59. Укладення міжнародних договорів

Процес укладення міжнародного договору – це сукупність стадій і дій, спрямованих на встановлення та закріплення взаємних прав і обов’язків суб’єктів міжнародно-правових відносин. Дії, спрямовані на укладення міжнародних договорів, можуть вчинятися лише повноважними представниками сторін (держав і міжнародних організацій). Такі повноваження можуть видаватися компетентними органами держави як на всі стадії укладення договору, так і на вчинення яких-небудь окремих дій.

Відповідно до ст. 7 Віденської конвенції 1969 р. право приймати участь у веденні переговорів та підписувати міжнародні договори без пред’явлення спеціальних повноважень мають:· глави держав, урядів та міністри закордонних справ – щодо вчинення всіх договорів;· глави дипломатичних представництв – щодо вчинення договорів між акредитуючою державою та державою, яка їх акредитувала;· представники держав при міжнародних організаціях, їх органах та на міжнародних конференціях – щодо вчинення договорів на конференції, в організації чи її органі.

Такий же перелік посадових осіб, які не потребують спеціальних повноважень на ведення переговорів та підписання міжнародного договору закріплено і у ст. 6 Закону України “Про міжнародні договори України”. Усі інші особи повинні отримати повноваження на ведення переговорів і підписання міжнародних договорів, що видаються: щодо договорів, які укладаються від імені України, – Президентом України; щодо договорів, які укладаються від імені Уряду України, – Кабінетом Міністрів України або за його дорученням Міністерством закордонних справ України, щодо міжвідомчих договорів – відповідним міністерством (відомством) спільно з Міністерством закордонних справ України.

Міжнародну організацію представляє особа, що має таке право згідно з засновницькими документами, або якій видані спеціальні повноваження. Виділяються два основні способи підтвердження повноважень: якщо договір двосторонній – відбувається обмін повноваженнями, якщо договір багатосторонній – повноваження подаються депозитарію договору або до виконавчого органу міжнародної конференції, або міжнародної організації, в рамках якої укладається договір.

Процес укладення міжнародного договору охоплює такі стадії:

1) договірна ініціатива зацікавленої сторони – це попередня стадія, пов’язана з висуненням пропозиції однієї чи кількох держав, або міжнародної організації укласти договір з наданням проекту

тексту майбутнього договору. Порядок реалізації цієї стадії, як правило, визначається внутрішнім законодавством держави або установчими документами міжнародної організації.

2) підготовка тексту договору – тобто погодження волі та інтересів договірних сторін щодо встановлення тих чи інших правил поведінки.

Підготовка тексту договору може проходити в трьох формах: шляхом ведення переговорів, на міжнародних конференціях і в міжнародних організаціях. Переговори як форма підготовки тексту договору, як правило, застосовується при укладенні договорів з незначною кількістю сторін. Такі переговори проводяться або безпосередньо, або через дипломатичні канали. При цьому сторони пропонують контрагентам свої пропозиції щодо майбутнього договору чи представляють конкретні його проекти та шляхом взаємних поступок і компромісів виробляють прийнятний для усіх сторін

3) встановлення автентичності тексту договору (попереднє прийняття тексту договору) – це визнання розробленого тексту договору таким, що відповідає справжньому волевиявленню сторін та є остаточним. Відповідно до ст. 10 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. після встановлення автентичності тексту договору внесення змін до нього не допускається.

Попереднє прийняття тексту міжнародного договору може здійснюватися шляхом голосування, парафування, підписання ad referendum чи у будь-якій іншій прийнятній для сторін формі.

Шляхом голосування, як правило, приймається текст договору на міжнародній конференції або в міжнародній організації. Це рішення оформляється резолюцією, яка приймається більшістю голосів (простою або кваліфікованою в залежності від правил, встановлених конференцією або прийнятих в організації). Часто замість голосування для прийняття рішень використовується метод консенсусу – загальної згоди при відсутності заперечень з боку будь-якої держави.

Парафування – скріплення ініціалами уповноважених осіб кожної сторінки договору на знак згоди з текстом. Така форма попереднього прийняття тексту договору використовується при укладанні договорів з обмеженою кількістю учасників. Парафований договір підлягає остаточному прийняттю.

Підписання ad referendum – умовне підписання, яке вимагає наступного підтвердження відповідною державою або міжнародною організацією;

4) остаточне прийняття тексту договору тягне за собою певні юридичні наслідки для його учасників, зокрема, дає право стороні договору затвердити його та зобов’язує сторону не змінювати цілі та об’єкт договору. Основною формою остаточного прийняття тексту договору є його підписання сторонами. При підписанні двостороннього договору держави додержуються правила альтернату, тобто чергування підписів. В автентичному екземплярі двостороннього договору, призначеному для однієї сторони, назва держави і підписи уповноважених осіб розміщуються на почесному місці – зліва, а назва держави-контрагента і підписи її представників – праворуч. На екземплярі, призначеному для другої сторони, підписи розташовуються навпаки. В багатосторонніх угодах назви сторін і підписи розташовуються зверху вниз у алфавітному порядку. Як правило, підписання багатосторонніх договорів відкрите до певної дати або до набрання договором сили.

5) надання згоди на обов’язковість договору, тобто визнання державою або міжнародною організацією норм міжнародного договору обов’язковими для себе. Ст. 11 Віденської конвенції 1969 р. встановлює, що згоду держави на обов’язковість для неї договору може бути виражено підписанням договору, обміном документами, затвердженням, приєднанням або будь-яким іншим способом, про який домовились сторони.

60 . Форми вираження згоди на обов’язковість міжнародного договору.

Підписання – це форма надання згоди на обов’язковість договору, при якій підписання договору є одночасно як підтвердженням прийняття тексту договору, так і вираженням згоди на його обов’язковість. Найчастіше така форма надання згоди на обов’язковість договору застосовується стосовно міжвідомчих міжнародних договорів.

Обмін документами – це спрощена процедура укладення міжнародного договору, змістом якої направлення однією стороною іншій стороні (сторонам) листа або ноти з пропозицією щодо врегулювання певного питання і направлення останньою листа (ноти) у відповідь з повідомленням про прийняття пропозиції.

Ратифікація (прийняття, затвердження) – це надання згоди на обов’язковість договору одним з вищих органів державної влади (як правило, парламентом або головою держави) у відповідності до процедури, встановленої національним законодавством. У міжнародному праві та законодавстві більшості держав світу склався підхід, згідно з яким ратифікація здійснюється парламентом, а прийняття та затвердження – главою держави або урядом. Такий механізм закладено і у Законі України “Про міжнародні договори України”.

Приєднання (accession) – це акт надання згоди державою на обов’язковість міжнародного договору, у підготовці та прийнятті якого вона не брала участі. Порядок і умови приєднання зазначаються у самому міжнародному договорі. Як правило, держави приєднуються до тих міжнародних договорів, що вже вступили в силу шляхом ратифікації (затвердження), надіслання ноти про приєднання, підписання протоколу про приєднання тощо. Майже завжди приєднання здійснюється щодо договору в цілому; приєднання лише до частини договору можливе лише за умови, що це передбачено договором або з цим погоджуються інші сторони договору (ст. 17 Віденських конвенцій). На будь-якій стадії укладення міжнародного договору держава або міжнародна організація може зробити застереження до нього.