План
Передмова ............................................................................................................2
Біографія.............................................................................................................. 2
Микола Амосов – основоположник бiокiбернетичних технологiй............14
Висновок...............................................................................................................17
Використані джерела..........................................................................................18
1. Передмова
Символ епохи, яка минула, легенда кардіології, знаний філософ, політик, прозаїк, Микола Михайлович Амосов залишився кумиром для сотень своїх учнів, рятівником для тисяч пацієнтів та ідеалом для прихильників його великої волі й таланту. Останніми роками цей мужній чоловік на собі ставив експеримент з подолання старості, досліджував біокібернетику, штучний інтелект, цікавився Інтернетом, науковими технологіями. Найбільше боявся втратити здатність тверезо мислити. І тому навіть в останній день свого життя спілкувався з колегою, обговорював плани.
«Всім здавалося, що Амосов невмирущий,— сказав академік Академії медичних наук України Віталій Кордюм.— Про нього язик не повертається сказати “був”. Адже це людина-легенда, людина-символ. У нього вчилися усі українські кардіохірурги, його наслідував південно-африканський хірург Крістіан Барнард, котрий уперше зробив пересадку серця. Є відомі вчені, є мислителі, а є — Амосов... Ім’я стало значущим.»
2. Біографія
Усi його предки були селяни. Народився 6-го грудня 1913 року. Мама була акушеркою в пiвнiчному селi, неподалiк вiд Череповця. Батько пiшов на вiйну в 1914, а коли повернувся, то незабаром покинув сiм'ю. Жили дуже бiдно: мама не брала подарункiв вiд пацiєнток. Так вона i залишилася для Миколи прикладом на все життя. Бабуся навчила молитися, селянське господарство – працювати, а самотнiсть – читати книжки. Коли став пiонером, перестав вiрити в бога i дiзнався про соцiалiзм (проте партiйна кар'єра на пiонерах закiнчилася - нi в комсомолi, нi в партiї не був). Життя пiвнiчного села пiзнав iз дитинства.
З 12 до 18 рокiв навчався в Череповцi у школi, потiм у механiчному технiкумi – по закiнченню став механiком. Жив бiдно i самотньо. Нудьгував за домiвкою, читав класику.
Восени 1932 р. почав працювати в Архангельську, начальником змiни робiтникiв, на електростанцiї при великому лiсопильному заводi – новобудовi першої п'ятирiчки. Працював добре. У 1934 роцi одружився з Галею Соболевою i розпочав навчання в Заочному iндустрiальному iнститутi. У тому ж роцi померла мама.
У 1935 роцi, разом iз дружиною, поступили в Архангельський медичний iнститут. За перший рiк навчання закiнчив два курси. Пiд час навчання заробляв викладанням. Близько познайомився з видатним професором фiзики В.Є.Лашкарьовим. Вiн вiдкрив для Миколи Михайловича свiт парапсихологiї. У 1939 роцi "iз вiдзнакою" закiнчив iнститут. Хотiлося займатися фiзiологiєю, але мiсце в аспiрантурi було лише з хiрургiї.
Паралельно з медициною продовжував навчання в заочному iнститутi. Для диплома, на свiй вибiр, робив проект великого аероплана з паровою турбiною. Затратив на нього масу часу, сподiвався, що проект приймуть до виробництва. Не прийняли, зате в 1940 роцi дали диплом iнженера "iз вiдзнакою".
Тим часом, аспiрантура в клiнiцi не подобалася, любов пройшла, сiмейне життя набридло, дiтей не було. Обговорилистановище з Галеюi вирiшили пожити окремо.
Поїхав з Архангельська, i поступив на роботу ординатором – хiрургом лiкарнi в рiдному Череповцi. Навчився робити звичайнi операцiї на органах живота. Iнтерес до фiзiологiї вилився в мiркування над гiпотезами про механiзми мислення, про взаємодiю регулюючих систем органiзму. Зошити з "iдеями" беріг все подальше життя.
Сформувалися переконання вiдносно полiтики: соцiалiзм визнавав, але до комунiстичного начальства ставився погано i в армiї служити не хотiв. Можливо, вплинув гiркий досвiд сiм'ї, оскiльки в таборах загинули брат i сестра мами.
22-го червня 1941 року почалася Вiтчизняна вiйна. Працював у комiсiї з мобiлiзацiї, а через пару днiв був призначений головним хiрургом у Польовий Рухомий Госпiталь ("ПРГ-22-66 на кiннiй тязi").
У цьому госпiталi на однiй посадi прослужив усю вiйну з Нiмеччиною i з Японiєю. Госпiталь призначався для роботи в польових умовах, був розрахований на 200 поранених. Загальний штат - 80 чоловiк, лiкарiв - п'ять. Плюс 22 коня.
Подiї вiйни описуєкоротко. Лiто й осiнь 1941 року лiкували легкопоранених у Сухиничах. У жовтнi нiмцi прорвали фронт, iвонивiдступили за Москву, у мiсто Єгорьєвськ. Там зазнав першої поразки: помер хворий вiд газової гангрени в результатiйогопомилки. Познайомився з головним хiрургом госпiталiв А.А.Бочаровим. (Дружба з ним продовжувалася до його смертi в 1970р.)
У груднi 41-го почався наступ пiд Москвою. Госпiталь працював у тилу фронту – у Подольску, а потiм у Калузi. Їмзбiльшили штат, видiлили великий будинок, число лiжок досягало п'ятисот. Була дуже напружена робота з важкопораненими. Основнi проблеми: газова iнфекцiя (робили ампутацiї), поранення суглобiв i переломи стегна – лiкували гiпсовими пов'язками. Було багато смертей i важких щиросердечних переживань. Тодi ж розробив свої методи операцiй, що знизили смертнiсть. Написав першу дисертацiю й представив її у Московський медiнститут. До цього часу жодної дисертацiї не бачив.
