4. Незавершеність пенсійної реформи.

Першочерговою проблемою у контексті соціального захисту населення є запровадження повномасштабної реформи пенсійної системи, яка повинна здійснюватися за трьома рівнями: солідарної системи пенсійних виплат (перший рівень), системи накопичувальних індивідуальних пенсійних рахунків у рамках загальнообов'язкового державного пенсійного страхування (другий рівень) та системи недержавного пенсійного страхування, яка забезпечуватиме виплату додаткової пенсії за рахунок добровільних пенсійних внесків громадян (третій рівень).

Порядок функціонування першого та другого рівнів системи пенсійного забезпечення, а також механізм переходу до обов'язкової накопичувальної системи визначені у Законі про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування.

Незважаючи на важливі наслід­ки зміни пенсійного законодавства, проведеній пенсійній реформі прита­манна низка недоліків:

• більшість заходів має параметричний характер і спрямована на подо­лання дефіциту бюджету Пенсійного фонду України. Проте попередні оцін­ки їх ефективності дозволяють у ліпшому випадку говорити про його певне скорочення, але в жодному разі не усунення (тим паче – появу профіциту);

• для майбутніх пенсіонерів умови пенсійного забезпечення стають менш комфортними (окрім поодиноких винятків), оскільки прийняті законодавчі зміни нерідко спричиняють зменшення їх майбутніх доходів. Отже, завдан­ня забезпечення гідного рівня життя для осіб, що втратили працездатність, не вирішується;

• підвищення пенсійного віку та страхового стажу погіршують ситуацію на ринку праці.

Особливо загострюється проблема «першого робочого міс­ця» та працевлаштування осіб, старших за 40 років. Тим самим підсилюєть­ся ризик збільшення виплат по безробіттю і додаткових витрат на переква­ліфікацію безробітних. Окремо слід зазначити, що підвищення пенсійного віку для жінок відбуватиметься поступово, тоді як збільшення страхового стажу, необхідного для виходу на пенсію (з 20 до 30 років для жінок та з 25 до 35 років для чоловіків), відбулося в один момент. Наслідком такого кроку стане суттєве погіршення умов пенсійного забезпечення осіб, що на сьогодні знаходяться у передпенсійному віці. Значна частина з них, маючи нестачу стажу нового підвищеного розміру, вимушена буде отримувати не­повну пенсію та/або задля отримання повної пенсії добровільно відстрочу­вати закінчення трудової біографії.

Реформуванням у пенсійній системі також не вирішено основні завдання:

• позбавлення пенсійної системи невластивих їй функцій (зокрема фінансування дострокових і пільгових пенсій);

• упровадження професійної пенсійної системи, у тому числі дольової участі роботодавців і держави у відшкодуванні фактичних витрат на ви­плату й доставку пенсій, що призначаються на пільгових умовах;

• звільнення солідарної системи від фінансування доплати до розміру прожиткового мінімуму особам, які не мають необхідного страхового стажу, у спосіб перекладення зобов’язань на державний бюджет;

• започаткування запровадження загальнообов’язкової накопичувальної пенсійної системи.

Основні ризики реформування сфери пов’язані з недосконалим її управл­інням, низькою вмотивованістю і недостатньою готовністю керівників установ і до проведення реформ, і до роботи в нових умовах.

5. Неефективність реформ системи охорони здоров’я. Вітчизняна сис­тема охорони здоров’я не здатна достатньою мірою задовольнити потреби на­селення в медичній допомозі, забезпечити доступність, якість і своєчасність медичних послуг. Це знаходить відображення і в медико-демографічних показниках, які хоча й мають певну позитивну динаміку, проте досі зали­шаються на критичному рівні. Так, зберігаються природне скорочення на­селення (в розрахунку на 1 тис. осіб у 2011 р. становило 3,7 особи), високий за європейськими мірками рівень смертності (14,6 особи на 1 тис. населен­ня), низький рівень народжуваності, високий рівень захворюваності тощо. В Україні порівняно з розвиненими країнами удвічі вищий показник малю­кової смертності.

Згідно з програмою реформування системи охорони здоров’я розвиток первинної медичної допомоги в Україні є пріоритетним у розвитку сфери. Він функціонує з вельми низькою ефективністю. Темпи формування мережі підрозділів первинної допомоги украй недостатні. На сьогодні на первинно­му рівні задовольняється лише до 30 % випадків звернень по медичну допо­могу в містах і до 50 % у сільській місцевості на відміну від науково обґрун­тованого і практично доведеного досвідом інших країн рівня у 80–90 %.

