вариант 8 Фесенко Анастасия

19

Зміст

1. Еволюція предмета економічної науки та її основні сучасні напрямки

2. Історичні умови виникнення і формування класичної політичної економії

Література

1. Еволюція предмета економічної науки та її основні сучасні напрямки

На перший погляд, визначення предмета історії еконо­мічних вчень не викликає зусиль. І.В. Гете визначав історію науки як саму науку. Однак плинув час, і поняття самого предмета економічної науки змінювались: раніше вона нази­валась наукою ведення домашнього господарства, наукою про природу багатства (спочатку в сфері обігу, потім у сфері виробництва, а далі — в усіх галузях виробництва з акцентом на процесі праці, що створює вартість), потім — наукою про розвиток суспільних виробничих відносин, наукою про мате­ріальні основи добробуту і, нарешті, вченням про поведінку людей в умовах обмежених ресурсів.

Упродовж тривалого часу зміна предмета економічної науки була тісно пов’язаною зі змінами в господарському житті суспільства, з потребами економічної реальності. Тому в ХХ ст. поступово відбувся поділ економічної науки на полі­тичну економію, макроекономіку і мікроекономіку. При цьому політична економія в загальних рисах вивчала як макроеко­номічні, так і мікроекономічні проблеми розвитку суспільного виробництва. Політична економія була і залишається фунда­ментальною наукою. Тому історія її виникнення і розвитку є головною частиною історії економічних вчень.

Проте в історії економічної думки існує багато економіч­них вчень, шкіл і течій, які неможливо віднести до політичної економії. Тому, на думку авторів посібника, найбільш уза­гальненим визначенням предмета історії економічних вчень є таке: предметом історії економічних вчень є історич­ний процес виникнення й розвитку економічних ідей і теорій, а також шкіл, течій і напрямків світової еконо­мічної думки.

Наявність різних шкіл, течій і напрямків у економічній науці пояснюється не тільки різним розумінням предмета економічної науки, а й різними підходами до аналізу еконо­мічної практики, неоднаковою глибиною розробки дослід­жуваних проблем.

Слід зазначити, що поділ на школи, течії і напрямки іноді носить не абсолютно визначений характер. Економічні школи часто називаються за географічною ознакою (авст­рійська, кембриджська, американська) — при цьому пред­ставники кожної з них, маючи спільні погляди і методо­логію, можуть мати різні підходи до вирішення важливих питань. Все ж у світовій економічній науці та практиці склалась типологія шкіл, течій і напрямків економічної дум­ки. При цьому терміни "течія" і "напрямок" часто вико­ристовуються як синоніми.

Розглядаючи розвиток економічної науки на сучасному етапі, можна виділити декілька основних її течій: неокла­сич­ну, марксизм, кейнсіанство та його різновиди, неоліберальну, інституціоналізм.

В основу неокласичної течії, крім відомого принципу кла­сиків про невтручання держави в економіку, покладені кон­цепції маржиналізму (в пер. з франц. — крайній, граничний).

Згідно з маржиналістською доктриною, економіка є комплексом особистих господарств. Дослідження законів її розвитку базуються на аналізі психології господарюючих суб’єктів і тому носять суб’єктивно-психологічний характер.

Початок неокласичному напрямку поклала школа гранич­ної корисності, яка виникла в Австрії у 70-х роках XIX ст. Її засновником був К. Менгер, а видатними пред­ставниками — Е. Бем-Баверк та Ф. Візер.

Теорія граничної корисності базується на теорії корис­ності, джерела якої йдуть ще від Арістотеля.

На відміну від теорії трудової вартості (класична полі­тична економія та марксизм) австрійською школою вартість благ визначається не витратами праці, а суб’єктивно-психо­логічною оцінкою їхньої корисності.

Для вимірювання величини корисності використову­ва­лись принципи законів Г.Г. Госсена. Зміст їх зводився до того, що при задоволенні якої-небудь потреби кожне наступне благо має меншу корисність, ніж попереднє. При обмеженому запасі блага маємо його "граничний екземп­ляр", що задовольняє найменш нагальну потребу. Отже, цін­ність певного блага визначається корисністю "граничного екземпляра" в запасі цього блага. Іншими словами, цінність блага визначається його "граничною корисністю".

Подальший розвиток неокласичного напрямку знайшов відображення в працях видатного англійського економіста А. Маршалла — засновника кембриджської школи.

