Способи припинення громадянства:

1. Вихід з громадянства. Це робить сам громадянин, який відсилає заяву до компетентного органу. Також це може здійснюватися при оптації.

2. Позбавлення громадянства – санкція за негативну поведінку особи. Цей спосіб є характерним для недемократичних країн. В тих же випадках іноді використовується як покарання як крайня міра в демократичних країнах, на підставі закону. Сучасне міжнародне право забороняє лише свавільне позбавлення громадянства. На відміну від виходу з громадянства позбавлення здійснюється з ініціативи органів державної влади, а не самої особи.

Наприклад, у випадках подання неправдивих відомостей чи фальшивих документів пр. набутті громадянства.

Множинне громадянство

Часто використовується поняття подвійного громадянство, але насправді використання цього терміну є не дуже коректним, виходячи з того, що особа може одночасно бути громадянином 3 та більше держав.

Множинне громадянство – правовий статус особи, при якому людина володіє громадянство більше ніж 1 держави.

Подвійне громадянство визнається в Німеччині, Росії та ін.

Причини виникнення множинного громадянства

1. Територіальні зміни, яка має громадянство однієї держави змінює свою територію та за законодавством держави, на територію якої вона приїхала натуралізувалась та стала громадянином цієї держави, хоча і не втратила громадянства попередньої держави

2. Міграція населення

3. Розбіжності різних держав в набутті та втраті громадянства в силу колізій принципу права крові та ґрунту. В результаті дитина є громадянин іншої держави за громадянством своїх батьків, та громадянин цієї за правом ґрунту.

4. Множинне громадянство виникає незалежно від народження дитини від змішаного шлюбу, якщо законодавство країн, громадянами яких є батьків містить положення, що право крові дії , якщо один із батьків є громадянином цієї держави

5. Виникає у жінки при вступі до шлюбу з іноземцем, якщо в законодавство держави не позбавляє її громадянство при вступі до шлюбі, а, з іншого боку, в іншій державі законодавство надає їй громадянство внаслідок одруження.

Завдання для самостійної роботи:

1. Структура конституційно-правового статусу особи

У структурі правового статусу громадянина центральним елементом є суб'єктивні юридичні права, волі й обов'язки, які передбачені Конституцією, іншими нормативно-правовими актами даної держави.

Структуру конституційного статусу особи в Україні утворюють такі елементи: 1) громадянство; 2) правосуб’єктність, яка включає в себе правоздатність і дієздатність; 3) основні права і свободи; 4) конституційні обов’язки; 4) правові принципи; 5) гарантії правового статусу людини і громадянина.

Основу правового статусу особи складають її права, свободи, законні інтереси і обов’язки. В єдності вони є базою для всіх інших прав і свобод, які мають людина і громадянин.

Природа конституційних прав і свобод людини визначається тим, що в якій би країні особа не проживала, вона знаходиться під захистом світового співтовариства, а також держави, громадянином якої є. Стан свободи не дарується публічною владою, а належить людині від її народження і реалізується через суб’єктивні права, які мають природно-правовий характер, а тому є невід’ємними. Конституція України (ст. 21) встановлює, що всі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах, що права і свободи людини є невідчужуваними і непорушними.

У забезпеченні свободи особлива роль належить державі, яка є відповідальною перед людиною за свою діяльність (ст. 3 Конституції України). Держава через закони, і насамперед Конституцію, закріплює права і свободи людини, які є мірою можливої поведінки для особи. Таким чином, права людини виникають з природного права, а права громадянина – з позитивного. Але і ті, і другі мають невідчужуваний характер. Права людини є вихідними, оскільки вони притаманні всім людям незалежно від того, чи є вони громадянами держави, в якій проживають; а права громадянина – це права, які закріплюються за особою лише в силу її належності до держави (громадянство).

Конституційно-правовий статус громадянина дещо відрізняється від статусу негромадянина, який проживає на території України, але не має права обирати і бути обраним до органів державної влади, брати участь у всеукраїнському та місцевих референдумах, займати певні державні посади тощо. Права громадянина – це своєрідне обмеження рівності між людьми, оскільки іноземці і особи без громадянства не мають усього комплексу прав і свобод, насамперед політичних, якими в повному обсязі володіють громадяни України. Такий стан з правами іноземців відповідає міжнародним стандартам і зумовлений правомірним бажанням кожної держави надати своїм громадянам усі права і обов’язки, а також можливості виконувати всі обов’язки, насамперед, військову службу. Проте це не означає, що іноземці, особи без громадянства не мають ніяких обов’язків (наприклад, вони повинні дотримуватись Конституції та законів України, сплачувати податки та ін.).

Деякі права і свободи встановлюються на рівні конституції, інші – в поточному законодавстві. Вибір форми їх закріплення визначається рядом чинників, до яких належать: а) значущість відповідного конституційного права або свободи для людини і суспільства; б) вихідний або похідний характер належності людині цього права і свободи; в) особливі юридичні якості основних прав і свобод та специфіка їх реалізації.

Конституція України закріплює ті права, свободи і обов’язки, які життєво важливі і соціально необхідні для окремої людини і нормального функціонування суспільства, держави. Конституційні права і свободи є ядром правового статусу особи, основою інших прав, які встановлюються іншими галузями права України.

Основні права і свободи закріплюються за кожною людиною і громадянином. Усі інші (неосновні) права і свободи пов’язані з різними статусами, яких набуває особа впродовж життя. Так, якщо галузеве законодавство, характеризуючи учасників правовідносин, звертається до них як до працівників, депутатів, покупців тощо, то конституційно-правова норма, присвячена правам і свободам, адресована кожній людині і громадянину України незалежно від того, чи реалізують вони ці права в конкретних правовідносинах. Характерною рисою основних прав, свобод і обов’язків є те, що вони рівні і єдині для всіх без винятку для кожної людини, громадянина, не набуваються і не відчужуються за волею громадянина, а належать йому за фактом належності до громадянства, вони невіддільні від правового статусу і можуть бути втраченими лише з припиненням громадянства.

Конституційні права і свободи розрізняються за механізмом їх реалізації. Вони є передумовою будь-яких правовідносин у конкретній сфері. На відміну від неосновних прав і свобод основні фіксуються в Конституції України, яка в правовій системі має вищу юридичну силу. Це також підкреслює особливу роль і місце конституційних прав і свобод.

Таким чином, конституційні (основні) права і свободи людини і громадянина – це невід’ємні права і свободи, які належать особі від народження, є основою правового статусу, закріплені в конституції держави і мають найвищий юридичний захист.

Відмінність між поняттями “право” і “свобода” значною мірою умовна, оскільки вони означають юридично визнану можливість для особи вибирати вид і міру своєї поведінки. Але поняття “свобода” в основному розуміється як невтручання у внутрішній світ людини і громадянина. Розуміння поняття “право” більшою мірою пов’язане з тим, що для його реалізації необхідні позитивні дії з боку держави або правомочність людини на участь у діяльності окремих політичних і економічних інституцій .Нерідко для формулювання “права” застосовується термін “свобода” (наприклад, право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35 Конституції), право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації (ст. 36).

Конституція України містить в собі вихідні положення щодо визначення як структури інституту основ правового статусу особи, так і місця кожного його складового елемента.

Конституційні права і свободи – це закріплені в Конституції України і гарантовані державою можливості, які дають кожній людині і громадянину вільно і самостійно обирати вид і міру своєї поведінки, користуватися наданими йому соціальними благами як в особистих, так і загальних інтересах.

Конституційний обов’язок – це встановлена державою в інтересах суспільства і людини й закріплена в Конституції необхідність, що визначає кожному громадянину відповідний вид і міру належної поведінки.

Конституційні обов’язки встановлюються як в цілях реалізації інтересів всього суспільства, держави, так і в інтересах кожного окремого громадянина. Їх, як і конституційні права і свободи, не слід відривати від цілей, виразом яких є інтереси.

Сучасний конституційний статус особи в Україні ґрунтується на концептуально новій основі, де права людини повинні визнаватися в якості найвищої соціальної цінності.

2. Принципи конституційно-правового регулювання статусу людини і громадянина

Конституційні принципи правового статусу людини і громадянина являють собою основоположні засади та ідеї, відповідно до яких здійснюється правове регулювання відносин між особою та державою.

Відповідно до Конституції України конституційними принципами правового статусу людини і громадянина є наступні:

• усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними;

• права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними;

• конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод;

• кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості;

• громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

3. Основні критерії класифікації конституційних прав і свобод

Конституційні права і свободи людини і громадянина – це визначені Конституцією та законами України можливості особи користуватися політичними, економічними, соціальними, культурними та іншими благами з метою задоволення особистих або суспільних інтересів і потреб.

Всі права і свободи можна поділити на особисті, політичні, економічні та культурні.

До особистих прав і свобод людини і громадянина належать такі, як: право на життя (ст.27); право на повагу до його гідності (ст.28); право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29); право на недоторканність житла (ст.30); та ін.

Серед політичних прав і свобод людини і громадянина слід виділити наступні: право на свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільного залишення території України (ст.33); право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст.34);  та ін.

До кола економічних прав і свобод належать такі, як: право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю (ст.41); право користуватися об’єктами державної та комунальної власності (ст.41); право на підприємницьку діяльність (ст.42); право на отримання якісної і безпечної продукції та усіх видів послуг і робіт (ст.42).

Культурні або духовні права є мірою дозволеної поведінки особи в духовній, культурній, ідеологічній сфері. Згідно з Конституцією України до них належать право на освіту (ст. 53), право на свободу літературної, художньої, наукової та технічної творчості (ст. 54), право на результати інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 54) тощо.

Законний інтерес - простий юридичний дозвіл, що закріплений в законі або випливає з його змісту та виражається в можливостях суб'єкта права користуватися конкретним соціальним благом.

4. Система конституційних обов’язків

Конституційні обов'язки - це закріплені в нормах Конституції міри належної поведінки суб'єктів конституційно-правових відносин.

Відтворюючи ч. 1 ст. 29 Загальної декларації прав людини, ст. 23 Конституції України встановлює, що "кожна людина... має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості".

До Другої світової війни у конституціях західних держав практично Не згадувався інститут обов'язків громадян.

