Економічна Історія України том 1

Та хозари, на відміну від попередників, наштовхнулися за Кавказом не на Персію, яка користувалася горами як укриттям, перегородивши стінами Дербендський прохід (у другій половині VI ст.). У 640 р. до Закавказзя дійшли араби, які з ревністю неофітів нової ісламської віри мали амбіції поширити своє панування на весь світ, і Кавказ їм не видавався перешкодою. Саме араби організували перший набіг на хозар уже 642 р., дійшовши до міста Баланджара. Після десятилітньої перерви арабські правителі на Закавказзі почали організовувати масштабні набіги у хозарські володіння, що викликало з хозарського боку набіги у відповідь, починаючи з 661 р.

Війна між хозарами та арабами була масштабною і запеклою. Баб-ал-Абваб кілька разів переходив з рук в руки. Іноді хозарам вдавалося укладати мир з арабськими правителями і за степовим звичаєм скріплювати його, віддаючи заміж хозарських принцес. За тією ж традицією такі стосунки передбачали розвиток торгівлі. Та невдовзі конфлікт поновлювався. В результаті хозари, уникаючи арабських плюндрувань, змушені були перенести свою столицю з Семендера в гирло Волги. Тоді уже їхня влада сягнула у Середнє Поволжя на півночі та до Дніпра на заході, привівши у підданство буртасів, черемисів, булгар, протослов’ян (салавійюн).

У 737 р. Марван ібн Мугаммад (майбутній халіф Марван ІІ з династії Омейядів) здійснив найуспішніший похід арабів. Йому вдалося під приводом укладення мирної угоди прорватися до нової столиці, а далі нагнати й розбити хозарське військо у країні буртасів. Каган тоді був змушений прийняти іслам. Араби повернулися назад, обтяжені здобиччю, і вивели 20 тис. склавінів, яких вони оселили на кавказькому пограниччі. Цей похід, між іншим, наводить на думку, що якби на шляху арабів не трапилися хозари, то Східна Європа могла б стати ісламським краєм. Війни хозар з арабами були виснажливими, але після останнього великого походу до Закавказзя 798–799 рр. у стосунках між двома імперіями запанував мир.

В цілком іншому ключі розвивалися стосунки хозар з Візантійською імперією. Власне, в хозар не було спільного кордону з Візантійською імперією, проте були спільні вороги. Ще у 627–628 рр. вони були союзниками візантійців у війні з персами. У середині VII ст. усі візантійські володіння на північних берегах Чорного моря, за винятком Херсонеса, належали хозарам. У Фанагорії перебував намісник кагана бабаджи, у Боспорі – намісник балгичи (ймовірно від балигчи – городовий). Незважаючи на це, правителі двох імперій підтримували союзні і навіть дружні стосунки. Хозари, зокрема, здійснили напад на Закавказзя 717–718 рр. під час спроби арабів захопити Константинополь. На початку VIII ст. у візантійському Херсонесі знаходився хозарський намісник тудун, що, судячи зі степової традиції, мусив мати судово-фіскальні повноваження стосовно хозарських підданців у місті. Поодинокі випадки конфліктів відомі у зв’язку з авантюрними діями Юстиніана ІІ під час його перебування у Криму в ході боротьби за владу 695–710 рр.

На початкуVIII ст. в устрої Хозарського каганату відбулися драматичні зміни, які були симптомами значних модифікацій соціально-економічного ладу степових імперій. По-перше, вища влада в імперії набула дуалістичного характеру. Хозарські кагани, які традиційно для степових держав були одноосібними володарями, залишилися лише символом божественної харизми і консолідації імперії. Вони виконували лише ритуальні функції голови держави, тоді як вся влада, в тому числі

но, так і тих, хто був виставлений заможними в рахунок підданства». Нова система комплектування війська була принципово подібна до податкових практик, відомих на той час на Близькому Сході. З наявної інформації тільки неясно, чи хозари практикували земельні пожалування з різного розміру прибутками (так званих ікта), чи обмежувалися стяганням податку пропорційно до величини майна. В будь-якому разі інформація вказує на майнову та соціальну стратифікацію населення Хозарської імперії, ускладнення структури спільноти кочових скотарів.