У сiчнi 1943 року одержали наказ скоротитися до штатних 200 лiжок i направлятися у район воєнних дiй, у 48 армiю, на Брянський фронт.
Першим iспитом було село Угольне, вiдрiзане снiгопадом вiд великої дороги. У холодних хатах лежало до шести сотень неопрацьованихпоранених.П`ятеро лікарів ледве встигали їх оглянути, що б не пропустити кровотечу або газову гангрену i встигнути вiдправити на санях у перев'язувальний намет. Смертнiсть була велика. Настрiй – вiдповiдний.
Весь рiк ПРГ Миколи Амосовайшов слiдом за наступаючими вiйськами. Умови були дуже важкi: перевантаження, зруйнованi села, робота в наметах, без електрики, погана евакуацiя.
Поступово пристосувались: навчилися сортувати, перев'язувати, оперувати, лiкувати й евакуювати.
Саме в такiй ролi їхзастав кiнець 1943 року. Госпiталь розгорнули у великому українському селi Хоробичи, поруч iз станцiєю. Замерзлих поранених привозили за сто кiлометрiв цiлими колонами на вiдкритих вантажiвках, що поверталися з передової.Медикизнiмали з машин тiльки "лежачих", а тих, хто мiг рухатися, вiдправляли в iнший госпiталь, у сусiднє село. Доки пiдiйшов санiтарний поїзд, унихнакопичилося 2300 поранених: зайняли школу iблизькочотирьохсот хат. Добре, що жителiв не вiдселяли, як це було в Угольнiй, i жiнки – господарки допомагалиїхнімтимчасовим санiтарам iз легкопораненими, якихвони, затримували на час лiкування. У Хоробичах унихбула гарна органiзацiя: сортування при надходженнi, обходи i перев'язки вдома, швидка доставка в госпiтальне вiддiлення для операцiй. Усе разом дозволило уникнути (майже уникнути!) смертей вiд "пропущених" кровотеч i гострої iнфекцiї. У груднi пiшли санiтарнi поїзди iвонивiдправили майже всiх поранених.
1944 рiк пройшов вiдносно легко. Зустрілийого поблизу Гомеля в селищi Буда, при станцiї постачання армiї. Для госпiталю вiдремонтували школу i разом iз наметами, одержали до п'ятисот мiсць. Поїзди приходили регулярно, i труднощiв з евакуацiєю не було.
Там же вiдбулася подiя: Микола Амосоводруживсяна операцiйнiй сестрi Лiдiї Денисенко. Вона пiшла на вiйну добровiльно пiсля третього курсу педiнституту i служила вмедсанбатi. Восени 1941-го їхня дивiзiя була оточена i Лiда мiсяць блукала по лiсах iз групою солдат. Через лiнiю фронту їх переправили партизани. З Москви її вiдрядили доПРГ. Була вiдмiнноюоперацiйноюсестроюi вродливоюдiвчиною.Їхнійроманпродовжувавсяпiвроку, поки оформили шлюб у мiстi Речица. Ще до того прийшов лист вiд Галi: вона служила на Пiвнiчному флотi, вийшла замiж i чекала на дитину.
У Будi одержав звiстку з Москви, що на йогодисертацiю дали негативний вiдгук:вчена кар'єра поки не вiдбулася.
Лiтнiй прорив вiйськ у Бiлорусiї Микола і Лідія зустрiли в мiстечку Пиревичи. Поранених було не дуже багато. Вiйська швидко пiшли вперед, iвониназдогнали фронт тiльки восени, у Польщi. Пiсля декiлькох переїздiв iз напруженою роботою, пiдiйшли до межi Схiдної Прусiї.
Зустрiч 1945-го року вiдсвяткували у лiсi, в землянках. 15 сiчня розпочався останнiй наступ на Нiмеччину. Оборону нiмцiв прорвали швидко, поранених одержали усього бiля двохсот, опрацювали, наклали гiпсовi пов'язки i вiдправили.
Декiлька разiв переїзджали по територiї Схiдної Пруссiї, майже не працюючи. Умови були вiдмiннi: усi нiмцi виїхали, мiстечка i селища були порожнi, господарського майна ("трофеї наших вiйськ") скiльки завгодно.
У мiстi Ельбінг зустрiли День Перемоги, маючи 18 важкопоранених.
У штабi армiї одержали медалi та ордени, при їхньомугоспiталi провели армiйську конференцiю, мiсяць чекали вирiшення долi, потiм здали коней i поїхали додому. Коли перетнули Волгу, надiї на демобiлiзацiю станули. Бачили, як на Схiд безупинно йдуть вiйськовi ешелони й усi говорили, що буде вiйна з Японiєю. Пiсля мiсяця дороги через усю Росiю вивантажилися в Приморському краї.
У серпнi оголосили вiйну. Микола Михайлович зі своїми колегамиприйняли з десяток легкопоранених на кордонi, i вирушили в Манчжурiю. В цей час американцi скинули атомнi бомби i Японiя капiтулювала. Пiсля декiлькох переходiв i переїздiв, розгорнулися в мiстечку Болi i навiть прийняли поранених, пiсля короткого бою з японцями-смертниками.
У вереснi їхперевезли в район Владивостоку. Тут протягом мiсяця госпiталь розформували: виїхали санiтари, потiм сестри i жiнки-лiкарi.
Так закiнчився славнозвiсний шлях ПРГ 22-66.
За вiйну Микола Амосовстав досвiдченим хiрургом, мiг оперувати в будь-якiй частинi тiла. Особливо процвiтав у лiкуваннi поранень грудей, суглобiв i переломiв стегна. На жаль, перевантаження, постiйнi переїзди i необхiднiсть евакуацiї часто не дозволяли доводити справу до кiнця, що б одержувати повне задоволення.