Порівняно з останньою Конституцією УРСР чинний Основний Закон України містить значно меншу кількість обов'язків. Сучасною тенденцією новітніх конституцій зарубіжних держав є використання ідеї єдності конституційних прав і обов'язків, тобто при формулюванні конкретного права одразу визначається відповідний йому обов'язок (конституції Іспанії, Італії, Польщі, Португалії). Ця тенденція знайшла відображення у назві розділу II Конституції України, хоча обов'язки людини і громадянина були згруповані переважно в його заключних статтях (статті 65-68).

Дуалізм громадянського та політичного суспільства зумовлює розмежування обов'язків (як і прав) на обов'язки людини та обов'язки громадянина.

До обов'язків людини в Україні належать:

• 1) обов'язок неухильно додержуватися Конституції України та законів України (ст. 68 Конституції України). При виконанні цього обов'язку особа повинна дотримуватися і підзаконних актів, і актів органів місцевого самоврядування. Цей обов'язок конкретизується в низці конституційних заборон, передбачених статтями 13, 17, 19, 23, 24, 37, 41,55,126 Конституції України;

• 2) обов'язок не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ч. 1 ст. 68 Конституції України). Цей обов'язок деталізується у статтях 24,27, 28, 32, 41,43,44, 47,54,64 Конституції України.

Частина 2 ст. 68 Конституції України містить норму про те, що незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності. На думку дослідників цієї проблеми, зазначена норма не є обов'язком, а має логічне продовження в контексті положення ч. 1 ст. 57 Конституції про гарантування кожному знати свої права і обов'язки;

• 3) відповідно до ст. 51 Конституції України кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї. Батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Зміст цих обов'язків деталізується в Сімейному кодексі України;.

• 4) обов'язок отримати повну загальну середню освіту, який випливає з ч. 2 ст. 53 Конституції України. Ухилення батьків або осіб, що їх замінюють, від обов'язку забезпечення необхідних умов життя, навчання та виховання неповнолітніх дітей тягне адміністративну або кримінальну відповідальність, передбачену законодавством України;

• 5) обов'язок не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки (ст. 66 Конституції України);

• 6) обов'язок сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом (ст. 67 Конституції України).

Обов'язком громадян України (окрім зазначених вище обов'язків людини) є також захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів (ст. 65 Конституції України).

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни здійснюється Законом України "Про військовий обов'язок і військову службу" в редакції від 04.04.2006 р. із змінами.

на підставі чого обґрунтована авторська класифікація системи конституційних обов’язків, а саме: за суб’єктом, на якого покладаються конституційні обов’язки – загальні та спеціальні обов’язки; за сферою функціонування – особисті, політичні, економічні, соціальні, екологічні та ін.; за способом закріплення – обов’язки людини і громадянина, що безпосередньо закріплені в Конституції України, і обов’язки, що опосередковано випливають з норм положень Основного Закону; за формою реалізації – індивідуальні і колективні; за черговістю їх включення до конституцій – обов’язки першого, другого, третього і четвертого періоду;

5. Забезпечення виконання конституційних обов'язків людини і громадянина

Зазначено, що діяльність щодо реалізації обов’язків включає власне організацію та фактичне виконання прийнятого рішення, а в деяких випадках вона може включати і спеціальну організаційну діяльність компетентних органів держави і суспільних організацій із застосування норм і фактичне виконання актів застосування.

У дисертації підкреслюється, що організаційно-правовий механізм забезпечення виконання конституційного обов’язку додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей – це передбачена Конституцією і законами України система органів державної влади та місцевого самоврядування, державних і недержавних організацій та інших інститутів, які забезпечують виконання цього обов’язку.

Пріоритетними складовими організаційно-правового механізму є Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Конституційний Суд, суди загальної юрисдикції, органи прокуратури та ін.

Зроблено висновок, що організаційно-правова діяльність трансформує зафіксований в правовій нормі обов’язок додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей в стадію його виконання.

Серед заходів організаційного характеру вагоме місце належить організації законопроектних робіт щодо виконання та додержання Конституції, їх планування, інформаційне забезпечення населення тощо.

Доведено, що обов’язок додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей пов’язаний з повноваженнями держави, її органів забезпечувати на підставі принципів законності ефективні умови, які б гарантували непорушність вказаного обов’язку.

Підрозділ 3.3. «Нормативно-правовий механізм забезпечення виконання конституційного обов’язку додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей» присвячений аналізу складових елементів вказаного механізму.

У дисертації зазначається, що нормативно-правовий механізм забезпечення виконання конституційного обов’язку додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей включає в себе здійснення конституційних норм в державно-правових та інших правовідносинах, додержання, виконання, використання та застосування конституційних норм.

Автор окреслює основні елементи нормативно-правового механізму, а саме: процесуальні норми; юридичну відповідальність за невиконання або неналежне виконання зазначеного обов’язку; норми-принципи, передбачені Конституцією і законами України щодо виконання вказаного обов’язку; пільги та заохочення, як один із правових засобів, які сприяють ефективності виконання вище вказаного обов’язку; правову культуру та правосвідомість громадян, при провідній ролі конституційної культури та режим конституційної законності. Головним завданням вказаних елементів є створення таких оптимальних умов, які забезпечували б ефективність виконання, реалізацію обов’язку додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей

Гарантії реалізації та захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина

