Економічна Історія України том 1

сумніву, що землеробство і тваринництво посідало в господарстві слов’ян раннього середньовіччя провідне місце.

Землеробство і тваринництво в господарській діяльності слов’ян відображено й у лінгвістичній термінології.

Найґрунтовніші матеріали про господарську діяльність давніх слов’ян дає археологія в поєднанні з палеоботанічними дослідженнями. Нерідко обвуглені зерна злаків вдається розчистити в господарських ямах-коморах, або на долівці житлових будинків. Зерно здобувають шляхом промивання гумусного заповнення житлових і господарських споруд. Палеоботаніки навіть встановлюють асортимент культурних рослин у складі обпаленої глиняної обмазки із розвалу стін будинків і кераміки. За даними досліджень, основними злаковими культурами у лісостеповій і південній частині лісової зони були просо, ячмінь, пшениця-двозернянка (полба). Вирощувалися й інші сорти пшениці, жито, овес, технічні культури: льон, конопля. З городніх культур можна назвати горох, ріпу, редьку, цибулю, часник. Звертає на себе увагу поступове кількісне зростання голозерних пшениць і жита.

Встановлено, що набір зернових культур сусідніх із слов’янами етнічних груп нерідко відрізняється як у кількісному відношенні одних і тих же сортів, так і за асортиментом. Цікаво, що за цими показниками лісостепове слов’янське населення багатоетнічної черняхівської культури культивувало ті ж зернові культури (просо звичайне, плівчастий ячмінь, пшениця-двозернянка, жито, горох, льон), що й носії київської культури. Натомість черняхівське населення Лівобережного Подунав’я не вирощувало жита, гороху, льону, а у степових регіонах Північного Причорномор’я носії тієї ж черняхівської культури надавали перевагу голозерним пшеницям, бобовим культурам – гороху, виці, ервілії, чині. У цьому разі етнографічні відмінності, встановлені за характером ліпного посуду і жител, корелюються з певними відмінностями господарської діяльності в різних регіонах черняхівського ареалу, де переважало неслов’янське населення. Фракійське населення Українського Прикарпаття (липицька культура і культура карпатських курганів) вирощувало досить значну кількість чумизи та вівса26.

Населення Лісостепу і Полісся у І тис. н. е. використовувало під посіви заплави та перші, переважно низькі надзаплавні тераси. Враховуючи наявні технічні засоби, слов’янське населення надавало перевагу легким для обробітку низинним ґрунтам перед більш родючими, але важкими для оранки мисовими чорноземами. Обробіток чорноземів на мисових плато помітно розширюється наприкінці І тис. н. е. Землеробство було орним, але екстенсивним. Ділянки експлуатувались до повного виснаження. Їхня родючість відновлювалася шляхом довготривалого або короткочасного перелогу залежно від потреб господарства.

Перехід до інтенсивного землекористування відбувся уVIII–Х ст. Це пояснюють поліпшенням кліматичних умов і збільшенням народонаселення. Невідривною складовою частиною обробітку ґрунтів, особливо в Поліссі, була підсіка – засіб розчищення нових земель під посіви. Це підтверджує порівняно значна частина посівів проса і ячменю – культур, що вимагають незасмічених ґрунтів і дають найкращі врожаї на спалених підсіках.

У першій половині І тис. н. е. переважали ярі культури (просо, пшеницядвозернянка, плівчастий ячмінь). Це підтверджується наявністю відповідних бур’я- нів– їхніхсупутників. УдругійчвертіІтис. н. е. слов’янськенаселення, щовходило

162 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

до складу черняхівської культури, певною мірою чергувало ярі та озимі культури. У ранньому середньовіччі, особливо у VIII–Х ст., ширше застосування сівозмін і скорочення строків перелогу приводить до двопілля. На поселеннях райковецької та роменської культур VIII–IX ст. н. е. збільшується асортимент сортів пшениці, з’являється насіння бур’янів, характерне для озимих культур. Однак двопілля не витісняє повністю перелогової системи та підсіки.

Прогрес у землеробстві супроводжувався вдосконаленням сільськогосподарських знарядь праці. Порівняльне їх вивчення за хронологічними періодами свідчить про відповідність технічних засобів певним системам землеробства. На рубежі нашої ери населення зарубинецької культури для розпушення землі користувалось дерев’яним ралом. Носії черняхівської культури певною мірою користувалися плужним ралом із залізним наральником та череслом.