У ньогозбереглися записи i звiти за усю вiйну. По свiжiй пам'ятi, ще на Далекому Сходi, написав декiлька наукових праць, другу дисертацiю, а через тридцять рокiв - спогади: "ПРГ 22- 66".
Поранених пройшло ледве бiльше 40 тисяч. Майже половина – важкi i середньої важкостi: з ушкодженнями кiсток, з проникаючими пораненнями грудей, живота, i черепа. Померло понад сiмсот: величезний цвинтар, якби могили зiбрати разом. У ньому були i могили мертвих вiд йогопомилок.
Думка про вiйну. Ганебний початок на совiстi Сталiна i генерального штабу на чолi з Жуковим. У 1941 роцi для оборони сил було цiлком достатньо, алене було органiзацiї. У наступному, у ходi усiєї вiйни, перемоги досягалися величезними втратами - у 3-4 рази бiльшими за втрати нiмцiв. Виправдання цьому немає, оскiльки пiсля 1942 року наслiдки вiйни вже були вирiшенi: зброї робили в декiлька разiв бiльше нiж Нiмеччина, союзники допомагали, людськi резерви ще були. Безсумнiвною заслугою Партiї є органiзацiя тилу: евакуацiя заводiв на схiд i нарощування виробництва. Солдати й офiцери робили свою ратну справу вiдмiнно. Так само вiдмiнно працювали громадяни в тилу. У цiлому, вiйна згуртувала народ i дозволила на якийсь час навiть забути про старi репресiї.
Пiсля розформування ПРГ-22-66 Миколуз Лiдою направили в iнший госпiталь i разом iз нимвонизнову потрапили в Манчжурiю – лiкувати японцiв хворих на тиф у таборi вiйськовополонених. Там зустрiли 1946 рiк, але вже в лютомуМиколу відізвали і призначилиординатором в Окружний госпiталь. Тодi жвінзустрiвся з Кирилом Симоняном – дружили до смертi.
Лiкарю, молодому чоловiку, пiти з армiї з Далекого Сходу можна було тiльки по блату. Коли поїхали у вiдпустку, в Москву, влiтку 1946 року, Бочаров дав листа до С.С.Юдина, академiка, iз проханням допомогти. Юдин вiдмовив, алеАмосоваврятувавiнженерний диплом i мiнiстр медичної промисловостi. Вiн звернувся до вiйськового керiвництва, що бйоговiдпустили для мiнiстерства. Подiяло. Тодi ж Юдин пообiцяв роботу в iнститутi Скліфосовського.
Для оформлення вiдставки довелося знову їхати на Схiд. Там, за два мiсяцi чекання, написав ще одну – третю вже – дисертацiю про поранення колiнного суглоба.
Лiду вiдновили в педiнститутi, а Миколу МихайловичаЮдин призначив завiдувати операцiйним вiддiленням: там було багато непрацюючих апаратiв – задача для iнженера. У вiйськкоматi одержав пайок i картки. Знайшли кiмнату - 4 квадратних метри.
У Москвi прожили тiльки до березня 1947 року. Робота не подобалася: технiка не цiкавила, а оперувати не давали. Дивитися чужi операцiї набридло. Без хiрургiї Москва не спокушала. Задумав їхати.
На роботувлаштувала колишня госпiтальна старша сестра з Брянська, Л.В.Бикова.Йоговзяли головним хiрургом областi i завiдувачемвiддiлення вобласну лiкарню. Про таке мiсце не мiг навiть мрiяти!
Брянськ. Шiсть рокiв пройшли, як у казцi. Вiдмiнна робота, вiдмiннi люди: помiчники – лiкарi з колишнiх вiйськових хiрургiв i адмiнiстрацiя лiкарнi. Але головне – робота. Багато складних хворих i нових операцiй – на шлунку, на стравоходi, на нирках, – у всiх частинах тiла. Але найважливiшими були резекцiї легень при абсцесах, раках i туберкульозi. Їхвіннiколи не бачив, методику розробив самостiйно i за чотири роки прооперував хворих бiльше всiх хiрургiв у Союзi.
Робота в областi з районними хiрургами теж була цiкавою: потрiбно перевiряти й учити. Багато їздив, проводив конференцiї, показував операцiї. Авторитет завоював, хоча спочатку був непристойно молодий для такої посади.
Дисертацiю (третю) захистив у 1948 роцi в Горькому. Через рiк уже вибрав тему для докторської: "Резекцiї легень при туберкульозi". Оперував багато i у 1952 роцi дисертацiя була готова. Академiк А.Н.Бакулєв працю схвалив, прослухавшийогодоповiдь на конференцiї з грудної хiрургiї в Москвi.
Лiда працювала старшою операцiйною сестрою i закiнчила педiнститут заочно. Проте, учителькою бути не збиралася. Говорила - "Хочу стати хiрургом!"
Отут пiдвернувся Київ: зробив в Iнститутi туберкульозу доповiдь i показав операцiї. Директор А.С.Мамолат запросив працювати, мiнiстр обiцяв вiдкрити ще вiддiлення в госпiталi для iнвалiдiв вiйни.
Дуже не хотiлося їхати з Брянська! Але куди дiнешся? Дружина поступила в Київський медiнститут. Можливостей для кар'єри в областi не було. Зважився, i в листопадi 1952 - переїхали. Дисертацiю подав ще з Брянська - i знову в Горький.
Київ. Спочатку усе не подобалося: квартира – одна кiмната, хiрургiя бiдна, у двох мiсцях, хворих мало, помiчники ледачi. Дуже сумував, їздив у Брянськ оперувати. Поступово проблеми розв'язалися. У березнi 1953 захистив дисертацiю. З малою перевагою голосiв, але усе ж вибрали на кафедру в медiнститутi. Тут була нова клiнiка, складнi хворi, виступи у товариствi хiрургiв. Двоє помiчникiв приїхали з Брянська. Квартиру полiпшили. Робота пiшла.