З прийняттям нової Конституції України питання про місце основних прав, свобод та обов’язків людини і громадянина, про основи взаємовідносин держави та її органів з індивідами було вирішено в дусі часу. Нова Конституція України значно розширила обсяг прав і свобод людини і громадянина, практично включила до неї основні права і свободи, закладені у Загальній декларації прав людини. Проте, при всій важливості закріплення прав і свобод людини відповідно до міжнародних стандартів найважливішим, безумовно, є визначення механізму реалізації прав і свобод людини, закріплення їх дійсних гарантій захисту. Гарантії основних прав і свобод людини і громадянина становлять собою систему норм, принципів, умов і вимог, які у сукупності забезпечують додержання прав і свобод та законних інтересів особи. Як показує міжнародний досвід, ефективність гарантій основних прав і свобод людини залежить від рівня розвитку правових принципів і інститутів демократії, стану економіки, засобів розподілу життєвих благ, правотворчої атмосфери в суспільстві, рівня правового виховання і культури населення, ступеня суспільної злагоди, наявності певних елементів У системі функціонування державної влади. До останніх, зокрема, треба включити: наявність писаної конституції, чинність якої не може бути призупинена довільно, та жорсткої процедури її формальної дії; надійне законодавче забезпечення користування правами і свободами; визнання владою конституції як джерела цієї влади і умови її легітимності; конституційні гарантії стримування надмірного посилення виконавчої влади; наявність компетентних і ефективно діючих органів представницької влади; закріплення у конституції основних прав і свобод людини, що відповідають міжнародним стандартам; наявність незалежної судової влади у вигляді судів загальної і спеціальної юрисдикції; наявність компетентного, високоефективного та авторитетного органу конституційного контролю. Система гарантій прав і свобод людини включає передумови економічного, політичного, організаційного та правового характеру, а також захисту прав і свобод. Гарантії реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина – це умови та засоби, принципи та норми, які забезпечують здійснення, охорону і захист зазначених прав, є порукою виконання державою та іншими суб’єктами правовідносин тих обов’язків, які покладаються на них, з метою реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина. Практична реалізація конституційних прав і свобод забезпечується двома категоріями гарантій. Це, по-перше, загальні гарантії, які охоплюють усю сукупність об’єктивних і суб’єктивних факторів, спрямованих на практичне здійснення прав і свобод громадян, на усунення можливих причин і перешкод щодо їх неповного або неналежного здійснення, на захист прав від порушень. По-друге, це спеціальні (юридичні) гарантії — правові засоби і способи, за допомогою яких реалізуються, охороняються, захищаються права і свободи “громадян, усуваються порушення прав і свобод, поновлюються порушені права До загальносоціальних гарантій відносять: ідеологічні, політичні, економічні, власне соціальні, організаційні. Ті чи інші загальні гарантії завжди є пріоритетними у сфері реалізації відповідної групи прав людини і громадянина. Так, визначальними для реалізації політичних прав громадян є політичні й ідеологічні гарантії, для реалізації економічних – ідеологічні і політичні, соціальних і екологічних — економічні, культурних – економічні 1 соціальні, особистих та інших – політичні й організаційні. Загальносоціальні і юридичні гарантії узгоджені і тісно пов’язані між собою. Більшість перших формально закріплено в Конституції і законах України. Власне правові ж гарантії часто фактично виглядають як політико-правові, соціально-правові тощо. До ідеологічних гарантій можна віднести ліберальну концепцію прав людини, на якій ґрунтується правова система держави, що визнає права людини як природні і передбачає їх пріоритет щодо прав колективу, держави, суспільства, а також ідеологічний плюралізм і багатоманітність, заборону визнання державою жодної ідеології як обов’язкової. Ці гарантії втілено у статтях 8, 9, 11, 15 Конституції України. Політичними гарантіями є суверенітет держави, суворе дотримання її демократичних засад, фактична незмінність її конституційного ладу, закріпленого в Основному Законі України, суворе забезпечення законності і неможливості зловживань з боку політичної влади, відкритість політичної системи і наявність можливостей для вільної діяльності політичних партій та громадських організацій, наявність усіх інших ознак правової держави у їх сукупності. Формальна наявність політичних гарантій також відображена у Конституції України. Так, відповідно до статей 1, 2, 5, 6, 7, 15, 37 Конституції України наша держава є суверенною і демократичною; носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні виступає народ; державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову; гарантується політичний плюралізм і водночас обмежується діяльність ультрарадикальних партій тощо. Конституцією України визначені її конституційний лад і засоби забезпечення верховенства закону, в Україні діють велика кількість політичних партій та громадських організацій. Але цього ще недостатньо для того, щоб визнати справді ефективними та реальними політичні гарантії реалізації прав та свобод людини і громадянина. Проте,  саме  ці  гарантії є  визначальними.  Адже неефективний політичний  (державний) лад гальмує розвиток економічних та інших відносин  і,  відтак,  не дає можливості  створити  належні економічні, ідеологічні, соціальні та правові гарантії реалізації прав та свобод людини і громадянина. Економічні гарантії знайшли своє відображення у статтях 13, 41, 95 та інших Конституції України. Ними є ринкова економіка, основу якої становлять відносини приватної власності, поєднані зі свободою підприємницької діяльності та ефективним використанням державної власності і дієвою системою державного регулювання економіки, а також ресурсна, фінансова та технологічна незалежність національної економіки від інших країн. Якщо політичні гарантії є визначальними для реалізації усієї системи конституційних прав та свобод людини і громадянина, то належні економічні гарантії фактично обумовлюють можливість реалізації соціальних, культурних, деяких інших прав та свобод людини і громадянина (права на соціальний захист, на безпечне для життя і здоров’я довкілля, на освіту, на охорону здоров’я тощо). Реалізація деяких інших прав та свобод людини і громадянина (таких, як свобода думки і слова, право на повагу до гідності, право на захист від втручання в особисте і сімейне життя, таємниця листування, свобода пересування, право на мирні збори, свобода асоціації, право на підприємницьку діяльність тощо) не потребує чи майже не потребує матеріальних затрат з боку держави. Соціальними гарантіями визнається відсутність будь-якого суспільно-політичного протистояння окремих соціальних верств населення та регіонів України, максимальну зайнятість населення, відсутність тенденцій моральної та духовної деградації в суспільстві. До організаційних гарантій відносять: структуру, взаємини, матеріально-технічне забезпечення суду та інших органів захисту прав людини і громадянина, загальну ефективність судової та правоохоронної діяльності, рівень кваліфікації суддів та працівників інших правоохороннихорганів тощо. Правові (юридичні) гарантії реалізації прав та свобод людини і громадянина – це встановлені державою із наданням їм формальної (юридичної) обов’язковості принципи та норми, які забезпечують здійснення зазначених прав та свобод шляхом належної регламентації порядку їх здійснення, а також їх охорони і захисту. Серед правових гарантій, за критерієм їх змісту, можна виділити: а)      матеріальні (положення правових норм, які безпосередньо містять тічи інші приписи та заборони); б)      процесуальні (положення, які визначають процес реалізації матеріальних гарантій); в)      організаційні (положення, які, зокрема, визначають систему судових і власне правоохоронних органів, інших органів державної влади і органів місцевого самоврядування, встановлюють їх функції, повноваження їх посадових і службових осіб). Юридичні гарантії встановлюються державою в Конституції, нормах поточного законодавства, їхньою метою є реальне забезпечення правовими засобами максимального здійснення, охорони й захисту конституційних прав і свобод громадян. Зокрема, Основний Закон передбачає низку конкретних гарантій, які є переважно традиційними для Конституції і законів України. До них належать: — право на оскарження у суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55); — право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної шкоди, що завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю зазначених органів і осіб; — право знати свої права та обов’язки; закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом; закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права та обов’язки громадян, але не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними (ст. 57); гарантується неприпустимість зворотної дії закону; ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визначалися законом як правопорушення (ст. 58); — право на правову допомогу, яке означає, зокрема, що кожний вільний у виборі захисника своїх прав і що у випадках, передбачених законом, ця допомога надається безплатно (ст. 59); — принцип необов’язковості виконання явно злочинного розпорядження чи наказу (ст. 60); — принцип презумпції невинності людини, який означає що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку та встановлено обвинувальним вироком суду, і що ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину (ст. 62); — гарантія неприпустимості обмеження конституційних прав і свобод означає, що дані права і свободи не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією (ст. 64). Окремим, специфічним видом правових гарантій є юридична відповідальність. її специфіка полягає у тому, що захист і охорону прав та свобод людини і громадянина юридична відповідальність забезпечує шляхом гарантування виконання органами державної влади, місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами своїх обов’язків, що кореспондують зазначеним правам та свободам. Крім того, вона також виконує функцію забезпечення виконання обов’язків людини і громадянина, які є складовою правового статусу людини і громадянина. Залежно від рівня їх юридичного статусу правові гарантії поділяються на міжнародно-правові та національні, конституційні та галузеві. Міжнародно-правові гарантії встановлені в чинних міжнародних договорах, обов’язкових для України. У свою чергу, вони також є матеріальними (скажімо, можливість звернення до Європейського Суду з прав людини, встановлена Конвенцією про захист прав і основних свобод людини), процесуальними (наприклад, доступний для кожного порядок такого     звернення), організаційними (система і організація діяльності Європейського Суду з прав людини). Конституційні гарантії складаються із принципів конституційно-правового статусу людини і громадянина, а також із конституційних норм, в яких визначені повноваження відповідних органів державної влади та їх посадових осіб щодо забезпечення прав та свобод людини і громадянина, їх відповідальність, передбачені інші засоби здійснення відповідних прав та свобод людини і громадянина, а також спеціальні права, призначені для найбільш ефективної реалізації інших прав людини і громадянина. Так, Верховна Рада України, відповідно до Конституції України, визначає відповідними законами права і свободи людини і громадянина та їх гарантії, громадянство, правосуб’єктність громадян, статус іноземців та осіб без громадянства, права корінних народів і національних меншин, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення, засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім’ї, охорони дитинства, материнства, батьківства, виховання, освіти, культури і охорони здоров’я, екологічної безпеки, правовий режим власності, правові засади і гарантії підприємництва (частина 1 ст. 92 Конституції України), визначає правові засади вилучення об’єктів права приватної власності (пункт 36 частини 1 ст. 85 Конституції України), призначає на посаду та звільняє з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, здійснює через нього парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина, заслуховує його щорічні доповіді про стан до­тримання та захисту прав і свобод людини в Україні (пункт 17 частини 1 ст. 85 Конституції України). Основним Законом на Президента України покладено обов’язок бути гарантом додержання Конституції України, прав і свобод людини ї громадянина, обстоювати права і свободи громадян (статті 102 і 104 Конституції України), на Кабінет Міністрів України – вживати заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина (пункт 2 ст. 116 Конституції України), на місцеві державні адміністрації – забезпечувати додержання прав і свобод громадян на відповідних територіях (пункт 2 ст. 119 Конституції України). Ст. 8 Конституції України гарантує звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України, норми якої є нормами прямої дії. На прокуратуру покладено здійснення нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян (ст. 121 Конституції України). У ст. 22 Конституції України встановлене загальне правило, згідно з яким конституційні права і свободи гарантуються. Це означає, що вони не лише проголошуються, декларуються державою, а й мають реалізовуватися за допомогою відповідного механізму. Окремі права та свободи людини і громадянина мають спеціальні (тобто такі, що стосуються лише їх) гарантії, які містяться у тих чи інших нормах Конституції України та згідно з якими відповідні права забезпечуються: право територіальних громад на місцеве самоврядування -визнанням і гарантуванням місцевого самоврядування (ст. 7 Конституції України); право власності на землю – гарантією його набуття відповідно до закону (ст. 14 Конституції України); право на асоціації – гарантією свободи політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України (ст. 15 Конституції України); право на працю – гарантіями рівних можливостей у виборі професії та роду трудової діяльності, захисту від незаконного звільнення (ст. 43 Конституції України); право на відпочинок — наданням днів щотижневого відпочинку, оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час (ст. 45 Конституції України); право на охорону здоров’я – державним фінансуванням відповідних програм, не скороченням існуючої мережі державних та комунальних закладів охорони здоров’я та ін. (ст. 49 Конституції України); право на соціальний захист- гарантованим загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням і створенням мережі закладів для догляду за непрацездатними (ст. 46 Конституції України); право на користування культурною спадщиною – гарантією її охорони законом (ст. 54 Конституції України) тощо. Інші правові гарантії реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина містяться в багатьох законах України, а також в інших нормативно-правових актах, і частково є загальними, а частково -галузевими. Ці правові гарантії мають різні форми. Вони складаються із норм, які регулюють порядок реалізації тих чи інших можливостей людини і громадянина, встановлюють відповідальність за неправомірне обмеження конституційних прав і свобод або містять засоби стимулювання посадових осіб до належної поведінки. Загалом ці норми є дещо розрізненими, часто неузгодженими з відповідними нормами Конституції України та інших законів. За критерієм основного суб’єкта їх забезпечення, можна виділити такі правові гарантії реалізації прав та свобод людини та громадянина: державні гарантії, які забезпечуються державою в особі органів державної влади, у тому числі суду, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб. Найбільш ефективно гарантії реалізації прав та свобод людини і громадянина можуть забезпечуватися державою, яка має можливості застосовувати як заохочувальні, так і відповідні примусові заходи, у тому числі юридичну відповідальність – конституційну, кримінальну, адміністративну, дисциплінарну, матеріальну тощо; міжнародні гарантії, які забезпечуються міжнародними інституціями (міжнародними судовими установами та відповідними органами міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна); гарантії, які забезпечуються державою за участю відповідних об’єднань громадян (політичних партій, профспілок, громадських організацій тощо);         гарантії, які забезпечуються державою за участю самих громадян шляхом реалізації останніми передбаченого ст.  55 Конституції України права будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань, а також інших спеціальних („захисних”) прав. Спеціальні („захисні”) права передбачені статтями 55-63 Конституції України.   Вони   гарантуються  державою  кожній  людині   і   щодо них, відповідно до вказаних статей, а також ст. 64 Основного Закону, не можуть встановлюватися жодні обмеження. До зазначених прав кожної людини віднесені: право на правову допомогу і свобода вибору захисника своїх прав, право захищати свої права і свободи від порушень та протиправних посягань, право на судовий захист прав і свобод людини і громадянина, право на звернення до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини і до міжнародних   інституцій,   право   на   відшкодування   шкоди, заподіяної державою. Так, свої права і свободи людина може ефективно здійснювати переважно за умови надання їй необхідної правової допомоги, право на яку кожному гарантується ст. 59 Конституції України. При цьому кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Крім того, згідно із цією статтею, у випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Держава в особі відповідних органів визначає певне коло суб’єктів надання правової допомоги та їх повноваження. Аналіз чинного законодавства України з цього питання дає підстави визначити, зокрема, такі види суб’єктів надання правової допомоги: державні органи України, до компетенції яких входить їїнадання; адвокатура України як спеціально уповноважений недержавний професійний правозахисний інститут, однією з функцій якого є захист людини від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні будь-яких справ у судах та інших державних органах; суб’єкти юридичної діяльності, які надають правову допомогу клієнтам у порядку, визначеному законодавством України; об’єднання громадян для здійснення і захисту своїх прав і свобод. Так, згідно із Законом України «Про звернення громадян», всі органи державної влади і місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, об’єднання громадян, посадові особи зобов’язані безоплатно надавати громадянам правову допомогу шляхом повідомлення по суті отриманих скарг, пропозицій та заяв. Зокрема, Міністерство юстиції України здійснює інформування населення про діяльність установ юстиції, сприяє поширенню знань про право, роз’ясненню чинного законодавства, забезпечує взаємодію державних органів у проведенні спільних заходів, спрямованих на підвищення правової свідомості населення, тощо. Припис «кожен є вільним у виборі захисника своїх прав» треба розуміти як конституційне право підозрюваного, обвинуваченого і підсудного при захисті від обвинувачення, а також особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, з метою отримання правової допомоги вибрати захисником своїх прав особу, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи. Ст. 55 Конституції України передбачає: «Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань». Одним із найбільш доступних і тому поширених засобів захисту своїх прав є звернення зі скаргами, зауваженнями та пропозиціями до органів державної влади, місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов’язків. Відповідно до ст. 56 Конституції України «Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень». Ця конституційна норма спрямована на забезпечення захисту громадянина від чиновницького свавілля, матеріальної компенсації шкоди, завданої громадянинові в результаті незаконного порушення його прав і свобод, дотримання законності в діяльності державних органів, їх посадових і службових осіб. Право на відшкодування завданої матеріальної та моральної шкоди виникає за наявності двох умов, а саме, коли: 1) рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, що спричинили шкоду, були незаконними; 2) шкода була заподіяна при здійсненні ними своїх повноважень. Загальні підстави і порядок відшкодування завданої матеріальної і моральної шкоди визначаються Цивільним кодексом України. В Україні з прийняттям Конституції запроваджено службу омбудсмана. Згідно з ч. 17 ст. 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України належать: призначення на посаду та звільнення з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; заслуховування щорічних доповідей про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні. Докладно питання організації і діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини визначені в Законі України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” від 13 листопада 1997 р. Згідно з Законом та ст. 101 Конституції України парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції здійснює на постійній основі Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. У своїй діяльності Уповноважений керується Конституцією, законами України та чинними міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Сферою застосування Закону є відносини, що виникають при реалізації прав і свобод людини і громадянина між громадянином України, незалежно від місця його перебування, або іноземцем чи особою без громадянства, які перебувають на території України, та органами державної влади, органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, під- приємствами, установами, організаціями, незалежно від форм власності, та їх посадовими і службовими особами. Закон «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» визначає такі, зокрема, функції цієї посадової особи: 1) захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією України, законами України та міжнародними договорами України; 2) запобігання порушенням прав і свобод людини і громадянина або сприяння їх поновленню; 3) запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод; 4) сприяння правовій інформованості населення та захист конфіденційної інформації про особу. Уповноважений, відповідно до ст. 150 Конституції України, законів України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» і «Про Конституційний Суд України», має право: а) звернутися до Конституційного Суду України для вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим або для отримання офіційного тлумачення Конституції та законів України; б) вимагати від посадових і службових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій сприяння проведенню перевірок діяльності підконтрольних і підпорядкованих їм підприємств, установ, організацій, виділення спеціалістів для участі у проведенні перевірок, експертиз і надання відповідних висновків; в) звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод людини і громадянина, які за станом здоров’я чи з інших поважних причин не можуть зробити цього самостійно, а також особисто або через свого представника брати участь у судовому процесі; г) направляти у відповідні органи акти реагування Уповноваженого (конституційне подання та подання) для вжиття цими органами заходів. Відповідно до ст. 55 Конституції України «Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб». Ст. 8 Кон­ституції України гарантує «звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України», адже її норми є нормами прямої дії. Статтею 16 Цивільного кодексу України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немай нового або майнового права та інтересу. При цьому способами захисту таких прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним: 3) припинення дій, які порушують право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов’язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування май­нової шкоди; 9) відшкодування моральної шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Що стосується розгляду судами скарг громадян на рішення, дії або бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, то ці питання більш детально регулюються Цивільно-процесуальним кодексом України. Після використання всіх національних засобів правового захисту кожен, згідно зі ст. 55 Конституції України, має право звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.         Можливість використовувати порядок захисту своїх суб’єктивних прав і свобод, який певний час застосовується у країнах – членах Ради Європи, з’явилась у громадян України після вступу України до Ради Європи і прийняття Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», який набрав чинності з 22 вересня 1997 р. Рішення Європейського суду мають не тільки індивідуальне значення для людини, яка звернулася до нього, а й у певному сенсі універсальне значення: вони є орієнтиром для національних судів, у тому числі для Конституційного Суду України, вони надають можливість більш глибоко і правильно зрозуміти обсяг і зміст гарантованих Європейською конвенцією з прав людини, іншими міжнародними актами, а також і Конституцією України прав і свобод людини і громадянина, а отже, більш ефективно захищати їх.

