шп тдп часть 2
.docxДержаву не можна уявити без права, тому залежно від ролі права вона може бути або правовою, або не існувати взагалі. Однак реально забезпечити здійснення всіма суб'єктами основних прав людини може лише та д., для якої це є основною функцією, тобто правова д.. Така д. може бути розбудованою лише там, де існують інститути громадянського суспільства.
Правова д. — політична організація суспільства, в якій право обмежує і підпорядковує собі державну владу, а основні права особи, її соціальна безпека закріплені в законі, і тільки існування розвиненого, стабільного громадянського суспільства надає можливість створити правову державу.
Зміст напрямків взаємодії правової держави і громадянського суспільства в цілому може характеризуватися наявністю у суспільства права на невтручання держави у певну сферу життєдіяльності особи, права на участь у формуванні окремих органів держави, в управлінні деякими її справами, права на певні послуги держави.
59. У широкому розумінні політична система суспільства є зумовленою існуючими в суспільстві цінностями цілісною сукупністю політичних організацій, інститутів, ролей, відносин, процесів, норм і принципів політичної організації суспільства, які визначають особливості політ режиму конкретного суспільства.
У такому розумінні елементами політичної системи є:
1) суб'єкти політики (людина і соціальні групи);
2) політичні організації (д. як інститут управління, політичні партії);
3) політична діяльність і політичні відносини, що складаються між суб'єктами політичної системи;
4) політичні норми, за допомогою яких регулюються політичні відносини;
5) політична культура і свідомість, які визначають ідеологічне та психологічне ставлення до політики.
У вузькому розумінні політична система суспільства – це взяті разом д. як інститут управління та інші політичні організації, що беруть участь у формуванні та здійсненні політичної влади. У такому разі елементами політичної системи суспільства є:
1) д. як система органів держ влади;
2) політичні партії, які акумулюють політичні настрої населення, виробляють програми загальнонаціонального розвитку, беруть участь у виборах і діяльності представницьких органів влади;
3) органи місцевого самоврядування, які здійснюють публічну владу на місцевому рівні.
Ці організації є суто політичними, створеними з метою формування і здійснення політики. Всі інші організації створюються для досягнення неполітичних цілей.
60. Д. у політичній системі суспільства
Д. як політичний інститут має ряд якісних ознак, які відрізняють його від недерж політичних організацій (партій, рухів тощо), що роблять істотний вплив на суспільство. Розглянемо його основні ознаки.
1. Д. виступає як єдина організація політичної влади в масштабах всієї країни. Державна влада поширюється на все населення в межах певної території. Цілісність суспільства і взаємозв'язок його членів забезпечує існування інституту громадянства, або підданства. Саме в наявності інституту громадянства виявляється суть держави для окремого індивіда. В межах даної території д. має верховенство і повноту законодавчої і судової влади.
2.Д. являє собою особливу організацію політичної влади, що володіє спеціальним механізмом, системою органів і установ, які безпосередньо керують суспільством. Механізм держави представлений інститутами законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. 3. Д. організує громадське життя на основі права. Тільки д. може регулювати життя суспільства за допомогою законів, що мають загальнообов'язковий характер 4. Д. являє собою суверенну організацію влади. Суверенітет держ влади виражається в її верховенстві та незалежності від будь-яких інших влад всередині країни або у взаємовідносинах з іншими д.ми.
5. Д. має системою примусового стягнення податків і обов'язкових платежів, що забезпечує його економічну самостійність.
Д. займає в політичній системі суспільства центральне місце. Д. - це спеціальний заклад, призначений для прийняття управлінських, політичних рішень в масштабах всього суспільства. Жоден інший елемент політичної системи не має такого спеціального призначення. Д. володіє публічними органами.
61. У теократичній державі державна влада належить церкві, релігійні тексти є основним джерелом права, а норми релігії мають пріоритет перед нормами права та іншими соціальними нормами. Глава держави виступає одночасно як релігійно-духовний лідер. До таких держав належать Іран, Саудівська Аравія, Марокко.
Ознаки:
1 .Одна релігія виступає єдиною офіційною релігією держави і суспільства. Такий підхід закріплюється конституційно 2. Висока роль Корану як релігійного джерела в правовій і політичній системі суспільства. По-суті, Коран виступає основним джерелом права, на його положеннях розвиваються окремі галузі права. Одночасно це релігійне джерело є основною ідеологічною та морально-етичною системою суспільства.