Кочове скотарство залишалося на весь час існування Хозарського каганату провідною галуззю економіки, хоча пізні джерела про хозар дійсно безпосередньо свідчили про піднесення ролі землеробства. З того, що оповідав цар (бег) Йосип, випливає, що в державі клани зберігали своє значення в економічній організації, оскільки за ними були закріплені певні кочів’я. Вищий хозарський каган залишався весь час у столиці, а бег у традиціях засновників держави продовжував сезонне кочування своєї ставки уздовж річки Ітиль (Волга), про що писав бег Йосип:

«З місяця Нісана (квітень) ми виходимо з міста і йдемо кожний до свого винограднику і свого поля і до своєї роботи. Кожен з наших родів має ще (спадкове) володіння (одержане) від своїх предків, місце, де вони розташовуються; вони відправляються (туди) і розташовуються в його межах. А я, мої князі і раби йдемо і пересуваємося протягом 20 фарсахів шляху (уздовж річки Ітиль), поки не доходимо до великої річки, що називається В-д-шан, і звідти йдемо довкола (нашої країни), поки не прийдемо до кінця (нашого) міста без боязні і остраху; наприкінці місяця Кіслева, у дні (свята) Хануки, ми приходимо у (наше) місто. Такі розміри нашої області і місце наших стоянок. Країна наша не дістає багато дощів, (але) багата річками та джерелами, а з її річок … дуже багато риби. Країна наша плодюча, в ній дуже багато полів, лук і … яким нема числа; усі вони зрошуються з ріки і від ріки дістають рослинність»42.

Анонімна авторитетна перська географія Х ст. «Худуд аль-Алам» («Межі світу») у конспективному описі Хозарії на першому місці згадала той факт, що з цієї країни до Арабського халіфату надходили корови та вівці43. Для цього часу це певна ознака поширення саме кочового скотарства. Причому вона свідчить також про існування прикордонної торгівлі, оскільки худоба не є звичайним предметом торгівлі на великих відстанях. А прикордонна торгівля з кочовиками могла існувати лише в умовах миру.

Про простору землеробську зону навколо столиці Ітиля повідомляв Ал-Істахрі бл. 932 р.:

«Навколо міста нема сіл. Проте є просторі помістя. Вони виходять з міста улітку приблизно на двадцять фарсахів у поля для посіву. Вони збирають щось з врожаю біля річки і щось у степу і привозять їхні продукти чи на возах чи річкою. Їхня головна їжа – це рис та риба»44.

Утримання постійного війська коштом заможних підданих пропорційно їх прибуткам, потребувало економічної стабільності і також є непрямим підтвердженням зрослого значення осілого землеробства.

Кілька джерел роблять наголос на поширенні садівництва та виноградарства. Останнє навряд чи мусить приносити хозарам славу виноробів, тим більше, що межі поширення виноградарства обмежувалася Передкавказзям. Скоріше поширен-

джерелом хутра для Арабського халіфату, і висока репутація деяких видів хутра, що надходило звідти, стала причиною того, що вони дістали назву хозарських50.

Вивозом цих товарів, як і належить степовій імперії, відали купці, що займалися міжнародною торгівлею. Серед них джерела вказують на угруповання єврейських купців. Це угруповання, що мало власну назву Раданія, за свідченням начальника пошт і розвідки халіфату Ібн Хордадбега другої половини VIII ст., мало свою базу в країні Фіранджа («Франкія», Франкське королівство) і торгувало коштовними товарами, такими як тканини, хутра, прянощі, невільники, зброя, пахощі тощо, по цілому Старому Світу до Індії та Китаю. Він також зауважив, що «часом (Раданія) вибирають [дорогу] поза Румії (Італія), через край саклабів (біляд ас-сакаліба), [а] опісля до Хамліха – [столичного] міста хозар. Опісля перепливають море Джурджанське (Каспійське) і йдуть у напрямку Балху, Мавераннагру»51. Дорога морем від Хамліху до південно-східного берега Каспійського моря (Джурджану) займала 8 днів за сприятливого вітру52.