Центральне місце в маршалліанській теорії посідає про­блема цін. Розглядаються два її аспекти: корисність цін і попит на них, витрати і пропозиція. При цьому ціна для покупця визначається корисністю товару, а ціна продавця — витратами на виробництво товару. Ринкові ціни — це резуль­тат зіткнення попиту і пропозиції на ринку. Свої теоретичні позиції А. Маршалл обгрунтовує математично і для наочності подає графічно.

Ще одним видатним представником неокласичного на­прямку був американський економіст Дж.Б. Кларк — заснов­ник американської школи. Центральне місце в економічній теорії, за Кларком, займає проблема розподілу суспільного продукту. Згідно з його теорією граничної продуктивності факторів виробництва, цей розподіл виникає відповідно до "продуктивного внеску" кожного з факторів (праця, капітал, земля). В основу цієї теорії були покладені теорія факторів виробництва Ж.Б. Сея, теорія граничної корисності австрій­ської школи і закон убуваючого прибутку А. Маршалла.

Суть цієї синтезованої теорії зводиться до того, що кож­ний із трьох названих факторів виробництва має свою граничну продуктивність. Якщо збільшення витрат на один із факторів виробництва не дає віддачі (не окупається при­ростом продукції), то має місце вихід за межу граничної продуктивності цього фактора. Розрахунок "граничного продукту" для кожного з факторів виконується при незмін­ності величин інших факторів. Результати розрахунків дають інформацію про те, за яким фактором доцільно зробити додаткові витрати на конкретному виробництві.

Слід підкреслити, що неокласична теорія, на відміну від класичної, не є цілісною системою поглядів; неокласичний напрямок об’єднує зовсім неоднорідні економічні школи. Проте цей напрямок є провідним у сучасній західній еконо­мічній науці.

Близько 150 років тому на базі німецької філософії, англійської політичної економії та французького утопічного соціалізму виникла така глибока і значна течія, як марксизм.

К. Маркс і Ф. Енгельс — засновники марксизму — вперше визначили основні риси етапів історичного розвитку людства. Їхня концепція матеріалістичного розуміння історії виходить з того, що головним фактором розвитку суспільства є матеріальне виробництво. Тому головне місце у марксизмі посідає його економічне вчення, що найбільш повно викла­де­не в "Капіталі" К. Маркса. Значення цієї праці та постать її автора визнані багатьма вченими світу.

На основі теорії трудової вартості К. Маркс розробив вчення про додаткову вартість та її конкретні форми — прибуток, позичковий відсоток і земельну ренту. Крім того, було науково обгрунтовано ряд проблем індивідуального і суспільного відтворення капіталу.

Критичний аналіз окремих положень марксизму треба робити свідомо, розуміючи, що він мав соціальну спрямо­ва­ність на звільнення пролетаріату від експлуатації. Сьогодні наголос робиться не на революційні перетворення суспільст­ва, а на вирішення практичних економічних проблем. Розв’я­зання цих проблем потребує такої економічної науки, яка б, крім об’єктивних факторів, враховувала б дію факторів суб’єк­тивних, адже учасниками економічних відносин виступають живі суб’єкти зі своїми потребами та інтересами. Економічне вчення марксизму спиралося тільки на об’єктивні економічні процеси суспільного життя, а це є елементом догматизму. До цього треба додати і те, що деякі положення марксизму природно застаріли, та наголосити на тому, що його еко­номічні категорії існують, а економічні закони діють!

Наступною значною течією є кейнсіанство (його різно­види — неокейнсіанство і посткейнсіанство). В основі цього пред­ставницького напрямку лежать ідеї видатного англійсь­кого економіста Дж.М. Кейнса. Він був прихильником поглядів А. Маршалла з багатьох питань економічної науки. Кейнс виходив з пріоритетності психологічних факторів, запере­чу­вав теорії трудової вартості та додаткової вартості. З його ім’ям пов’язане народження макроекономічного аналізу. Кейнс поста­вив питання про втручання держави до економічних проблем.

Теорія Кейнса сприяла посиленню зв’язку економічної науки та економічної політики держави. Головним положен­ням його теорії є теза про вирішальну роль інвестицій у вимірюванні загального розміру зайнятості.

Використання розробок Кейнса було розраховане на короткостроковий період, крім того, з плином часу з’явились факти значних розбіжностей між його теорією та прак­тич­ними наслідками. Тому послідовники Кейнса (неокейнсіанці та посткейнсіанці) реформували і доповнювали цю теорію.

