5. Перші європейські університети, їх права, структура, типи, навчально-виховні системи.

Історія університетів починається з епохи західноєвропейського середньовіччя й пов’язана із зростанням і зміцненням міст і, як наслідок, з потребами міської економіки й культури. Перші університети Європи було відкрито в Північній Італії. У 1088 р. на базі юридичної школи утворився найстарший Болонський університет. Потім – університети в Падуї (1222), Неаполі (1224), Римі (1303). Дещо пізніше Болонського почали функціонувати перші університети у Франції в Парижі (1200) та Англії в Оксфорді та Кембриджі (1229) та інших містах [10].

Упродовж ХІІ-ХVІІ ст. нові університети зароджувалися на територіях Центральної та Східної Європи. Так, перші слов’янські університети з’явилися у Празі – Карлів (1348) і Кракові – Ягелонський (1364). Трохи пізніше було відкрито перші німецькі університети – Гейдельберзький (1385) і Кельнський (1388). Університети створювалися за наказом правителів або Папи, мали відносну автономію та незалежність. З їхнім розвитком інтенсивно формувалася світська інтелігенція.

Навчання проводилося не національними мовами, а латиною. Визнавалась не розмовна мова, а мова Демосфена, Арістотеля. Не було поділу школи на початкову, середню та вищу. Підручників не існувало. Тодішні студенти навчалися описово й уривками. Центрами навчання ремеслам у містах були цехи.

До XIV ст. книги писалися на дорогому пергаменті, потім широко почав вживатися папір. Книга стає більш дешевою, а отже, й більш доступною. У ХІІ–ХV ст. при кафедральних школах й університетах з’являються численні бібліотеки. Багато з них збереглися й до нашого часу. У ХІІІ ст. все більше зростає інтерес до дослідницького, наукового знання. Досягнуто значних результатів в оптиці, фізиці, хімії. Збагачуються географічні та історичні знання європейців, удосконалюються географічні карти, укладаються географічні атласи. Культуру Середньовіччя довгий час розглядали як суто релігійну, її освітній і науковий аспекти описувалися дослідниками досить негативно. Проте система пріоритетів і цінностей цієї епохи є не менш оригінальною й значущою для сучасної людини, ніж культурні надбання інших епох [3].

6. Братські школи в Україні. Острозька і Києво-Могилянська академія – провісники української вищої школи європейського типу. Братства – громадські релігійно-національні товариства міського й частково сільського населення України, які утворювалися при церковних парафіях. Члени ремісничих і цехових організацій у містах України продовжили традицію середньовічних релігійних братств Західної та Східної Європи. Насамперед вони виконували релігійно-благодійні функції: дбали про храми та їх обслуговування, влаштовували громадські богослужіння, братські обіди, допомагали бідним і хворим, організовували лікарні і т. ін. Сфера діяльності братств, які набували дедалі більшого впливу, розширилося в ХVІ–ХVІІ ст. у добу посиленого олитовчення, латинізації та полонізації України. Зберігаючи віру, обряди та звичаї, братства ставали активними оборонцями національної самобутності народу.

З кінця XVI ст. братства розгорнули культурно-освітню діяльність, відкриваючи школи, друкарні, бібліотеки. Їм належать велика заслуга у підвищенні рівня шкільної освіти в Україні. У 80-х рр. XVI ст. Львівське Успенське братство організувало перший в Україні утримуваний громадським коштом всестановий навчальний заклад, в якому початкове навчання прирівнювалося до навчання у школі вищого типу. Слідом за цим братські школи почали з’являтись і в інших містах західноукраїнських земель і Правобережжя [4].

Кола, пов’язані з братствами, добре розуміли суспільне значення шкільної освіти. Братчики й освітні діячі, зв’язані з ними, намагалися зробити школу зразковою. Навчання в ній носило характер “українських студій”. Разом з тим, школа мала назву греко-слов’янської навіть після того, як було запроваджено в ній вивчення латинської мови. Крім “хлопців”, що здобували початкову освіту, при братстві були й “учні вищого ступеня” – студенти, які не тільки самі вчилися, а були водночас і вчителями-репетиторами школярів-“хлопців”. Освітній рівень студентів був настільки високий, що декого навіть запрошували на вчителів слов’янської, грецької та латинської мов до інших міст, призначали братськими проповідниками.

