18. Визначення геополітичні вектори діяльності козацької старшини (1660-1676)

Необхідно підкреслити, що з укладенням Слободищенського трактату увиразнюється поділ Української держави між Польщею та Росією. Проти політики Юрія Хмельницького виступили Ніжинський, Чернігівський і Переяславський полки. У 1661-1662 рр. гетьман здійснював походи на Лівобережжя з метою придушення цих виступів і приєднання Лівобережної України. Та вони були безуспішними і навесні 1662 р. на козацькій раді у Козельці (біля Переяслава) наказним гетьманом Лівобережної України став Я. Сомко. Між прихильниками обох гетьманів розпочалася боротьба. І у січні 1663 р., відчуваючи власну неспроможність опанувати ситуацією, Ю. Хмельницький зрікся влади і постригся у ченці під іменем Гедеона.

З 1660 р. повноважним представником польського короля Яна ІІ Казимира при Ю. Хмельницькому був Павло Тетеря. Віддаючи булаву, Ю. Хмельницький вказав на П. Тетерю як свого наступника. Ставши гетьманом, П. Тетеря прагнув об’єднання Правобережної і Лівобережної України під єдиною владою. Для здійснення свого задуму він намагався перетягнути на свій бік наказного лівобережного гетьмана Я. Сомка, згуртувати навколо себе старшинську верхівку, пробував заручитися підтримкою Польщі. Та його зв’язки з Польщею відштовхували від нього козацтво і народні маси. Провалився і організований ним спільний похід з королем Янам Каземиром і татарами на Лівобережжя.

Тут доцільно розповісти про т. зв. Чорну раду, що була скликана для обрання гетьмана Лівобережної України 17-18 червня 1663 р. на околиці міста Ніжина. Проведенню ради передувала гостра боротьба міжстаршинських угрупувань, які висунули своїх кандидатів – ніжинського полковника Василя Золотаренка та наказного гетьмана Якими Сомка. Запорозький кошовий Іван Брюховецький спровокував гострі суперечки і при підтримці царського представника Д. Великоганіна був «вигукнутий» гетьманом.

Відразу після обрання гетьманом І. Брюховецький уклав з Московською державою Батуринські статті (листопад 1663 р.), які містили нові поступки царському уряду. Він першим з українських гетьманів поїхав до Москви і перебуваючи там у вересні-жовтні 1665 р. отримав титул боярина.

У Москві 11 жовтня 1665 р. гетьман І. Брюховецький підписав договір, який відомий як Московські статті. Ними підтверджувались привілеї козацької старшини і в той же час посилювалась адміністративна й фінансова залежність гетьмансько-старшинської адміністрації від царизму. Зберігалося право обрання гетьмана, але після цього він мав їхати до Москви на затвердження. Московські військові гарнізони мали бути, окрім раніше визначених міст, ще й у Полтаві, Кременчуці, Новгород-Сіверському, Острі, Каневі, Гадячі, Кодаку та на Запоріжжі. Царські воєводи, окрім військових справ, отримували право втручатися і в місцеві справи: збирати у царську казну податки із міщан та селян, грошові збори з винних оренд, податі з торгових людей. Царські війська, розквартировані в Україні, мали забезпечуватися хлібом з місцевих ресурсів. Київський митрополит призначався з Москви, тобто підлягав московському патріархові. З мешканців міст і сіл, окрім козаків, стягувались податки у царську казну, а територія оголошувалась володінням московських самодержавців. Гетьман не мав права надавати містам самоврядування, а магдебурзьке право надавалося царською жалуваною грамотою.

Під Московськими статтями гетьман І. Брюховецький поставив такий підпис: «Великого государя, Вашої Царської Пресвітлої Величності холоп, я, гетьман Іван Брюховецький, вірного Вашої Царської Пресвітлої Величності війська Запорозького замість всього війська Запорозького, підписую своєю рукою». Такий підпис якнайяскравіше засвідчував залежність України від Москви, у яку поставила свою державу козацька старшина з І. Брюховецьким на чолі.

Доцільна буде детальна розповідь про гетьмана Правобережної України Павла Тетерю. Стратегічною метою гетьманування була соборність України, об’єднання Правобережної і Лівобережної України під єдиною владою. Та пропольська орієнтація гетьмана П. Тетері спричинила невдоволення його гетьмануванням. Відчуваючи можливість змови проти себе, П. Тетеря добивається ув’язнення Ю. Хмельницького, митрополита Й. Тукальського, полковника Г. Гуляницького, а також суду над І. Виговським. Після розколу в стані правобережної старшини на тлі наростаючого народного повстання активізуються всі сили і партії (татари, запорожці з І. Сірком, повстанці В. Дрозденка, бунтівний полковник С. Опара, Лівобережний гетьман І. Брюховецький). За таких обставин П. Тетеря в червні 1665 р., прихопивши клейноди і військову казну, утік до Польщі.

Потрібно ознайомитись з біографічними даними про Петра Дорофійовича Дорошенка (1627-1698 рр.). У 1663-1664 роках він обіймав посаду генерального осавула у гетьмана П. Тетері, а у 1665 р. був черкаським полковником. У 1665 р., розправившись з претендентами на гетьманську владу (С. Опарою, В. Дрозденком та ін.), став гетьманом Правобережної України.

Слідуючи до поставленої мети – об’єднання обох частин України – гетьман П. Дорошенко випробував усі можливі політичні комбінації: лояльність щодо Польщі; війна з Польщею в союзі з кримськими татарами; протекторат Туреччини; угода з лівобережним гетьманом І. Брюховецьким; звернення за допомогою до Росії. Укріпивши свої позиції на початку літа 1668 р., він разом з І. Брюховецьким взяв участь в антимосковському повстанні. Біля Опішні в момент з’єднання військ обох гетьманів Лівобережні козаки вбили І. Брюховецького і Петро Дорошенко був проголошений гетьманом всієї України.

