91. Літописання в княжу добу.

Княжа доба - винятково важливий і тривалий період української історії, який охоплює три етапи: Київська Русь, Галицько-Волинська і Литовсько-Руська держава, тобто від Аскольда і Діра до Люблінської унії 1569 р. У цю добу остаточ­но сформувався український народ як етнічна спільність, він створив свою державу - Київську Русь, спадкоємцем якої ста­ло Галицько-Волинське князівство, виробив зусиллями своїх інтелектуалів власну систему поглядів на історію України-Русі. З появою писемності зародилося давньоукраїнське літопи­сання, були створені твори історичного змісту, писана історія Русі, виокремилися освічені світські та церковні особи, які описували історичні події, осмислювали минувшину. Запро­вадження християнства, династичні зв'язки київських та галицько-волинських князів із Західною Європою і Сходом сприяли поширенню на теренах України-Русі історичних праць візантійських і західноєвропейських істориків. Помітну роль у розвитку історичної свідомості середньовічного ук­раїнського суспільства поряд з усною творчістю стали віді­гравати шкільництво, художня та релігійна література. Збагачення історичних знань продовжувалося і в умовах монголо-татарського завоювання Русі, згасання Галицько-Волинської Держави, колонізації українських земель Польщею, Угорщи­ною та Литвою.

Зростання інтересу до своєї і чужої історії зумовлювалося державотворчими процесами, християнізацією Русі, розвитком господарства, торгівлі, військової справи, культури, міжнародних зв'язків. Як уже зазначалося, поворотним моментом у фіксації історичних подій і нагромадженні знань з історії стало зародження і поширення писемності, літописання.

Приклад зацікавлення книгами, науками, історією показували київські князі та їх оточення. Із свідчень літописів знаємо, як захоплювався книгами, що давали мудрість і невичерпну глибину знань, Ярослав, названий Мудрим, що зібрав одну з найбільших в Європі бібліотек у Софії Київській, як вшановувались знання і книжна освіта синами Ярослава Святославом і Всеволодом. Мудрість з книг черпали і поширювали галицькі князі Ярослав Осмомисл, Данило Романович та ін.

Основними інтелектуальними центрами філософської та історичної думки були церкви і собори, зокрема Софійський собор у Києві, який служив не тільки резиденцією митрополитів, а й осередком культури і освіти. Тут були складені один з найдавніших літописних зводів 1037-1039 рр. «Слово про закон і благодать» Іларіона, митрополиче послання Клима Смолятича до пресвітера Смоленського Фоки та ін. Бібліотека Софійського собору стала основою для створення бібліотеки Печерського монастиря, що згодом пе­ребрав естафету літописання, розвитку освіти, християнської і світської думки, виховання нових генерацій мислителів і бага­то зробив для збагачення історичних знань.

Центральне місце в історичній літературі Київської Русі все ж займають літописи, зміст яких дає найповніше уявлення про характер поглядів їх авторів на історію.

Давньоукраїнські літописи за своєю формою та змістом нагадували західноєвропейські аннали і хроніки, але мали свій самобутній вигляд. Як припускали Б. Рибаков, М. Брайчевський, літописання на Русі було відоме ще в IX ст. в часи Аскольда і Діра, зокрема «Літопис Аскольда», сліди якого збереглися в Никонівському зводі XVI ст. і в якому вперше викладалася історія походження Русі. Очевид­но, цей твір використали літописці Х-ХІ ст. Никон та Іоанн, відредагувавши його на догоду наступним кня­зям. У княжий період сформувалося кілька центрів створення літописів.

Важливим осередком укладання давніх літописів була Де­сятинна церква, в якій 996 р. Анастас Корсуняник зробив спробу історично узагальнити історію Русі майже за 200 років і довів висвітлення подій до Володимира Святославича.

З побудовою Софійського собору він перебирає на себе роль літописного центру, де, як вважають історики, в 1039 р. був створений найдавніший літописний звід. З кінця XI ст. центр Українського літописання переноситься до Києво-Печерського монастиря, в якому в 1078 р. ігумен Никон створив само­стійний літописний звід за період з 1039 по 1078 р. Печерський ігумен Іоанн в період 1074-1093 рр. уклав ряд статей, що викладають історію Русі впродовж XI ст. Так поступово склалася Давньоукраїнська літописна традиція.

