Українські землі у складі Польщі
Згідно з Ризьким мирним договором 1921 року, Західна Волинь, Західне Полісся, Холмщина і Підляшшя увійшли до Польської держави, а пізніше у 1923 році була приєднана Східна Галичина. Польський уряд зобов'язався забезпечити національним меншинам умови для вільного розвитку та надати Галичині автономію, але це так і не було виконано. Українське населення із самого початку виявило опозиційне ставлення до окупаційного режиму та не визнавали права ІІ Речі Посполитої на землі колишньої ЗУНР. Навіть після остаточної ухвали про приєднання Східної Галичини до польських земель місцеві українці вважали цю владу окупаційною [1].
Слід зазначити, що у цей період Польща була відсталою аграрною країною зі слаборозвинутою промисловістю. Головним чином, обумовлювало це низький рівень економічного розвитку західноукраїнських земель, які залишалися ринком збуту та джерелом сировини та дешевої робочої сили. Дане становище загострювалося також і через національний чинник. Через що польським урядом на чолі з Ю. Пілсудським було поділено країну на дві частини – Польщу «А» та Польщу «Б». До першої входили корінні польські землі, до другої — переважно західноукраїнські та західнобілоруські. У Польщі «А» зосереджувалося майже 85% усієї економіки країни, через що розвиток Польщі «Б» свідомо гальмувався. Метою такої політики польського уряду було придушення національного питання українців. Через велику частину українського населення, що складала близько 15% усього населення Польщі, придушення прагнень українців щодо незалежності проводилося повільно за принципом «поділяй та володарюй». Так, проводилася антиукраїнська пропаганда серед лемків, гуцулів, бойків, підтримувався русофільських рух. Так, офіційною назвою приєднаних земель стала «Малопольська Всходня», а замість терміну «українець» вживалася назва «руські». Але це було тільки початком. Одразу польська влада розпочала кривавий терор, в результаті якого до концтаборів та тюрем було відправлено майже 100 000 українців. Значна увага приділялася обмеженню впливу української інтелігенції у суспільстві. Ускладнювався вступ українців до навчальних закладів, ліквідувалися усі українські кафедри Львівського університету. Позбавлені власної держави українці намагалися відновити автономію у складі більш могутніших держав. Але, як показує історія дані спроби рідко закінчувалися вдало. Тимчасові союзники використовували прагнення нашого народу здобути незалежність лише для досягнення власної мети. В основному це було входження українських земель до складу їх держави чи використання населення у боротьбі проти спільного ворога, що закінчувалася подальшим поневоленням та асиміляцією з іншим населенням. Але, і в таких умовах завжди мало місце українське питання.
Одна з провідних ідей відродження Польської держави була сформульована табором націонал-демократів, лідером яких був видатний польський політичний діяч і публіцист Роман Дмовський. У своїй праці «Польська політика і відродження держави» він обґрунтував ідею приєднання українських земель до польської держави. Згідно з нею, українцям, як народу «неісторичному», «недержавному», відмовлялося в праві на свою державу. Обґрунтуванням стало те, що українці за останні століття нічим не виявили себе ні державно-політично, ні культурно, були пасивним, інертним елементом, нездатним до самостійного державно-творчого життя [7 ст. 139].
Таке бачення майбутнього українських територій стало причиною ще більшого загострення українсько-польських відносин. У цей час спостерігаються кровопролитне протистояння між поляками та українцями. У якому знайшли відображення образи минулих століть. За ініціативою польської влади, створювалися батальйони, діяльність яких спрямовувалась на знищення українського населення та незалежницького руху[1]. У документах ОУН ми знаходимо інформацію, щодо даного періоду: «Всі бояться вже не так більшовиків, як новоствореної поліції, яка безупинно шастає по селах ревізує і тероризує населення. Поляки сильно підбадьорені і мають великі привілеї. Поляки на мобілізацію йдуть залежно від терену. З Борщівщини і Копичинеччини йшли масово, окремими відділами, з прапорами і піснями… Польської поліції в українських селах було багато, наприклад в с. Вікно — 48 осіб, в с.Сороцьке — 24, а в деяких селах сягало більше 50 осіб…». Таким чином, польська влада не була зацікавлена не тільки в українській незалежності, а взагалі в існуванні українців. Але окремі члени польської політичної еліти не розділяли такої позиції, аргументуючи це тим, що «українців можна вдало використати для побудови нової могутньої Речі Посполитої». Дана позиція зображує, що навіть братський народ, яким українці вважали поляків, не був зацікавлений у створенні незалежної української держави, а тільки знову хотів використати українців, як підґрунтя для нової польської держави у вигляді нових земель та робочої сили [6].
Таким чином польські урядові кола, явно не мали бажання виконувати взяті на себе обов’язки міжнародних договорів. Польська пропаганда намагалася довести неспроможність українського народу створити власну державу. Всі ці заходи підкріплювалися економічним тиском. Особливо українців обурювава процесс «осадництва» - переселення польських колоністів на кращі українські землі до 1939 р., близько 200 тис.
Розділ ІІ. Партії та та національно-визвольна боротьба в Західній Україні.
У центрі політичного життя західноукраїнських земель стояли такі головні питання: визначення шляхів національного визволення;
- побудова суверенної української держави;
- утвердження в ній справедливого соціально-економічного ладу.
Наймасовішою партією в Галичині та Волині було Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО), яка орієнтувалася на здобуття Україною незалежності та її демократичний розвиток, такою ж була Радикальна Партія [2. ст. 117].
Найбільш активною була діяльність Організації українських націоналістів (ОУН), утвореної у 1929 р. на базі Української військової організації (УВО). Організатором і керівником УОН протягом 1929-1938 рр. був Е. Коновалець. Мета ОУН – утворення соборної української незалежної держави з багатоукладної економікою.