Найбільш відомою з неокейнсіанських теорій стала тео­рія економічного зростання (Е. Хансен, Р. Харрод). Теоре­тич­ним обгрунтуванням цієї теорії було положення про те, що стихійний механізм капіталістичної економіки не може забез­пе­чити рівновагу між попитом та пропозицією. Такий стан призво­дить до неповної зайнятості людей і матеріаль­них ресур­сів. Вирішальне значення для досягнення рівноваги мала про­бле­ма ефективного попиту, який повинен регулю­ва­тися державою.

Представників посткейнсіанства (П. Самуельсон, П. Давід­сон, Е. Домар) об’єднує підхід до державного управління економікою з розробкою перспективних прогнозних планів розвитку. Докорінні зміни в економіці можливі, на думку посткейнсіанців, не на базі ринкових стимулів, а тільки завдяки державному програмуванню. Вони також є прихиль­никами активної міжнародної координації економічної політики.

Ще одна значна течія — неоліберальна. Вона, як і всі попередні, є представницькою. Її концепції справляють знач­ний вплив на формування економічної політики розвинутих країн Заходу, а останнім часом — і країн Східної Європи.

Сучасний неолібералізм бере свій початок від ідей економічного лібералізму XIX — початку XX ст., але, на думку його представників, не має з ним майже нічого спільного. Найбільш відомими представниками неолібералізму визнані М. Фрідмен, Ф. Хайєк, В. Ойкен, Л. Ерхард. Всі вони є лідерами економічних шкіл, які відрізняються своїми погля­да­ми та концепціями. Спільною тезою для них є вимога осо­бистої свободи для господарюючих суб’єктів та споживачів, а також вимога різкого обмеження державного втручання.

Дуже широкою течією сучасної економічної думки, що виникла на межі XIX – XX ст. і одержала загальносвітове значення, є інституціоналізм. Її засновником вважається Т. Веблен, а найбільш відомими представниками — У. Міт­челл, Д. Гелбрейт, М. Вебер, І. Шумпетер. Представ­ники цієї течії розглядають економіку як систему, в котрій відносини між господарюючими агентами складаються під впливом економічних, політичних і соціально-психологічних факторів. Об’єктом їхніх досліджень є "інститути" — корпо­ра­ції, профспілки, ринок, держава, а також правові, морально-етичні та психологічні аспекти суспільного життя.

У рамках цієї течії вироблено ідеал суспільства "соціаль­ного благоденства" з вирішенням глобальних завдань реалі­зації загальнолюдських інтересів.

Невід’ємною частиною програм прихильників інституціона­лізму є активна політика держави.

Маючи спільні загальні положення, різні більш дрібні течії в рамках інституціоналізму значно відрізняються між собою в підходах, методиці, аналізі й трактуванні причин і наслідків економічних явищ.

Слід підкреслити, що сучасний підхід до пізнання економічних процесів передбачає творчу взаємодію різних теорій та їхнє взаємозбагачення.

Крім основних представницьких течій і шкіл, які було розглянуто, далі йтиметься і про деякі інші — такі, наприклад, як історична школа Німеччини та соціал-демократична течія.

Молода історична школа Німеччини, що виникла в другій половині XIX ст., продовжила традиції історичної школи пер­шої половини XIX ст. в справі розвитку "національної еконо­мії" з позицій історизму.

Соціал-демократична течія виникла наприкінці XIX ст. і теж була пов’язана головним чином із Німеччиною.

Оскільки соціал-демократія є неоднорідною ідейно-полі­тичною течією, її економічні теорії містять елементи різних напрямків політичної економії — пролетарської, буржуазної і дрібнобуржуазної. В різні періоди часу спостерігається пріоритет того чи іншого напрямку в розвитку цієї течії.

Не можна залишити поза увагою еволюцію економічної думки в Росії та Україні, що формувалася як самобутнє і своєрідне явище, маючи плідний зворотний вплив на світову економічну культуру.

Повертаючись до предмета історії економічних вчень, слід зазначити, що важливим методологічним моментом, який досі залишається дискусійним, є визнання характеру та спрямованості еволюційного процесу в економічній науці.

Згідно з першим, найбільш поширеним поглядом, який іменують кумулятивним, пізніші економічні теорії є поліп­ше­ним варіантом старих. У них вирішуються не вирішені раніше задачі, виправляються окремі помилки, формулюються нові проблеми. За думкою всесвітньо відомого дослідника історії економічної думки М. Блауга, сучасні теорії можуть бути повністю зрозумілими тільки за умови, якщо їх розглядати як спадщину минулих теорій.