Літописні пам'ятки ХІ-ХП ст. дійшли до нас не в первісному вигляді, а в переписаних і відредагованих у ХУ-ХУІ ст. літописних списках, які суттєво змінювались відповідно до потреб Московської держави. Найповніше представлені літописи в Лаврентіївському, Радзивіллівському та Іпатіївському зводах. Лаврентіївський звід зберігся в списку, укладеному ченцем Лаврентієм у 1377 р., і закінчується подіями 1305 р. До нього увійшли «Повість минулих літ», «Повчання» Володимира Мономаха, його послання до Олега Святославича.

Українське, а точніше галицько-волинське походження має Радзивіллівський звід з мініатюрами, який належить XV ст., але ґрунтується на більш ранніх місцевих літописах. Іпатіївський звід (близько 1425) складається із пізнішої редакції «Повісті минулих літ» та Галицько-Волинського літопису XIII ст.

Автором однієї з редакцій «Повісті» був печерський чернець Нестор. Вчені давно довели, що Нестор (1055-1113) був винятково обдарованою людиною, з історичним складом мислення, письменником. Йому належать й інші твори, зокрема, «Сказання Бориса і Гліба»,  «Житіє Феодосія, ігумена Печерського». «Повість...» редагувалася і записувалася іншими літописцями, серед яких найбільш відомим був ігумен Михайлівського Видубицького монастиря Сильвестр. Він, зокрема, дописав заключні сторінки, що стосувались правління Володимира Мономаха.

«Повість минулих літ» містить зріз поглядів тогочасних київських істориків на походження Києва, на розселення слов'ян, на заснування Київської держави, прийняття християнства, діяльність київських князів Олега та Ігоря, Святослава і Володимира, Ярослава і Володимира Мономаха, на розвиток міжнародних зв'язків і культури. Це по суті пер­ша літературна історія стародавньої України.

З «Повісті...» видно, що київські літописці були добре обізнані з історією зарубіжних країн, прагнули подати розвиток Русі Київської на тлі подій світової історії. Важливо підкреслити, що «Повість...» ґрунтується на до­сить різноманітних джерелах. Це і розповіді київського боя­рина Василя, твори Володимира Мономаха, ряд документів, зокрема договорів з Візантією, а також оповідних джерел. Літописці залучили до твору поширювані в народі легенди про заснов­ників Києва, про закликання варягів, про поєдинок Ко­жум'яки з печенігом-велетнем під час походу Володимира на печенігів та ін.

Київський літопис 1200 р., склав основу Іпатіївського літописного зводу. Він побудований на літописі князів Ігоря Святославича, Володимира Глібовича, інших місцевих літописах, усних переказах і оповіданнях, зазначимо, що саме в тій частині літопису, що присвячена Володимиру Глібовичу, вживається назва «Україна» за 1187 р. стосовно південноруських земель та їх жителів, які межували з половцями. Ці землі, розташовані по обох боках середнього Подніпров'я, значно раніше дістали в народі назву "Україна" -- країна, як держава.

З другої половини XII ст. почався розклад Русі на удільні князівства, розгорнулася боротьба за Київську спадщину. Державницьку традицію, засади права й україно-руської культури підхопили і розвинули всі князівства, а найбільш повно – Галицько-Волинська держава, що сформувалася внаслідок об'єднання зусиллями Романа Мстиславича в 1199 р. Волинського і Галицького князівств, оволодіння Києвом і Переяславом. Сформувався потужний політичний організм, могутня держава, яка за розмірами не поступалася Священній Римській імперії. Вона опанувала більшу частину київської культурної духовної спадщини, в т. ч. набутки в розвитку історичних знань. Унікальними пам'ятками ХІІ-ХШ ст. є Галицьке Четвероєвангеліє написане у  Крилосі 1144 р. і Галицьке Євангеліє 1266-1301 рр., написані уставом на «вічному» папері - пергаменті, які зберігаються у рукопис­них фондах бібліотек Санкт-Петербурга і Москви, а також Христинопольський Апостол XII ст., Бучинське Євангеліє та ін. У ХІІІ ст. в Галичі були створені також "Толковий апокаліпсис", «Хронограф» та «Холмське Євангеліє».

У Галицько-Волинській державі дістала подальший розви­ток літописна традиція Києва.