Раданія дістала свою назву від річки Рони (лат. Родан) у південній Галлії. Вони також мали свою колонію у передмісті Багдаду, що називалася Рагдан («знавець/ господар дороги», що схоже на народну етимологію Родана перською мовою, яка залишалась у вжитку і після арабського завоювання). Внаслідок виникнення ісламської держави Арабського халіфату, який ворогував з християнським світом, іудеї, яких толерували іслам і християнство, виявилися краще спроможні перебувати на території християнських і мусульманських країн і вести між ними торгівлю. Раданіти розмовляли арабською, перською, грецькою, франкійською та андалусійською, а також «саклабською», як і належало постачальникам саклабських рабів53. Проте з повідомлення Ібн Хордадбега не ясно, де знаходилася ота «земля саклабів», на Балканах чи у Східній Європі, як раданіти діставалися туди і звідти до Хозарії і яким чином вони діставали бранців. Володіння раданітів «саклабською» мовою вказує на те, що маршрут пролягав саме «країною саклабів» і що вони послуговувалися мовою для збирання свого невільницького товару ще по дорозі до Хамліха. Щоб купувати його в самій хозарській столиці, навряд чи знання саме саклабської мови було потрібне. Тому залишається думати, що якщо раданіти справді доставляли товари з «саклабських країв» у Багдад через Хамліх, то цими краями могли бути і Полісся, і ліси Лівобережжя України. В такому разі Київ міг бути купецьким та митним центром на шляху, що вів з Хамліха на захід. Якщо ж раданіти купували саклабських невільників на Балканах, то їх би скоріше провозили морем через Константинополь у Керч або Тамань, звідки ті потрапляли у Хамліх. Утім цей шлях є задовгим, якщо зважати на те, що з Адріатичного узбережжя Балкан у Багдад вели коротші шляхи через арабські ринки Сирії та Єгипту.

Торговельну активність раданітів у Хозарському каганаті засвідчили знахідки кладів арабських диргемів на Кавказі, що з’явилися там приблизно з останньої чверті VIII до середини ІХ ст., себто одразу після зменшення напруження у хозароарабських стосунках54. Оскільки хозари не мали свого власного купецтва, то на початковій стадії їхніх торговельних стосунків з арабами роль посередника, можна припускати, лягла саме на раданітів. І ті, як видно, користувалися першим і на той час єдиним шляхом з Хозар на Близький Схід, який простував через перевали Кавказу. Тільки на 880-ті рр., коли писав Ібн Хордадбег, раданіти уже користувалися шляхом по Каспійському морю.

176 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

Замирення з країною ісламу привело й мусульманських купців на хозарські ринки. Власне, завдяки саме мусульманським купцям арабські перські джерела містять основні відомості про Хозарію. Ці мусульманські купці походили винятково з Центральної Азії55. Вони користувалися переважно суходольним караванним шляхом, що пов’язував Хорезм і Хамліх, і стали головними торговельними агентами Хозарії після згасання інтересу раданітів до неї у середині ІХ ст. Хозарія й надалі не мала власного купецтва. Не випадково, що саме частина її столиці, розташована на лівому березі Волги, стала місцем перебування ринків і кварталів мусульманських купців.

Останні також допливали угору по Волзі для торгівлі з буртасами, хозарськими данниками, і мешканцями Надволзької Булгарії. Вони також закуповували там хутра та рабів56. І це є додатковим свідченням впливу ринку Арабського халіфату на економіку віддалених країв Східної Європи.

Через Хозарію досягали Багдаду також купці з угруповання на ім’я Рус, яких Ібн Хордадбег уважав за одне з племен саклабів. Руси, за повідомленням Ібн Хордадбега, привозили з найвіддаленіших окраїн саклабської країни до Багдаду хутра, мечі57. Як впевнено засвідчили Ібн Русте та Ібн Фадлан, вони також займалися работоргівлею. Свій крам, крім мечів, які вони вивозили з Німеччини та Скандинавії, руси вивозили з земель саклабів. Джерела ясно вказують, що Руси збирали свій товар у Поволжі, адже вони сплавляли його униз по Волзі і в хозарській столиці Хамліху з них стягалася десятина. Звідти вони перевозили товари Каспійським морем до Джурджана, також везли товари суходолом караванами до Хорезму, очевидно, спільно з мусульманськими купцями58.