Відповідно до програми тодішньої середньої школи викладалися граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, музика, астрономія. Ці науки вивчалися також упродовж перших років навчання в деяких вищих школах, які до ХVI–ХVІІ ст. поєднували переважно два ступені навчання – середній (гімназія, колегія) та вищий (академія, університет) [5]. Лише деякі гімназії мали філософські та богословські студії, і за їх високого рівня могли переростати в академії (вищі школи). Так трапилося, зокрема, з Києво-Могилянською колегією.

Львівське братство при церкві Успенія Богородиці (відоме з 1453 р.), яке зміцніло в боротьбі проти польського релігійного й урядового тиску, мало одну з перших в Україні друкарень (першодрукар Іван Федоров) та братську школу вищого типу, направляло вчителів у школи Перемишля, Береста, Рогатина, впливало на організацію шкіл у Городку, Галичі, Комарні.

Засноване в 1617 р. Луцьке братство незабаром також створило таку школу. Про високий рівень викладання в ній свідчить те, що її учні та вчителі не лише декламували, а й складали вірші тодішньою українською мовою. Учителями Луцької школи були ченці братського монастиря. Програма навчання була наближеною до програми львівської школи. У навчанні користувалися слов’янськими, польськими книгами. Луцька школа потерпала від безчинств католицьких шляхтичів, студентів і вчителів єзуїтської колегії.

Вільніше, ніж у Львові та Луцьку, могли розвиватись братські школи в Києві, оскільки вони перебували під захистом козаків. Школу братства Богоявлення було організовано в 1615–1616 рр. Першими її ректорами були Іов Борецький, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович [6].

У 1591 р. Львівське братство надрукувало греко-слов’янську граматику, відому під назвою “Аделфорес”. Її написали Арсен Єласонський та його українські учні. Їм належить розробки слов’янської граматичної термінології, яка справила великий вплив на граматики Лаврентія Зизанія та Мелетія Смотрицького, а пізніше її було використано й для створення російських граматичних термінів.

Поклавши в основу досвід викладання у братській гімназії, писали свої твори відомі вчені: Лаврентій Зизаній – “Лексис” (тобто церковнослов’янсько-український словник) і “Граматику” та Памва Беринда – “Лексикон слов’яно-руський”. Ці лексикографічні праці сприяли розмежуванню в літературній мові старослов’янської й української мови, що сприяло підвищенню статусу української мови на її шляху до письменства. Крім того, Львівське братство видавало посібники з класичних мов [10].

Видатною пам’яткою української педагогічної думки є славнозвісний “Порядок шкільний” – статут школи, який було складено Львівським братством (1586). При його розробці враховано досвід діяльності Острозької школи, або академії, яку було засновано князем К. Острозьким у м. Острог на власні кошти. Цей навчальний заклад являв собою не тільки освітньо-культурний осередок, а й був неопалимою купиною рідної віри. Статут Острозької школи використовували у школах інших братств, зокрема, Луцького.

Статут передбачав тісне співробітництво школи із сім’єю. Запис до реєстру учнів мав відбуватися у присутності батьків, учителя й одного-двох свідків. Кожного вечора діти мали прочитати перед батьками або “господарями”, в яких мешкали, все, чого навчились, з відповідними поясненнями.

Учитель мусив дбати, щоб усі учні відвідували школу, з’ясовувати причини пропусків. Уранці проводилося опитування “вчорашньої науки” й перевірка домашніх письмових завдань. Після обіду виконувалися самостійні роботи. У суботу до обіду повторювався вивчений за тиждень матеріал, після обіду – проводилися заняття з арифметики, ознайомлення із церковним календарем, бесіди на моральні теми, виконувалися співи. Узагалі великого значення надавалося повторенню – одному з кращих засобів засвоєння знань. Учитель мав бути зразком моральної поведінки. Покарання учнів здійснювалося “не тиранські, но учительські”. У статуті підкреслювався демократичний характер школи [5].

