії злочинна діяльність мафіозних кланів. У 1948—1950 рр. було вбито 62 і поранено 126 громадян.

Важливим урядовим заходом 1950—1955 рр., спрямова­ ним на стабілізацію ситуації в суспільстві, була аграрна реформа. Земельні володіння площею понад 100 га викупо­ вувалися державою і в розстрочку продавалися селянам. Всього було викуплено, а відтак продано, 1,5 млн га землі. В такий спосіб було підірвано основи латифундизму і закла­ дено підвалини ефективного розвитку продуктивного фер­ мерського товарного виробництва.

Важливу роль в оздоровленні італійського суспільства відіграв “план Маршалла” (1947). Італія отримала товарів та

155

РОЗДІЛ 8

устаткування на 1,5 млрд дол., що дало можливість на бага­ тьох підприємствах обновити основні фонди, зміцнити підвалини приватної власності та ринкової економіки. На цій основі відбувалося подальше зближення між Італією і США. 2 лютого 1948 р. обидві держави підписали “Договір про дружбу, торгівлю та навігацію”. Там були статті про ви­ користання Сполученими Штатами італійської території у боротьбі проти третьої країни. Відповідно до цього договору США почали фінансувати значну частину витрат італійської армії. Американське керівництво, освідомлене про флірт італійських комуністів зі сталінським режимом, було стурбо­ ване можливістю комунізації Італії. Цим пояснювалася особлива увага до Італії з боку США. У 1949 р. Італія стала членом НАТО і, таким чином, остаточно увійшла в лоно західної демократії.

Італійське “економічне диво"

У1950—1951 рр. було досягнуто довоєнного рівня у виробництві. Наступні 10 років се­

редній приріст у промисловості дорівнював 10 %. А в цілому за цей час виробництво виросло у два рази. 3/4 промислово­ го виробництва становила продукція машинобудування, автомобілебудування, хімії тощо. Італія з країни аграрної перетворилася на індустріально-аграрну передову державу. Швидкому економічному розвиткові — італійському “еко­ номічному диву” — сприяли такі фактори:

•аграрна реформа, яка активізувала попит на машини, будматеріали тощо для сільських фермерів, що зумовило розширення внутрішнього ринку;

•рішуче звільнення промисловості від непродуктивних за­ трат завдяки ліквідації корпоративної системи та автаркії;

•оновлення основного капіталу та кредити згідно з “пла­ ном Маршалла”;

•структурні зміни в економіці, спрямовані на створення нових прогресивних галузей: електротехніки, нафтохімії, автомобільної промисловості;

156

Італія

•раціональне використання патентів та ліцензій;

•вступ Італії до “Спільного ринку” сприяв створенню кон’юнктури для ряду галузей промисловості та сільсько­ го господарства;

•дешевизна робочої сили (у пошуках роботи та заробітків

у1946—1966 рр. країну покинуло 6 млн чол.);

•низький рівень військових витрат, оскільки армія знач­ ною мірою утримувалася за рахунок коштів, що надхо­ дили зі США.

Слід також мати на увазі, що державне втручання у при­ ватний сектор мало суто економічний характер, було спря­ моване на підтримку всіх секторів народного господарства.

Післявоєнні економічні труднощі зумовили швидке впровадження системи державно-монополістичного капіта­ лізму (ДМК), яка в Італії, зокрема, проявилася також в існу­ ванні гігантських державних об’єднань, таких як ІРІ (Інсти­ тут промислової реконструкції) та ЕНІ (Національне уп­ равління рідкого палива). В умовах Італії, де витав дух еко­ номічної корпоративності, а проблема палива й багатьох видів сировини тісно пов’язана з імпортом, наявність знач­ ної державної власності була певною мірою виправдана. У цьому плані монополізм ІРІ та ЕНІ (на підприємствах, які ними контролювалися, видобувалося і вироблялося 80 % залізної руди, 90 % чавуну, 70 % сталі, 25 % продукції маши­ нобудування, 75 % природного газу, 100 % штучного каучу­ ку) оцінити однозначно не можна. Проблемою для Італії, з іншого боку, стало те, що продукція італійських державних підприємств була неконкурентоспроможною на західних ринках і збувалася, як правило, в соціалістичних країнах Східної Європи.