Відповідно до другого погляду, розвиток економічної думки розуміється "не як процес послідовних поліпшень, вели­ких або малих, а як набір можливих альтернативних пояс­нень, цінність яких змінюється з плином часу" [49, c. 10]. Цей погляд у трактуванні професора Російської Академії наук, доктора філософських наук В.М. Костюка іменується ево­люційним. Перше запитання виникає відносно назви: а хіба кумулятивний процес як процес розвитку від нижчого до вищого, від старого до нового не є еволюційним? Друге запитання виникає щодо протиставлення процесу створення нових теорій шляхом удосконалювання старих і процесу створення нових, але альтернативних теорій.

На думку автора, якщо другий процес назвати альтерна­тивним і розглядати його не як протилежний, а як такий, що доповнює перший, то запитання виникати не будуть. Даний підхід здається нам більш правомірним.

Процес кумулятивного розвитку економічної думки і процес альтернативного розвитку економічних поглядів, взяті в єдності, будуть представляти безперервний процес еволю­ції економічних вчень.

Прикладом цього є історія появи двох широко відомих альтернативних теорій: теорії трудової вартості і теорії гра­ничної корисності. Витоки обох теорій знаходяться в працях стародавніх вчених, зокрема Арістотеля, який уже тоді роз­глядав категорії вартості та корисності.

У подальшому кумулятивний процес розвитку "повів" ці категорії різними, але паралельними шляхами, через числен­ні пункти — праці окремих вчених і теорії економічних шкіл. У першому випадку найголовнішими пунктами стали праці У. Петті, А. Сміта, Д. Рікардо і, нарешті, К. Маркса, а в дру­гому — праці А. Курно, Г. Госсена, К. Менгера, Е. Бем-Бавер­ка, Ф. Візера, У. Джевонса, Л. Вальраса.

Аналіз суті теорії трудової вартості і теорії граничної корисності, а також історія їхнього виникнення не залишає сумніву в тому, що вони народились як результат дії альтер­нативного і кумулятивного процесів розвитку економічної думки.

У ході розвитку економічної думки змінювався не тільки пред­мет науки, але і її метод, який відображає пізнані закони еко­но­мічної науки і виступає як засіб подальшого пізнання. У ході про­цесу пізнання відбувається постійна взаємодія пред­мета і методу.

Оскільки базовою наукою для історії економічних вчень є політична економія, то цілком логічно, на думку авторів, основ­ним методом історії економічних вчень вважати діалектичний метод, який передбачає дослідження економічних вчень у ході історичного розвитку в динаміці — від старого до нового. Сам розвиток розглядається як перехід кількісних змін в якісні, як єдність і боротьба протилежностей.

Серед конкретних методів пізнання слід виділити методи наукової абстракції, аналізу і синтезу, порівняння, аналогії, індукції та дедукції тощо.

В економічній думці Стародавнього світу найпершим був метод безпосереднього опису, а якщо звернутися до сучас­ності, йдеться про сукупність економіко-математичних мето­дів, де головними є метод припущення "за інших однакових умов" та метод моделювання економічних процесів на макро- і мікрорівні.

Крім методів, у економічній науці використовуються деякі принципи. Особливе значення в історії економічних вчень має принцип єдності логічного й історичного. Він полягає в тому, що вивчення історії допомагає зрозуміти логіку виникнення й розвитку економічних ідей і теорій, які є відображенням економічної реальності того чи іншого історичного періоду.

Ще одним важливим принципом в даній науці є принцип спадкоємності. В ході еволюції економічної думки нові поко­ління в тій чи іншій мірі використовують розробки поперед­ни­ків, створену ними термінологію, їхню теоретичну спадщину.

Принцип єдності якісного і кількісного аналізів економіч­них процесів базується на твердженні, що аналіз будь-якого еко­номічного явища повинен мати два аспекти: якісний і кількісний.

І нарешті, головним принципом історії економічних вчень, як і будь-якої іншої науки, є принцип єдності теорії та прак­тики. Суть його полягає в тому, що вищим критерієм будь-якої теорії завжди виступає практика.

