Зміст

1. Джерела економічної думки Стародавнього світу

1.1. Економiчна думка раннього християнства

1.2. Економiчна думка України доби середньовiччя

2. Розвиток економічної теорії в Англії

Література

1. Джерела економічної думки Стародавнього світу

Спiльною рисою економiчної думки Стародавнього свiту було бажання зберегти рабовласництво i натуральне госпо­дарство. Фiлософи цієї далекої пори засуджували лихварськi i торговельнi операцiї, якi, з точки зору етики і моралi, пору­шували принцип еквiвалентностi обмiну.

Економiчну думку Стародавнього Сходу представляють вчені та філософи Стародавнього Єгипту, Вавiлонiї, Старо­давнього Китаю та Стародавньої Індiї. Особливостi економiки цих країн були пов’язанi з занадто великою роллю держа­ви (це обумовлювалось створенням єдиних iригацiйних систем i необхiднiстю контролю за їх дiєю), яка жорстко регулювала i обмежувала використання позички, торгiвлi, захищала та пiдвищувала роль державної власностi.

Цi питання обговорювалися ще в ХХII столiттi до н.е. в "Пов­чаннi гераклеопольського царя своєму синові Мерікару" в Стародавньому Єгиптi та у ХVIII ст. до н.е. в "Прореченні Іпусера".

Найбiльш значним джерелом економiчної думки того часу вважається Кодекс законiв Вавiлонiї, який було прийня­то царем Хаммурапi у ХVIII ст. до н.е.

Згiдно з цим Кодексом (його було прийнято для захисту незалежностi держави, посилення ролi армiї), пiдвищувалося значення приватної власностi: людину, яка присвоїла чуже, за цим законом, слід було стратити або передати у рабство. Одночасно зменшувався тягар за несвоєчасну сплату боргів: відтепер громадяни не втрачали своїх земельних ділянок за борги. Якщо ж за борги продався хтось із членiв сiм’ї, то строк рабства не перевищував трьох рокiв, пiсля закiнчення строку борг анулювався. Для регулювання лихварства розмiр грошової позики обмежувався 20%, а натуральної — 33% вiд початкової суми.

У Стародавньому Китаї в VIII – VII ст. до н.е. отримують розвиток залiзнi засоби працi, якi прискорили розвиток хлi­боробства та ремесла. Поширюються товарно-грошовi вiдно­сини. Спiльнота розпадається, її замiнює рабовлас­ницьке господарство. В цих умовах дуже своєчасно з’являється збiрка "Лунь юй" ("Бесiди i судження") у 551 – 479 рр. до н.е. Конфуцiя (Кун Фу-цзи). Конфуцiй стверджував, що Бог є лише першопричиною свiту, але вiн не втручається в явища суспiльного життя, якi пiдкоряються штучним законам i захи­щаються громадськими законами. Конфуцій захищав рабо­власництво, пiдтримуючи iнтереси найнижчого класу рабо­власникiв, тому в його поглядах було багато протирiч. Так, наприклад, він добивався здiйснення принципу соцiальної рiвноваги при збереженнi рабовласництва, подiляв власнiсть на колективну ("велика спiльнiсть" селянської спільноти) i при­ватне володiння (рабоволодiння). Джерелом багатства, на його думку, є праця, що збiльшує багатство кожної люди­ни (й iмпе­ратора теж), а також заохочував прагнення кожної людини до морального вдосконалювання, поваги до дорос­лих. Конфуцiй вважав, що народ матиме добробут, якщо вмiло господарю­ватиме при регламентованих патрiархальних вiдносинах.