У сiчнi 1955 зробив доповiдь по хiрургiї легень на з'їздi в Москвi: мав успiх. Тодi ж розпочав простi операцiї на серцi. Лiда вчилася нормально.
Їздив iз доповiдями на конгреси в Румунiю i Чехословаччину.
У 1956 сталася подiя: народилася дочка Катя. Вагiтнiсть Лiди проходила з ускладненнями, тому робили кесаревий розтин. До того, за двадцять рокiв сiмейного стажу потреби в дiтях не вiдчував. Лiда наполягла. Але як побачив цю маленьку, червоненьку, кволу iстоту, так i зрозумiв – скiнчилася свобода, уже не втечу. Якi б сирени не зваблювали.
У тому ж роцi їмдали трикiмнатну квартиру – першу в життi з ванною i вбиральнею.
Медiнститут Лiда закiнчила в 1958 роцi. Здiйснилося бажання – стала хiрургом, оперувала навiть легенi. На жаль, через сiм рокiв трапився iнсульт у матерi, три роки лежала паралiзована. Довелося Лiдi доглядати i перейти на легку роботу – на фiзiотерапiю.
1957 рiк був дуже важливий: у сiчнi клiнiка переїхала в новий триповерховий будинок, а восени Микола Михайловичїздив на конгрес хiрургiв у Мексику. Там побачив операцiю на серцi з АШК (Апаратом Штучного Кровообiгу) i дуже зацiкавився. Оскiльки купити апарат було неможливо, то розробив власний проект – його зробили на заводi: нарештi, знадобилися iнженернi знання. У тому ж роцi провели експерименти на собаках, а пiд кiнець року спробували на хворому: у нього зупинилося серце при звичайнiй операцiї. Хворий помер. Пiсля цього ще рiк експериментували. У 1959 роцi вдало прооперували хлопчика з важким уродженим пороком серця – так званою "тетрадою Фалло".
З 1958 року почалася "кiбернетика". Спочатку це була лабораторiя для вiдпрацьовування операцiй з АШК, потiм додали фiзiологiчнi дослiдження серця за участю iнженерiв i математикiв. В Iнститутi кiбернетики створили спецiальний вiддiл. Зiбрався колектив ентузiастiв.
Протягом наступного десятилiття сформувалися такi напрямки в розвитку iдей, якi зародилися ще в Череповцi. 1. Регулюючi Системи органiзму – вiд хiмiї кровi, через ендокринну i нервову системи до кори мозку. 2. Механiзмирозуму iштучний iнтелект (ШI). 3. Психологiя i моделi особистостi. 4. Соцiологiя i моделi суспiльства. 5. Глобальнi проблеми людства. В усiх напрямках були створенi групи, проводилися дослiдження, створювалися комп'ютернi моделi, писалися статтi. Захищено два десятки дисертацiй, видано п'ять монографiй i багато брошур. Колектив розпався в дев'яностi роки, у вiддiлi лишилася тiльки група з ШI з якоюАмосов дружив до смерті.
У 1962 роцi, з академiком П.А.Куприяновим, провели турне по клiнiках США: познайомилися з вiдомими кардiохiрургами – Лiлiхаєм, Кiрклiном, Блелоком та iншими, подивилися багато нових операцiй. Деякi з них залишилисяв йогоарсеналi, iншi – закiнчилися сумно. Зокрема, це торкнулося пластики аортального клапана стулками iз нейлонової тканини: в усiх восьми хворих наступив рецидив i п'ятеро загинули.
У той рiк проблема протезiв клапанiв вийшла на перше мiсце. Американець Старр створив кульовий клапан. У йоголабораторiї створили свою модель iз пiвсфери, доповнену спецiальною обшивкою корпусу, яка заважала утворенню тромбiв. Цiкаво, що Старр придумав те ж саме i майже в той же час.
З 1962 року почалося сходження кар'єри вiдразу по декiлькох напрямках. Причому без усяких зусиль зі сторонни вченого: вінсвято слiдував правилу М.А.Булгакова: "Нiколи, нiчого не проси".
Коротко перерахую кар'єрнi успiхи.
На початку 1962 року Амосоваобрали членом-кореспондентом Академiї медичних наук. Запропонував сам президент, А.Н.Бакулєв. Потiм у тому ж роцi присудили Ленiнську премiю – у компанiї чотирьох легеневих хiрургiв. Наступний чин, уже зовсiм несподiваний – обрання депутатом Верховної Ради СРСР. От як це було: викликали в Обком i сказали: "Є думка висунути вас у депутати. Народ пiдтримає".Вінделiкатно вiдмовлявся,таки справдіне хотiлося, але наполягати побоявся: усi пiд Партiєю ходимо! Потрапиш у немилiсть – працювати не дадуть.
У депутатах М.М. Амосовпробув чотири термiни. Засiданнями не обтяжували – двiчi на рiк по 2-3 днi: сиди, слухай i голосуй одноголосно. Але був серйозний обов'язок: приймати громадян i допомагати в їхнiх труднощах.вінчесно вiдпрацьовував – вiв прийом раз на тиждень. Приходили по 4 - 10 чоловiк, в основному, по квартирах. Писав папери до начальникiв, i як не дивно – у половинi випадкiв допомагало. Прийоми цi були тяжкi: горя наслухався понад мiру, на додаток до хiрургiчних нещасть. Всi прибутки депутата складали 60 рублiв на мiсяць, один тiльки раз їздив iз дочкою на курорт. Правда, були безкоштовнi квитки на транспортi, але завдяки цьому не брав грошей на вiдрядження в Iнститутi.
