Іі. Група гкт – мотичні землероби

Друга група ГКТ поєднує відтворюючі форми господарювання з переважанням ручної праці. При такому господарюванні відбувається накопичення ресурсів, що веде до соціальної диференціації. Тому історично перехід до цієї форми господарювання став підставою для виникнення перших цивілізацій, рабовласницьких та феодальних держав.

Вивільнення часу (інколи сезонно) внаслідок накопичення ресурсів сприяє виокремленню ремесл і торгівлі в окремі види діяльності, а ремісників та торговців, часто, в окрему соціальну групу.

Ця група ГКТ поєднує дві підгрупи– мотичних землеробів та скотарів.

Перехід до відтворюючого господарювання, а саме мотичного землеробства, має назву неолітичної революції. Цей перехід відбувся приблизно 10 тис. р. до н.е.

На тих територіях, де існували ГКТ з осілим способом життя (збирачі та рибалки), при сприятливих природних умовах перехід до мотичного землеробства відбувався раніше.

Збереглися ті ГКТ, які є найбільш оптимальними в конкретних природних умовах. Мусонний клімат і на певних територіях рельєф посприяли збереженню та домінуванню у Південно-Східній Азії ГКТ мотичних землеробів жаркого поясу. Гористий рельєф Тибету сприяв збереженню мотичних землеробів і скотарів гірської зони. Для обох цих ГКТ характерне створення в процесі природокористування специфічного культурного ландшафту – терасованих схилів.

Водночас найбільш ранні за часом виникнення ГКТ (мотичні землероби степів та сухих передгір’їв та мотичні землероби лісової зони помірного поясу) швидко перейшли до орного землеробства. До них належать перші цивілізації Південної Азії, Східної Європи, Центральної та Південної Америки. Саме на цих територіях близько ІV-ІІ тис. до н.е. почали застосовувати зрошення.

Мотичні землероби степів та сухих передгір’їв Євразії перейшли до орного землеробства у ІІІ-ІІ тис. до н.е., Америки – з XV ст. н.е. (з початку колонізації). Мотичні землероби лісової зони помірного поясу перейшли до орного землеробства пізніше (І тис до н.е. – поч. н.е.), їх культурні особливості досі простежуються у сучасних народів Європи. Так само мотичні землероби і скотарі гірської зони були характерними для багатьох народів високогірних районів (Західні Гімалаї, Памір, Гіндукуш, Кавказ, Карпати, Альпи, Піренеї, Анди), де наразі вони не збереглися, однак лишились характерні для усіх високогірних народів елементи матеріальної культури. Наприклад, двоповерхові (нижній поверх технічний – для худоби чи інструментів) кам’яні будинки-фортеці характерні і збереглись подекуди у таджиків Паміру, буришей, кашмірців (Кашмір), кафірів (Гіндукуш); сванів, хквсуров, дагестанців (Кавказ), чорногорців (Динарські Альпи), романшів, ладінів (Тіроль), басків (Піренеї). Схожі також елементи одягу. Повстяні накидки на кшталт пончо поширені як в Андах, так і на Кавказі і є пристосуванням до добових коливань температури в умовах високогір’я.

Спільність елементів матеріальної культури ГКТ жаркого поясу обумовлена кліматичними умовами, а отже переліком культурних рослин, що вирощуються. Основні культурні рослини обумовлюють засоби їх обробітку та споживання, структуру харчування, матеріалів для виготовлення одягу. Особливості житла, а саме поширення житла на палях, є пристосуванням до умов надмірного зволоження мусонної зони.