5. Принцип невтручання у внутрішні справи.

Кожна держава, виходячи з принципу суверенітету, має право самостійно та незалежно від інших держав вирішувати справи, які входять до її внутрішньої компетенції. До таких належать усі ті справи, щодо яких держава не зв'язана міжнародними зобов'язаннями.

Відповідно до п. 7 ст. 2 Статуту ООН, ООН не має права на втручання у справи, які входять до внутрішньої компетенції держави. Декларація про принципи міжнародного права покладає такий обов'язок на держави, встановлюючи, що жодна держава або група держав не мають права втручатися прямо чи непрямо з будь-якої причини у внутрішні чи зовнішні справи будь-якої іншої держави. Як наслідок, збройне втручання і всі інші форми втручання чи будь-які загрози, спрямовані проти правосуб'єктності держави або проти його політичних, економічних і культурних основ є порушенням міжнародного права. Забороненими є застосовування чи заохочування застосування економічних, політичних засобів чи засобів будь-якого іншого характеру з метою добитися підпорядкування собі іншої держави в здійсненні нею своїх суверенних прав і отриманні від цього якихось переваг. Жодна держава не має права організовувати, розпалювати, фінансувати, підбурювати або допускати підривну, терористичну чи збройну діяльність, спрямовану на насильницьке повалення конституційного ладу іншої держави, а також сприяти такій діяльності чи втручатися у внутрішню боротьбу в іншій державі.

Кожна держава володіє невід'ємним правом вибирати собі політичну, економічну, соціальну та культурну систему. Тому держава самостійно визначає форму правління, державного устрою, політичного режиму, систему оподаткування, митні правила, підстави та порядок притягнення до кримінальної відповідальності та багато інших питань.

Принцип невтручання не розповсюджується на випадки, передбачені гл. 7 Статуту ООН, зокрема, коли Рада Безпеки ООН вирішить, що наявна ситуація вимагає застосування примусових заходів для підтримання чи відновлення міжнародного миру та безпеки. У такому разі можна констатувати, що вказані питання перестають належати до внутрішньої компетенції держави та набувають міжнародного значення.

5. Принцип рівноправності та самовизначення народів.

Відповідно до п. 2 ст. 1 Статуту ООН, ООН має своєю метою розвивати дружні відносини між націями на основі принципу рівноправності та самовизначення народів. Без сумніву, вказана норма відіграла важливу роль в історії, ставши ключовою в процесі розпаду колоніальної системи й утворення нових незалежних держав.

Декларація про принципи міжнародного права розкриває нормативний зміст цього принципу. Згідно з нормами вказаної Декларації, всі народи мають право вільно визначати без зовнішнього втручання свій політичний статус і здійснювати свій економічний, соціальний та культурний розвиток, і кожна держава зобов'язана поважати це право відповідно до положень Статуту ООН. Держави повинні утримуватися від будь-яких насильницьких дій, які позбавляють народи їх права на самовизначення, свободу та незалежність.

Крім Статуту ООН та Декларації про принципи міжнародного права, зміст цього принципу розкривається в ряді інших документів, зокрема Декларації про надання незалежності колоніальним державам і народам 1960 р.

Формами здійснення права народу на самовизначення, передбаченими Декларацією, є: створення суверенної та незалежної держави, вільне приєднання до незалежної держави або об'єднання з нею, а також встановлення будь-якого іншого політичного статусу, вільно визначеного народом.

Водночас принцип самовизначення народів обмежується принципом територіальної цілісності держав, що викликано передусім необхідністю уникнути сепаратизму з метою розколу держави. Так, відповідно до Декларації про принципи міжнародного права, "ніщо в наведених вище пунктах не повинне тлумачитися як таке, що санкціонує або заохочує будь-які дії, які би вели до розчленування або до часткового чи повного порушення територіальної цілісності або політичної єдності суверенних та незалежних держав, які дотримують у своїх діях принцип рівноправності та самовизначення народів".