Щоб бiльше не згадувати про чини i нагороди, перерахую вiдразу всi наступнi: 1969 – академiк Української АН. Потiм – три державнi премiї України – за хiрургiю i кiбернетику. У 60 рокiв дали Героя Соцiалiстичної працi. Потiм ще були ордени Ленiна, Жовтневої революцiї. Це не рахуючи чотирьох орденiв за вiйну, звання Заслуженого дiяча науки. От так приголубила Партiя безпартiйного товариша. Але значкiв на пiджак не вiшав.
Йогосовiсть перед виборцями чиста: не обiцяв, не брехав, комунiстiв не славив. Те ж стосується i хворих: нiколи нiчого не брав i навiть у вестибюлi висiло розпорядження: "Прошу не робити подарункiв персоналу, крiм квiтiв".
Чи був Микола Амосов"радянською людиною"? Напевно, усе-таки,був. Змiнювати соцiалiзм на капiталiзм не хотiв. Заздрив захiдним колегам в частинi умов роботи, але що б поїхати – думки не виникало. Незважаючи на правителiв-комунiстiв, наше суспiльство виглядало бiльш людяним. Права бiдного народу на роботу, пенсiю, соцстрах, лiкування, освiту, майже безкоштовнi квартири i транспорт, здавалися важливiшими за свободу преси i демонстрацiй проти уряду. Вони потрiбнi лише купцi iнтелiгентiв. Тим бiльше, коли вiдкритi репресiї пiсля Сталiна рiзко зменшилися. Про справжнє положення "трудящих" на ЗаходiАмосовдiзнався багато пiзнiше. Перегляд полiтичних поглядiв вiдбувся вже пiсля Горбачовської перебудова.
Письменник. Якось восени 1962 року, пiсля смертi при операцiї хворої дiвчинки, було дуже важкона душi. Хотiлося напитися i кому-небудьпоскаржитися. Сiв i описав цей день. Довго правив рукопис. Вичiкував. Сумнiвався. Через мiсяць прочитав приятелю – письменнику Дольду-Михайлику. Потiм другу – хiрургу, ще комусь. Усiм дуже подобалося. Так виник "Перший день" у майбутнiй книзi "Думки i серце". Дольд допомiг надрукувати в журналi у Києвi. Передрукували в журналi "Наука и жизнь". Потiм видали книжечкою. Далi - "Роман газета". I ще, i ще. Усе разом: великий успiх. Письменник Сент-Джордж, американець росiйського походження, переклав англiйською. З неї – майже на всi європейськi мови. У цiлому видавали бiльше тридцяти разiв. Правда, грошей сплачували мало: Союз не пiдписав конвенцiї про захист авторських прав. Знаменитим – став, багатим – нi.
Видав п'ять книг белетристики: "Думки i серце", "Записки з майбутнього", "ПРГ- 22-66", "Книга про щастя i нещастя". Останню – спогади - "Голоси часiв" надрукували до ювiлею – 85 рокiв. До цього варто додати ще одну - "Роздуми про здоров'я" - викладлікарем"Системи обмежень i навантажень". З урахуванням масових журналiв, її тираж досяг семи мiльйонiв. Приблизно стiльки ж, як "Думки i серце".
Влiтку 1963 року потрясло страшне нещастя: вибух у камерi. Камера розмiром 2 на 1,5 м була виготовлена для проведення експериментiв i операцiй на хворих iз кисневим голодуванням. Завод-виготовлювач припустив грубу помилку: камеру заповнювали киснем iз тиском до 2 атмосфер. Фiзiологи з лабораторiї кiбернетики робили в нiй дослiди на собаках. Три-чотири рази лiкарi лiкували хворих. Ісамвін якось брав участь у такому сеансi.
Усерединi камери стояв один електричний вимiрювальний прилад. Певне, вiд iскри, в атмосферi кисню, сталося вибухове загоряння. Двi дiвчини-експериментатори одержали сильнi опiки i через кiлька годин померли. Приїжджав прокурор, але до суду справа не дiйшла. Микола Михайлович вважав себевинним: допустив халатнiсть, не розiбрався з технiкою безпеки. Переживав.
У майбутньомузробили ще одну камеру – але вже на повiтрi. Лiкували хворих з ускладненнями пiсля операцiй, проте без великого успiху.
Пересадка серця. Коли Бернар пересадив серце – це був виклик усiм кардiохiрургам. Амосовзнав, щойогорiвень нижче свiтового, але усе ж зважився спробувати. Технiка операцiй не здавалася дуже складною. Прочитав, продумав, i почали готуватися. Головна проблема – донор. Потрiбно серце, що б'ється, при загиблому мозку. Зробили замовлення на швидку допомогу, що б привозили поранених iз найтяжчими травмами черепа:вониобстежатьi вирiшать, якщо мозок помер, вiзьмутьсерце для пересадки. Реципiєнта пiдiбрати не важко:булихворi з поразкою мiокарда, яких очiкувалаблизька смерть.
Приготували стерильну палату, видiлили маленьку операцiйну. Почали експерименти на собаках – удавалося пересадити серце i переконатися, що воно працювало. Правда, не довго, усього декiлька годин.
Поклали хворого – реципiєнта. Стали чекати донора. Через пару тижнiв привезли молоду жiнку пiсля автомобiльної аварiї: серце ще працювало, а голова сильно розбита. На енцефалограмi - пряма лiнiя. Консилiум невропатологiв вирiшив: мозок загинув. Розшукали родичiв, потрiбно їхня згода. Звiсно – мати плаче, чоловiк мовчить. Була тяжка розмова. Просили почекати: "А раптом вона не помре, серце ж працює". Приготували АШК – щоб оживляти серце, як тiльки почне зупинятися i рiднi дадуть згоду. Чекали декiлька годин, поки стало ясно – марно. Умираюче серце пересаджувати не можна. У хірургане вистачило мужностi натискати на рiдних. Оголосив вiдбiй, i бiльше дослiд не повторювали. Ясно, що не змiг переступити через психологiчний бар'єр.