Населення зарубинецької культури збирало врожаї невеликими (10–24 см), асиметрично вигнутими залізними серпами із бічною п’яткою. Переважно такі ж серпи відомі на черняхівських і синхронних їм київських пам’ятках. Ранньосередньовічні серпи більш досконалі. Вони довші й мали відігнуту пряму ручку. Відомі

ізалізні коси. В одному із поховань черняхівського могильника, в с. ЧернелівРуський знайдено п’ять серпів і чотири коси.

УІ–ІІ ст. на Середньому і Верхньому Дністрі з’являються поодинокі ротаційні жорна, хоч основним засобом для помелу зерна і розщеплення його на крупу ще були зернотерки, а для очищення від плівки – кам’яні ступи. Жорнові споруди на спеціально обладнаних майданчиках досить широко використовувалися населенням черняхівської культури, а в наступних V–VII ст. жорнові камені нерідко трапляються на слов’янських поселеннях празько-корчацької і пеньківської культур. Масове використання жорен припадає на VIII–X ст. Наприкінці тисячоліття вони повністю витісняють зернотерки27.

Поряд із землеробством важливе місце у господарстві східних слов’ян посідали тваринництво і птахівництво. Тваринництво (молоко, м’ясо, яйця) суттєво доповнювало запас продуктів харчування землероба, особливо взимку, коли заморожені туші у господарських ямах-коморах зберігалися тривалий час. Крім того, тварини (воли, коні) були основною тягловою силою. Тому коси для збирання трави

ізаготівлі сіна з’являються разом з серпами. Від перших століть нашої ери відомі пружинні ножиці для стриження овець. Коней використовували і під верхову їзду, про що свідчать знахідки кінської збруї, зокрема, вудил, а також залізних шпор.

Важливість тваринництва у господарстві найкраще визначають знахідки тваринних кісток на поселеннях, які за кількістю посідають друге місце після кераміки. На першому місці у слов’янських господарствах перебуває велика рогата худоба, на другому – свиня і на третьому – дрібна рогата худоба. Кінь посідає переважно четверте місце. На окремих черняхівських поселеннях на Верхньому Дністрі велика рогата худоба та свиня представлені однаковою кількістю особин.

Незначна кількість кісток коней на поселеннях у всіх слов’янських культурах не відбиває їхнього реального місця у стаді, а свідчить про те, що конина порівняно рідше, ніж м’ясо інших видів тварин, уживалося в їжу. У південних районах Лісостепу на друге місце після корів виходить дрібна рогата худоба. За складом тут домінують кістки вівці та коня. Північні сусіди слов’ян – балти та фінни – віддавали перевагу свині та коню.

Серед промислів певне місце посідало мисливство. Воно слугувало доповненням продуктів харчування, а також було одним із засобів отримання хутра і шкір для пошиття одягу, взуття чи окремих його деталей. Шкурки пухнастих звірів також часто йшли на обмін.

Узв’язку з тим що обробка тушок хутрових звірів проходила на місці полювання, кісток диких тварин на слов’янських поселеннях завжди менше, ніж свійських – переважно 10–20% від усього остеологічного матеріалу. Види диких тварин і птиці, м’ясо яких вживалося в їжу, представлені кістками кабана, лося, оленя, тура, козулі, зубра, зайця, тетерева, рябчика. Хутрові звірі – це ведмідь, вовк, борсук, лисиця, видра, куниця та ін. У І тис. н. е. хутро було одним із ходових товарів, яким торгувало слов’янське населення на надчорноморських та прикаспійських ринках. Хозари отримували данину від слов’ян також хутром. Мисливство і збиральництво у господарстві слов’ян мало лише допоміжне значення, його роль була дещо вищою у лісовій зоні.

На пам’ятках усіх слов’янських культур І тис. н. е. знайдені кістки та луска риб, а також рибальське спорядження: гачки, остроги, важки для сітей та ін. Відомий широкий спектр риб: щука, плотва, судак, сом, лящ, сазан, линки, осетер. В археологічному відношенні слабо представлено бортництво, хоча в господарстві слов’ян воно посідало помітне місце. Лише на городищі Монастирьок у житлі VIII–Х ст. знайдені рештки обвугленого дупла зі стільниками та медом, а на городищі Воргол на р. Сейм – залишки меду в одному з горщиків.

