- •1. Педагогіка вищої школи та педагогічна майстерність викладача як навчальна дисципліна, її мета, завдання, зв’язок з іншими науками (і з наукою за фахом).
- •3. Принципи, закони, закономірності в педагогіці як дефініції (розгляд їх сутності на конкретних прикладах).
- •4. Емпіричний і теоретичний рівні, методи наукових досліджень з пвш. Класифікація, етапи педагогічної майстерності викладача.
- •5. Перші європейські університети, їх права, структура, типи, навчально-виховні системи.
- •7. Я.А. Коменський і його «Велика дидактика».
- •8. Заснування, діяльність і видатні діячі Харківського, Київського та Одеського університетів.
- •9. Структура сучасної системи освіти України, характеристика її складових елементів.
- •10. Структура сучасної системи освіти однієї з розвинутих країн (за вибором) і характеристика її складових елементів.
- •11. Основи управлінської діяльності у вищих навчальних закладах.
- •12. Індивід і особистість. Поняття про структуру і розвиток особистості. Вплив спадковості, середовища і виховання на розвиток людини.
- •13. Сучасні гуманістичні теорії, концепції і підходи до виховання, освіти, навчання і розвитку особистості.
- •15. Головна мета, сутність і особливості сучасного національного виховання молоді. Принципи національного виховання молоді.
- •16. Професія педагога і критерії його ефективної діяльності в системі безперервного національного виховання.
- •17. Основні завдання, категорії та поняття дидактики вищої школи.
- •18. Процес навчання у вищій школі, його основні ланки і функції.
- •19. Пояснювально-ілюстративне, репродуктивне і програмоване навчання, їх ефективність.
- •20. Сутність проблемного, ігрового і модульного навчання.
- •21. Поняття про дидактичні принципи (принципи навчання) у вищій школі, їх загальна характеристика і функції.
- •22. Зміст і державний стандарт вищої освіти, їх складники і навчальний план (за фахом).
- •23. Сутність поняття «метод навчання» і проблеми класифікації загальних методів навчання.
- •24. Загальна характеристика словесних і практичних методів навчання (з прикладами за фахом).
- •25. Характеристика наочних методів навчання і вимог до наочності (з прикладами за фахом).
- •26. Характеристика методу проблемного викладу навчального матеріалу, евристичного і дослідницького методів навчання (з прикладами за фахом).
- •27. Суть індивідуального, фронтального і групового (та роботи в парах) способів організації самостійної навчальної роботи студентів на заняттях за розкладом (з прикладами за фахом).
- •28. Технічні засоби навчання (тзн), їх класифікація і вимоги до застосування в навчальному процесі вищої школи (за фахом).
- •29. Загальна характеристика форм організації навчання (фон) і видів занять у вищій школі та основних відмінностей між ними.
- •30. Лекція у вищій школі як провідна форма організації навчання. Типи, види і різновидності навчальних лекцій, їх характеристика,
- •31. Функції і структура навчальної лекції, вимога до її підготовки і проведення. План, тези і конспект лекції.
- •32. Лабораторні та індивідуальні заняття і консультації у вищій школі.
- •33. Практичні та семінарські заняття, індивідуальні завдання і самостійна робота студентів (за фахом).
- •34. Перспективні освітні технології у вищій школі.
- •35. Теорія та практика виховної роботи у вищій школі.
- •36. Принципи, напрями, методи виховання особистості.
- •37. Формування та вдосконалення педагогічної майстерності викладача вищої школи.
- •38. Профілактика та розв’язання педагогічних конфліктів у вш.
- •39. Профілактика синдрому «емоційного професійного вигорання викладача».
- •40. Сутність педагогічного діагностування, контролю, самоконтролю, корекції, оцінювання та обліку успішності навчання студентів.
- •41. Етапи, об’єкти, принципи і функції контролю успішності навчання студентів. Рівні засвоєння навчального матеріалу програми.
- •42. Види, типи, методи і форми контролю та самоконтролю успішності навчання студентів.
- •43. Критерії, норми, способи і системи (шкали) оцінювання та обліку успішності навчання студентів. Поняття про рейтинг і перевідні шкали.
13. Сучасні гуманістичні теорії, концепції і підходи до виховання, освіти, навчання і розвитку особистості.
Особистісний (індивідуальний) підхід у вихованні - послідовник-ніс ставлення педагога до вихованця як особистості, як відповідальному суб'єкту власного розвитку. Він являє собою базову ціннісну орієнтацію педагогів на особистість, її індивідуальність, творчий потенціал дитини, яка і визначає стратегію взаємодії. В основі особистісного підходу лежить глибоке знання дитини, її вроджених властивостей і можливостей, здатності до саморозвитку, знання того, як його сприймають інші і як він сприймає себе сам. У виховний процес включаються спеціально розраховані на особистість дитини ситуації, що допомагають йому реалізувати себе в рамках школи.