Академiя побудувала новий житловий будинок, заслуженi академiки переїхали в нього, а йомудали квартиру у старому будинку: 85 метрiв, чотири кiмнати, високi стелi. Зробили ремонт, купили меблi, книжковi полицi. Виставив з антресолiв усi книги - це 6-7 тисяч, повiсив на вiльну стiну двi картини – виик iнтелектуальний професорський кабiнет.
У 1970 роцi Катя поступила в медiнститут. В 15 рокiв: за один рiк здала за три останнi класи школи.
Любов до дочки була самим сильним почуттям у йогожиттi. Виховував її згiдно з наукою: у три роки вмiла читати, рано приохотилася до книжок, iз чотирьох – англiйська. Театри, музеї, виставки, поїздки в Москву, у Ленiнград, навiть у Нiмеччину. А головне – розмови i любов.
Не усе йшло безхмарно: пiсля першого курсу був нервовий зрив. Московськi психiатри ледве не залiкували психотропними засобами. Втрутився, забрав додому, усе скасував, взяв у клiнiку операцiйною сестрою на свої операцiї. Одужала, але рiк втратила.
Катя вийшла замiж на останньому курсi, закiнчила iнститут з вiдзнакою, поступила в аспiрантуру по терапiї, захистила кандидатську, потiм – у 33 роки – докторську. Народила дочку – Анюту, одержала кафедру, написала чотири книжки i багато статей, пiдготувала два десятки дисертантiв. Остання подiя – у 2000 роцi – обрали в член-кореспонденти Медичної Академiї. Чоловiк – професор хiрург.
У тому ж 1970 роцi була ще подiя: Лiда взяла собаку, сучку трьох мiсяцiв, доберман-пiнчер, назвали - Чарi. Собака Амосовубула не потрiбна, Лiда взяла для
себе. Проте довелося її вигулювати i вона стала йому, як близький друг. На дев'ятому роцi життя, не додивився, трапилася перша вагiтнiсть, не могланародити, сам оперував удома, щенята були мертвi. Загинула вiд пневмонiї. Три днi вiд неї не вiдходили. Дуже переживали. I вiдразу взяли таку ж - "Чарi другу". Ця жила десять рокiв, так само любили. Вмирала вiд раку, дуже тяжко. Бiльше брати собак не зважилися: занадто багато переживань, коли вмирають.
Чарi спонукала йогобiгати, що б рацiонально використовувати час вiдведений для прогулянки.
Фiзкультура для Миколи Михайловича– одна з основ життя.Він розповідаєтаку iсторiю. У ранньому дитинствi зростав один i "програми" фiзичного розвитку не вiдпрацював. Праця в господарствi додала сили, але не дала спритностi: плавати, танцювати i їздити на велосипедi не навчився. З урокiв фiзкультуривтікаву школi i в iнститутi. Але завжди був здоровий. На вiйнi вперше був приступ радикулiту, потiм вiн часто повторювався, можливо, вiд тривалих операцiй. У 1954 стало зовсiм погано: на рентгенi визначилися змiни в хребцях. ТодiАмосовi розробив свою гiмнастику: 10 вправ, кожна по 100 рухiв. Це допомогло. Чарi додала ранковi пробiжки. Система доповнилася обмеженнями в їжi: строго утримував вагу не бiльш 54кг. Продумав фiзiологiю здоров'я й одержав "Режим обмежень i навантажень" – улюблена тема для публiки.
Про лекцiї варто сказати окремо. До привселюдних виступiв приохотився наприкiнцi 60-х рокiв. Напевно, йогоулещували оплески, i можливiсть говорити на гранi дозволеного – сподiвався, що депутатський статус захистить вiд КДБ. Спочатку виступав вiд товариства "Знання", а коли прославився, запрошували всюди, у Москву, Ленiнград, Прибалтику. На Українi об'їздив всi областi: приїжджав на один день i прочитував три лекцiї. Теми булинайрізноманітніші: вiд "здоров'я" до соцiалiзму i Штучного iнтелекту. Платили по 40 рублiв за лекцiю, але i тi годилися на "лiвi" (чоловiчi) витрати.
З лекцiй народилася книжка "Роздуми про здоров'я", про котру згадано вище.
Нова клiнiка. Наприкiнцi шестидесятихрокiв триповерховий будинок став длясім`їтiсний. Вище начальство вирiшило побудувати ще один великий будинок. Проектували довго. У 1972 почали будувати, i через три роки закiнчили. Великий будинок у шiсть поверхiв з операцiйними, конференц-залом iз розрахунком на 350 лiжок. Старий будинок лишили пiд полiклiнiку, рентген i аптеку. Розширили штати, набрали випускникiв з iнституту. Вийшло добре. До 1980 року кiлькiсть операцiй довели до 2000, iз котрих 600 - з АШК.
Результати проте, не радували, настрiй був поганий, хоча Микола Михайловичоперував щодня.
У липнi 1982 року вiдбулася чергова душевна криза: часто умирали хворi. Оголосив, що на все лiто кидаєхiрургiю i будезайматися тiльки кiбернетикою. Жив на дачi три мiсяцi – будував моделi суспiльства i їздив на семiнари у свiй вiддiл.
Тiльки в листопадi почав потроху оперувати. Поступово усе повернулося до старого життя.