Уміру піднесення землеробства і тваринництва створювались умови для розвитку ремесел. Вагоме місце серед них посідала металургія. Нині спеціальні металографічні дослідження з використанням методів природничих наук мають значення не лише для вивчення процесів розвитку металургії, а й більш загальних проблем – соціальних і навіть етнокультурних. Зокрема, простежено в багатьох випадках спадкоємність досягнень у металургійному виробництві першої половини

Ітис. н. е. і раннього середньовіччя.

Металургійне виробництво одне із перших виділилося в окрему галузь. Його значення в економіці і побуті слов’ян зростало. Постійно вдосконалювався сам процес виробництва заліза, який еволюціонував у напрямі до все вужчих спеціалізацій. У І тисячолітті н. е. металургія знаходилася на рівні, коли видобуток руди, підготовка її до плавки, отримання металу у вигляді півтора-двокілограмових шматків криці, її проковки для дальшого видалення шлаків і виготовлення з неї готової продукції було справою одного фахівця. Лише з періоду раннього середньовіччя відбувається відокремлення металургії від ковальської справи, виникають невеликі виробничі осередки28.

Як і в попередні часи, протягом І тис. н. е. залізо як сировину добували сиродутним способом із болотяної руди. В перших віках нашої ери існувало два типи горнів: 1-й – горни з наземною або заглибленою в землю шахтою і переднічною ямою, 2-й – горни у вигляді ям із шлаковипуском. Обидва типи були стаціонарними спорудами багаторазового використання. Біля с. Лютіж Київської області відкрито 15 таких горнів, а також близько 400 ям для випалювання та зберігання деревного вугілля і накопичення болотяної руди. Очевидно, металурги цього осередку забезпечували залізом кілька общин у найближчій окрузі, а може, все плем’я. Такі

164 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

центри були відокремлені від землеробства. Сліди плавки заліза виявлені майже на 20-ти зарубинецьких поселеннях.

На території українського Закарпаття у с. Ново-Клинове та під Уманню на Черкащині відкрито центри з багатьма горнами одноразової плавки.

Удругій чверті І тис. н. е. також існували горни багаторазової та одноразової плавки, але на території України таких виявлено лише одиниці.

Усередині І тис. н. е. технологія залізовидобутку залишається такою самою. Залізодобувне і залізопереробне виробництво помітно зростає в VIII–Х ст. Невеликі виробництва забезпечували одну або групу сільських общин, розташованих гніздами на невеликій відстані одна від одної. Потужні виробництва обслуговували населення цілого племені, навіть племінні об’єднання.

Для поліпшення якості залізних виробів широко використовувались цементація заліза і наварювання сталі на робочі частини залізних знарядь праці. З’являються чіткі ознаки відокремлення плавки заліза від виготовлення залізних виробів. Металографічний аналіз продукції ковалів дозволяє визначити рівень технології металообробки. Встановлено, що групи зарубинецьких племен від рубежу ер до певної міри володіли технікою пластичної обробки металу. Зустрічаються предмети з цементацією леза, що пройшли процес гартування та пакетування.

Удругій чверті І тис. н. е. під впливом римських провінцій дещо підвищується рівень металургійних технологій. При виготовленні знарядь праці ковалі поєднують прийоми пакетування, цементації і гартування. Дещо нижчий рівень ковальства спостерігається у північно-східних племен київської культури. Ремісники свою продукцію виготовляли на замовлення, а не на ринок. Асортиментна кількість залізних виробів у період зарубинецької культури становила 40 різних видів у черняхівському ареалі – 60. Помітно зросло виробництво землеробських знарядь, ремісничих інструментів та предметів озброєння.

Уперіод раннього середньовіччя (V–VII ст.) поглиблюється процес дальшої спеціалізації металургійного виробництва. З’являються спеціальні залізодобувні та залізообробні центри, які концентруються на городищах. Складаються скарби дорогоцінних речей, виготовленні з предметів як чужого, так і місцевого слов’янського виробництва.