2.1 Обеспечение исполнения обязанности уплаты налогов и сборов

Конституционно закреплена обязанность каждого платить законно установленные налоги и сборы Конституция Российской Федерации (1993) с учетом поправок от 30.12.2008 г. Конституция Российской Федерации.

Данная обязанность каждого человека и гражданина в конституциях советского типа не закреплялась, что объясняется тем, что в условиях господства социалистической собственности, когда государство воплощало в себе единственного собственника, подавляющая часть государственного бюджета формировалась за счет поступлений от социалистических предприятий и организаций; налоги с населения составляли очень малую величину.

Обязанность граждан платить налоги была конституционно закреплена впервые с переходом страны к рыночной экономике, что вполне закономерно, поскольку развитие частной собственности, свобода предпринимательства, значительное сокращение сферы государственной собственности связаны с новыми подходами к налоговой системе, когда число налогообязанных субъектов качественно меняется, расширяются виды налогообложения. В связи с этим значение налогов с граждан и других лиц, подлежащих налогообложению, в государственном бюджете кардинально меняется.

В современных условиях, когда существуют свобода предпринимательства, многообразные формы экономической деятельности, различные не контролируемые и не учитываемые государством источники доходов, уплата налогов уже связана с инициативой человека, обязанного сообщать о своих доходах в налоговые службы, заполнять декларации о доходах. Поэтому обязанность платить налоги в Конституции РФ закрепляется как одна из важнейших.

От добровольного исполнения этой обязанности в значительной мере зависят выполнение государством своей социальной роли, иных видов государственной деятельности, охрана его суверенитета, обороноспособность, в чем заинтересован каждый гражданин.

Каждый обязан платить законно установленные налоги и сборы - это элементарное требование к человеку и гражданину, который живет в обществе и пользуется благами государственной деятельности. Однако устанавливаться налоги и сборы могут только законами, а не подзаконными правовыми актами.

Налоговым кодексом РФ установлено, что налоги подразделяются на федеральные, субъектов Федерации и местные. Они уплачиваются в определенных размерах и в заранее указанные сроки. За уклонение от уплаты и нарушение порядка уплаты налогов налогоплательщики несут административную, а в отдельных случаях и уголовную ответственность.

Однако обязанность своевременно и в полном объеме уплачивать налоги и сборы сочетается с определенными правами налогоплательщиков, установленными в законе (знакомиться с материалами проверок, обжаловать решения налоговых инспекций и т. д.). Конституция добавляет к этому, что законы, устанавливающие новые налоги или ухудшающие положение налогоплательщиков, обратной силы не имеют.

Таким образом, в условиях свободы предпринимательства, различных форм экономической деятельности, наличия различных не контролируемых и не учитываемых государством источников доходов уплата налогов связана с инициативой человека, обязанного сообщать о своих доходах в налоговые службы, заполнять декларации о доходах. От добровольного исполнения этой обязанности в значительной мере зависят возможность выполнения государством своей социальной роли, иных видов государственной деятельности, охрана государственного суверенитета, обороноспособности.

Общие принципы налогообложения и сборов относятся к основным гарантиям, установление которых федеральным законом обеспечивает реализацию и соблюдение основ конституционного строя, основных прав и свобод человека и гражданина, принципов федерализма в Российской Федерации, а меры административной и уголовной ответственности за нарушение налогового законодательства - средством обеспечения исполнения конституционной обязанности платить законно установленные налоги и сборы.

2.2 Обеспечение защиты Отечества

Конституция РФ закрепляет обязанность по защите Отечества Конституция Российской Федерации (1993) с учетом поправок от 30.12.2008 г. Конституция Российской Федерации [Текст] // «Российская газета». № 7. 21.01.2009. - ст. 59.. В данном случае правовая обязанность соединяется с моральной категорией (долгом), тем самым образуя непреложный закон гражданского поведения. Защита Отечества предполагает обязанность каждого военнообязанного гражданина «встать под ружье» в случае агрессии против России, официального объявления войны и всеобщей мобилизации.

Гражданин Российской Федерации несет воинскую службу в соответствии с федеральным законом «О воинской обязанности и военной службе», определяющим условия прохождения военной службы в рядах Вооруженных Сил РФ, порядок призыва, льготы по призыву, сроки службы, условия ее прохождения и другие факторы О воинской обязанности и военной службе: Федеральный закон от 28.03.1998 г. № 53-ФЗ с изм. 18.07.2011 г.. Указанный закон регламентирует воинский учет, подготовку к военной службе, поступление на военную службу, прохождение военной службы, пребывание в запасе (резерве), военное обучение в военное время.

Гражданин, не явившийся по повестке о призыве на военную службу или военные сборы в указанный срок без уважительной причины или получивший путем обмана незаконное освобождение или отсрочку от призыва, подлежит уголовной ответственности за уклонение от призыва.

Однако существует много граждан, убеждениям которых или их вероисповеданию противоречит несение военной службы. Конституция РФ также устанавливает возможность замены военной службы альтернативной гражданской службой в случае, если убеждениям лица или его вероисповеданию противоречит несение военной службы (ч. 3 ст. 59 Конституции РФ). Обязанность, касающаяся военной службы, является единственной, где конституционно предусмотрена возможность замены ее формы. Конкретизация данного конституционного права осуществлена Федеральным законом «Об альтернативной гражданской службе» Об альтернативной гражданской службе: Федеральный закон от 25.07.2002 г. № 113-ФЗ с изм. 09.03.2010 г., где определено, что альтернативная гражданская служба - особый вид трудовой деятельности в интересах общества и государства, осуществляемой гражданами взамен военной службы по призыву.