Отже, на зламі IX–Х cт. Хозарська імперія опинилась у дуже вигідному становищі, коли поряд з нею виник найпривабливіший ринок західної половини Євразії того часу – Багдад та інші міста Арабського халіфату, причому він мав значний попит саме на ті товари, які ця степова імперія могла запропонувати – хутро та рабів. Додатковою вигодою був контроль за територією, якою пролягали торговельні шляхи до Арабського халіфату для інших міжнародних купців – це відкривало перспективи зиску мита за транзит товарів. Взаємний інтерес у торгівлі, напевно, сприяв тому, що у ІХ-Х ст. арабо-хозарський конфлікт не відновився. Каган-бег Йосип навіть дозволяв собі хизуватися тим, що стримував небезпеку для мусульман і самого Багдаду, що виходила від небезпечних Русів:

«Я охороняю гирло ріки і не пускаю Русів, які приходять на кораблях, приходити морем, аби йти на ісмаїльтян, і (так само) усіх ворогів на суші приходити до «Воріт». Я веду з ними війну. Якби я залишив їх (у спокої) на одну годину, вони б знищили усю країну ісмаїльтян до Багдада»59.

Хозарська верхівка добре розуміла вигоди свого становища і тому здійснила належні заходи для того, щоб скористатися ними. Для цього вона мусила організувати, по-перше, збирання мита, а по-друге, збирання товарів, на які виник попит. Тому навіть колоніальний характер торгівлі справив глибокий вплив на державну організацію Хозарського каганату та його економіку.

Передусім потрібно було організувати інфраструктуру торгівлі – дороги, ринки, а отже, й міста. Хозари явно керувалися традицією степових імперій щодо протегування торгівлі. До того ж, як зазначалося вище, на Північному Кавказі вони, імовірно, скористалися уже наявною мережею савірських міст. У Надчорномор’ї

178 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

(адже арабські диргеми були головною метою купців) відбувалося шляхом точних підрахунків, які потребували як мінімум письменних кадрів податківців.

Організація оподаткування підвладних територій була ще однією складовою успішної міжнародної торгівлі хозар. Повідомлення Ал-Істахрі свідчить про всеїдність хозарської податкової системи. До скарбниці стягалися регулярні виплати, накладені на людей у різних місцях та районах. Вони складалися з усіх різновидів їжі, напоїв і тому подібного, що потрібно каганові69. Далі, хозарські правителі діставали нараховане не шляхом приблизного нарахування данини, а організацією рівномірного оподаткування, себто через призначення податків, розверстаних по однакових податкових одиницях. Розрахунковою одиницею виступав дім/«дим» (родина?). Так, на кожен будинок Волзької Булгарії, підвладної Хозарії, нараховувалося по одній шкірці соболя70. Давньоруські літописи теж зберегли пам’ять про розверстані податки, які хозари збирали з народів які увійшли згодом до складу Київської Русі. Хоча згадані там податкові ставки були досить різними* 71, неймовірними**, просто казковими***, їх усі об’єднує те, що вони фігурують як розверстані, обчислені за податковими одиницями. У випадках, коли йшлося про розверстані податки, що нібито збирали на Русі, бракувало то точного означення податкової одиниці****, то податковоїставки*****. Точнозформальногобокуназванолишеодиндавньоруський фіскальний досвід – данину по три голуби та три горобця від двору від жителів Іскоростеня72, але він є лише у легендарній історії. Так що пам’ять про хозарську податкову систему мала домішок заздрощів та/або поваги до фіскальної практики хозар, адже давньоруські князі явно були не в змозі її повторити і задовольнялися даниною, розміри якої визначалися тільки переговорами між володарями та підвладними. У Київській Русі скопіювали хіба що хозарські шкіряні гроші.