Наслідки “економічного дива” в цілому для Італії були позитивними. Щорічний ріст виробництва з 1951 по 1974 р. у середньому становив 7,5 %, а в приватних компаніях він був ще вищим. Прибуток останніх у середньому щорічно зростав на 30 %. Однак “диво” не ліквідувало та й не могло ліквідувати всі проблеми італійського суспільства. Зарплата працюючого в Італії, попри її певне зростання, усе ж зали­ шилася дещо нижчою, ніж в інших високорозвинутих країнах Європи. Кількість безробітних ніколи не опускалася

157

РОЗДІЛ 8

нижче 1 млн чол. Розроблений у 1956 р. “план Ваноні” так і не привів до цілковитої інтеграції економіки Півдня в загаль­ ну економічну систему. Значні диспропорції між Північчю і Півднем продовжували зберігатися. Відмінності мали місце не тільки в рівні економічного розвитку, а й у психології людей. Якщо на Півночі працювали в поті чола, то на Півдні багато хто прагнув жити на нетрудові доходи.

Соціальні наслідки “економічного дива"

ростання виробництва, з одного боку, і не­ Зстабільна обстановка в суспільстві, з іншо­ го, сприяли становленню соціальної політики, характерної в

цілому для правової демократичної держави. Її невід’ємними компонентами стали ацієндалізм (безплатна роздача акцій працівникам підприємств як винагорода за сумлінну працю, внаслідок чого вони ставали співвласниками), патерналізм (специфічні форми турботи адміністрації підприємств про робітників, що виявлялося в різного роду преміях, подарун­ ках, спеціальних виплатах тощо), будівництво дешевого житла, створення дитячих установ, преміальні за співробіт­ ництво з підприємцями тощо. Це була політика, спрямована на досягнення гармонії та консенсусу в суспільстві з метою запобігання соціальних вибухів, які не раз потрясали Італію в минулому і, крім втрат та біди, нічого не приносили ані підприємцям, ані найманій робочій силі.

Враховуючи ситуацію, соціалісти зробили цілком логіч­ ний висновок про остаточну стабілізацію капіталізму, не­ обхідність консенсусу та співробітництва усіх суспільних верств і в 1956 р. відмовилися від пакту єдності з комуніста­ ми, що був підписаний у 1946 р., вийшли з гри, яку продов­ жували комуністи та неофашисти. Це особливо характерно для 1955—1960 рр., коли склалася аморфна партійна структу­ ра урядів. Спроба уряду правого демохристиянина Тамброні встановити у 1960 р. владу сильної руки викликала масовий рух протесту, внаслідок чого уряд Тамброні уже 18 липня по­ дав у відставку. Однак це не привело до стабілізації ситуації у країні. Постійно давала себе знати наявність сильних крайніх

158

Італія

флангів. Комуністи штовхали суспільство в бік лівої диктату­ ри, неофашисти — правої.

Як засіб зменшення соціальної напруженості в Італії, усунення найбільш кричущих суперечностей, правлячі кола, насамперед демохристияни, широко використовували ре­ формізм. Політиці реформізму сприяли система державного регулювання, а також католицька церква. Так, в енцикліці (посланні) папи Іоанна XXIII “Матер і магістра” (“Мати і наставниця”) від 14 липня 1961 р., де йшлося про не­ обхідність дотримання принципу недоторканності приватної власності, водночас містилася критика на адресу існуючого суспільства і заклики до держави активніше втручатися в економічне життя.

Політику реформізму, яка ініціювалася демохристиянами, активно підтримували італійські соціалісти всіх напрямів і течій, котрі остаточно відмовилися від революції як засобу вирішення стратегічних завдань суспільства. Об’єктивно цьо­ му сприяли фактори, породжені новітньою ринковою еко­ номікою, — економічне піднесення, науково-технічний про­ грес, активна соціальна політика. Саме у цьому Ненні вбачав передумову краху всієї стратегії революційного руху. Він на­ голошував, що за умов існування ДМК держава не є диктату­ рою буржуазії, як стверджували комуністи, а навпаки, підтримує соціальну рівновагу сил між класами. Звідси, вва­ жав Ненні, участь в уряді відкриває можливості для соціалістичних перетворень. У 1963 р. соціалісти увійшли до складу уряду демохристиянина Альдо Моро, що спричинило розкол в Італійській соціалістичній партії. Її крайнє ліве кри­ ло оформилося в Італійську соціалістичну партію проле­ тарської єдності (ІСППЄ), що схилялася до союзу з ко­ муністами. Лівоцентристський уряд Моро (ХДП — партія центру, ІСП — ліва) проіснував до 1968 р. У 1966 р. соціалдемократи та соціалісти створили Об’єднану соціалістичну партію, яка через три роки розкололася на СП і СДП. Остан­ ня повністю перейшла на позиції антикомунізму. Такі метаморфози в партійно-політичному просторі не були чи­ мось новим, часто-густо залежали від політичної кон’юнкту­ ри у країні. Об’єднання і роз’єднання політичних партій — явище досить поширене, особливо в Італії.

159