Гражданин имеет право на замену военной службы по призыву альтернативной гражданской службой в случаях, если: несение военной службы противоречит его убеждениям или вероисповеданию; он относится к коренному малочисленному народу, ведет традиционный образ жизни, осуществляет традиционное хозяйствование и занимается традиционными промыслами.

Ответственность за уклонение от очередного призыва на действительную военную службу может быть распространена только на лиц, подлежащих призыву на такую службу, и не касается правоотношений, связанных с прохождением альтернативной гражданской службы. Действия граждан, реализующих свое конституционное право на замену военной службы альтернативной гражданской службой, не могут расцениваться как уклонение без уважительной причины от военной службы и, следовательно, не подпадают под признаки уголовного правонарушения.

На альтернативную гражданскую службу не направляются граждане, которые имеют основания для освобождения от призыва на военную службу; не подлежат призыву на военную службу; имеют основания для предоставления отсрочки от призыва на военную службу.

Таким образом, в соответствии с конституционным принципом равенства обязанностей все российские граждане являются носителями конституционной обязанности по защите Отечества, при этом правовую необходимость возложения воинской обязанности на различные категории граждан определяет государство посредством издания соответствующего закона. Обеспечением исполнения конституционной обязанности по защите Отечества можно назвать уголовную ответственность за уклонение от прохождения действительной военной службы для лиц, подлежащих призыву, а также возможность замены военной службы альтернативной гражданской службой для лиц, чьи убеждения или вероисповедания противоречат несению военной службы.

2.3 Обеспечение исполнения прочих конституционных обязанностей

Конституция РФ закрепляет обязанности каждого сохранять природу и окружающую среду, бережно относиться к природным богатствам. Природа как внешняя среда обитания человеческого общества в век научно-технического прогресса требует особых мер охраны. За последнее время принят ряд законов об охране природы, атмосферного воздуха, животного мира. К их числу, к примеру, можно отнести Федеральные законы «Об охране атмосферного воздуха», «О внутренних морских водах, территориальном море и прилежащей зоне», «О животном мире», Водный кодекс РФ и т. д.

Конституция РФ также содержит такие обязанности, которые основаны на обеспечении индивидуального интереса. Прежде всего в Конституции РФ (ч. 2. Ст. 38) указывается на равное право и обязанность родителей заботиться о детях и воспитывать их.

Одним из главных назначений семьи является создание условий для нормального развития и надлежащего воспитания детей, поскольку интересы ребенка являются предметом заботы прежде всего его родителей Конвенция о правах ребенка от 20.11.1989 г. Права ребенка, закрепленные в ст. 54 Семейного кодекса РФ, обеспечиваются обязанностями его родителей. Принцип ответственности родителей за воспитание несовершеннолетних детей закреплен и в законодательстве некоторых субъектов РФ; в ряде регионов также устанавливается, что труд по воспитанию детей приравнивается ко всякому другому труду и является основой для достойного социального обеспечения.

Гарантией обеспечения конституционных требований, относящихся к воспитанию детей, является установление уголовной ответственности за неисполнение обязанностей по воспитанию несовершеннолетних, соединенное с жестоким обращением, предусмотренное ст. 156 Уголовного кодекса РФ.

Конституционная обязанность совершеннолетних трудоспособных детей заботиться о нетрудоспособных родителях включает в себя обязанность детей поддерживать родителей, а при необходимости - и содержать их. При отказе в помощи необходимые средства (алименты) могут быть взысканы по суду, а при злостном уклонении от уплаты алиментов наступает уголовная ответственность. Однако суд может принять решение об освобождении детей от этой обязанности, если будет установлено, что родители уклонялись от родительского долга.

Индивидуальными интересами обусловлено также конституционное установление обязательности основного общего образования, которое в настоящее время составляет девять классов общеобразовательной школы или приравненного к ней другого образовательного учреждения.

Конституционная обязанность по обеспечению получения детьми основного общего образования возлагается на родителей или лиц, их заменяющих. Следовательно, принимая во внимание роль образования в формировании личности и его значимость для общества, в Конституции РФ использован особый прием правового регулирования: обязанность гражданина получить основное общее образование усиливается обязанностью родителей или лиц, их заменяющих, принять все необходимые меры, чтобы дети получили такое образование одновременно такое усиление означает запрет для родителей препятствовать детям в приобретении образования названного уровня..

К индивидуально-ориентированным конституционным обязанностям российских граждан также относится мера должного поведения, определенная ч. 3 ст. 44 Конституции РФ. Обязанность каждого заботиться о сохранении исторического и культурного наследия, беречь памятники истории и культуры выступает гарантией права на пользование достижениями культуры.

Историческое наследие является частью наследия культурного. Забота о сохранении культурного наследия означает совершение конкретных действий, не допускающих его утрату или бесхозяйственное содержание. Закон обязывает граждан заботиться о сохранении памятников истории и культуры. Граждане, в собственности которых они находятся, обязаны соблюдать правила охраны, использования, учета и реставрации памятников.

Граждане, причинившие вред памятнику истории и культуры или его охранной зоне, обязаны восстановить их в прежнем состоянии, а при невозможности - возместить причиненные убытки. Восстановление памятника или его охранной зоны осуществляется с соблюдением установленного порядка реставрации памятников истории и культуры. За нарушение гражданами правил охраны и использования памятников истории и культуры установлена также административная ответственность. Утрата какой-либо части культурного наследия часто бывает невосполнимой. Поэтому уничтожение или повреждение памятников культуры влечет уголовную ответственность по ст. 243 Уголовного кодекса РФ.

Таким образом, конституционные обязанности граждан Российской Федерации, обусловленные индивидуальными интересами, установлены в тесной взаимосвязи с правами граждан и выступают, по сути, гарантией обеспечения последних. Содержание индивидуализированных конституционных обязанностей раскрывается в соответствующем федеральном законодательстве, нормы которого, в свою очередь, отражаются в подзаконных актах. Исходя из конституционного перечня предметов совместного ведения Российской Федерации и ее субъектов, по вопросам реализации данных обязанностей могут приниматься законы субъектов РФ.

Поскольку обязанностью гражданина является соблюдение установленных правил, активное противодействие их нарушениям со стороны других лиц, это само по себе уже является средством обеспечения исполнения конституционных обязанностей. Установление пределов ответственности за нарушение рассмотренных мер должного поведения, закрепленных в Конституции РФ, также можно рассматривать как обеспечение исполнения конституционных обязанностей Российской Федерации.

6. Інститут омбудсмана в системі гарантій конституційних прав і свобод

7. Європейський Суд з прав людини в системі гарантій конституційних прав і свобод

8. «Принцип права крові» та «Принцип права ґрунту» в законодавстві сучасних країн

Зміст конституційно-правового інституту громадянства виявляється при аналізі відповідного законодавства. Закони про громадянство і деякі конституції визначають порядок на­буття і припинення громадянства.

І. Головним і об'єктивно найбільш реальним способом на­буття громадянства є філіація, або набуття громадянства за народженням. Філіація пов'язана з моментом народження, а її зміст визначається двома принципами:

"права крові";

"права ґрунту".

Але у ряді країн Латинської Америки набуття громадянст­ва у порядку філіації не має прямого відношення до моменту народження. Тут стан громадянства у відповідних випадках виникає з моменту повноліття і пов'язується з наявністю в особи політичних прав, насамперед виборчого права. З момен­ту народження в цих країнах особа лише набуває державної належності.

Першим історично був прийнятий принцип "права крові", який бере початок ще з римського права. У феодальну епоху народження на території, підвладній конкретному суверену, призводило до встановлення правового зв'язку підданства. Звідси і виник принцип "права ґрунту", що домінував у Європі до кінця XVIII ст. "Право крові" знову набуло значення після його закріплення у французькому Цивільному кодексі 1804 р. (кодексі Наполеона).

Законодавство про громадянство переважної більшості сучасних країн встановило змішаний принцип, за яким домінуючим є "право крові", що узгоджується з елементами "права ґрунту". Так, за "правом ґрунту" визначається громадянство дітей, батьки яких невідомі. "Право ґрунту" зберігає домінуюче або рівне з "правом крові" значення в латиноамери­канських країнах, а також у країнах, право яких історично по­ходить від англійської правової системи.

Використання у законодавстві різних підходів до визна­чення громадянства за народженням призводить до явища подвійного громадянства (біпатризму). Причинами такого явища також можуть бути розбіжність змісту законодавства різних країн про порядок набуття громадянства за волевияв­ленням, територіальні зміни тощо. Але нерідко тут головну роль відіграє саме наявність колізій між "правом крові" і "пра­вом ґрунту".

У законодавстві більшості країн не визначаються юри­дичні наслідки подвійного громадянства. Водночас передбача­ються різні заходи щодо запобігання цьому явищу. Так, для за­побігання випадкам біпатризму майже в усіх розвинутих країнах законодавчо встановлено, що одруження жінки з іно­земцем автоматично не впливає на її громадянство. Для ліквідації біпатризму нерідко використовується практика оп­тації, тобто вибору громадянства. Порядок оптації встанов­люється в законодавстві і міжнародних договорах. Найчастіше оптація має місце у зв'язку з територіальними змінами та ук­ладанням спеціальних міждержавних угод про запобігання подвійному громадянству та усунення його.

Існують, проте, й угоди, які припускають можливість подвійного громадянства. Про це прямо зазначається в кон­ституціях деяких держав. При цьому, як правило, робляться посилання на існуючі між відповідними країнами так звані особливі зв'язки історичного характеру. Але біпатризм зви­чайно розглядається як аномалія не тільки в національному, але й у міжнародному праві.

Особливості такого способу набуття громадянства, як філіація, виявляються у розв'язанні питань громадянства дітей, народжених у так званих змішаних шлюбах, тобто коли їхні батьки є громадянами різних держав. Законодавство ціло­го ряду розвинутих країн для таких випадків передбачає філіацію за принципом "права крові" батька (Бельгія, Греція, Іспанія, Японія тощо). Іншими словами, дитина стає громадя­нином держави громадянства батька. У більшості країн у цьо­му відношенні визнано рівність статей, і громадянство дитини встановлюється за узгодженням між батьками.

9. Множинне громадянство та його юридичні наслідки 

Громадянство для людини має принципове значення, оскільки визначає її політичний і соціальний статуси, матеріальне й духовне благополуччя. Завдяки громадянству для людини розширюється суверенітет держави і особливо її можливість користуватися державними гарантіями своїх прав і законних інтересів як всередині країни, так і поза її межами.