Iнститут. Влiтку 1983 року вiдбулася подiя: йогоклiнiка вiдокремилася вiд Тубiнституту i перетворилася в самостiйний Iнститут серцево-судинної хiрургiї. Для цьогоАмосовудовелося йти в ЦК партiї України, до В.В.Щербицького. По його ж наполяганню йогопризначили директором. Не хотiлося, але справа важливiше – вiдмовитися не було змоги.
Органiзацiя Iнституту пройшла легко. Поставив надзавдання: 4000 операцiй у рiк, 2000 - з АШК.
У груднi вiдсвяткували ювiлей – 70 рокiв. Була наукова конференцiя, багато гостей.
Iнститут вiдразу запрацював добре, число операцiй зросло.
Саме в цей час почалася горбачовська перебудова – гласнiсть. Вдихнули маленький ковток свободи. Дуже подобалося. Виписував масу газет i журналiв. При привселюдних виступах уже не оглядався на Партiю i КДБ.
Хвороба. Всi бiди приходять зненацька: на фонi звичайного режиму, улiтку 1985 почалися перебої у серцi. До осенi розвинувся повний блок: частота пульсу – 40, бiгати вже не міг.Потрібен бувстимулятор, алеМикола Михайловичуперто тримався, доки не розвинулася гiпертонiя. Пiд новий рiк передав Iнститут заступнику – думав, що назовсiм, i поїхав на операцiю в Каунас, до Ю.Ю.Бредикуса. Лiда i Катя поїхали з ним.
Стимулятор запрацював вiдмiнно i до середини лютого 1986 Амосов повернувся: знову директорство, операцiї, бiг.
Аварiю в Чорнобилi, у квiтнi 1986, сiм'я пережила на дачi, 50 км вiд нещасливого мiсця. Вчений-хірургiз самого початку вважав, що шкiдливi наслiдки перебiльшенi: письменники i полiтикани налякали публiку i весь свiт. У результатi мiльйони людей стали невротиками на багато рокiв. Лiкарi теж пiддалися цьому психозу.
У 1987 роцi в країнi почалися експерименти: виборний директор, кооперативи, самостiйнiсть пiдприємств, ради трудового колективу. Колектив інститутутеж домігсягоспрозрахунку, що б одержувати грошi вiд мiнiстерства не по кошторису, а за операцiї. Результат – кiлькiсть операцiй з АШК майже подвоїлася i наблизилася до двох тисяч. У пiвтора рази пiдвищилася зарплата. Працювати стало цiкавiше.
Тим часом, у груднi 1988-го пiдiйшов ювiлей: 75 рокiв. Вирiшив залишити посаду директора, але продовжувати операцiї. Були зворушливi проводи: ледве не розплакався. Таємним голосуванням iз декiлькох кандидатiв, вибрали нового директора Г.В.Книшова.
Раз на тиждень М.М. Амосовоперував з АШК. Але це було вже iнше життя, нудне.
У країнi панувала ейфорiя демократiї – вiльно вибирали народнихдепутатiв.
З 1962 по 1979 рiк Амосоввже був членом Верховної Ради i тодi переконався, що це ширма для диктатури Партiї. Тепер, здавалося, усе буде iнакше: народ одержить реальну владу.Вінто знав, як її потрiбно використати. Тому, колийого висунулив кандидати – погодився. Було п'ять конкурентiв, включаючи кандидата вiд КПРС, алеМикола Амосовпройшов у першому турi.
У травнi 1989 р. був 1-й З'їзд Народних Депутатiв: два тижнi вiльних висловлювань, виступи Сахарова, скасування контролю партiї, перший демарш прибалтiв i багато чого iншого.
Йоговибрали у Верховну Раду: потрiбно засiдати безупинно, як у дiйсному парламентi.Вінпросидiв три мiсяцi i переконався, що цi порожнi дебати не длянього. У Києвi намагався проводити свою програму допомоги медицинi i школi i знову зазнав поразки: порядки залишилися старi, адмiнiстратори з усiм погоджувалися, але нiчого не робили. На депутатськi прийоми приходили по 30-40 чоловiк, вони вже не просили допомоги, як ранiш, а вимагали. На публiчних зустрiчах народ рiзко критикував владу. Депутатам теж дiставалося.
Восени, на йогопрохання, московськi лiкарi допомогли звiльнитися вiд парламенту – знайшли аритмiю. Але засiдання i прийоми виборцiв залишилися. Засумував. А що зробиш?
Але все-таки, життя в Москвi не пройшло без користi: Верховна Рада вiдкрила доступ до статистик i заборонених книг. Провiв три великi соцiологiчнi дослiдження через газети, дiзнався про настрiй народу. Про це опублiкував декiлька статей у газетах i журналах.
Найголовніше: переглянув свої переконання, вiдносно того, що соцiалiзм поступається капiталiзму по ефективностi. Приватна власнiсть, ринок i демократiя необхiднi для стiйкого прогресу суспiльства. Вiд цього виграють не тiльки багатi але, згодом – i бiднi.
Далi слiдували подiї 1991-92 рр: розгром Путчу, розпад Союзу. Верховна Рада перестала iснувати, Горбачов пiшов у вiдставку.
Незалежнiсть України Амосов вiтав. Раз є народ, є мова – повинна бути країна. Здавалося, настає нова ера.
На жаль, надiї на процвiтання України i Росiї не виправдалися. Партiйнi начальники заволодiли демократичною владою i державною власнiстю i наступила жорстока криза всього суспiльства. Виробництво скоротилося в два рази, половина народу зубожiла, соцiальнi блага рiзко зменшилися через брак грошей у бюджетi. Поширилися корупцiя i виросла злочиннiсть. Народ розчарувався у демократiї.
У 1992 роцi Микола Михайловичпiдсумував свої фiлософськi iдеї i написав статтю "Мiй свiтогляд". Її надрукували в декiлькох виданнях. Розширення та удосконалення цiєї працi продовжується дотепер: видаються книги i брошури.