Визначальною рисою педагогіки гуманізму вважалося прагнення підготувати учня до участі у громадському житті. У братських школах учні привчалися до громадської діяльності, обіймаючи різні виборні посади учнівського самоврядування. Для старших учнів використовувалася й методика самостійного опанування наук.

Братські школи відкрили новий етап розвитку народної освіти в Україні, сприяли поширенню на всіх українських землях шкіл, що утримувалися не церквою чи феодалами, а широкими колами населення міст і сіл.

Київська братська школа, об’єднавшись у 1632 р., з Лаврською школою, заснованою 1631 р. київським митрополитом Петром Могилою, стала називатися Київською колегією та 1633 р. офіційно здобула статус вищого навчального закладу. Її фундатор власним коштом обновив заклад, вдосконалив систему навчання, допомагав неімущим вихованцям. Першими ректорами колегії були І. Трофимович-Козловський і С. Почаський. Ректор І. Гізель запровадив систему класів, за якою здійснювалося навчання. Повний курс навчання тривав 12 років. У класах аналогії й фарі вчили читати й писати, граматики – вивчали повні курси граматик, у синтаксимі – перекладали. Викладалися також катехізис, арифметика, нотний спів, частково інструментальна музика й малювання. Із цих нижчих класів учень переходив у середні – піїтики й риторики. У вищих класах колегії два роки вивчалася філософія, яка поділялася на діалектику, логіку, фізику й метафізику. Польський уряд не дозволяв викладати в колегії богословські науки, інакше заклад мав би право носити титул академії. Студенти діставали ґрунтовну філологічну підготовку зі слов’янської й старої української літературної мови, а також грецької, латинської, польської, згодом російської, французької, німецької, староєврейської мов. Вони оволодівали поетичним і риторичним мистецтвом, вивчали класичну грецьку й римську, частково середньовічну літературу, історію, географію. Пізніше було введено курси математики та медицини. Зростало значення художньої й музичної освіти. Колегія мала велику й ґрунтовно підібрану бібліотеку. У другій половині XVIII ст. вона налічувала 12 тис. томів і безліч рукописної літератури та документів [5].

Уже за часів митрополита Петра Могили колегія була не тільки навчальним закладом, а й осередком науки. Це так званий Києво-Могилянський атеней, до якого входили вчені, визначні культурні діячі: філософ Й. Кононович-Горбацький, письменники А. Кальнофойський, С. Почаський, Й. Калимон, Т. Баєвський, Х. Євлевич та ін. Найдавнішою поетикою, створеною в Київській академії, вважається “Книга про поетичне мистецтво” (1637) А. Стерновецького. Найдавніший курс риторики був написаний у 1635 р. Й. Кононовичем-Горбацьким. І. Галятовський створив перший вітчизняний курс гоміолетики (теорії проповіді).

Ректор колегії Л. Баранович заснував Києво-Чернігівський культурний осередок, діяльність якого пов’язана з друкарнею, яку було відкрито в 1674 р. у Новгороді-Сіверському. Усі члени осередку були вихованцями Київської академії та розвивали традиції київської школи поезії.

У 60-ті рр. XVII ст. колегія прийшла в занепад, але наприкінці цих років навчання в ній відновилося.

Статус академії підтверджено царськими указами 1694 і 1701 рр. У цей час з її стін виходять видатні діячі української культури С. Яворський, Д. Тупгала. А. Стаховський, Й. Кроповський, Л. Боболинський та ін. Розквіт закладу припадає на кінець XVII – початок XVIII ст., особливо в час ректорства Й. Кроповського й патронату над Київською академією гетьмана І. Мазепи. У цей час відновилися публічні диспути, для чого видавалися спеціальні тези, проводилися культурно-мистецькі свята в кінці навчального року з виставами, декламаціями, іграми. У 1704–1705 рр. поетику в академії викладав Ф. Прокопович, справило значний вплив на українське й російське книжне віршування. Він створив трагікомедію “Володимир” – перший український драматичний твір на теми з вітчизняної історії [10].