Деякі фахівці вважають, що на сьогодні отримання подвійного громадянства становить пряму небезпеку для Української держави і загрожує національній безпеці нашої країни. Однак попри те, що згідно з Конституцією подвійне громадянство в Україні заборонене, українці де-факто дедалі частіше отримують таке громадянство з Румунією, Угорщиною та Росією, а також і з низкою інших країн. Зважаючи також на оприлюднені дані ЗМІ щодо деяких відомих українців, які, начебто, мають подвійне громадянство, а також інших осіб, які є громадянами іншої держави, але отримали український паспорт, люди справедливо задаються питанням: чи дозволено в Україні подвійне громадянство? Для відповіді на це питання, насамперед, пояснимо поняття «подвійного громадянства», а також те, чим воно відрізняється від другого громадянства, розкриємо його суть і відмінність деяких понять, пов’язаних із цією темою.

Множинне (подвійне) громадянство (біпатризм, поліпатрізм) – це правове становище фізичної особи, яка одночасно перебуває у громадянстві двох чи більше країн.

Від біпатридів, тобто осіб, які мають два або більше громадянства, потрібно відрізняти подвійне громадянство, властиве деяким складним державам. Так, подвійне громадянство належало громадянам СРСР, тому що вони були громадянами Союзу і громадянами суб’єктів федерації. На підставі ст. 8 (1) Договору про Європейський Союз кожний громадянин держави-члена, крім володіння громадянством патрімоніальної держави, є і громадянином Союзу.

Натуралізація – прийняття у громадянство даної держави на прохання заінтересованої в тім особи – також може породити ситуацію подвійного громадянства, якщо таке прохання задовольняється стосовно особи, визнаної громадянином іншої держави.

Безгромадянство (апатризм) – це таке становище особи, коли вона не перебуває в громадянстві якої-не-будь держави. У Конвенції про статус апатридів від 28 вересня 1954 р. апатридом іменується особа, яка не розглядається громадянином якоїсь держави в силу її закону. Стан безгромадянства може виникнути з різних причин, наприклад при:

а) втраті громадянства, якщо дана особа вийшла добровільно або втратила громадянство своєї держави і не набула громадянства в іншій державі;

б) виході з громадянства з метою отримання громадянства іншої держави, що дається через п’ять-десять років;

в) одруженні жінки з іноземцем, держава якого не надає жінці автоматично громадянства чоловіка (США, Франція), а сама жінка має громадянство країни, законодавство якої керується принципом «дружина слідує громадянству чоловіка» (Іспанія);

г) у результаті народження від батьків, які втратили громадянство;

д) позбавленні громадянства тощо.

Зазвичай вважають, що статус апатридів наближений або відповідає статусу іноземців у даній державі. Конвенція 1954 р. у ряді випадків навіть закликає держави надавати апатридам такий же статус, як і громадянам. Це стосується, зокрема, стану в галузі свободи релігії і свободи релігійного виховання своїх дітей (ст. 4), права на судовий захист (п. 2 ст. 16), права роботи з наймом (п. 2 ст. 17) і ін.

Слід мати на увазі, що особи без громадянства (апатриди) цілком підпорядковуються законодавству тієї держави, на території якої вони проживають. За законодавством більшості країн світу особами без громадянства (апатридами) визнаються як особи, що не перебувають у громадянстві жодної держави, так і особи що не мають достатніх доказів перебування у будь-якому громадянстві.

Найпоширенішими причинами утворення безгромадянства як правового становища особи можуть бути:

• народження дитини від батьків-апатридів, якщо законодавство держави, на території якої народилася така дитина не наділяє її своїм громадянством;

• втрата особою громадянства однієї держави і ненабуття нею будь-якого іншого громадянства; вступ у шлюб з іноземцем, якщо внаслідок такого шлюбу перше громадянство автоматична втрачається, а нове не набувається автоматично.

Особи без громадянства повністю підпорядковуються юрисдикції тієї держави, на території якої вони проживають. Правове становище апатридів близьке до становища іноземних громадян, однак з тією відмінністю, що вони не користуються захистом іноземної держави. Таке положення закріплено і в українському законодавстві, зокрема в Законі України від 04.02.1994 р. № 3929-ХІІ «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».

Основними міжнародно-правовими актами, що регулюють правове становище осіб без громадянства, є Конвенція про статус апатридів 1954 р. та Конвенція про скорочення випадків безгромадянства 1961 р. (в обох Конвенціях Україна участі не бере). Конвенція про статус апатридів 1954 р. визначає їхні основні права і спрямована на запобігання дискримінації цих осіб, але не передбачає ліквідації самого стану безгромадянства. Конвенція про скорочення випадків безгромадянства 1961 р., навпаки, має на меті припинення цього стану, вона заохочує держави надавати своє громадянство апатридам, що проживають на їх території, а також дітям, що народжуються на території цих держав від осіб без громадянства. Цією Конвенцією передбачено також створення спеціального міжнародного органу, який би займався проблемами апатридів. За рішенням Генеральної Асамблеї ООН ці функції покладено на Верховного комісара ООН у справах біженців.

Випадки подвійного громадянства і безгромадянства мають місце внаслідок різноманітного вирішення законодавством окремих держав питань про набуття і втрату громадянства. Можна також сказати, що подвійне громадянство є результатом колізії законів про громадянство різних держав. Воно може виникнути, наприклад, при народженні дітей від батьків, що мають різне громадянство, при натуралізації або в інших випадках. Подвійне громадянство виникає, також, у разі одруження жінки, яка є громадянкою країни, законодавство якої не позбавляє жінку свого громадянства при її одруженні з іноземцем (наприклад, Франція, США, Швеція), або громадянином такої країни, що автоматично надає громадянство жінці-іноземці, яка одружилася з її громадянином (наприклад, Бразилія).

Законодавство України про громадянство виходить з невизнання одночасної належності громадянина України до громадянства іншої держави. Ще в початковій редакції ст. 10 Закону України «Про громадянство» від 8 жовтня 1991 р. було зафіксоване положення, відповідно до якого: «За особою, що є громадянином України, не признається приналежність до громадянства іноземної держави». Але усе ж цей, закон припускав можливість виникнення подвійного громадянства на підставі міжнародних угод України. На сьогодні наявність за громадянином України подвійного громадянства не визнається. Особа, що має подвійне громадянство, перебуваючи на території однієї з держав, у громадянстві якої вона перебуває, як правило, не може посилатися на свої зобов’язання стосовно іншої держави. Кожна держава, у громадянстві якої перебуває біпатрид, має право вважати його своїм громадянином і вимагати від нього виконання відповідних обов'язків.

Статтею 2 Закону України «Про громадянство України» передбачено, що законодавство України про громадянство ґрунтується на принципі єдиного громадянства – громадянства держави Україна, що виключає можливість існування адміністративно-територіальних одиниць України. Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України.

Разом з тим добровільне набуття громадянином України громадянства іншої держави, згідно з ч. 1 ст. 19 цього Закону, є підставою для припинення громадянства України: «1) добровільне набуття громадянином України громадянства іншої держави, якщо на момент такого набуття він досяг повноліття. Добровільним набуттям громадянства іншої держави вважаються всі випадки, коли громадянин України для набуття громадянства іншої держави повинен був звертатися із заявою чи клопотанням про таке набуття відповідно до порядку, встановленого національним законодавством держави, громадянство якої набуто». Проте навіть дану обставину можна не розцінювати як заборону подвійного громадянства, оскільки втрата громадянства України відбувається не автоматично з набуттям громадянства іншої держави, а виключно з дня видачі Указу Президента України про припинення громадянства щодо певної особи.

Законом не встановлено, як саме громадяни України мають декларувати друге громадянство. Адже в Україні немає форм фіксації подвійного громадянства. Довести факт наявності подвійного громадянства практично неможливо, а багато країн, такі як Ізраїль, Румунія, Угорщина не видають довідок про подвійне громадянство, що робить неможливою дію ухваленого закону. Закон передбачає, що неподання або несвоєчасне подання повнолітнім громадянином України, який добровільно отримав іноземне громадянство, заяви про це і копії документа, що підтверджує отримання ним іноземного громадянства, – тягне за собою накладення штрафу від 10 до 30 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (від 170 до 510 грн). Ті самі діяння, вчинені службовими особами органів державної влади та органів місцевого самоврядування, – тягне за собою накладення штрафу від 50 до 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (від 850 до 1700 грн). Але згідно з Конституцією, людина двічі не може бути притягнута до юридичної відповідальності за одне й те саме правопорушення. Це означає – якщо один раз вас оштрафували, то надалі можна мати два паспорта.

Для розв’язання багатьох проблем, пов’язаних з подвійним громадянством, використовується принцип визначення ефективного громадянства. Ефективне громадянство пов’язане з необхідністю визначення фактичного або переважного громадянства біпатрида для розв’язання проблем, пов’язаних з колізійною формулою прикріплення, що визначає особистий статут фізичної особи (lex patriae або lex domicilii). У цьому випадку виходять з місця постійного проживання особи, її роботи, місця перебування її майна, насамперед нерухомого, проживання її сім’ї тощо. Це, наприклад, дуже актуально в сучасній Європі, де існують «прозорі» міждержавні кордони, що, по суті, скасовані, спостерігається ординарна міграція населення в межах Європейського Союзу.

Ситуації подвійного громадянства або без громадянства аномальні й збиткові не тільки стосовно до відповідних осіб, але й тому, що вони можуть породжувати і дійсно породжують конфліктні ситуації і спори між державами. На рівні загального міжнародного права їх неможливо розв’язати, хоча в окремих випадках деякі заходи вживаються. Так, відповідно до норм міжнародного права про зовнішні зносини держав, кодифікованим нині в ряді універсальних конвенцій, діти дипломатичних агентів і інших відповідних їм осіб, які народилися на території держави їхнього перебування, не набувають громадянства в силу винятково законодавства цієї держави. Тому основний засіб зм’якшення або недопущення ситуації подвійного громадянства або безгромадянства полягає в укладанні договорів про громадянство між заінтересованими державами, що і має місце на практиці.