3. Проголошується "суверенітет бога".
4. Главою держави виступає, як правило, монарх, котрий є одночасно й релігійним лідером суспільства. Світська д. — д. з устроєм, де церква відокремлена від неї, і яка регулюється на основі громадянських, а не релігійних норм; рішення держ органів не можуть мати релігійного обґрунтування. Законодавство світської держави може відповідати (повністю або частково) релігійним нормам
У світській державі кожна людина має право розраховувати на те, що вона зможе жити, не звертаючись до релігійних інститутів. Наприклад, укладення шлюбів і здійснення правосуддя є в ньому прерогативою держави. У світській державі послідовники всіх конфесій рівні перед законом.Із держав, де переважає мусульманське населення, світськими є, наприклад, Туреччина та Азербайджан. Крім того, бувають випадки, коли д. має державну релігію і разом з тим проголошує себе світською (Англія, Данія, Єгипет, Туніс, Бангладеш і т.д).
Принцип світськості передбачає відокремлення держави від релігійних догм, але не означає видалення релігії з суспільного життя. Також він сприяє розмежуванню сфер впливу держави і релігійних організацій при збереженні ролі держави як основної форми організації суспільно-політичної влади.
Клерикальна д. передбачає свободу совісті своїх громадян, але при цьому має офіційну релігію та церкву. Церква не зливається повністю з державою, але має ряд юридичних повноважень, які традиційно відносяться до держави (реєстрація актів цивільного стану, контроль угалузі освіти, релігійна цензура засобів масової інформації). У клерикальній державі офіційна церква має право брати участь в політичному житті, зокрема — мати представництво в органах. До таких держав відно¬сять Велику Британію, Норвегію, Швецію. Слід зазначити, що реальна вага релігійних інститутів в політичній системі та державі зараз є незначною.
62. Теорія еліт (Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс). На думку представників даної теорії, суспільством править пануюча меншість – еліта. У будь-якому суспільстві вищий клас займається його управлінням, нижчому залишається лише коритися. Такий стан суспільства є природним, оскільки визначається природною нерівністю людей. Еліт у державі кілька, вони об’єднуються в єдину силу і протистоять масам. Дана форма держ влади задовольняє людей, оскільки обумовлена психологією людини та відповідає принципам побудови та організації суспільства.
Отже, теорія еліт ґрунтується на таких твердженнях:
– народні маси нездатні управляти державою;
– управління державою здійснюється найвищою верствою суспільства – елітою.
63. Теорія технократичної держави
Науково-технічний прогрес середини ХХ століття спричинив формування в межах теорії еліт концепції технократії (Т. Веблен, Д. Бернхем, Г. Саймон, М. Дюверже). Її представники стверджували те, що управляти державою повинна особлива суспільна верства – управлінці виробничої сфери (менеджери), оскільки вони здатні визначити дійсні потреби суспільства, оптимальні шляхи його розвитку та необхідні для цього засоби. Д. повинна бути наділена широкими повноваженнями щодо регулювання всіх сфер суспільного життя, за допомогою права обмежувати індивідуальні свободи своїх громадян з метою реалізації загального інтересу.
64. Теорія плюралістичної демократії (Г. Ласкі, А. Бентлі, К. Поппер). Формуванню даної теорії передувало поширення ідей про політичну багатоманітність суспільного життя як необхідну умову формування реальної демократії, врівноваження взаємовідносин держави і суспільства, гарантування та забезпечення прав і свобод людини. Для суспільства ідеалом є д., владні органи якої сформовані за територіальним принципом за участю профспілки об’єднань громадян, творчих спілок, церкви. Кожна людина повинна мати гарантовану можливість об’єднуватися з іншими для задоволення своїх політичних, економічних та соціальних прав, реалізації природних прав, а д. є правовою лише за умови забезпечення своїм громадянам такої можливості. Основою діяльності людей є їх інтереси, задля реалізації яких вони об’єднуються в групи. Досягнення узагальненого інтересу здійснюється групою за допомогою тиску на уряд та спрямовують тим самим державну політику. Д. здійснює регулюючий вплив на діяльність груп, попереджує між ними конфлікти, забезпечує рівновагу. Процес управління суспільством є постійно триваючим тиском груп на уряд та одна на іншу. Стосовно взаємовідносин держави і суспільства, меж втручання держави в економічне життя, то слід постійно контролювати суспільству об’єм її владних повноважень. У разі, якщо суспільство надасть державі більше влади в питаннях економічного втручання і одночасно не буде підсилювати демократичні інститути, то воно втратить свободу. В свою чергу, за відсутності свободи та влади у людей, ідея підвищення їх добробуту залишиться нереалізованою.