У зв’язку з вищезазначеним пріоритетним напрямом медичної реформи в «пілотних» регіонах є відкриття центрів первинної медико-санітарної до­помоги, де працюватимуть сімейні лікарі, а також терапевти та педіатри. Разом з тим упровадження цього напряму реформування виявило такі ри­зики, як:

• нестача лікарів. На сьогодні у сфері працює лише 8 тис. лікарів загальної практики – сімейних лікарів – за потреби майже в 33 тис. [Перший заступник Міністра охорони здоров’я України Раїса Моісеєнко: «З 2020 року первинна медична допомога буде надаватися тільки лікарями загальної практики – сімейними лікарями» / МОЗ України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.moz.gov.ua/ua/portal/pre_20110929_4.htm] Проводиться активна робота щодо підготовки та перепідготовки лікарів для первинної ланки. Проте досить часто цьому процесу притаманний формальний (і з по­зиції лікарів, і з позиції навчальних закладів) підхід, що негативно впливає на рівень підготовки лікарів;

• недосконалість механізмів контролю та компенсаторних механізмів, унаслідок чого значний відсоток фахівців первинної ланки, підготовлених у межах держзамовлення з використанням бюджетних коштів, не працюють саме у первинній ланці;

• неналежний рівень оснащення центрів медико-санітарної допомоги через брак коштів.

Як наслідок – у цьому напрямі реформування реальні зрушення відбува­ються украй повільно, якість медичних послуг не підвищується.

Відчутною є недосконалість законодавства, що регламентує проведення експерименту в пілотних регіонах. Закон України «Про порядок проведення реформування системи охорони здоров’я у Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій областях та м. Києві» не містить критеріїв ефективності впрова­дження пілотного проекту, законодавчих гарантій соціального, медичного захисту в разі невдалого впровадження реформи, захисту прав і визначення обов’язків місцевого самоврядування, місцевих державних адміністрацій, працівників сфери охорони здоров’я, пацієнтів. Це призвело до небажання Донецької області брати участь в експерименті, у зв’язку із чим був розроблений Законопроект «Про внесення змін до Закону України «Про порядок проведення реформування системи охорони здоров’я у Вінницькій, Дніпро­петровській, Донецькій областях та м. Києві» (щодо виключення Донецької області з переліку суб’єктів реформування)».

Зберігається тенденція нераціонального використання бюджетних ко­штів у сфері охорони здоров’я. Так, за даними Рахункової палати 40 % спрямованих державою коштів на освіту і підвищення кваліфікації меди­ків витрачається неефективно та з порушенням законодавства[Медиків готують навмання / Рахункова палата України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ac-rada.gov.ua/control/main/uk/publish/article/16736715]; відсутня інформація про реальні потреби закладів охорони здоров’я. Відсутність моніторингу цін перешкоджає формуванню обґрунтованих обсягів видат­ків з держбюджету та ефективному використанню коштів. У 2010-2011 рр. МОЗ використало з порушенням чинного законодавства 214,5 млн грн. Це понад половину коштів, витрачених на закупівлю лікарських засобів і виро­бів медичного призначення, які до того ж постачалися до закладів охорони здоров’я нерівномірно, із запізненням до п’яти місяців, а також із меншими, ніж планувалося, термінами придатності [Недбалість чиновників шкодить здоров’ю / Рахункова палата України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.ac-rada.gov.ua/control/main/uk/publish/article/16738498].

Залишається відкритим питання відпрацювання механізму контролю, покарання за надання медичної допомоги неналежної якості, заохочення до надання якісної медичної допомоги.

Для стратегічного планування діяльності системи охорони здоров’я та оперативного реагування на потреби сфери в умовах проведення експери­менту необхідними є забезпечення достовірною статистичною інформацією, яка б відповідала реальному стану справ, та упорядкована нормативно-правова база. На сьогодні їх нестача є суттєвою перешкодою успішного про­вадження реформування.

Залишаються невирішеними питання системи громадського здоров’я, не створюються умови для забезпечення здорового способу життя широ­ких верств населення. У суспільстві продовжує зберігатися споживацьке ставлення населення до власного здоров’я, не формуються відповідальність і мотивація щодо його збереження та зміцнення, особливо серед дітей та молоді. Це також негативно впливає на перебіг виконання поставлених завдань реформування системи охорони здоров’я.

19 жовтня 2017 р. парламент України проголосував за медичну реформу в Україні, яка буде запроваджуватись з 1 січня 2018 р.

6. Неефективна житлова політика. Рівень забезпеченості житлом в Україні на сьогодні є одним із найнижчих у Європі. Збільшується кількість сімей, які мають житлову площу в розрахунку на одну особу, меншу за са­нітарну норму (13,65 м2). У 2008 р. їх чисельність становила 7033 тис., або 40,9 % загальної кількості, у І кварталі 2010 р. – 7121 тис. сімей, або 41,8 %. На жовтень 2016 р. в країні налічують 1 млрд квадратних метрів житла, які здебільшого збудували ще в 1960-1970 роках. Відтак, нині домівками забезпечені тільки 55% українців.

Незважаючи на збільшення обсягів житлового будівництва, програм за­безпечення житлом окремих категорій населення, значна кількість сімей та осіб – передусім тих, хто працює, – не може забезпечити себе житлом через недостатній рівень доходів. Наслідками стають погіршення демографічної ситуації, міграційний відплив населення, перехід працюючих громадян до тіньової економіки або спроби працездатних осіб потрапити до категорій, які мають право на соціальне житло, тобто перейти на утримання держави.