Залежно від функціональної спрямованості виділяють три основні види міжнародних договорів, спрямованих на врегулювання питань множинного громадянства:

1) договори, спрямовані на взаємне визнання права громадян на множинне (як правило, подвійне) громадянство та врегулювання питань, що при цьому виникають;

2) договори, спрямовані на ліквідацію множинного громадянства як явища;

3) договори, які не забороняють множинне громадянство, але спрямовані на подолання його негативних наслідків.

Багато питань виникли у людей після набуття українського громадянства М. Гайдар, яка прибула в Одесу на запрошення М. Саакашвілі. Зважаючи на те, що М. Гайдар є громадянкою Росії, логічно звернутися до законодавства цієї держави, яке регулює відносини в цей сфері. Так, згідно з Конституцією Російської Федерації, росіянин може мати іноземне громадянство (тобто подвійне громадянство) за умов, прописаних у федеральному законі або міжнародному договорі Росії. У головному законі країни також зазначено, що, незважаючи на наявність громадянства іноземної держави, громадянин РФ не позбавляється своїх прав і свобод та не звільняється від обов’язків, що випливають з російського громадянства. Бувають, звичайно, і особливі випадки, які також прописані в законі.

Поняття «подвійне громадянство» в Росії є окремим випадком множинного громадянства. На сьогодні РФ легалізувала це питання з Таджикистаном і Туркменістаном. Стосовно інших країн світу, слід зазначити, що в деяких випадках, навіть попри дозвіл мати друге громадянство і паспорт, володарі декількох громадянств не сприймаються владою Російської Федерації, на території країни в якості подвійних громадян. Для опису такого стану речей в юриспруденції ввели поняття «правовий вакуум». Росія, подвійне громадянство в якої переживає своєрідну кризу, підписала з Туркменістаном і Таджикистаном договір, згідно з яким кожна зі сторін має визнати за громадянами право набути громадянство іншої країни, не втрачаючи громадянства першого. Що стосується прав, обов’язків, соціального забезпечення людей з подвійним громадянством, а також їх військової служби, підписані договори визначають, що ці питання перебувають у компетенції тієї країни, на території якого такий «подвійний» громадянин проживає. Разом з тим люди, які пройшли військову службу в одній із країн, звільняються від призову в іншій країні. «Подвійні» громадяни також перебувають під заступництвом і захистом обох країн, а наявність двох паспортів істотно полегшує переїзди з однієї держави в іншу. Подвійне громадянство в Росії дістається дуже складно, і на шляху до нього, як правило, виникає ряд обмежень. Так, однією з умов набуття громадянства в таких країнах як, наприклад, Німеччина, Данія та Словаччина, є відмова від колишнього громадянства. Інші обмеження – припинення одного громадянства як наслідок отримання іншого або ж ненадання громадянства за народженням у випадках, якщо дитина набуває при народженні громадянство якоїсь іншої країни.

У світі є держави, які допускають можливість подвійного громадянства. Це, зокрема: Австралія, Бангладеш, Бельгія, Бразилія, В’єтнам, Канада, Колумбія, Кіпр, Домініканська Республіка, Сальвадор, Фінляндія, Греція, Гренада, Угорщина, Ісландія, Іран, Ірак, Ірландія, Ізраїль, Італія, Йорданія, Латвія, Ліван, Литва, Македонія, Мальта, Мексика, Чорногорія, Нова Зеландія, Сербія, Швеція, Сирія, Велика Британія, Сполучені Штати Америки.

У розглянутому контексті цікавим уявляється амеріканський досвід набуття подвійного громадянства. Так, у 1894-го і 1906 р. в Америці були ухвалені імміграційні закони, які забороняли американським громадянам перебувати в іноземному громадянстві. Прикметно, що нині ці закони не скасовано, але водночас вони й не охороняються жорстко органами влади.

У США 1940 р. було ухвалено Закон про громадянство, що обмежує права американських громадян, які беруть участь у політичних виборах іншої держави. При цьому чинна юридична практика дає можливість американському громадянину також залишати громадянство іншої країни. Наприклад, іноземець, який став громадянином США за допомогою натуралізації, може зберегти своє колишнє громадянство за умови, якщо його рідна країна не вимагає, щоб він відмовився від нього. Аналогічно, громадянин США може стати громадянином іншої країни і при цьому зберегти своє американське громадянство, але лише в тому випадку, якщо інша країна не зобов’язує його відмовитися від громадянства США. Прикладом такої суперечності є традиційний текст присяги для осіб, які отримують американське громадянство, який вимагає від того, хто присягає, не лише вірності новій батьківщині, а й відмови від попереднього громадянства.

Водночас в американському законодавстві немає поняття «подвійне громадянство». Але американська влада не переслідує тих, хто прийняв присягу, зберігши при цьому за собою колишнє громадянство, а Державний департамент у інтересах розширення міжнародної співпраці не звертає увагу на те, що багато нових американців, які подорожують світом, також не відмовилися від старої батьківщини. Хоча в американському паспорті прямо вказано, що «власник його не визнає більше жодного громадянства».

Що стосується країн Європейського Союзу, то в них немає чіткого підходу до питання про подвійне громадянство. Одні європейські країни відкидають його, натомість інші дозволяють. Ірландія визнає подвійне громадянство, а Австрія відкидає. У Німеччині необхідно виконати особливі умови. У Голландії та Італії органи влади на подвійне громадянство заплющують очі – закон не дозволяє, але й не забороняє. А от у Туреччині та Греції подвійне громадянство законом дозволено, тоді як у Норвегії та Швеції – ні. В Іспанії дозволено мати «додаткове» громадянство лише деяких країн. Швейцарія поводить себе щодо цього питання так: швейцарський громадянин може придбати паспорт іншої країни, але при цьому він раз і назавжди втрачає свій. Будь-яка людина, котра отримала швейцарський документ, повинна за законом відмовитися від усіх своїх колишніх паспортів. У Південній Америці майже така сама ситуація. Болівія та Уругвай не визнають подвійного громадянства. В Аргентині можна мати, крім аргентинського, лише іспанський або італійський паспорт. Бразилія лише в певних випадках дозволяє мати інший, окрім бразильського, документ, що посвідчує особу. Ямайка і Домініканська Республіка дозволяють подвійне громадянство. Гондурас і Мексика – ні. Чилі уклала угоду про подвійне громадянство виключно з Іспанією. ПАР, Японія і Філіппіни не визнають подвійного громадянства.

Донедавна європейськими лідерами з отримання другого громадянства були британці, але тепер у цьому їх випередили французи, бельгійці, громадяни скандинавських країн та Іспанії, що пояснюється бажанням уникнути сплати податків. При цьому у Європейському Союзі свідомі того, що підштовхує європейців обзаводитися подвійним громадянством. Тому двері до країн, які називають «податковим раєм», – Монако, Гібралтар, Андорра, Домініканська Республіка і Гренада, Брюссель планується зачинити законодавчо. Арабські держави надають громадянство лише уродженцям цих країн і для іноземця майже неможливо стати в цих державах повноправним громадянином, особливо в Алжирі, Саудівській Аравії та Арабських Еміратах. Вважається, що стосовно цього набуття другого громадянства найліберальнішою країною у світі є Австралія, однак при цьому тут, мабуть, найжорсткіше імміграційне законодавство. Також не дозволяють мати подвійне громадянство Австрія, Бруней, Венесуела, Данія, Китай, Еквадор, Індонезія, Японія, Кенія, Кувейт, М’янма, Малайзія, Маврикій, Норвегія, Непал, Перу, Польща, Португалія, Румунія, Україна, Саудівська Аравія, Сінгапур.

Повернемося до України. На перший погляд, подвійне громадянство має гарантувати захищеність румунської, угорської чи російської національних меншин. Це начебто додає їм упевненості в забезпеченні їхніх фінансових і майнових прав. «Подвійники» можуть відвідати свою другу країну перебування в будь-який час, що створює кращі для них умови для розуміння повсякденних подій. Проте ці особи можуть будь-коли дуже просто перетнути державний український кордон та заробляти і сплачувати податки в казну інших держав.

Вочевидь, за сучасних геополітичних умов масове надання другого громадянства громадянам України може сприйматися як акт агресії проти української держави сусідніх країн. Адже й досі ситуація залишається вибухонебезпечною в українському Криму і по всій Східній Україні, коли Росія провокує отримання жителями цих регіонів російських паспортів. А заплановане перевантаження Севастополя кораблями російського Чорноморського флоту зовсім не додає позитивних емоцій до ситуації, яка складається навколо України.

Загалом тактика «паспортного тиску» росіян і надання російських паспортів громадянам України, які стверджують, що вони мають російське походження, не нова. Росіяни, по суті, вдаються до досвіду Гітлера 1930-х років, коли він надав німецьке громадянство етнічним німцям Судетської області в Чехословаччині та Силезії в Польщі. Гітлер зробив те саме в Гданську, польському місті та порту на Балтійському морі, яке німці називали Данциг. У Чехословаччині влітку 1938-го Гітлеру вдалося спровокувати судетських німців на збройні виступи проти центральної влади. Потім туди начебто на захист співвітчизників рушив багатотисячний «добровольчий» корпус. А після розгрому «добровольців» чехословацькою армією в дію вступила дипломатія – мовляв, дивіться, як чехи знущаються з німецьких громадян. Урешті-решт завдяки Мюнхенській зраді лідерів Британії та Франції Чемберлена і Даладьє гітлерівська тактика спрацювала. Цю саму тактику росіяни використовували і в Грузії. І також доволі успішно, відірвавши від цієї держави чималі території і перетворивши 400 тис. грузинів на біженців. Цю ж тактику Росія, схоже, нині «перекинула» на Україну. Етнічні росіяни чи «російськомовне населення», яке Москва офіційно вважає «співвітчизниками» (фактично так само Гітлер вважав «фольксдойчами» всіх німців за кордоном), є в усіх країнах, які були або частиною Радянського Союзу, як Литва, Естонія і Латвія, чи частиною радянського блоку, як Польща, Чехія і Словаччина. Тому цілком імовірно, що якщо Росії вдасться підкорити Україну (частково чи повністю), то російські геополітичні апетити поширяться і на ці країни. Як пише видання «Тиждень» (автор статті – В. Каспрук), Україна нині є найбільш ласим куснем у меню російського ведмедя, і якщо ніхто не допоможе Українській державі зупинити агресію Кремля, то не виключено, що можуть знайтися нові чемберлени й даладьє, які допоможуть кремлівським політичним реваншистам стерти Українську державу з мапи світу або суттєво обкарнати її територію. Але якщо Україна капітулює, то хто ж може гарантувати, що на цьому домаганням Росії буде покладено край? – питає В. Каспрук.