Отже, Хозарськадержава не простотішилася вигідною економічною кон’юнктурою та власним географічним положенням, а здійснила низку цілеспрямованих заходів в матеріальному забезпеченні та організації торгівлі й міст, а також запровадила безпрецедентну в історії степових держав систему розверстаних податків.

Економічна політика хозар справила значний вплив на всю Східну Європу. Її степові простори, які до того були віддаленим пасовиськом для кочовиків і транзитним коридором для купців, що вже казати про лісову глушину, яка взагалі існувала поза історичним часом, – усі ці простори перетворилися на джерело коштовних товарів. Колись дикий світ завдяки знанням хозарських правителів і бюрократів-

*З полян збиралися «по білі (себто срібній монеті, ногаті) й вевериці (шкірці білки) від диму»; з в’ятичів бралося по щелягу від кожного рала.

**У Новгородському першому літописі у повідомленні про данину, яку збирали варяги

зчуді, словенів, мері, весі й кривичів, хозарську систему розверстаних податків було приписано варягам: «и дань даяху варягом от мужа по беле веверици». Див.: Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов. – М.; Л., 1950. – С.137. Проте літописець вочевидь не орієнтувався у тонкощах податкових практик свого часу, дозволивши собі змінити опис податкової ставки з «білі та вевериці з диму» на «білу веверицю з мужа». Для того часу ще було неможливо нараховувати з кожного чоловіка.

***Легенда про хозарську данину з полян – меч від диму. Див.: Повесть временных лет. – Ч.I. – М.; Л., 1950.– С.16.

****Див. згадки про податок з деревлян по чорній куні, з радимичів – по щелягу. Див.: Повесть временных лет. – С. 20, 47.

*****Див. згадку про данину з в’ятичів від кожного плуга. – Див.: Там само. – С.58.

податківців став джерелом фінансування великої потужної держави. За два століття стабільного і передового для свого часу правління Східна Європа залучилася до світової торгівлі і набула першого досвіду державного буття.

В той же час створений хозарами світ став привабливим і в очах шукачів наживи в інших кінцях світу. Спочатку загроза виникла з боку степу. Так, уже на початку ІХ ст. Хозарію турбували набіги печенігів. У відповідь на цю загрозу хозари з допомогою візантійців 833 р. спорудили на Дону велику фортецю Саркел. Близько 850–860 рр. печеніги витіснили підданих хозарам мадяр з межиріччя Дону і Дніпра (Леведію) за Дніпро. Їхнє місце негайно посіли огузи. Проте головна загроза підійшла до хозар не зі знайомих їм лісів, а з далеких північних лісів, де скандинави вирішили розбудовувати власну державу.

4. Економіка візантійських провінцій

Економіка візантійських провінцій Північного Причорномор’я розвивалась відповідно до умов загальноімперської соціально-економічної ситуації з урахуванням особливостей власного географічного та соціокультурного середовища. Після нашестя гунів у 70-х рр. IV ст. сільськогосподарські райони Херсонесу були вкрай спустошені, економіка переживала занепад. У V ст. місто поступово відновило стратегічно важливе для імперії значення.

Наприкінці VII ст. – у VIII ст. економічна ситуація на території Північного Причорномор’я стабілізувалась. Істотно збільшилось виробництво продукції землеробства, зросли зовнішньоторговельні зв’язки. Процвітало ремісництво, особливо гончарна справа. Торгівля посудом і черепицею не тільки охоплювала власне територію Візантійської імперії, а й відбувалася за її межами. Економічна ситуація характеризувалася розвитком будівничої справи і ремісництвом.

Перший період візантійської історії (IV–VII ст.) характеризувався поступовим відходом від античних традицій. Цьому сприяло християнство, оформлене в державну ідеологію ще за Константина І Великого (306–337). У спадок від Римської імперії Візантія дістала соціально строкатий поліетнічний склад населення, різний економічний розвиток провінцій, зумовлений їх географічним розташуванням і природними умовами.

Зовнішньополітична ситуація традиційно загострювалась на Сході, де головним противником ромеїв були перси. Основна боротьба з ними точилася через територіальні претензії на Вірменію, Лазіку, за вплив на Південно-аравійські землі та на північноарабських кочовиків. Ця боротьба мала вагоме економічне підґрунтя. Торговельні інтереси обох держав перетинались: Іран виступав посередником у торгівлі Візантії з країнами Сходу. Тому більш вигідні для ромеїв умови торгівлі і посередництва були одними з пріоритетних завдань у цих відносинах.