2. Історичні умови виникнення і формування класичної політичної економії

Класична політична економія як наука виникла наприкінці ХVII ст., а найбільшого розвитку одержала наприкінці ХVIII ст. У цей час виробничі капіталістичні відносини найбільш розвинуту форму мали у Великобританії, яка в той період вважалась найпередовішою в економічному відношенні краї­ною. Вона володіла високорозвиненим сільським госпо­дарством і промисловістю, проводила активну зовнішню торгівлю. В цих умовах відбувається поділ суспільства на три основні класи: буржуазію, землевласників і робітничий клас. При цьому в буржуазії виникає об’єктивна необхідність у теоретичному обгрунтуванні й аналізі існуючої соціально-економічної системи суспільства в усіх її основних проявах.

Саме в цей час з’являється цілий ряд наукових праць англійського вченого Вільяма Петті, якого К. Маркс назвав "батьком політекономії" і "винахідником політичної арифме­тики (статистики)".

Вільям Петті (1623 – 1687) — родоначальник класичної політичної економії в Англії. Він мав ступінь доктора фізики і професора анатомії, був досвідченим лікарем і непоганим музикантом, а також — землеміром і картографом. В. Петті збагатився на скупці і спекуляціях земельними ділянками в Ірландії, був крупним землевласником, достатньо впливовим придворним, писав наукові трактати. Професіональним еко­номістом він не був ніколи, хоча публікував численні праці, що містили оригінальні та сміливі ідеї, які своєю геніальністю значно випереджали час; найважливіші з них — "Трактат про податки і збори" (1662), "Слово мудрим" (1664), "По­літична анатомія Ірландії" (1672), "Політична ариф­ме­тика" (1676), "Різне про гроші" (1682) і багато інших.

В. Петті в своїх працях послідовно критикував основні принципи меркантилізму, тому що джерелом багатства суспільства вважав не сферу обміну товарів, а сферу їх виробництва. Проте він не був до кінця вільним від впливу ідей меркантилізму як у галузі теорії, так і в методології і практиці. На його думку, "купці не створюють ніякого про­дукту, а виконують тільки роль вен і артерій, що розподі­ля­ють туди й назад кров і цілющі соки державного тіла, тобто саму продукцію сільського господарства і промисловості. Гроші — це жир політичного тіла; надлишок їх також шкід­ливий, як і недолік" [84, с. 22].

В. Петті вважав, що гроші не повинні марно лежати і не діяти; вони мають весь час бути в обігу і сприяти розвитку самого виробництва. При цьому він підкреслював, що націо­нальне багатство держави складається з трьох основних частин:

1) багатства всіх його підданих;

2) частини цього багатства, що йде на загальне благо;

3) частини цієї частини, якою володар розпоряджається за власним розсудом.

Згідно з підрахунками В. Петті, розміри національного багатства Англії в той час складали 250 млн. фунтів стер­лін­гів, а кількість грошей у країні не перевищувала 3% від цієї суми. Національне багатство, на його думку, зовсім не зво­диться тільки до наявності в державі золота та срібла, включаючи і гроші. Тобто немає ніякого сенсу перебіль­шувати їх роль у суспільстві.

У своїх роботах В. Петті доходить висновку про те, що в створенні багатства беруть участь чотири основних фактори: праця, земля, кваліфікація, вправність і майстерність робіт­ника, засоби праці (знаряддя, запаси і матеріали).

Землю і працю він вважав основними. "Праця є батьком і активним принципом багатства, а земля — це його мати…" [84, с. 55]. Останні два фактори не можуть існувати окремо, тобто без праці та землі, і роблять працю про­дуктив­ною. Оцінку всіх предметів, на думку В. Петті, варто було б привести до двох природних знаменників — до землі і праці; тобто слід було б говорити: цінність корабля або сюртука дорівнює цінності, визначеній кількістю землі і праці, тому що і корабель, і сюртук зроблені землею і людською працею.

Багато хто з дослідників економічної теорії вважають В. Петті засновником теорії трудової вартості, яка в основі цін усіх товарів розглядає еквівалентність затраченої людської праці. В. Петті вважав, що в основі вартості товару і визначення його ціни лежать дві ціни:

1) "природна" ціна товару, що визначається витратами праці на його виробництво;

2) "політична" ціна, що виявляється як ринкова ціна в процесі обміну одних товарів на інші.

Так, наприклад, на його думку, "природною" ціною одного бушеля хліба є така кількість срібла, на яку витрачена однакова кількість праці. На основі цього міркування робить­ся висновок: товари є еквівалентними за умови, якщо на їхнє виробництво витрачена однакова кількість людської праці. При цьому безпосереднім джерелом вартості він вважав виключно працю з добування золота і срібла, а вартість про­дуктів праці в інших сферах виробництва повністю залежить від результатів обміну їх на благородні метали.