Вироби слов’янських ремісників V-VII ст. вказують на продовження технологічних традицій попереднього періоду. У VIII–ІХ ст. слов’янське ковальство дещо підвищує свій рівень, особливо на Лівобережжі Дніпра. Тут під впливом Хозарського каганату вперше створюють вироби із використанням сталі, виконані за технікою тричленного зварювання, переважно зі смугою високовуглецевої сталі, ввареної у залізний каркас. Значно зростає кількість залізних виробів, а в них – частка інструментарію, що збільшує потужність виробництва.

Продовжуючи традиції ковальства антсько-склавінських часів, населення літописних союзів племен дещо міняє свою орієнтацію залежно від територіального розміщення. Якщо правобережні племена, вдосконалюючи виробництво, продовжують традиції попереднього часу, то лівобережне населення сіверян широко використовує нові технологічні здобутки виробництва сталі, що надходили з південного сходу, зокрема з Хозарії.

Кольороваметалургіяхарактеризуєтьсясвоїмиспецифічнимирисами. ВУкраїні не було промислових запасів кольорових металів. Найімовірніше, мідь надходила

до слов’ян із сусіднього Семиграддя. Ремісники-ювеліри, а також ковалі-універсали не тільки використовували злитки міді, а й піддавали повторній переробці старі попсовані предмети, що вийшли з ужитку. Шматки бронзи як сировини зустрічаються майже на всіх слов’янських поселеннях І тис. н. е. З кольорових металів виготовляли прикраси, кінське спорядження і дуже зрідка – посуд, що вимагало відносно значної кількості сировини. Оскільки ювелірні вироби як дорогоцінності мали більш естетичне, ніж практичне значення, попит на них був обмежений. Тому вони є рідкісними знахідками на пересічних поселеннях. Значно більше їх на городищах, де жила слов’янська общинна знать. Нерідко прикраси і металеві деталі одягу (сережки, фібули, пряжки) зустрічаються в похованнях, особливо багатих. На початку І тис. н. е. скарби переважно невеликі, їх кількість збільшується в другій половині І тис., особливо в період Великого переселення слов’ян.

Неоднорідність предметів у складі скарбів вказує на різні джерела їхнього походження. Безсумнівно, що значна їх частина виготовлена у місцевих слов’янських майстернях. Характерним є те, що поряд із виробами знайдені форми для їх відливки і напівфабрикат. У VIII-X ст. деякі типи жіночих прикрас дозволяють пов’язати їх з конкретними групами літописних східнослов’янських племен.

Ухронологічному вимірі не тільки зростає кількість ювелірних виробів та їх асортимент, а й підвищується технологія виробництва, з’являється більше прикрас, виготовлених із дорогоцінних металів. У перших століттях нашої ери майстри виготовляли бронзові фібули, браслети, кільця, каблучки, різного роду підвіски і проколки шляхом простого кування. З ІІ ст. н. е. виготовлялися відливні бронзові вироби, в тому числі з виїмчастою емаллю. Територія їх поширення величезна: вся Прибалтика, Білорусь, Прикам’я, Північна і Середня Україна.

Технологія цих виробів вимагала неабиякої майстерності. Бронзові литі прикраси з геометричними, різної форми виїмками заливалися різнокольоровою емаллю. Це надавало їм ажурного високохудожнього вигляду, що вражає нас і сьогодні.

Ранньосередньовічні слов’янські майстри на Середньому Дніпрі і Дністрі виготовляли пальчасті фібули, що мали широкий попит не тільки на слов’янських ринках. Крім пальчастих фібул, до комплексу ювелірних виробів слов’янських майстрів входять браслети з потовщеними кінцями, пряжки, сережки, прикрашені зерню, сканню, скроневі кільця, бляшки поясного набору та інші різноманітні нашивні бляшки, наконечники паска з карбованим чи прорізним орнаментом, лунниці, різного роду підвіски, нашийні гривни і т. п. Асортимент виробів сягав сотні найрізноманітніших предметів.

Ранньосередньовічне ремесло базується на складній технологічній основі. Дослідження кам’яних форм показало, що відливання проводилось або безпосередньо у кам’яних формах, або по восковій моделі. Застосовувались прийоми карбування або тиснення, зернь, орнамент з привареного дроту (скань), штампований орнамент, гравірування по гладкій поверхні, інкрустація, позолота.

Уранньому середньовіччі поступово формується одяг та кінська збруя племінної верхівки, дружинників, общинних старійшин і простих общинників, що разом виробляє певний художній стиль, властивий для різних племінних груп східного слов’янства.