У VI і VII ст. перська загроза посилилася нападами варварських племен, зокрема, аварів і слов’ян. Воєнним кампаніям імператорів Юстиніана І (527–565) та Іраклія (610–641) вдалося стримати загрозу. Основними завданнями зовнішньої політики означеного періоду стало зміцнення кордонів імперії і налагодження стосунків з варварськими народами.

Зовнішня політика Візантії зазначеного періоду призвела до зменшення кількості рабів, погіршився стан життя колонів, внаслідок чого знизилась продуктив-

180 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

ність праці. Економічне життя імперії протягом кінця IV-V ст. характеризувалося зростанням великих незалежних землеволодінь, але разом з тим і популяризацією дрібного натурального господарства. Торговельні відносини втратили свої колишні позиції, гроші знецінились, міста почали занепадати. Відбулися зміни й у соціальній структурі населення. Становище нижчих прошарків населення стало дещо кращим, ніж раніше: інститут колонату досі існував, але ставлення до колонів було набагато лояльнішим. У V ст. більшість колонів стали вільними, а на рубежі V–VI ст. намітилася тенденція приписувати колонів до землі.

Соціально-економічна політика Юстиніана характеризувалась послабленням великого землеволодіння й підтримкою так званого середнього класу (землевлас- ники-куріали і рабовласники середнього ґатунку). Реформи соціальної сфери сприяли розвитку господарства широких прошарків землевласників. Рабів теж активно залучали до праці на землі, масово перетворюючи їх на пекуліїв, які хоч і були невільними, все ж таки мали переваги перед звичайними рабами. Наймана сила вільних робітників також активно використовувалась для праці на землі. Для підняття сільського господарства в провінціях і залучення до обробки спустошених і занедбаних земель було ініційовано створення емфітевсіса – довгострокової оренди землі з широкими правами і головним обов’язком, згідно з яким орендарі повинні були дбайливо обробляти орендовані землі і постійно турбуватися про їх стан протягом усього терміну оренди. Однак вже після смерті Юстиніана І, за правління його наступника Юстина ІІ, розвиток великого землеволодіння як світського, так і церковно-монастирського активно підтримувався і заохочувався владою.

Одночасно з цими процесами скорочувалась чисельність населення і зростала кількість спустошених необроблюваних земель. Інститут колонату перестав відігравати колишню роль провідного фактора розвитку сільського господарства імперії. Отже, поступово зникало соціальне підґрунтя для зміцнення дрібного селянства, що призводило до послаблення індивідуального селянського господарства

ізанепаду земельної власності міської общини та до подальшої кризи невеликих міст. Така ситуація тривала до VII ст., коли селяни, спираючись на свої права

ізміцнілу общинну організацію, почали відігравати важливу роль у соціальноекономічних перетвореннях у Візантії. Рабство втратило своє економічне значення. Місце колонів посіли вільні селяни-общинники, які набули більш високого соціального статусу.

VII–IX ст. в історії Візантії окреслилися насамперед ідеологічною кризою, яскраво вираженою в іконоборницькому русі (726–842). Заборона іконопочитання і масові гоніння на монахів розділили імперію на дві ворогуючі партії. Не останню роль у цій боротьбі відігравало етносоціальне питання. Іконоборництво віддзеркалювало глибинні кризові процеси візантійського суспільства. На відміну від початкового періоду становлення християнства як доступної релігії, віра почала набувати вагомішого значення, аніж знання. Відхід від пізньоантичного християнського світогляду з його розумінням догматів релігії змінився сліпою вірою більшості населення держави. Соціальну основу імперії становили селяни

івихідці з селянства, які мали інше світосприйняття, кардинально відмінне від ранньохристиянського.

УVII–ІХ ст. основу економіки імперії становило дрібне господарство як у сільській місцевості, так і в містах. У селах розквітали дрібні приватновласницькі