Таким чином, можна зробити висновки:

1. У деяких державах люди можуть отримати подвійне громадянство автоматично (зазвичай при народженні чи вступі до шлюбу) або після успішної натуралізації. Коли справа доходить до подвійного громадянства, то, як правило, думки у світі розділяються. Є країни, де закони дозволяють своїм громадянам отримувати громадянство іншої держави, не втрачаючи при цьому свого першого. В інших країнах, де не дозволяється мати інше громадянство, але якщо таке все ж стається, то це автоматично призводить до втрати першого громадянства.

2. Джерело подвійного громадянства криється у внутрішніх законах кожної країни.

3. Подвійне громадянство часто має певні негативні наслідки, пов’язані з наданням дипломатичного захисту, військовою та державною службою, сплатою податків тощо. Як правило, кожна з держав, громадянство якої одночасно має певна особа, не звільняє її від військового обов’язку та обов’язку сплачувати податки. Для розв’язання таких проблем може застосовуватися т. з. принцип «ефективного» громадянства, який створює переважний правовий зв’язок біпатрида з тією державою, де особа постійно проживає. Проте навіть застосування цього принципу не усуває усіх колізій, пов’язаних із множинним громадянством.

4. Найефективнішим способом розв’язання проблем правового статусу поліпатридів є прийняття державами відповідних двосторонніх та багатосторонніх міжнародних договорів.

5. В України не передбачено відповідання за приховування або несвоєчасне повідомлення про наявність другого громадянства у громадянина України та відсутній механізм декларування подвійного громадянства та його встановлення

10. Позитивний спосіб закріплення конституційних прав і свобод (на прикладі контректних країн)

При позитивному способі конституція (конституційний закон) встановлює або визначає, що громадянин володіє певним правом. У деяких випадках право чи свобода гарантуються без зазначення конкретного суб'єкта, громадянина: «Усі мають право вільно висловлювати свої думки усно, письмово і всяким іншим способом вираження думки» (ст. 21 Конституції Італійської Республіки). Історично позитивний спосіб закріплення конституційних прав і свобод характерний для країн континентального права, а негативний – для англо-американської правової системи. Втім в сучасних умовах при закріплення конституційних прав і свобод в конституціях європейських держав, здійснюється поєднання позитивного та негативного способів закріплення конституційних прав і свобод.

При позитивному способі конституція встановлює або констатує, що суб'єкт володіє певним правом. Так, згідно зі ст. 45 китайської Конституції «громадяни Китайської Народної Республіки в старості, в разі хвороби або втрати працездатності мають право на отримання від держави і суспільства матеріальної допомоги» (частина перша, пропозиція перше). Тут суб'єкт права - громадяни КНР - прямо названий. Замість висловлювання «має право» або рівноцінного йому «право» в деяких конституціях вживається вираз «може», як, наприклад, у ч. II ст. 3 Політичної конституції Мексиканських Сполучених Штатів 1917 року: «Приватні особи можуть надавати освіту всіх видів і ступенів» (пропозиція перше). В принципі позитивний спосіб може використовуватися і без прямої вказівки суб'єкта, коли йдеться про права людини. Як приклад можна привести норму, що міститься в ч. 1 ст. 24 Конституції Румунії 1991: «Право на захист гарантується». З цієї формули ясно, що гарантується це право кожній людині, яка і є суб'єктом зазначеного права.

В ст. 28 Конституции РК гражданам гарантируется важнейшее право, без которого немыслимо социальное государство, - право на минимальный размер заработной платы и пенсии, социальное обеспечение по возрасту, в случае болезни, инвалидности, потери кормильца и по иным законным основаниям. Гарантированность данного права обеспечивается законодательным установлением минимального, то есть низшего предела заработной платы и пенсии, ниже которого выплата не может производиться.

В отличие от негативных прав, позитивные права фиксируют права индивида на улучшение своего положения и повышение' культурного статуса, обеспечиваемые государством.

Это — экономические, социальные и культурные права как отдельная группа! общественных прав субъекта, которые характеризуют правовое3 государство новейшего периода его развития. К ним относятся:1 право на образование, свобода любой творческой деятельности,! право на интеллектуальную собственность, право на свободное использование своих способностей и имущества, право на социальную безопасность и защиту в условиях безработицы, право на благоприятную окружающую среду, право на охрану здоровья и медицинскую помощь, право на достойную жизнь и т.п.

В обязанности государства входит осуществление постоянной созидательной деятельности по обеспечению граждан теми или иными благами, создание социальных программ, гарантирующих провозглашенные социальные, экономические и культурные права. Реализовать эти права гораздо сложнее, чем права негативные. Непосредственная защита их правовыми средствами не представляется возможной, так как определение конкретных социальных выплат в задачу суда не входит. Осуществление позитивных прав нуждается в достаточных ресурсах государства. Их конкретное наполнение прямо зависит от национального дохода страны и ее политического режима. В случае ограниченности ресурсов и антидемократичности режима позитивные права могут гарантировать гражданам лишь «равенство в нищете», как это имело место в подавляющем большинстве так называемых «социалистических» государств во времена тоталитарных режимов.

Некоторые буржуазные государства не присоединились к Международному пакту о социальных, экономических и культурных правах. Они руководствовались убеждением, что обозначенные в Пакте права не являются субъективными, так как не могут быть защищены в суде. Эти соображения не лишены оснований, однако, присоединение к Пакту создает обязательства для государства совершенствовать внутреннее законодательство и стремиться к тому, чтобы реально стать социальным правовым государством.

Основные права и свободы человека и гражданина различают также по сфере их реализации в общественной жизни личные полити экономи соци культур экологи данские) ческие ческие альные ные ческие

Все они закреплены в разделе II «Права, свободы и обязанности человека и гражданина» Конституции Украины 1996 г.

11. Негативний спосіб закріплення конституційних прав і свобод (на прикладі контректних країн)

Негативний спосіб формулювання прав і свобод означає конституційне заборона будь-якого суб'єкта порушувати права чи обмежувати права чи свободи інших суб'єктів права. Так, згідно зі ст. 14 Конституції Італійської Республіки «житла є недоторканними. Огляди, обшуки і накладення арешту не можуть проводитися інакше як у випадках і порядку, встановлених законом », тобто на перше місце висувається заборона, який може стосуватися іншого громадянина, але шляхом заборони гарантуються передусім права особистості від посягань з боку держави.

Негативний спосіб являє собою конституційне заборона будь-якого суб'єкта порушувати або обмежувати певне право або певну свободу. Характерний приклад негативного способу дає Конституція США, точніше, поправки до неї. Так, згідно з поправкою IV «право народу на охорону особи, житла, паперів і майна від необгрунтованих обшуків або арештів не повинно порушуватися, і ордери на обшук або арешт не видаватимуться без достатніх підстав, засвідчених присягою або урочистою підтвердженням» (пропозиція перше); згідно з поправкою V «ніхто не повинен примушувати свідчити проти самого себе в кримінальній справі», а згідно з поправкою VIII «не повинні турбуватися непомірно великі застави, стягуватися надмірні штрафи, накладатися жорстокі і незвичайні покарання». У перших двох випадках вказані суб'єкти прав і свобод - «народ» і «ніхто», а в третьому випадку вжита безособова формула, рівноцінна вказівкою на другий суб'єкт, тобто «ніхто» (можна було б сказати: «ні з кого не повинні турбуватися ... »). Звичайно, слово «ніхто» означає буквально відсутність якого б то не було суб'єкта, але в законодавчому контексті такого роду воно рівнозначно висловом «все». Якщо в позитивному реченні ми вживаємо вираз «все», то в негативному, якщо ми маємо на увазі всіх разом і кожного з них окремо, для позначення цього неможливо ніяке інше слово, крім «ніхто». Примітне прояв негативного способу міститься в поправці I: «Конгрес не повинен видавати законів, що встановлюють будь-яку релігію або забороняють її вільне сповідання, що обмежують свободу слова чи друку або право народу мирно збиратися і звертатися до уряду з петиціями про припинення зловживань »; тут Конституція гарантує свободи від можливого їх порушення самим законодавцем. У багатьох конституціях поєднуються обидва способи для формулювання прав і свобод, проте негативний спосіб більш характерний для країн з англосаксонської системою права, тоді як позитивний-для правових систем країн континентальної Європи. В соответствии с такими аспектами свободы негативные права состоят в праве индивида на защиту от какого-либо вмешательства, в том числе и государственного, в осуществлении гражданских прав (как члена гражданского общества) и политических прав (как участника политической жизни). Эти права предохраняют личность от нежелательных, нарушающих ее свободу вмешательств и ограничений. Негативные права — основа индивидуальной свободы.

Например, почти все содержание Билля о правах 1791 г. (США) направлено на ограждение личнс от разного рода несправедливых и нежелательных последствг вмешательства со стороны правительства. Термин «не должен»! относящийся к правительству, содержится почти во всех стать этого документа. Так, первая статья (поправка) Билля о прав, гласит: «Конгресс не должен издавать законы, устанавливав щие какую-либо религию или запрещающие ее свободное испс ведание, ограничивающие свободу слова или печати или прав народа мирно собираться и обращаться к правительству с петициями о прекращении злоупотреблений».

Негативные права считаются основополагающими, абсолкп ными. Они появились исторически раньше других прав и раз вивались как группа прав на независимость от власти (свобод веры, свобода вероисповедания и свобода совести; право на лич-:

ную свободу; право на приобретение и неприкосновенность част ной собственности; свобода передвижения по территории всего государства; тайна и неприкосновенность переписки; свобода слова и свобода мысли и объединений; право на неприкосновенность жллища; свобода выбора профессии и т.д.). Перечисленные права называют еще «правами свободы», «правами гражданских свобод» или «гражданскими свободами и правами». ,

Они отличаются от «политических свобод и прав», под которыми подразумевается право на участие граждан во власти (активное и пассивное избирательное право, право граждан участвовать в управлении делами государства, право гражданин лично обращаться в государственные органы и органы местног самоуправления и т.п.). Однако и те, и другие, хотя и возникл в ряде стран в разное время, относятся к категории негативны прав, осуществление которых не зависит от ресурсов государства, уровня социально-экономического развития страны.