65. Д. загального благоденства
Засновником теорії «держави загального благоденства» по праву вважається К. Мюрдаль, який стверджував, що сутністю такої держави є здійснення ненасильницьким шляхом скоординованої ефективної публічної політики, яка б сприяла розвитку економіки відповідно до інтересів більшості її громадян. Зокрема, у такій державі має місце подальший розвиток демократії, підвищення добробуту її громадян, децентралізація влади, наявність органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян, за участю яких здійснюється розподіл благ та задоволення різнобічних інтересів широкого кола населення, контроль за владними органами.
Згідно даних поглядів, вважається, що:
1. д. є надкласовим інститутом, який виражає інтереси всіх верств населення та забезпечує добробут усіх членів суспільства;
2. д. активно втручається в економічне життя суспільства з метою згладжування класових протиріч, оздоровлення та стабілізації економіки.
66 . «Д. –нічний сторож»
Її представниками можна вважати Л. Ерхарда, В. Ойкену, які стверджували, що д. повинна охороняти спокій громадян, забезпечувати функціонування громадянського суспільства, і порядку в ньому. Будь-яке втручання держави у приватне життя окрім збирання податку, вважалося не приступним розцінювалося як замах на свободу індивідів. Таким чином, д. здійснює пасивне регулювання, виконуючи роль нічного сторожа або спортивного судді (арбітра) на футбольному полі, який суворо спостерігає за діями футбольних команд у відповідності з певними правилами, але не має права безпосередньо брати участь в грі.
Один із засновників сучасної економічної теорії А. Сміт обґрунтував концепцію “невидимої руки”, згідно з якою поведінка окремих індивідів, що діють в інтересах суспільного добробуту, супроводжується невтручанням держави в економічні відносини та необмеженою свободою ринкової діяльності. Водночас, попри загальне негативне ставлен¬ня до державного втручання в економіку, А. Сміт пов’язує найважливіші функції держави з витратами на суспільні роботи, підтримкою обороноздатності країни, внутрішнього забезпечення правопорядку, недопущенням насильства та несправедливості, підтриманням існуючої правової системи. Будь-які інші види діяльності, на його думку, негативно впливатимуть на зростання багатства нації.
67. Теорія соціальної держави(X. Хеллер, Т. Ріттер, Дж. Роулз) – це сучасна політико-правова теорія, відповідно до якої д. бере на себе турботу про матеріальний добробут громадян, здійснює функцію регулювання економіки з обов'язковим урахуванням екологічних вимог, забезпечує захист економічних і соціальних прав людини. Крім того, соціальна д. зобов'язує індивіда брати участь у вирішенні загальних завдань; є регулятором суспільного життя; здійснює контроль над діяльністю приватного власника та приватного капіталу; досягає дедалі більших успіхів у сфері соціального забезпечення свого народу; стверджує та розширює діяльність вільних профспілок і промислової демократії, здійснює чимало інших демократичних перетворень.
Вчені виділяють три моделі сучасної соціальної держави:
1. «позитивна д.» (США), у якій є найменший ступінь невтручання держави в економіку і соціальне забезпечення, орієнтоване на дотримання індивідуалізму та захист корпоративних інтересів (соціальна політика держави виступає як засіб контролю);
2. власне соціальна д. (Велика Британія), у якій забезпечуються гарантований мінімальний рівень життя і рівність стартових можливостей (соціальна політика держави як засіб забезпечення повної зайнятості);
3. «д. добробуту» (Нідерланди), у якій забезпечується мінімальний рівень життя та встановлюється максимальний рівень доходів, зменшується різниця в зарплаті, гарантується повна зайнятість (соціальна політика держави як засіб забезпечення "рівності, кооперації та солідарності").