У тому ж роцi закiнчилася йогохiрургiя. Через два мiсяцi пiсля операцiї, вiд iнфекцiї померла хвора, iвінвирiшив, що негоже в 80 рокiв оперувати серце. В Iнститут став ходити раз на тиждень.
Восени 1993 року серцевий стимулятор вiдмовив i його замiнили на новий. У груднi вiдсвяткували вісьмидесятилiття. Одержав черговий орден.
Незабаром пiсля ювiлею став помiчати, що став гiрше ходити, хоча продовжував свою звичайну гiмнастику - 1000 рухiв i 2 км. пiдтюпцем. Вiдчув наближення старостi. Тодi i вирiшив провести експеримент: збiльшив навантаження у три рази. Iдея: генетичне старiння знижує мотиви до напруг i працездатнiсть, м'язи детренуються, це ще скорочує рухливiсть i тим самим збiльшує старiння. Що б розiрвати порочне коло потрiбно змусити себе дуже багато рухатися. Щовінi зробив: гiмнастика 3000 рухiв, iз яких половина - iз гантелями, плюс 5 км бiгу. За пiвроку я омолодився рокiв на десять. Знав, що є порок аортального клапану, але не придавав цьому значення, доки серце не заважало навантаженням.
При такому режимi благополуччя продовжувалося 2,5 - 3 роки, потiм з'явилася задишка i стенокардiя. Серце значно збiльшилося в розмiрах. Стало ясно, що порок серця прогресує. Бiгати вже не мiг, гантелi вiдставив, гiмнастику зменшив. Але роботу за комп'ютером продовжував у старому темпi: написав двi книги i декiлька статей.
У 1997 роцi разом iз фондом член-кореспондента НАНУ Б.М.Малиновського провели велике соцiологiчне дослiдження через українськi газети - одержали 10000 анкет. В.Б.Бiгдан i Т.I.Малашок їх опрацювали. Основнi висновки: народ бiдує, незадоволений владою, лiтнi хочуть повернути соцiалiзм, молодi – р ухати реформи далi. Такий же розкол iз приводу орiєнтацiї України – на Росiю або на Захiд. Данi опублiкували, але полемiки вони не викликали.
Взимку 1998 року стан серця ще погiршився. Ходити було важко. Проте, за комп'ютером працював, написав книгу спогадiв "Голоси часiв".
На початку травня 1998 року АнатолійРуденкоз йогоIнституту домовився з професором Кьорфером iз Нiмеччини, що вiн вiзьметься оперувати Амосова. Катеринаi директор Iнституту Г.В.Книшов органiзували цю поїздку. Мiська адмiнiстрацiя погодилася оплатити витрати.
Пiсля цього рiшення воля до життя впала, стан погiршився i вінвiдчув близькiсть смертi. Страху не вiдчував: усi справи в життi зробленi.
26-го травня Катерина,АнатолійiМикола Михайловичприїхали в невеличке мiсто Bad Oeynhausen, недалеко вiд Ганноверу – у клiнiку Reiner Korfer. Обстеження пiдтвердило рiзке звуження аортального клапануiураженнякоронарних артерiй. 29 травня професор вшивАмосовубiологiчний штучний клапан i наклав два аорто-коронарних шунти. Сказав, що гарантiя клапану – п'ять рокiв. Пiсля операцiї були неприємностi, але усе закiнчилося добре.
Через три тижнi повернулися додому. Серце не турбувало, проте слабкiсть i ускладнення ще два мiсяцi утримували в квартирi. Легку гiмнастику робив iз дня повернення. Восени цiлком вiдновив свої 1000 рухiв i ходьбу. Не бiгав i гантелi в руки не брав. "Експеримент закiнчено" написав у "Висновку" до спогадiв. Книгу видали до дня народження – у груднi минуло 85 рокiв. Знову було багато поздоровлень. I навiть подарували комп'ютер.
Старiсть тим часом знову наздоганяла: хоча серце не турбувало, але ходив погано. Тому вирiшив: потрiбно продовжити експеримент. Збiльшив гiмнастику до 3000 рухiв, половину - iз гантелями. Розпочав бiгати, спочатку обережно, потiм усе бiльше, i довiв до рiвня "першого разу" - 45 хвилин.
I знову, як i вперше, старiсть вiдступила. Знову добрепочав ходити. Серце зменшилося до розмiрiв 1994 року. Задишкаi стенокардiяминули.
До останніх своїх днів живактивним життям: користувавсяувагою суспiльства, дававiнтерв'ю, писавстаттi. Пiдключився до Iнтернет.
Займався наукою: удосконалював "Свiтогляд" – обмiрковував процеси самоорганiзацiї в бiологiчних i соцiальних системах, механiзми мислення, моделi суспiльства, майбутнє людства. Мотивом для роботи була цiкавiсть i трошки марнославства.
Смертiвін небоявся– пам'ятавбайдужiсть до життя перед операцiєю.
Шостого грудня 2004року Миколі Михайловичу Амосову виповнивсяб 91рік. Він не дожив до цього віку,вже більше двох років, як його немає з нами. До останніх днів зберігав він жвавий інтерес до наукових і загальнолюдських проблем і не переставав працювати.
Його близькому оточеннюякось сумно вимовляти замість «Інститут Амосова» — «Інститут імені Амосова» і називати його ім’ям вулицю, що п’ятдесят років чула його кроки — колись швидкі й енергійні, і зовсім тихі останнім часом...
Микола Михайлович Амосов міцно ввійшов у наше життя як видатний хірург і невтомний пропагандист здорового способу життя. Менш відома інша гілка його наукової діяльності — кібернетичні дослідження, спрямовані на створення моделей організму людини, штучного інтелекту і спроби побудови моделі «оптимального суспільства».