Новий етап розвитку академії пов’язаний з діяльністю Р. Хабаровського, який став київським митрополитом 1731 р. З його ініціативи розширюється навчальна програма, вводиться курс лінгвістики, зростає кількість студентів. В академії навчалась українська молодь усіх станів з Лівобережжя, Західної України, Закарпаття, а також серби, румуни, болгари, греки та ін. Заборовський згуртував новий культурний осередок – Могиляно-Заборовську академію, до якої входили М. Довгалевський, С. Ляскоропський, Г. Сломинський, Т. Алекса­ндрович, Г. Кониський, С. Кулябка, С. Тодорський та ін.

У другій половині XVIII ст. Київська академія поступово перетворюється на становий духовний навчальний заклад. Останнім великим ученим академії був І. Фальковський. До сфери його інтересів входили географія, астрономія, математика, історія, архітектура, він викладав в академії арифметику, геометрію, алгебру, вищу математику, німецьку мову, філософію.

Академію було закрито в 1817 р., а її традиції й функції узяли на себе Київська духовна академія, заснована в 1819 р., та Київський університет, заснований у 1834 р [1, 7].

Київська академія відіграла вирішальну роль у розвитку української науки, культури й літературного процесу в ХVІІ–ХVIII ст. У ній сформувався один із центрів філософської думки слов’янського світу. Філософські праці Й. Кононовича-Горбацького, І. Пзеля, Й. Кроповського, Ф. Прокоповича, М. Козачинського, Г. Кониського, Г. Сковороди, Я. Козельського залишили яскравий слід в українській культурі. В академії навчалися історики С. Величко, В. Рубан, М. Бантиш-Кдменський, М. Берлінський. З її стін вийшли відомі державні діячі України й Росії: гетьмани І. Самойлович, Ю. Хмельницький, І. Мазепа, полковник С. Палій, віце-канцлер О. Безбородько.

У Київській академії відбувалося становлення української літературної мови, склалася літературна й поетична школа – К. Сакович, Л. Баранович, І. Максимович, Д. Туттало, Ф. Прокопович, Г. Кониський, М. Довгалевський, Г. Сковорода. Професори академії написали десятки курсів поетик, в яких розроблялася теорія українського поетичного мистецтва. Викладачами й вихованцями академії було видано значну кількість українських поетичних книжок, укладено рукописні збірники, до яких записувалися пам’ятки літератури. У Київській академії навчалися українські художники І. Мигура, Г. Левицький, Д. Гамеховський, Л. Тарасович, композитори М. Березовський, А. Ведель. Тут виховувалася практично вся творча й наукова українська інтелігенція тих часів [5].

Випускники Київської академії викладали в так званих “колоніях” –колегіях, які були не тільки в Україні (Чернігів, Переяслав, Харків), а й у Білорусії та Росії. Система навчання в цих навчальних закладах будувалася за київським зразком, а самі колегії гуртували навколо себе значні культурні кола.

Академія підтримувала наукові зв’язки з відомими освітніми закладами Кракова, Галле, Магдебурга, Константинополя.

Наука Києво-Могилянської академії відзначалася синтезом запозичених з прадавньої традиції ідей, що становили підґрунтя духовної творчості України попередніх епох, та наукових надбань латинського Заходу. Цей підхід, утверджуючи високий статус раціонального знання, відіграв величезну роль у становленні теоретичного мислення в Україні. Водночас завдяки діяльності академії поступово сформувалося те інтелектуальне тло, на якому відбувався пошук базових понять новітньої філософії й науки, а також було збережено історичну пам’ять українського народу [5].

Академія справила істотний вплив на організацію та розвиток методів навчання в багатьох навчальних закладах, зокрема у Чернігівському, Харківському та Переяславському колегіумах, що створені були за зразком Києво-Могилянського.