Ці моделі мають тенденцію переходу від однієї до іншої. Вони ніде цілком не були реалізовані, що свідчить про мінливість соціальної політики держав у ході розвитку.
68. Вона виникла в XIX ст. як антитеза ліберальній демократії, яка на перший план висувала громадянську свободу, тобто повну незалежність особистого життя індивіда від політичної влади, від держави, покликаної лише гарантувати, забезпечувати свободу особи.
Відповідно до даної теорії демократія і свобода передбачаються лише для робітників, насамперед для пролетаріату. У центр уваги поставлена політична свобода, а про громадянську й не йдеться. Проголошувалася диктатура одного класу – пролетаріату відносно іншого – буржуазії. Увага акцентувалася на керівній ролі робітничого класу.
Повне відкидання приватної власності, а відтак, усякої автономії особи, відсутність фундаментального принципу поділу влади, без якого неможливе народовладдя, а також принципу економічного, ідеологічного і політ плюралізму. Декларативність основних конституційних прав і свобод людини, відсутність механізму реалізації нормативних актів і відповідальності держави перед громадянином були характерними рисами соціалістичної держави.
Соціалістична д. – якісно новий історичний тип держави, організація політичної влади трудящих на чолі з робочим класом, основне знаряддя захисту революційних завоювань, творчі перетворення економічного і духовного життя суспільства з метою поступового перерозподілу соціалістичної державності в суспільне комуністичне самоврядування.
Проте цей етап в історичному розвитку держави мав і свої позитивні риси, що виявилися в усвідомленні необхідності поступального розвитку суспільства до демократичної держави, відпрацюванні механізмів соціального захисту населення, визначенні суперечностей соціального розвитку та основних шляхів їх подолання, оцінці можливих перспектив розвитку суспільства і вдосконалення держави. Тому закономірним є перехід від соціалістичної до соціал-демократичної форми держави.
70. Лобі́зм, лобіювання— скоординована практика обстоювання інтересів або чинення тиску на законодавців і чиновників неурядовими організаціями, фінансово-промисловими групами чи етнічними спільнотами на користь того або іншого рішення. Лобізм також передбачає діяльність зацікавлених осіб, яка сприяє ухваленню органами влади тих або інших рішень, з використанням формальних і неформальних відносин в органах влади. Передусім йдеться про захист інтересів не якоїсь окремої компанії, а цілої галузі. Іноді асоціюється з корупцією і нелегальними методами впливу на прийняття рішень урядовими структурами, хоча лобізм не обов'язково передбачає підкуп держ працівників. Представники зацікавлених груп називаються лобістами, а їх групи лобі.
71. Правовий статус людини-юридично закріплене становище людини в суспільстві, відповідно до якого фізична особа як суб'єкт права вступає у правовідносини, координує свою діяльність і поведінку в суспільстві.
Правовий статус людини ґрунтується на сучасному вченні про свободу, в основі якого лежать ціннісні ідеї: 1) усі люди вільні від народження, і ніхто не має права відчужувати їх природні права. Забезпечення реалізації, охорони і захисту цих прав - головний обов'язок держави; 2) свобода особи полягає у можливості робити все, що не завдає шкоди іншій особі; 3) межі свободи можуть бути визначені законом, який відповідає праву,а право є мірою свободи, достатньою для повного самовираження людини; 4) обмеження прав можливе винятково з метою сприяння досягненню загального добробуту в демократичному суспільстві та перешкоджання усяким спробам особи використовувати надану їй свободу на шкоду суспільству, державі, співгромадянам.
Структура правового статусу громадянина включає суб'єктивні права, законні інтереси, юридичні обов'язки, гарантії здійснення прав і обов'язків. Підставою для наявності правового статусу громадянина є його правосуб'єктність і громадянство.
Види правових статусів людини:
Загальний (конституційний) - статус людини як громадянина держави, що закріплений у конституції і конституційних законах. Він є загальним, узагальненим і однаковим для всіх незалежно від національності, релігійних переконань, соціального стану; характеризується стабільністю і визначеністю; передбачає рівність прав і обов'язків громадян, рівність їх перед законом; виступає базовим для всіх інших статусів; слугує основою для набуття конкретних суб'єктивних прав, покладання обов'язків і понесення відповідальності.