Важливе місце в комплексі археологічних знахідок посідає кераміка, зокрема

166 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

посуд. Доступність сировини (глини) і способів виготовлення, а також властивість відносно довго зберігатись у землі незалежно від стану вологості і температури, робить посуд найбільш масовим матеріалом на археологічних пам’ятках. З’явившись у неоліті, посуд не втратив значення в житті людини і сьогодні. Набір посуду втілював естетичні смаки людей і відбивав етнографічні, а отже, й етнічні особливості їхніх певних груп, племен, народів. Кераміку називають «прапором археологічної культури». Чимало етнокультурних спільностей дістали свою назву за формою або характером орнаментацій посуду «культура мальованої кераміки», «культура шнурової кераміки»). Тривалий час посуд може зберігати свою традиційність. Керамічні комплекси зазнають відчутних змін лише в період глобальних суспільних криз і корінних етнічних зрушень.

Керамічне виробництво почалося з виготовлення посуду ручним способом, переважно жінками для своєї сім’ї. З появою гончарного кола та спеціалістівгончарів воно набуло статусу ремесла29.

Найкращі художні зразки з лаковим покриттям поверхні належать античній культурі. Ні до, ні після неї керамічне виробництво вже не піднімалось до такого художнього рівня.

У першому тисячоліття нашої ери слов’янам притаманний ручний рівень виробництва глиняного посуду. Існує припущення, що в зарубинецькій культурі з’являються майстри-керамісти, переважно жінки, які своїм посудом забезпечували потреби найближчих груп сусідніх сімей. Вони вже почали використовувати поворотну підставку, що була зародком виробничо-керамічних вдосконалень.

Асортимент зарубинецької ліпної кераміки був досить різноманітним і вона досягла високого рівня. Основні форми – це горщики для приготування їжі, корчаги для зберігання припасів, невеликі чорнолощені горнятка, миски, кухлики і зрідка глеки столового призначення. Кухонний посуд грубий, з домішками жорстви і шамоту в глині, а столовий виготовлений більш старанно, з дрібнішими домішками, гладкою, лискучою поверхнею.

Приблизно такого ж рівня ліпна кераміка виявлена на поселеннях київської культури другої чверті І тис. н. е. і на слов’янських пам’ятках раннього середньовіччя.

Інша картина спостерігається на території синхронної київській черняхівської культури. НатихчерняхівськихпоселенняхлісостеповоїзониУкраїни, щоналежали слов’янам, ліпний посуд вживався лише для кухонних потреб, для столових потреб використовувався високоякісний гончарний посуд. Його виробництво з’являється на території України близько середини І тис. до н. е. у грецьких містах Північного Причорномор’я. У Закарпатську область гончарний посуд принесли кельти. У перших століттях нашої ери у Верхньому Подністров’ї виникає липицька культура, носії якої користувались гончарним посудом30. У лісостеповій зоні на слов’янських пам’ятках, що входили до складу черняхівської культури, гончарне виробництво приходить з римських надчорноморських та придунайських провінцій. На території України відомо близько 50 місцезнаходжень гончарних майстерень. Гончар-майстер міг виробляти щоденно від 30 до 80 посудин. Гончарні горни різних розмірів, що являють собою повні аналогії до провінційно-римських, вміщували від 25 до 150 посудин. Випалювали посуд у відновному режимі за мінімального доступу кисню, що зумовлювало колір посудин від світло-сірого до темного. Черняхівські гончарі

виготовляли горщики та піфоси – посудини для зберігання припасів, різноманітний столовий посуд: миски, глечики, кухлі, келихи, триручні вази. Вони прикрашалися вигадливим орнаментом. Поширення гончарного посуду в ІІІ–IV ст. набуло таких масштабів, що у надчорноморській зоні він витісняє ліпну кераміку.

Улісостеповій частині України, де жили слов’яни, поряд з гончарним посудом на поселеннях ще зберігається традиційна ліпна кухонна слов’янська кераміка, що сягає до 50% усього керамічного комплексу.

Черняхівська гончарна кераміка виготовлялася на ринок і нерідко експортувалась у райони, віддалені від центрів виробництва, ліпний посуд виготовлявся для власних домашніх потреб.