Таким чином, В. Петті не бачив принципових відмін­но­стей між абстрактною і конкретною працею, між міновою і споживною вартостями. Водночас заслуга В. Петті полягає в тому, що він уперше виявив широке коло питань проблеми, яка пізніше одержала назву теорії відносної цінності.

З іменем В. Петті пов’язана також поява нової еконо­мічної дисципліни — економічної статистики. У своєму трак­таті "Політична арифметика", що складається з 10 глав, він доказує, що невелика країна з нечисленним населенням може (в силу свого стану, торгівлі і політики) бути еквіва­лентною за багатством і силою країні зі значно більшою кількістю населення і більшою територіально; що деякі види податків і суспільних зборів можуть скоріше збільшити, ніж зменшити багатство королівства; що в державі є достатня кількість грошей, щоб рухати і торгівлю країни, і всього тор­гового світу.

В. Петті і його найближчий друг Джон Граунт вважаються також основоположниками демографічної статистики, хоча суворі наукові основи статистики були розроблені пізніше, у ХVIII ст. Вони були першими дослідниками, які зібрали, систематизували й узагальнили зведення про народжува­ність, смертність, про вікові зміни та інші процеси, які відбуваються в народонаселенні Великої Британії.

В. Петті належать також цікаві міркування про заробітну плату і ренту. Заробітна плата розглядалася ним як при­родна ціна самої праці, тобто він виходив з того, що товаром є не робоча сила, а безпосередньо сама праця. Згідно з пог­ля­дами Петті, заробітна плата робітників за наймом повинна бути якнайменшою, тобто обмежуватися такою міні­мальною сумою, щоб він не помер з голоду. Робітник має одержувати не більше, ніж це йому необхідно, "щоб жити, працювати і розмножуватися". Надалі вчення В. Петті про заробітну плату стало відомим як теорія мінімуму засобів існування.

В. Петті чітко уявляв собі, що робітник у процесі вироб­ництва створює працею вартість, як правило, значно більшу, ніж своя власна. Ця різниця і є джерелом додаткового продукту, який привласнюється капіталістом і виступає у Петті під виглядом ренти.

Рента, на думку Петті, — це різниця між вартістю земле­робських продуктів і витратами на насіння й заробітну плату. Проте в його аналізі ренти немає поняття прибутку як самостійної економічної категорії. Тому в роботах В. Петті поняття "рента" і "прибуток" практично ототожнюються.

На відміну від меркантилістів і фізіократів, В. Петті розглядав ренту не безкоштовним дарунком землі як такої, а продуктом людської праці, що має більшу про­дуктивність на тих землях, які різняться родючістю і місцезнаходженням. Таким чином, він впроваджує поняття "диференціальна рента".

На основі дослідження взаємозв’язку позичкового від­сотка і ренти з землі за рік В. Петті аналізує ціну землі. На його думку, природна ціна землі дорівнює річній ренті, помноженій на 21 рік (одночасна тривалість у той час життя трьох поколінь Англії: дід — 50 років, батько — 28 років і син — 7 років можуть прожити одночасно 21 рік). Позичковий відсо­ток, з точки зору В. Петті, знаходиться в тісній взаємоза­лежності з рентою, а його "природний" рівень дорівнює ренті з такої кількості землі, що може бути куплена на дані в позику гроші за умови повної суспільної безпеки. В цих міркуваннях В. Петті виявляє більше спрощення і спритності, ніж суворої наукової послі­довності чи коректності.

Значне місце в працях В. Петті посідають також пробле­ми оподатковування і фінансів, ролі держави і банків в економіці, методики кількісної оцінки національного багатства і націо­нального доходу Англії, теорії народонаселення, грошей і кредиту тощо.

Оцінюючи погляди В. Петті в цілому, можна зазначити: незважаючи на те, що в його вченні відчувається вплив ідей меркантилізму, проте "перші сміливі спроби, зроблені Петті майже у всіх галузях політичної економії, були окремо сприйняті його англійськими спадкоємцями і отримали подаль­ший розвиток. Сліди цього процесу протягом періоду з 1691 до 1752 рр. впадають у око навіть самому поверхневому спостерігачу вже тому, що всі скільки-небудь значні еконо­мічні роботи цього часу виходять, позитивно або негативно, з поглядів Петті" [69, с. 246].