54. Добрі послуги та посередництво
Добрі послуги полягають в наданні стороною, що не бере участь у конфлікті, допомоги тим, що сперечаються, у налагодженні прямого контакту, в організації безпосередніх переговорів. Звичайно добрі послуги пропонуються третіми державами або міжнародними організаціями самостійно. Після доведення відносин сторін, що сперечаються, до стадії переговорів функції суб'єкта, що робить добрі послуги, завершуються, тому що він у самих переговорах участь не приймає. Але при згоді сторін він може бути присутнім при переговорах.
Посередництво припускає активну участь посередника в переговорах, включаючи внесення пропозицій з окремих аспектів питання або у відношенні спору в цілому. При посередництві держави, що сперечаються, обирають третю особу (державу, представника міжнародної організації), що бере участь у переговорах у якості самостійного учасника. Остаточне рішення у спорі приймається учасниками спору і посередником шляхом взаємної угоди, що підписується всіма сторонами.
Добрі послуги і посередництво можуть надаватися державою, що не приймає участь в спорі, міжнародною посадовою особою або приватними особами. Для виконання ними своїх функцій необхідна згода сторін, що сперечаються.
Добрі послуги і посередництво можуть бути зроблені з ініціативи як тих, що сперечаються, так і тих, що їх пропонують. Проте між наданням добрих послуг і посередництвом є і відмінності. Так, для здійснення посередництва необхідна попередня згода всіх учасників спору, у той час як добрі послуги можуть пропонуватися самостійно третьою особою або використовуватися лише за згодою одного учасника спору. Крім того, посередник є активною стороною в переговорах, його мета полягає не тільки в полегшенні контактів і доведенні сторін до переговорів (на чому закінчуються добрі послуги), але й в узгодженні позицій сторін: посередник може виробляти свої проекти врегулювання спору і пропонувати їх сторонам.
55. Міжнародна третейська (арбітражна) процедура.
Міжнародний арбітраж - один з найстаріших засобів вирішення спорів. Міжнародний арбітраж — це третейський суд для розв'язання спорів між державами, створений на основі угоди сторін, рішення якого мають для них обов'язкову силу. Звернення до міжнародного арбітражу покладає обов'язок добровільно виконувати його рішення. Згідно з Гаазькою конвенцією, був створений список суддів, з якого держави могли вибрати арбітрів. Таким чином, у 1900 р. виникла Постійна палата третейського суду. Сьогодні її роль також важлива для обрання суддів Міжнародного суду ООН. Склад і порядок діяльності арбітражу регулюється окремою угодою між державами щодо конкретного спору, який називається компромісом. Міжнародні арбітражі розглядали різні за предметом спори. У 1977 р. Велика Британія та Франція передали спір щодо розмежування континентального шельфу до міжнародного арбітражу. Як правило, сторони у справі призначають суддів (арбітрів), які обирають голову (суперарбітра). Низка міжнародних угод містять правила створення арбітражу для вирішення спорів щодо тлумачення та застосування таких угод. Конвенція з морського права 1982 р. передбачає створення окремого Склад арбітражу (один суддя-арбітр або декілька), порядок його діяльності,1 а також підлягаючі застосуванню норми права визначаються угодою сторін у спорі, що іменується компромісом. Арбітраж завжди формується з непарного числа членів, один із яких є суперарбітром або головою. Іноді арбітраж складається з одного арбітра.
Міжнародному праву відомі наступні види міжнародного арбітражу (третейського розгляду):ізольований арбітраж (арбітраж ad hoc), що створюється в силу особливої угоди сторін, що сперечаються, для розв'язання конкретного спору, не прибігаючи до допомоги міжнародних інституцій; інституціональний (постійний) арбітраж, який здійснюється постійно діючим арбітражним органом. Такий арбітраж припускає наявність між державами особливої угоди, за якою вони заздалегідь зобов'язуються передавати здатні виникнути між ними спори на вирішення третьої (незацікавленої) сторони. Як приклад постійного арбітражу може бути наведена діяльність Палати третейського суду на основі Конвенції про мирне розв'язання міжнародних зіткнень 1907 року.
56 . Роль міжнародних судових органів у вирішенні міжнародних спорів.
Міжнародні спори можуть бути передані за взаємною згодою держав на вирішення міжнародного судового органу. Міжнародний суд ООН був створений у 1945 р. як головний судовий орган ООН (ст. 92 Статуту ООН). Міжнародний суд діє на підставі Статуту, що є невід'ємною частиною Статуту ООН. Він складається із колегії незалежних суддів, який обирають незалежно від їх громадянства з кола осіб, що мають високі моральні якості, які відповідають вимогам, що висувають у їх країнах для призначення на вищі судові посади, або які мають визнаний авторитет у сфері міжнародного права (ст. 2 Статуту). Суд складається із 15 суддів, серед яких не може бути двох громадян однієї держави. Членів суду (суддів) обирає Генеральна Асамблея та Рада Безпеки ООН із осіб, внесених до списку за пропозицією національних груп Постійної палати третейського суду (ст. 4 Статуту). Склад Суду повинен забезпечити представництво основних форм цивілізації та правових систем світу (ст. 9 Статуту). Суддів обирають на 9 років (з правом переобрання), чинна процедура передбачає, що кожні три роки 5 суддів Суду складають повноваження. Держави, що є сторонами у конкретній справі, можуть вибрати суддів "ad hoc", якщо серед членів Суду немає громадян таких держав. Компетенція Суду має особливості. Тільки держави можуть бути сторонами у справах, що розглядаються Судом. Суд є відкритим для держав - учасників Статуту Суду. До відома (юрисдикції) Суду належать: а)усі справи, що передані йому сторонами; б) усі питання, спеціально передбачені Статутом ООН чи чинними договорами та конвенціями (п. 1 ст. 36 Статуту). Стосовно першої згаданої можливості держави можуть визнати обов'язковою юрисдикцію Суду щодо всіх правових спорів через прийняття окремих заяв, які можуть бути безумовними, чи на умовах взаємності, чи на певний час. Такі заяви здають на зберігання Генеральному секретарю ООН. Друга можливість передбачає закріплення положень щодо передання до Суду спорів, що виникають із тлумачення чи застосування міжнародних угод, включаючи Статут ООН.