Галицько-Волинському літопису передувала не тільки київська літописна традиція, а й місцеві літописи, що уклада­лися в Звенигороді, Теребовлі, Перемишлі. Однією з най­давніших повістей Галичини, яка дійшла до нас, була оповідь про осліплення в 1097 р. волинським князем Давидом Ігоревичем теребовлянського князя Василька Ростиславича яку Нестор включив до «Повісті минулих літ».

Є підстави говорити про існування у Х-ХІІ ст. на теренах Галичини і Волині дружинного епосу, свідченням чого є дру­жинна пісня про подвиги Романа Мстиславича, уривок якої включений до Галицько-Волинського літопису. Відомий Дослідник Галицько-Волинського літопису М.Котляр вважає, що з середини XII ст. у Галичі почали створюватись не «класичні» літописи, а історико-літературні повісті, присвячені князям, які стали новим етапом у розвитку історичного опису­вання подій. Цей унікальний твір створений щонайменше п’ятьма високоосвіченими літописцями-укладачами, які були ґрунтовно обізнані з працями візантійських та західноєвропейських авторів, виступали як патріоти і прихильники  цілісності Руси-України.

Умовно Галицько-Волинський літопис ділиться на дві частини: Літописець Данила Галицького та Волинський літопис. Перша частина починається з Початкової Галицької повісті, з відомостей про загибель Романа, княжіння його дружини Анни і вступ на престол Данила, вигнання з Галича і повернення, про боротьбу проти ординців. Друга частина присвячена княжінню у Володимирі-Волинському Василька Романовича, його сина Володимира та Мстислава Даниловича.

Літопис засвідчив вищий рівень описування історії подій, вдалішу спробу їх причинно-наслідкового осмислення. Він складається з різних оповідань історичного змісту періоду 1201-1292 рр., закінчується розповіддю про початок литовської колонізації України. Не виключено, що літопис зазнав певної корекції в процесі переписування і включення його до Іпатіївського літопису. До елементів «науковості» Галицько-Волинського літопису можна віднести досить широку і різноманітну джерельну базу.  Це і документи з княжої канцелярії, донесення послів, листи, попередні літописні хроніки, перекладна література і особисті враження очевидців.

Галицькі літописці, як і тогочасні придворні хронографи-історики в західноєвропейських країнах, відкрито демонстрували свої симпатії спочатку Роману Мстиславичу, а потім Данилу Романовичу, що прагнули «зібрати докупи» землі Русі. Багато уваги приділено державницькій діяльності Данилового сина Василька. З середини 60-х рр. простежується прихильність писців до волинської гілки Романовичів, і тільки остаточна редакція 1292 р. відтворює ідею об'єднавчих тенденцій, яку обстоював галицький князь Лев Данилович та його нащадки.

Запроваджений Початковою Галицькою повістю термін «Романовичі» (1206) об'єднував в єдине ціле потомство Романа Мстиславича як засновника відповідної династії. Літописці підкреслювали родовий зв'язок Романовичів з предками, насамперед з Володимиром Мономахом, щоб у такий спосіб підкреслити древність роду, династичне право на наслідування влади, наголосити на доброчесності і гідності князя. Червоною ниткою через літопис проходить обґрунтування права галицьких князів на володіння всією Південно-Західною Руссю, включаючи стародавню столицю Київ, збереження його традицій і духовної величі. Утвердження князя Романа і в золотоверхому Києві дало підстави літописцеві назвати його великим князем, «царем на Русі», «вікопомним самодержцем всієї Русі». Новим підтвердженням права галицько-волинського князя на київську спадщину літописець вважав статус Данила Галицького після встановлення васальних відносин з золотоординським ханом, коли він висунув на посаду київського митрополита кандидатуру Кирила.

Примітною рисою Галицько-Волинського літопису як сходинки в розвитку української історичної думки є гостра увага до історії державності, політичного устрою Галинсько-Волинської держави. У ньому багато місця відведено обґрунтуванню ролі князя, а згодом короля як носія верховної влади та  участі галицького боярства в державному управлінні через боярську раду. Наведені приклади про обмеження влади князя: «Данила князем називали, а самі землю тримали». Вони свідчать про елементи аналітики в оповідях літописців. Принагідно нагадаємо, що у спадкоємців Данила Галицького саме галицько-волинські міста першими дістали магдебурзьке право як визнання  самоврядної традиції.