Усередині І тис. н. е. відбуваються події загальноєвропейського масштабу, які помітно знижують гончарне керамічне виробництво. Основні причини – занепад Римської імперії та Велике переселення народів, що призводить до варваризації Європи.

В Україні гончарне виробництво не зникає відразу. В гунський період (V ст. н. е.) на слов’янських поселеннях у невеликій кількості (3–15%) зустрічається сіроглиняний посуд, що продовжує традиції черняхівської культури. Сіроглиняна гончарна кераміка в поєднанні з ліпним слов’янським посудом виявлена нами в шести житлах V ст. на поселенні празько-корчацької культури в селі Рашків на Буковині. Вона відома і в інших поселеннях цього часу на Дністрі й Дніпрі31.

Укомплексах слов’янських поселеньVI–VII ст. сіроглиняного посуду вже немає. У період з VI до VIII ст., а в деяких випадках – до початку ІХ ст. – слов’янське населення на території України і Східної Європи знову користується лише ліпним посудом.

Відродження гончарного ремесла на слов’янських теренах Південно-Східної Європи починається лише в другій половині VIII – на початку ІХ ст. Якщо порівняти керамічні вироби цього періоду з посудом ІІІ–IV ст., то не важко побачити: значно змінюється технологія, склад керамічної маси, оформлення зовнішньої поверхні. Втрачається спосіб лощення зовнішньої поверхні посуду, а також лощений сітчастий орнамент на гладкій матовій поверхні, штампований орнамент тощо. Із давніх здобутків слов’янські майстри-гончарі використовують лише хвилястий заглиблений орнамент. Він став багатшим, нерідко покриває весь корпус посудини. Крім гончарного посуду власного виробництва, лівобережні групи слов’ян використовували гончарний високоякісний посуд своїх сусідів – хозаро-алано-булгарського населення салтівської культури. Освоєння слов’янами гончарного кола ще довго не витісняє ручного способу формовки посудин. Ліпний посуд часто прикрашається по краю вінчика пальцевими вдавленнями. Крім горщиків, виробляються миски, цідилки з отворами для приготування сиру, сковорідки з низьким бортиком. У Х–ХІ ст. виробництво гончарного посуду помітно вдосконалюється і поступово витісняє ліпну кераміку спочатку на городищах, а потім і на поселеннях32.

Важливе місце у виробничій діяльності слов’ян посідала деревообробка. Поряд з глиною дерево – найдоступніший, придатний для виробництва матеріал. Дерево використовувалось для будівництва житла і господарських споруд, укріплень, для виготовлення деталей різноманітних знарядь праці, зброї, меблів і побутових речей. Деревообробні інструменти знайдені на поселеннях практично всіх археологічних культур, залишених слов’янами. На слов’янських поселеннях черняхівської

168 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

культури виявлені сокири, тесла, струги, долота, ложкоподібні свердла, а на поселенні ІІІ–IV ст. у Бовшеві Івано-Франківської області й на городищі VI–VII ст. у с. Зимне на Волині – добре збережені різці від токарного верстата. У Бовшеві знайдено і мергельне пряслице для веретена, виточене на токарному верстаті. Токарний верстат, з’явившись у ІІІ–IV ст., більше не зникає із виробництва. Можливо, це пояснює і брак глиняного столового посуду в ранньому середньовіччі, який у той час був замінений дерев’яним точеним, а отже, не зберігся, як і інші вироби з дерева.

На слов’янських пам’ятках І тис. н. е. виявлено чимало різних предметів, виготовлених із кістки чи рогу тварин. Це проколки, голки, накладки луків, гребені та ін. Виробництво більшості із цих речей здійснювалося в рамках домашнього промислу. Виготовлення гребенів з художньо оформленими орнаментованими спинками вимагало спеціальних умінь і навичок. Їхнє поширення вказує, що більшість їх виготовлялася на ринок. Віртуозності у виготовленні гребенів досягли готські майстри.

Доступним матеріалом, хоч і не легким для обробки, був камінь. Слов’яни широко користувалися ним для обкладання вогнищ, у тих регіонах Придністров’я, де поклади каменю залягали неглибоко або виходили на поверхню, з нього почали складати печі-кам’янки. У другій половині І тис. н. е. вони поступово поширилися на все Правобережжя Дніпра, а також занесені у Подунав’я і на Ельбу. Нерідко печі-кам’янки існували поряд з глиняними печами.