Спеціальний - статус людини як представника тієї чи іншої соціальної групи, відособленої за певними юридично значущими підставами (родом діяльності, віком та ін.), що наділений відповідно до законів та інших нормативних актів спеціальними, додатковими, правами та обов'язками. Він зумовлений особливостями становища людини і потребами її функціональної спеціальної активності (студент, пенсіонер, військовослужбовець, інвалід, посадова особа та ін.); є загальним для певного кола осіб. Спеціальний статус доповнює (статус депутата) або обмежує (статус рецидивіста) загальний правовий статус, тобто коригує його. На відміну від загального статусу, що с постійним, спеціальний статус піддається змінам, має минущий характер.
72. Суб'єктивне право — це передбачена нормами права міра можливої поведінки учасника правовідносин.
Ознаки суб'єктивного права:
• можливість певної поведінки;
• можливість, яка належить лише уповноваженому суб'єкту, яка надається для задоволення інтересів уповноваженої особи;
• наявне у правовідносинах;
• є мірою можливої поведінки, порушення якої вважається зловживанням правом;
• існує лише відповідно до юридичних обов'язків;
• встановлюється нормами права;
• забезпечується (гарантується) державою. Елементами суб'єктивного права є:
1) право на здійснення певних дій (право на власні дії);
2) право вимоги від зобов'язаної особи здійснити певні дії (право на чужі дії);
3) право звертатися до держави за захистом порушеного права (право на дії держави).
73. Юридичний обов'язок - вид і міра належної поведінки суб'єкта права, що встановлена юридичними нормами для задоволення інтересів правомочної особи і забезпечувана державою. Носієм юридичного обов'язку єправозобов'язаний.
Ознаки:
1.Юридичний обов'язок встановлюється на підставі вимог правових норм.2.Обов'язок встановлюється в інтересах уповноваженої сторони — окремої особи чи суспільства (держави) в цілому.3.У зобов'язаної особи немає вибору між виконанням і невиконанням обов'язку. Невиконання чи неналежне виконання юридичних обов'язків є правопорушенням і зумовлює заходи державного примусу.5.Забезпечується державою.6.Мета-задоволення інтересів уповноваженої сторони.7.Існує лише у зв’язку із суб’єктивним правом.
Юридичний обов’язок мас три основні форми ( структура ):
1) - це зобов'язання діянням;
2) це зобов'язання виконанням;
3) нести юридичну відповідальність
Конституційними обов'язками за Основним Законом України є:
а)неухильно додержуватися Конституції та законів України;
б)не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей;в)сплачувати податки і збори у порядку і розмірах, встановлених законом;г)подавати щорічно до податкової адміністрації декларації про майновий стан та доходи за минулий рік;г) не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині та відшкодовувати завдані збиткид) захищати Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України;є) відбувати військову службу відповідно до закону.
74. Правоздатність – це обумовлена нормами права здатність суб’єкта мати суб’єктивні юридичні права та обов’язки. Правоздатність фізичних осіб виникає з народження, а припиняється зі смертю або оголошенням громадянина померлим.
Правоздатність – абстрактна здатність суб’єкта мати суб’єктивні права та юридичні обов’язки, що передбачені законодавством.
Правоздатність індивідуального суб’єкта виникає з народження, не може бути обмежена та закінчується фізіологічною смертю. Вона є рівним для громадян незалежно від віку, статі, національності, походження, майнового стану та місцем проживання і є не відчуженою.
Щодо індивідуальності суб’єкта розрізняють три різновиди правоздатності:
1)загальна, що характеризується як принципіальною можливістю суб’єкта мати будь-які права та обов’язки, передбачені законом (цивільна правоздатність);
2)галузева, що відображає можливість набувати прав чи нести обов’язки у певних сферах суспільних відносин;
3)спеціальна (професійна), що передбачає наявність спеціальних знань професійного характеру.
76. Дієздатність – це обумовлена нормами права здатність суб’єкта власними діями набувати і здійснювати суб’єктивні юридичні права та нести відповідальність за виконання юридичних обов’язків. Дієздатність фізичних осіб не виникає з народження, а залежить від ряду обставин, у першу чергу – віку та стану здоров’я.