Через два столiття в Китаї були розповсюджені iдеї колективного економiчного трактату "Гуань-цзи". На думку авторів трактату, праця є джерелом могутностi держави. Вони висували iдею про еквiвалентнiсть обмiну. Це означало неможливiсть того, щоб у результатi обмiну "майстрiв" i "хлi­боробцiв" продуктами працi вигоди одних були бiльшими, нiж вигоди iнших. Автори трактату закликали весь народ працювати однаково і тим самим отримувати все порiвну. При цьому золото розглядається не як єдина форма багатст­ва, а як засiб підрахунку ресурсiв держави i засiб обiгу для народу. В "Гуань-цзи" зроблено висновок про те, що народ створює дохід для знатних i прибуток для торговцiв. Однак це зроблено тільки для захисту багатих. "Якщо б усi були знатними, то нiкому було б працювати i країна залишилася б без доходiв". Автори рекомендували регулювати цiни на хлiб, вiдкрити хлiборобам дешеву позику, замiнити прямi податки на залiзо i сiль непрямими. Це повинно привести до того, щоб держава була багатою, а народ — задоволеним.

Важливою пам’яткою Стародавньої Індії є "Артхашаст­ра", автором якої вважається Каутильї Вішнугупте — радник царя Чандрагупта I (IV – III ст. до н.е.). У перекладi "артха" — вчення, а "шастра" — доходи. Основна ідея "Артхашастри" — змiцнення рабовласництва. У роботi стверджується, що рабст­во — це доля нижнього стану. В "Артхашастрі" знахо­дить своє вiдображення проблема вартостi товарiв (величина вартостi визначається кiлькiстю днiв працi), а винагорода розгляда­ється з точки зору результатiв працi. Аналізується також роль держави в реалiзацiї "правильної" економiчної полiтики стосов­но пiльгового землекористування, будiвницт­ва дорiг, охорони iригацiйних споруд тощо. Так, Каутилья висунув пропозицiю щодо диференцiацiї в цiнi товару витрат виробникiв i купцiв: їм пропонувалися заздалегiдь встанов­ленi нормативи прибут­ку в розмiрi 5% вiд цiни товару вiтчиз­няного виробництва i 10% — вiд цiни товару iноземного вироб­ництва. Положення "Артхашаст­ри" закликають царя розвивати продуктивнi сили, регулювати цiни на товари, дотримуватися активного торговельного балансу.

1.1. Економiчна думка раннього християнства

Християнство виникло спочатку як секта iудаїзму. розме­жу­вання християнства та іудаїзму вiдбулося тiльки в II – III ст. н.е. християнство розглядало людську працю як основне джере­ло багатства, проголошувало принцип рiвностi всiх людей перед богом. протиставлення вiльних людей i рабів, аристо­кратів i незаможних людей було знищене. вже у II ст. н.е. церква дозволяла шлюби мiж патрицiями i рабами. рабо­власники повиннi були стави­тися до рабiв як до братiв. із смертю рабовласника раби здобували волю. християнство з перших рокiв свого iсну­вання засуджувало майнову нерiв­нiсть. інколи забороня­лася навіть приватна власність.

Християнський теолог Августин Блаженний (354 – 430 рр. н.е.) проголосив приватну власнiсть причиною сварок i ворожнечі. кесарійський церковний діяч, теолог, єпископ василiй великий (біля 330 – 379 рр. н.е.) і іоанн зла­то­­уст (біля 350 – 407 рр. н.е.) — візантійський церков­ний діяч і єпископ — засуджували неробство, вiта­ли працю i заробiток як результат власної працi. тiльки якщо людина працювала, їй дозволялося мати майно, але використовувати його по­трiбно було за принципом благодiйностi.

Християнство розглядало грошi як неминуче лихо. тiльки благодiйнiсть могла виправдати їхнє iснування. торгiвля хоч і не засуджувалася, але вiдношення до неї було негативним. якщо торговець не додав нiчого до цiнностi товару, а отри­мував за нього бiльше, нiж заплатив сам, то його прибуток стає для когось збитком. за словами іоанна златоуста, якщо Іiсус вигнав торговцiв з храму, то жодний християнин не може бути купцем.

Ранньохристиянськi автори вважали можливим iснування торгiвлi тiльки для задоволення власних потреб, але не заради наживи. брати за товари можна тiльки "справедливу" цiну, таку, яку можна призначити, не беручи грiха на душу.