У перших століттях нашої ери з каменю виробляли зернотерки і ступи, а з другої чверті в побут увійшли жорна. Жорнові камені виявлені на багатьох поселеннях і городищах, як в культурах раннього середньовіччя, так і на більш ранніх. Їх виробляли з різних порід каменю, а найчастіше з ефузивної туфоподібної породи. Зокрема, таке виробництво відоме на Вінниччині.

М’який камінь, переважно мергель, широко використовувався для виготовлення ливарних форм, у яких відливали прикраси з кольорових металів. Понад 60 таких форм знайдено на поселенні в Бернашівці на Дністрі.

Із Середнім Подністров’ям пов’язані перші спроби слов’янської кам’яної скульптури. На поселеннях черняхівської культури виявлені кам’яні ідоли із зображенням поганських богів. Відомою чотиригранною скульптурою з каменю є так званий Збруцький ідол Світовид, випадково знайдений у річці Збруч.

Такі види виробництва, як прядіння, ткацтво, обробка шкіри та пошиття одягу і взуття в умовах натурального господарства тривалий час залишалися домашніми промислами. На слов’янських пам’ятках вони представлені багатьма предметами (пряслиця до веретен, грузила для ткацького верстата, деякі деталі одягу), які засвідчують ці види необхідної для життя діяльності.

Обмін товарами мав глибокі традиції. Розвиваючись він переростав в торгівлю. Обмін і торгівля посідали важливе місце в житті слов’ян.

Як засвідчує археологія, найбільш активні зв’язки слов’яни підтримували з населенням Подунав’я, Центральної Європи і Прибалтики, а потім з римськими і візантійськими провінціями, зокрема, античними центрами Північного Причорномор’я. В добу раннього середньовіччя, особливо за посередництва Хозарії, слов’янські подніпровські племена налагоджують торговельні зв’язки з арабським світом.

Уже з раннього середньовіччя слов’янське населення північних та північно- східнихрайонівтяжілодоприбалтійськоїторговельно-економічноїзони, апівденносхідні племена Подніпров’я і Подністров’я підтримували постійні зв’язки з південними надчорноморськими та придунайськими центрами.

Зперіоду зарубинецької культури вгору по Дніпру завозилися вино й олія

вамфорах грецького виробництва. Крім вина й олії пізніше надходили столовий посуд, скляні, бронзові, навіть срібні і золоті вироби грецького, римського і візантійського виробництва (фібули, пряжки та інші деталі одягу, браслети, каблучки, сережки, скляні та пастові намистини, бронзові і срібні монети). Їхнім еквівалентом було хутро, мед, віск, шкури, можливо зерно і раби. Работоргівля набула значних масштабів у часи Великого переселення слов’ян та їх походів на Дунай і на Балкани. Слов’янські племена Подніпров’я фактично контролювали Великий торговельний шлях по Дніпру, що поєднував обидві торгові зони – Прибалтику і Надчорномор’я. Можливо, цим пояснюється прохід на територію України готів

уIII–IV ст. н. е. і підкорення ними венедів, а в ІХ ст. – норманських дружин на чолі з князями з династії Рюриковичів. Боротьба за Дніпровський торговий шлях, який приносив відчутні економічні вигоди з певними перервами тривала протягом усього І тисячоліття.

За археологічними даними краще простежуються зв’язки слов’ян з античним півднем, ніж з Прибалтикою. Разом з тим через посередництво слов’янських торгівців античні товари попадали в Прибалтику33.

Встановлено, що в римський період, зокрема в ІІ–IV ст., на територію Подністров’я переносились і певні провінційно-римські виробництва34. Свідченням цього є велике поселення – провінційно-римська факторія в с. Комарів, Кельменецького району, Чернівецької області, де відкрито гончарне виробництво та виробництво скла, а також незвичні в цьому регіоні кам’яні будівлі. Можна вважати, що і виробництво досконалого високохудожнього сіроглиняного гончарного посуду здійснювалось висококваліфікованими провінційно-римськими гончарями.

Очевидно, провінційно-римські торгівці організували на території України грошовий обіг римськими денаріями.

