3. Принципи, закони, закономірності в педагогіці як дефініції (розгляд їх сутності на конкретних прикладах).

Принципи- це система вимог і положень педагогіки, дотримання яких забезпе­чує продуктивність навчально-виховного процесу. До основних принципів належать: гуманізація виховання - пріоритет завдань самореалізації особистості студента, створення умов для вияву обдарова­ності і талантів, формування гуманної особистості, щирої, людяної, доброзичливої. Науковий, світський характер навчання. 3. Єдність національного і загальнолюдського – формування національної свідомості, любові до рідної землі і свого наро­ду; володіння українського мовою, використання усіх її ба­гатств і засобів у мовній практиці, прищеплення шанобли­вого ставлення до культури, спадщини, традицій і звичаїв народів, що населяють Україну, оволодіння надбанням світо­вої культури. Демократизація виховання — розвиток різноманітних форм співробітництва, встановлення довіри між викладачем і сту­дентом, взаємоповага, розуміння запитів та інтересів сту­дентів. Пріоритет розумової і моральної спрямованості змісту на­вчання і виховання. Поєднання активності, самодіяльності і творчої ініціативи студентів з вимогливим керівництвом викладача. Урахування індивідуальних, вікових особливостей студентів у навчально-виховному процесі. В Україні мета, задачі, структура, типи вищих навчальних зак­ладів визначені Законом України «Про освіту» (1996), Законом «Про вищу освіту» (2002). Вищий заклад освіти, якому надано статус національного, ко­ристується також правами, передбаченими Указом Президента України від 16 червня 1995 р. № 451 «Про Положення про націо­нальний заклад (установу) України». Педагогічна закономірність - об'єктивно повторювана по­слідовність явищ. Це універсальна категорія усіх галузей педагогіки. Закономірності поділяють на біологічні, психологічні, соціальні й безпосередньо педагогічні. За іншою класифікацією вони можуть бути фундаментальними й конкретними. Чим повніше ця єдність, тим вищим постає ре­зультат виховання; професійно-педагогічна діяльність викладача і навчальна діяльність студента є також взаємозумовленими і взаємоза­лежними; формування особистості студента відбувається в структурі внутрішньоколективних стосунків. До основних закономірностей, на наш погляд, можна віднес­ти й такі: чим педагогічно доцільніше побудований навчально-вихов­ний процес у вищому навчальному закладі, тим сильнішим є його вплив на особистість майбутнього спеціаліста; чим повніше враховуються мотиви, внутрішні прагнення студентів, тим ефективнішим є навчально-виховний процес; чим повніше впливає навчально-виховний процес на всі сфе­ри (вербальної, сенсорної та ін.) особистості студента, тим швидше відбувається його розвиток і виховання.

4. Емпіричний і теоретичний рівні, методи наукових досліджень з пвш. Класифікація, етапи педагогічної майстерності викладача.

Емпіричний рівень наукового дослідження в педагогіці — це найчастіше саме одержання конкретних, окремих фактів, прикладів, опис певних педагогічних ситуацій, конкретного досвіду роботи закладів освіти, суб'єктів навчально-виховного процесу тощо. У цьому окремому, конкретному варто шукати загальне, абстрактне. Учені завжди повинні пам'ятати формулу: окреме не існує інакше, як у тому зв'язку, що веде до загального. Загальне існує лише в окремому, через окреме. Будь-яке окреме е (так чи інакше) загальним. Будь-яке загальне є чи часточкою, стороною, чи сутністю окремого. Усяке загальне лише приблизно охоплює всі окремі предмети. Стосовно педагогіки це означає: навіть унікальний педагогічний досвід містить частки, характерні для будь-якого позитивного досвіду виховання й освіти; будь-які загальні педагогічні положення, ідеї, концепції і технології мають підтверджуватися практичним досвідом їх впровадження у сферу функціонування закладів освіти, знаходити у ньому живильне середовище. Але це саме положення означає і таке: немає і не може бути універсальних педагогічних рекомендацій на всі випадки життя. Емпіричне знання — первинний ступінь пізнання, що характеризує пізнання окремого, конкретного, їх опису поза зв'язком із внутрішніми сторонами й елементами. Емпіричний аналіз зумовлений недостатнім обсягом знань про предмет дослідження, його специфічні особливості, тому в подібному описі багато довільного, що розглянуто поза зв'язком із цілим, поза системою.