Реформування житлово-комунального господарства України триває з 1995 р., коли Верховною Радою України було ухвалено Концепцію розвитку житлово-комунального господарства та Концепцію державної житлової по­літики. Їх основні принципи були враховані в Законі України «Про загаль­нодержавну програму реформування та розвитку житлово-комунального господарства на 2009–2014 роки». Проте динаміка галузі та стан обслуго­вування населення погіршуються. Нинішнє житлове законодавство змушує державу брати на себе надто значні житлові зобов’язання, зокрема ставити на квартирний облік громадян із високим рівнем доходів, а також громадян, умови проживання яких хоча й не відповідають сучасним стандартам, але не є критичними.

Державна житлова політика в більшості країн формувалася еволюційно, протягом багатьох десятиліть, під впливом об’єктивних історичних, економічних та інституціональних умов. В Україні ж відносини держави та громадян у житловій сфері складалися під впливом кількох поспішних і недалекоглядних рішень революційного характеру, починаючи з масової безоплатної приватизації квартир.

Протягом останніх двох десятиліть внаслідок докорінної зміни моделі економічного розвитку держава перестала бути суб’єктом активної житлової політики. Обсяги коштів, які вона сьогодні виділяє на будівництво житла та фінансування державних житлових програм, є вкрай недостатніми.

Високий рівень комерціалізації сфери житлового будівництва у поєднанні із недостатніми обсяг ми державного фінансування будівництва житла, а також фактичною відмовою держави від регулювання ринку житлової нерухомості призводять до того, що рівень доступності житла для громадян України є вкрай низьким. Ринкова вартість житла значно випереджає рівень платоспроможності сімей, які потребують покращення житлових умов. Лише незначна кількість сімей власними силами, на ринкових засадах може розв’язувати свої житлові проблеми. Недостатній платоспроможний попит гальмує розвиток вітчизняної будівельної галузі, зменшує обсяги пропозиції житла на ринку нерухомості, сприяє подальшому поглибленню наявної в Україні гострої житлової кризи. За таких умов особливо актуальними стають заходи державної політики, спрямовані на збільшення обсягів платоспроможного попиту населення на житло.

Держава протягом багатьох років усувалася від вирішення проблем житлової політики, переклавши основний фінансовий тягар на людей, які самостійно забезпечують себе оселями. Біля 70% будинків мають прострочені терміни капітального ремонту і можуть невдовзі потрапити до аварійного фонду. Компенсувати його новою забудовою неможливо, навіть в тривалій (15–25 років) перспективі, а отже розв’язання житлової проблеми більшою мірою пов’язане з відновленням та реконструкцією будинків, які знаходяться в експлуатації. Інша проблема полягає в тому, що в Україні немає сучасної методики розрахунку вартості квадратного метра житла (сьогодні застосовуються ті ж самі підходи, що й сорок років тому, які значно вигідніші для підрядників, ніж для споживачів). Крім того, немає юридичних механізмів визначення власників конструктивних елементів житлових будинків, відповідальних за їх стан. Отже, відбулася інституціоналізація неефективного власництва та управління житловим фондом, і саме тому розв’язання житлової проблеми є надскладним завданням.

Існуюча модель житлової політики, основу якої складають Програма будівництва (придбання) доступного житла та механізм здешевлення за державний рахунок вартості іпотечних кредитів, є економічно і соціально неефективною, оскільки вона зорієнтована на надання державної допомоги у вирішенні житлової проблеми сім’ям з досить високим рівнем доходів і не відповідає європейським критеріям соціальної справедливості. Така вузька соціальна орієнтація звужує потенційне коло громадян, які можуть скористатися державною допомогою у вирішенні своїх житлових проблем, не дозволяє державі отримати необхідний економічний і соціальний ефект від реалізації нинішньої моделі державної житлової політики.

Стратегічною метою державної житлової політики має бути забезпечення доступності житла не тільки для вузького прошарку сімей з високими доходами, але також і для сімей із середньостатистичними доходами (3–6 тис. грн. на місяць). Слід створити такі механізми житлового будівництва та форми державної допомоги, які надали б сім’ям із середньостатистичними доходами можливості протягом розумного проміжку часу (10–25 років) придбати власне житло.

Інститут оренди житла в Україні сьогодні перебуває в зародковому стані та є напівтіньовим, хоча законодавча база дозволяє йому працювати в повному обсязі. Існують проблеми з побудовою соціального житла, якого ката­строфічно не вистачає.

Отже, для інтеграції у європейський соціальний простір Україні дове­деться здійснити суттєві зміни в забезпеченні права на працевлаштування, досягти європейських стандартів оплати й безпеки праці, гарантій соці­ального забезпечення, умов життя громадян, охорони здоров’я, розвитку освіти, культури, соціального захисту тощо. Радикальне поліпшення стан­дартів у соціальній сфері має і пріоритетне економічне значення, оскільки від цього залежать можливість включення до європейського ринку праці, доступ до ринку товарів і послуг, розвиток гуманітарного капіталу, форму­вання середнього класу та зрештою забезпечення міжнародної конкуренто­спроможності України.