Грошові операції власними монетами слов’яни почали здійснювати лише наприкінці І тис. н. е. – в період правління київських князів. Тривалий час слов’яни використовували срібні і золоті монети, а також бронзові для виготовлення коштовних прикрас, тому їх нерідко збирали сотнями і тисячами. Що стосується скарбів VI–VIII ст., то їх можна трактувати як продукт вдалих походів на візантійські провінції, дорогих подарунків слов’янським племінним вождям, навіть збору данини з місцевих племен.

Міжнародна торгівля, у якій брала участь слов’янська дружинно-торговельна еліта, помітно зростала у VIII-X ст. Волзький і Дніпровський шляхи в цей час набули статусу міжнародних, їхнє значення в торговельних операціях прибалтійської і південної зони зросло. Все це підняло економіку слов’ян, хоч і не нівелювало поділу східнослов’янських ринків, одні з яких були зорієнтовані на Прибалтику, інші – на Каспій і Надчорномор’я. Очевидно, ця орієнтація підживлювалася тим субстратним населенням, яке інтегрувалося слов’янськими поселенцями, з одного боку, у Подунав’ї і на Балканах, з другого – на Двіні й у Поволжі.

170 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

3. Економіка Хозарського каганату

Хозарська держава з’явилася у 620–630-х рр., водночас з Великою Булгарією, в умовах занепаду Тюркського каганату і втрати ним контролю над західними степами. Однією з її перших історичних дій стала війна з Великою Булгарією у 660-х рр., яка закінчилася витісненням частини булгар на чолі з Аспарухом за Дунай. Про ці події повідомляв один з останніх хозарських правителів (каган-бег) Йосип у своєму листі до кордовського достойника Хасдая Ібн-Шапрута у Х ст.:

«У країні, де я мешкаю, раніше мешкали В-н-н-тр’и (Оногури). Наші предки, хозари, воювали з ними. В-н-н-тр’и були численні, настільки численні, як пісок у моря, але не могли встояти перед хозарами. Вони залишили свою країну і втекли, а ті їх переслідували, поки не нагнали їх, до річки під назвою Дуна. По цей день вони розташовані на річці Дуна поблизу Кустандіни*, а хозари зайняли їхню країну по сей день»35.

Творцями держави мусили бути члени династії А-ши-на, що правила Тюркським каганатом. На це вказувало титулування хозарських правителів каганами, оскільки привласнення цього титулу без належних прав не мало б легітимності у степовиків. Та й хозарсько-булгарська війна скидається на суперництво двох гілок династії А-ши-на** 36. Обряд воцаріння хозарського кагана також був ідентичний тому, що практикувався у Тюркському каганаті: учасники імперського з’їзду піднімали кагана і обертали по колу на повстяному килимі, складаючи у такий спосіб присягу на вірність, а також проводили ритуальне удушення для символізації того, що перебування кагана при владі визначалось на небесах37.

Історія Хозарського каганату поділяється на два періоди, що мали виразні особливості як в політичній будові, так і економічній діяльності. Перший період до кінця VIII ст. був пов’язаний з війнами на Кавказі з Арабським халіфатом. Другий відзначився відносним миром, прийняттям правлячою верхівкою каганату іудаїзму, перемінами в державному устрої, піднесенням міжнародної торгівлі, передусім з тим же Арабським халіфатом.

Початково політичним і економічним центром Хозарського каганату був Північний Кавказ з окраїною у степах між Дніпром та Волгою. Перша хозарська столиця – місто Семендер – розташовувалася десь на території сучасного Дагестану. Місто знаходилося, як це звично для степових столиць, на головному торговельному шляху держави. Таким був шлях, що пролягав із степів Східної Європи до Закавказзя через Дербендський прохід, що в хозарські часи називався тюркською Деміркапу («Залізні ворота») або арабською Баб-ал-Абваб («ворота над воротами»). Він і до хозар уже був принадою для гунів, савірів і утургурів як основний підхід до Персії з боку степу. Власне, назва Семендера вказувала на те, що це було колись місто савірів38, а десь поряд розташувалися два інші міста з протомонгольскими назвами Джунгар («ліве крило») та Баланджар («праве крило»). Отже, хозари на Північному Кавказі зайняли уже політично організовану територію і випробувану опорну базу для торгівлі з Персією.

*Константинополь.

**Династія булгарських правителів належала клану Дуло, тоді як хозарські правителі відносилися до Ну-ши-пі (ім’я відоме лише в китайській транскрипції).