Ставлення до лихварства було дуже негативним. василiй великий називав процент "жахливим звiрем" i "породженням єхидни". церковнi собори з iv ст. н.е. забороняли духовним особам займатися лихварством (як покарання — вiдлучення вiд церкви). офiцiйне ставлення церкви до лихварства було таким і в хv – хvi ст.

Найбiльш вiдомим представником економiчної думки середньовiччя був домiнiканський iталiєць, монах Фома Аквiнський (1225 – 1274 рр.) — на латинський манер — аквiнат. він є автором трактату "сума теологiї". Фома Аквінський мав особливий метод дослiдження. спочатку вiн висував припущення, гiпотезу, а потiм збирав всi "за" чи "проти" цього припущення вiдомi аргументи. тiльки пiсля аналiзу всiх факторiв фома аквiнський робив висновки. зараз такий метод має назву схоластичного, а людей, якi його використовують, називають схоластами.

Фома Аквінський вважав, що людина повинна працю­вати для задоволення своїх потреб. але самостiйно задо­вольнити всi свої потреби вона не може, тому бог вста­новив розподiл працi i безліч рiзних спецiальностей. Усi люди є рiвними перед Богом, але для виконання важких робіт може iснувати й рабство, хоч треба пам’ятати, що раб — це така ж сама людина. Приватну власнiсть Фома не засуджував: вiн розумiв, що вона надає стимул до працi, але, на його думку, слід пам’ятати, що власник — це лише керiвник майна, яке належить усiм, а тому треба займатися благодiйнiстю.

Стосовно торгiвлi Фома Аквiнський багато в чому подiляв точку зору Арістотеля. Вiн вважав, що можуть бути випадки, коли з товаром мiж актом купiвлi i про­дажу щось вiдбувається, а тому можна, не беручи грiха на душу, продавати товар дорожче, нiж його купив. Це може бути деяке поліп­шення товару або його фасування, схов товару або переве­зення в iншу мiсцевiсть. Такi дiї потребують витрат, на суму яких можна пiдвищити цiну. Також слід пам’ятати, що пере­везення товарiв має достатньо високий ризик, пов’язаний зі стихiйними явищами або, наприклад, з розбiйниками. У зв’язку з цим торговець також має можливiсть пiдняти цiну, а прибуток, якщо його отримують заради задоволення потреб сiм’ї або благодiйних акцiй, — це не нажива, а винагорода за працю купця. Встанов­люючи на товари бiльш високу цiну, купець повинен пам’я­тати про "справедливу" цiну — цiну, яка приносить нор­мальний для даного стану дохiд.

Отримання процентiв за надання грошей у позику Фома Аквінський називав продажем того, чого не iснує. Вiн порiв­нював цей процес з випадком, коли людина хоче продати не тiльки вино, але й право пити це вино.

У ХII – ХIV ст. церковні вчені розробили Кодекс зако­нів "Канонiстське право", а самих вчених стали нази­вати кано­нiстами. Вони свої думки тiсно пов’язували з мірку­ван­нями Арістотеля, Августина Блаженного, Фоми Аквiн­ського.

Каноністи засуджували наживу, лихварство і нечесну тор­гiвлю, пiдтримували iдею справедливої цiни. На думку кано­ністів, в основi цiни може знаходитись така субстанцiя, як витрати працi, а єдиною основою власностi є праця; якщо власнiсть здобута в результатi власної працi, то володiння цiєю власнiстю є справедливим.

Слід зазначити, що канонiсти, засуджуючи позичковий процент, знайшли декiлька виправдань для його iснування. По-перше, якщо власник грошей вiддає їх в позику, то вiн втрачає можливiсть пустити їх в обiг i отримати прибуток. Тому буде справедливим вимагати компенсацiю за неотри­маний дохiд. По-друге, деякi вченi пропонували розглядати процент як рiзновид земельної ренти. По-третє, процент можна розглядати як винагороду позикодавця за ризик надання грошей у позику.

Стосовно "справедливої" цiни канонiсти, якi пiдтриму­вали iдеї Фоми Аквiнського, вважали, що продавцi товарiв не завжди будуть дотримуватися отриманого прибутку. Тому контроль за цiнами повиннi здiйснювати королi, суддi.