Дієздатність індивідуальних суб’єктів залежить від двох основних факторів:
Повна дієздатність настає з досягненням 18 р. до 14 р - недієздатними і їх імені виступають батьки, усиновителі чи опікуни.
з 14 до 16 р. - мінімально дієздатна, тобто має право на укладання дрібних побутових угод.
з 16 до 18 р - частково дієздатними. У деяких випадках можливе настання повної дієздатності до повноліття, шляхом прав емансипації, яка має місце у наступних випадках:
•вступ до шлюбу;•укладання неповнолітнім договору;•зайняття підприємницькою діяльністю.
Для настання емансипації необхідна згода батьків та рішення органу опіки та піклування (немає згоди батьків – рішення суду).
Дієздатність індивідуальних суб’єктів може бути обмежена у випадку:
•вступу у законну силу вироку суду, що передбачає позбавлення волі;
•зловживання наркотичних речовин та спиртними напоями;
У випадку душевного захворювання, коли суб’єкт не може зрозуміти значення власних дій та їх наслідків, особу у судовому порядку визнають недієздатною і всі дії від її імені здійснюється опікунами чи піклувальниками.
Деліктоздатність – здатність суб’єкта нести відповідальність за різні кримінальні вчинки.
За загальним правом, щодо фізичних осіб,деліктоздатність настає з 16-ти років, за кримінальним – з 14-ти.
76. Законний інтерес - простий юридичний дозвіл, що закріплений в законі або випливає з його змісту та виражається в можливостях суб'єкта права користуватися конкретним соціальним благом, а іноді звертатися по захист до компетентних держ органів або громадських організацій - з метою задоволення своїх потреб, які не суперечать суспільним.
Ознаки законного інтересу:
• 1) його правова природа укладена в юридичному дозволі (можливості), що закріплений в законі чи випливає з його змісту та відповідає принципу "дозволено все, що прямо не заборонено законом";
2) спрямований на задоволення потреб, що не суперечать суспільним відносинам;
3) виражається в можливості суб'єкта користуватися конкретним соціальним благом;4) передбачає можливість у деяких випадках звертатися по захист до компетентних органів держави чи до громадських організацій;
5) не має обов'язку, який би відповідав йому та який би задовольняв його (на відміну від суб'єктивного права).
Види законних інтересів: за суб'єктами: громадян, держ органів, органів місцевого самоврядування, громадських організацій; комерційних об'єднань та ін.; за галузями права: конституційні, цивільні, кримінально-процесуальні, цивільно-процесуальні та ін.; за рівнем: загальні, приватні; за характером об'єкта: майнові, немайнові.
47 Механізм стримувань і противаг у республіці.
Участь ВР у процесі формування Кабінету Міністрів обмежується лише затвердженням запропонованої Президентом кандидатури на посаду Прем'єр-міністра. Більшими є й повноваження Президента у сфері контролю за урядом. Адже, по-перше, у Президента, на відміну від Верховної Ради, яка може висловлювати недовіру лише до всього уряду, є право звільняти з посад певних міністрів, що є значно гнучкішим і більш дієвим важелем впливу на Кабінет Міністрів; по-друге, у разі затвердження ВР Програми діяльності Кабінету Міністрів, він стає на рік "недоторканним" для парламенту, тоді як аналогічної "страховки" від Президента уряд не має.
Ще одним доказом впливу Президента України на виконавчу гілку влади є його контроль за виконавчими структурами на місцях, адже призначає та звільняє з посад голів місцевих держ адміністрацій Президент.
усунення Президента з поста ВР в порядку імпічменту. Ця процедура є доволі складною, багатоступеневою, передбачає участь Конституційного Суду та Верховного Суду, а також прийняття ВР відповідного рішення більшістю у три чверті голосів від її конституційного складу. По суті, це робить реалізацію ідеї імпічменту практично неможливою..
Як і імпічмент, практично не працює в Україні Інститут розпуску парламенту. Конституція України передбачає лише один випадок, за якого Президент припиняє повноваження Верховної Ради: "якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися". Цей параграф основного закону має регламентаційний характер, а тому навряд чи його може бути застосовано.