Діяльнісний підхід вчених надає першорядну роль тих видів діяльності, які сприяють розвитку особистості. Він привів до розробки нової системи виховання, заснованої па ідеї єдності свідомості і діяльності.
Особистісно-діяльнісний підхід до виховання означає, що школа повинна забезпечити діяльність людини, становлення особистості.
Творчий підхід ставить в основу творчість педагога і дитини в процесі виховання.
Отношенческой підхід можна розглядати як у рамках діяльнісного, так і самостійно. Він пов'язаний з ідеями коригування виникають у спільній діяльності і спілкуванні дітей відносин, їх гуманізації за допомогою спеціально створюваних ситуацій.
Подієвий підхід теж слід розглядати як один з аспектів діяльнісного підходу. Сенс його в тому, щоб перетворити те чи інше плановане захід у захоплюючу для всього колективу справа, залишити яскравий слід у пам'яті його учасників.
Диференційований підхід у сфері виховання - це облік індивідуальних інтересів хлопців, їх "лідерських" можливостей, здібностей до реалізації організаторських функцій в колективі.
Ціннісний (аксіологічний) підхід ставить головним завданням виховання освоєння цінностей загальнолюдської культури - духовної і матеріальної.
Класовий підхід, характерний для соціалістичного суспільства, ставить цілі і принципи виховання в залежності від соціальних класів - імущих або незаможних (звідси і термінологія "буржуазне виховання", "радянське виховання").
Середовий підхід проник в педагогіку в останні роки. Його сенс -включення школи в середу з педагогічно доцільною позиції і включення середовища в школу, освоєння її зв'язку з реалізацією поставлених цілей. Середовий підхід у вихованні - це інтеграція впливів всіх виховних інструментів суспільства в рамках навколишнього середовища, в результаті чого може з'явитися регіональна виховна система.
Виділяють методи соціально-активного виховання:
- Створення учнями різних матеріальних і духовних цінностей культури;
- Вільний вибір дітьми способів і форм культурної життєдіяльності, життєтворчості;
- Моральна діяльність, спрямована на відродження національної культури.
Відповідно до чинного закону про освіту педагог має тепер право:
- Мати авторську виховну програму;
- Використовувати різні способи корекції розвитку дітей;
- Допомагати родині в розробці індивідуальної програми виховання дитини;
З урахуванням інтересів дітей самостійно визначати форми, методи і зміст виховання.
14. Особа, група, колектив і суспільство, їх взаємини у процесі діяльності та спілкування. Спільна діяльність - один із основних видів людського спілкування.
Вона неможлива без наявності контактів між підлеглими, без обміну інформацією з метою успішного розв'язання завдань. Тому спільна діяльність — найважливіший чинник організації життя і соціалізації особистості.
Конкретними формами спільної діяльності можуть бути: в дошкільному віці - гра, у шкільному - навчання, у дорослих - праця. Але це не означає, що кожному віку властивий певний, а не якийсь інший стиль спілкування під час спільної діяльності. Найраціональніші процеси спілкування, а отже і розвиток особистості, можливі за умови гармонійного поєднання всіх трьох видів спільної діяльності, що залучають до активності всі види спілкування, які й збагачують особистість.
У спільній діяльності як виді спілкування людей можливе інформаційне спілкування, що передбачає передавання і обмін інформацією не лише як аспекту діяльності, а й поза нею. Таке спілкування припускає наявність відправника (комунікатора) і одержувача (реципієнта) інформації.
В акті спілкування треба чітко розрізняти такі його елементи: а) завдання спілкування; б) його зміст; в) засоби спілкування; г) соціально-психологічний продукт спілкування. Якщо хоча б одного елементу цієї цілісності бракує, спілкування перетворюється на беззмістовну розмову.
Що ж принципово відрізняє колектив від менш розвинених груп людей?
У колективі визначальними принципами є взаємодія, взаємовідносини, що опосередковані метою, завданнями і цінностями спільної діяльності, що складає її реальний зміст.
До найважливіших властивостей спільної діяльності колективу відносяться надбання в колективі переваги самовизначенню людини і помітне зменшення (порівняно з групою, асоціацією і дифузною групою) конформних реакцій у важливих для колективу ситуаціях.
Тому, залучаючи людину в систему суспільних відносин, колектив формує її як особистість.
Особливість колективу полягає в тому, що він створюється керівником, в ньому активно виникають міжособистісні взаємини, властиві демократичному суспільству. Колектив можна розглядати як особливе соціальне середовище, яке формує і розвиває духовні та фахові здатності підростаючого покоління. Правильна побудова і організація взаємодії між підлеглими в колективі є одним із завдань виховання.