Та наступні події примусили П. Дорошенка повернутись на Правобережжя. Потрібно було боронитися від наступу польських військ і від нового претендента на гетьманство Петра Суховія. На початку 1669 р. Дорошенко за допомогою запорожців І. Сірка розбив П. Суховія. Тут же змушений був почати боротьбу із ставлеником Польщі М. Ханенком. Восени 1669 р. гетьман П. Дорошенко уклав союзний договір з Туреччиною, і відразу розпочалася війна з Польщею, яка завершилася укладанням Бучацького мирного договору (1672 р.), з яким Польща зрікалась претензій на Правобережну Україну.

У боротьбу за Правобережну Україну вступила Росія. Гетьманом усієї України було проголошено І. Самойловича. У червні 1674 р. козацькі полки під орудою І. Самойловича і російська армія під командуванням Г. Ромодановського перейшли Дніпро і обложили Чигирин. Втручання турецьких військ врятувало Дорошенка, але його авторитет падав. Безчинства турків викликали справедливий гнів у місцевого населення. Зневірившись у своїй правоті і своїх подальших можливостях продовжувати боротьбу, гетьман П. Дорошенко восени 1676 р. віддав гетьманські клейноди. Після зречення Дорошенко оселився в Сосниці на Чернігівщині, а потім був вивезений на почесне заслання до Москви, у 1679-1682 рр. був воєводою у В’ятці, а потім жив у подарованому царем селі Ярополчі під Москвою.

З падінням П. Дорошенка пов’язане закінчення національно-визвольної війни, так як Лівобережна Україна остаточно потрапила під владу московських царів, а на Правобережній Україні польською владою ліквідувались українські державні інституції.

Відповідь на це питання передбачає характеристику гетьманування Дем’яна Многогрішного (1621-1703 рр.).Після викладу біографічних даних потрібно детальніше розповісти про те, що Д. Многогрішний підтримав антимосковський виступ І. Брюховецького і після падіння останнього в середині 1668 р. перейшов на службу до П. Дорошенка. Обіймав посаду генерального осавула. Повертаючись на Правобережжя, Дорошенко призначив Многрішного наказним гетьманом Лівобережної України.

У грудні 1668 р. на старшинській раді в Новгороді-Сіверському Д. Многрішний був обраний гетьманом, а на початку березня 1669 р. на раді у Глухові це обрання було підтверджене.

Як новообраний гетьман Лівобережної України, Д. Многогрішний 16 березня 1669 р. уклав у м. Глухові договір з представниками московського уряду – Глухівські статті. Вони складалися із 27 пунктів і розпочалися із заяви про збереження «прав і вольностей», підтверджених за Богдана Хмельницького. За цим договором, царські воєводи із залогами були залишені лише в п’ятьох містах – Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові та Острі. Їм заборонялося втручання у справи місцевої адміністрації. Суди над обвинуваченими росіянами мали відбуватися за участі українців. Були заборонені постої російського війська в козацьких дворах, давалась амністія полоненим росіянами українцям, котрі зуміли втекти на рідну землю. Податки мали збирати козацька старшина, а не воєводи. Водночас, московський уряд заборонив гетьманові вступати у зносини з іноземними державами. Але гетьманські посли повинні були запрошуватися на посольські з’їзди, де вирішувались питання, пов’язані з Україною. Встановлювався 30-тисячний козацький реєстр. Окрім нього, гетьманові дозволялося утримувати наймане військо (100 чол.) т. зв. компанійців, для несення охоронної служби і приборкання повстанських рухів. Водночас був заборонений перехід селян у козаки. На подання гетьмана царський уряд обіцяв надавати старшині дворянські звання. Обмежувався перехід селян у козацтво, гетьман зобов’язувався повертати селян-кріпаків, що втекли з Росії в Україну. Українцям заборонявся вільний продаж горілки й тютюну в Московській державі. Розиденцією лівобережних гетьманів стало місто Батурин.

Готуючи відповідь потрібно ознайомитись з біографічними даними Івана Самійловича Самойловича (? – 1690), який був гетьманом Лівобережної України у 1672-1687 рр. Син священика, він здобув добру освіту, а тому службу в козацькому війську розпочав сотенним писарем. У 1669 р. обраний генеральним суддею, а в 1672 р. став гетьманом Лівобережної України. Оточив себе родичами і найвужчим колом козацької старшини. Дбав про розширення привілеїв козацької старшини. Збільшував її землеволодіння, створив інститут т. зв. значкових товаришів.Прагнув з’єднання всіх українських земель під своєю владою. Присікав прагнення Запорожжя унезалежнитись від Лівобережного гетьмана. Вів боротьбу з гетьманом Правобережної України П. Дорошенком. У 1674 р. в результаті спільного походу на Правобережжя російської армії та лівобережних полків, 10 правобережних полків було об’єднано з Лівобережною Україною. Тоді ж у Переяславі Самойловича було проголошено гетьманом усієї України.

І. Самойлович брав участь у Чигиринських походах 1677-1678 рр. У 1687 р. очолив 50-тисячний козацький корпус, який з російською армією вирушив у похід на Крим.Звинувачений у зносинах з кримськими татарами, Самойлович був скинутий з гетьманства і засланий до Тобольська.

У протистоянні правобережного гетьмана П. Дорошенка і лівобережного І. Самойловича, підтримуваний Московією переміг останній.