Справа у Суді може бути відкрита у два способи: повідомленням про спеціальну угоду чи поданням письмової заяви. Повідомлення про спеціальну угоду можливе лише у випадку укладання такої угоди, що, своєю чергою, потребує згоди сторін спору. Подання письмової заяви є можливим лише у випадку, коли сторони визнали юрисдикцію Суду раніше щодо такої категорії спорів. Закриття справи у Суді може відбутись у три способи: 1) укладанням мирової угоди між сторонами (наприклад, Іран/США, 1988 р.); 2) відкликанням заяви державою, що звернулась (у такому випадку Суд виносить окрему ухвалу); 3) винесенням рішення Судом. Розгляд справ регулюється Статутом та Регламентом Суду. Процедура передбачає письмовий (перший) та усні етапи. На письмовому етапі сторони обмінюються меморандумами, контрмеморандумами та відповідями на них. Сторони виступають у Суді через представників. Суд може призначати розслідування, експертизи, заслуховувати експертів. Слухання справи відбуваються публічно. Суд вирішує спори на основі міжнародного права. Рішення Суду є обов'язковим лише для держав, що беруть участь у справі, й тільки у певній справі, На практиці рішення Суду є авторитетним джерелом тлумачення міжнародного права, Суд постійно посилається на свої попередні рішення. Рішення Суду є остаточним і не підлягає оскарженню (окріп окремої процедури перегляду справи). Міжнародний суд може також виносити консультативні рішення. Правом звернення щодо винесення консультативного рішення наділені Генеральна Асамблея та Рада Безпеки ООН.
57 . Поняття і джерела права міжнародних договорів.
Право міжнародних договорів - галузь міжнародного права, яка об'єднує сукупність правових норм, що регулюють порядок укладення, дії, зміни і припинення міжнародних договорів.
Договори були відомі практиці держави задовго до появи міжнародного права, оскільки у взаємовідносинах незалежних утворень угода є єдиним засобом мирного врегулювання. З появою міжнародного права договори між державами набувають правового характеру. У міру зростання потреби в регулюванні міжнародних відносин зростає і роль договорів.
Об'єктом права міжнародних договорів є власне міжнародний договір. Він укладається для конкретного і чіткого визначення взаємних прав і обов'язків сторін договору. Договірна форма закріплення міжнародних відносин обумовлює стабільність міжнародного правопорядку. Значення договорів визначається також і тим, що немає жодної галузі міжнародного права, становлення і розвиток якої не пов'язані з договорами.
На практиці використовуються такі поняття як "міжнародне договірне право" (норми, створювані договором, на відміну від норм звичаю) і "міжнародне договірне право держави" (сукупність договорів певної держави).
Тривалий час єдиним джерелом права міжнародних договорів були правові звичаї. Перший кодифікований акт у сфері права міжнародних договорів був прийнятий 1928 р. на конференції американських держав - Гаванська конвенція про договори, яка мала регіональний характер, оскільки діяла лише в Латинській Америці. З появою Організації Об'єднаних Націй і створенням в її рамках Комісії міжнародного права кодифікація права міжнародних договорів стала одним з головних завдань, поставлених перед комісією.
Так, 1969 року було прийнято Віденську конвенцію про право міжнародних договорів, яка стосується договорів, укладених між державами. Вона набула чинності в 1980 році і значною мірою кодифікувала цю галузь міжнародного права, детально регламентувала всі стадії укладення договору. Україна є учасницею цієї конвенції.
Окремі принципові положення права міжнародних договорів відображені в Статуті ООН, Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 p., Декларації ООН про принципи міжнародного права 1970 року.
У свою чергу, Віденська конвенція про право міжнародних договорів, укладених між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р. також результат кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного права. Вона містить положення, що враховують специфіку договорів з участю міжнародних організацій.
Важливе місце в здійсненні договірної правоздатності держав займають норми їх внутрішнього права. Як правило, такі норми містяться в конституціях, а також деякі держави прийняли спеціальні нормативні акти, що стосуються відповідної компетенції державних органів стосовно укладення, виконання і припинення дії міжнародних договорів та інших питань. Насамперед, тут доцільно відзначити Закон України "Про міжнародні договори України" 2004 p., який ґрунтується на загальновизнаних нормах права міжнародних договорів; Закон України "Про дію міжнародних договорів на території України" 1991 р.
Основним принципом права міжнародних договорів є Pacta sund servanda - договори повинні виконуватися.