Теоретичний рівень дослідження характеризується такими ознаками:

явище вивчають переважно у взаємозв'язку його елементів і сторін;

будь-яке теоретичне знання за своєю суттю викладають системно, бо при цьому демонструється рух від однобічного знання до все більш багатоаспектного знання;

на підставі первинних узагальнень (про окремі предмети чи явища) будують абстракції вищого порядку (моделі та концептуальні ідеї), абстракції створюють за допомогою абстракцій. Саме на теоретичному рівні пізнання почуттєве і раціональне поєднуються.

Теоретичний рівень пізнання зовсім не заперечує емпірично здобутих фактів, спостережень, уявлень, досвіду тощо. Але почуттєві враження і практичний досвід у такому разі звільняються від усього несуттєвого, випадкового, піднімаються до рівня типового, характерного для низки явищ подібного типу. Це зумовлено тим, що мислення дослідника, ідучи від конкретного до абстрактного, не відходить, якщо воно правильне, від істини, а підходить до неї. Підняття емпіричного на рівень теоретичного пізнання вимагає від дослідника накопичення великої кількості фактів і їх осмислення, оцінки і т. ін. за допомогою засобів логічного мислення. Звідси і роль логіки як науки про способи доказу та спростування в науковому дослідженні: якої б словесної оболонки не набували думки дослідника, вони будуються на основі законів логіки, на вже визначених правилах, вироблених у практиці людського мислення.

Усі ці компоненти-характеристики створюють перед­умови для перетворення педагогічної діяльності на мистец­тво. Досягнення цього є тривалим і складним процесом. У цьому процесі виокремлюють кілька етапів [3].

1. Професіоналізм. Ним володіє випускник вищого пе­дагогічного закладу. У процесі самостійної роботи в на­вчальному закладі триває його професійне зростання, вдосконалення, але інтенсивніше й цілеспрямованіше. Ефективність цього процесу залежить від установки на самоосвіту і самовиховання, від наявності відповідної програми. Крім того, викладач може вчитися в педагогів-майстрів, аналізувати роботу досвідчених колег, відвіду­вати семінари, курси, брати участь в наукових і практич­них конференціях.

2. Педагогічна майстерність. (ОРАТОР) У процесі діяльності психолого-педагогічна культура викладача зростає. Окрім репродуктивної діяльності, він займається педагогічним моделюванням, пошуком нових елементів в навчально-ви­ховному процесі, його вдосконаленням. Одночасно розви­ваються педагогічні здібності, якості, збагачується мето­дичний арсенал. Однак розвиток структурних компонен­тів педагогічної майстерності відбувається нерівномірно. До педагога-майстра звертаються за порадою та досвідом менш досвідчені колеги.

3. Педагогічне новаторство. Викладач-новатор вно­сить принципово нові ідеї у навчально-виховний процес, розробляє нові методичні системи, створює нові педаго­гічні технології. Внаслідок цього не лише підвищується продуктивність професійної підготовки студентів, а й змі­нюється її якість. Стати педагогом-новатором допомага­ють високий рівень теоретичної і практичної підготовки, інтелектуальні здібності, творчий склад розуму.

Отож, професійні та особистісні якості викладача вищого навчального за­кладу відіграють важливу роль у вихованні і навчанні студентів, оскільки він постійно перебуває у сфері уваги молодих людей. Викладач є для студента і взірцем, і за­собом виховного впливу. Про це педагог має завжди пам’ятати та, відповідно, діяти, творити на високому професійному рівні.