53. Українськім партії в австро-угорщині.

Система політичних партій і організацій на західноукраїнських землях почала формуватися наприкінці XIX ст., тобто раніше, ніж в Наддніпрянській Україні.

У жовтні 1890 р. прихильники радикально-демократичної течії скликали свій з’їзд у Львові, на якому була створена перша легальна українська політична організація європейського типу – Русько-українська радикальна партія (РУРП). Серед а засновників були І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький, Є. Левицький, В. Охрімович, Т. Окуневський, Р. Яросевич та ін. Згодом радикали почали вживати назву Українська радикальна партія (УРП). Програма партії, підготовлена І. Франком, М. Павликом, Є. Левицьким, Р. Яросевичем і схвалена з’їздом, стратегічною метою в економічній сфері проголошувала зміну «способу продукції згідно зі здобутками наукового соціалізму», «колективного устрою праці і колективної власності». Серед політичних завдань висувалися такі: повна свобода особи, слова, організацій, зібрань, друку, віросповідання, забезпечення кожному громадянину найповнішого впливу на вирішення всіх питань політичного життя, автономії громад, повітів, країв, надання кожному народу можливості якнайповнішого культурного розвитку, використання надбань науки і культури на благо людини.

Проти молодої партії відразу виступили всі реакційні сили – від офіційних властей, польської шляхти і адміністрації до москвофілів, навіть народовців. Незважаючи на таке ставлення різних суспільно-політичних сил, РУРП розгорнула агітацію серед селян і робітників.

У середині 90-х років XIX ст. у Галичині швидко розвивався процес національного самоусвідомлення, що знайшло свій прояв в ідеї побудови незалежної соборної Української держави. Уже в 1895 р. член радикальної партії Ю. Бачинський обґрунтував на основі аналізу становища в Галичині та Наддніпрянщині у своїй книзі «Україна irredenta». Тому в грудні 1895 р. на IV з’їзді УРП національна політика радикалів була доповнена положенням про державну самостійність України, яка розглядалась радикалами і як засіб вирішення назрілих соціальних проблем.

Внутрішньопартійна боротьба в радикальній партії, що розгорнулася в другій половині 90-х років, призвела до утворення трьох основних фракційних груп власне радикальної, яку очолили М. Павлик, К. Трильовський і Л. Бачинський, соціал-демократичної на чолі з Р. Яросевичем, М. Ганкевичем, М. Новаковським та національно-демократичної (В. Охрімович, Є. Левицький, В. Будзиновський). На партійній конференції у Львові, що була скликана у травні 1899 р., після тривалих дискусій щодо подальшої долі радикальної партії стався розкол. Ослаблена УРП, яку очолили М. Павлик, К. Трильовський, Л. Бачинський, І. Макуха, М. Лозинський, на початку XX ст. продовжувала діяти на основі старої програми. З 1904 р. Українська радикальна партія активізувалася, розпочавши реорганізацію.

У 1905 р. на з’їзді УРП було схвалено нову програму, в основу якої покладена ідея поєднання соціально-визвольної боротьби українського народу з національною.

У вересні 1899 р. у Галичині утворилася Українська соціал-демократична партія (УСДП), яку очолили М. Ганкевич, С. Вітик, В. Охрімович. Вона стала автономною секцією соціал-демократичної робітничої партії Австрії (СДРПА) Тому за політичну платформу УСДП було прийнято програму австрійської соціал-демократії. Партія відстоювала соціалістичні позиції і ставила за мету підтримку робітничого руху за соціальні реформи, видавала свій центральний орган – газету «Воля».

УСДП визнавала метою робітничого руху соціалізм, але відкидала найрадикальніші, не правові засоби його досягнення. Ідея захоплення політичної влади через збройне повстання відкидалася Українські соціал-демократи перебували під впливом ідей СДРПА, яка відстоювала поступову соціалізацію засобів виробництва, здобуття влади парламентським шляхом, збереження і використання існуючої держави як інструмента суспільної трансформації. Протиборство двох течій в УСДП призвело до розколу партії на IV з’їзді в 1911 р. Очолювана С. Вітиком і М. Ганкевичем частина УСДП залишалася секцією польської соціал-демократії.

В грудні 1899 р. за ініціативи М. Грушевського, І. Франка, Ю. Романчука, К. Левицького, В. Будзиновського виникла Українська національно-демократична партія (УНДП) на основі злиття двох важливих політичних течій в українському русі правого (національного) крила Русько-української радикальної партії та народовців – прихильників політичного товариства «Народна рада».

В основу програми УНДП було покладено більшість програмних положень РУРП. Компроміс зумовлювався тим, що народовці погодилися на включення до програми ряду демократичних положень, а радикали відмовилися від соціалізму. Крім того, народовців влаштовувало внесення до програми постулату про окремішність української нації, а також поміркованість планів щодо політичної діяльності в Австро-Угорщині. У національному питанні програма націонал-демократів висувала як стратегічне завдання боротьбу за незалежну і соборну Україну.

Наприкінці XIX ст. в українському русі Австро-Угорщини завершилося організаційно-політичне формування консервативної течії. В 1896 р. окремі представники духовенства створили Католицький русько-народний союз (КРНС). Його засновниками були О. Барвінський, Н. Вахнянин, А. Шептицький, В. Коцовський, К. Студинський та ін. Програмні завдання партії ґрунтувалися на визнанні австрійського уряду і місцевої адміністрації і передбачали низку суспільно-господарських реформ у дусі папських соціальних енциклік КРНС відповідно до ідеології західноєвропейського католицького клерикалізму гостро критикував соціалізм, виступав на захист існуючого ладу. Його ідеолог митрополит А. Шептицький доводив у своїх працях і виступах, що біду, в якій опинилися трудящі маси, можна перебороти працьовитістю, ощадністю і тверезістю. Діяльність союзу значною мірою сприяла збереженню культурно-національних традицій українського населення, однак вирватися з вузьких рамок просвітительства він не міг.

У грудні 1911 р. на основі Католицького русько-народного союзу утворилася Християнсько-суспільна партія (ХСП), яку очолив О Барвінський. ХСП підтримувала домагання націонал-демократів у справі здійснення виборчої реформи, створення українського університету у Львові та запровадження національно-територіальної автономії у Галичині. Ця партія була опозиційною щодо москвофілів, але не змогла завоювати широкої популярності в масах.

Створення української багатопартійності в Галичині призвело до певної організаційно-політичної консолідації москвофілів, які в січні 1900 р. створили у Львові з ініціативи Руської ради Руську народну партію (РНП). РНП відстоювала національну єдність українців з росіянами, пропагувала необхідність повного переходу на російську мову. У соціальній і політичній сферах її програма проголошувала прагнення поліпшити долю бідних верств населення через парцелію великих маєтків, організацію дешевого кредиту, зменшення поземельного і душового податків. Слід зазначити, що в програмі нічого не було сказано про засоби досягнення намічених завдань.