48. Правовий режим Арктики

Арктика, на відміну від Антарктики, охолює простори Земної кулі, розташовані довкола Пінічного полюса, включно з Північним льодо­ витим океаном, прилеглими частинами Атлантичного і Тихого океа­ нів117. В основу правового режиму Арктики покладено принцип “сектора” , відповідно до якого її територія поділена на полярні сек­ тори міжприарктичними державами — США, Канадою, Данією, Норвегією і Російською Федерацією. Використання концепції сек­ торів Арктики, що розглядає територію Арктики як сухопутне про­ довження території приарктичних держав, не є загальновизнаним у міжнародному праві. У Концепції відсутнє також міжнародно-пра­ вове закріплення. Правовий режим Арктики визначається головним чином націо­ нальним законодавством приарктичних держав і стосується таких питань, як захист навколишнього середовища, судноплавство тощо118. Держави в односторонньому порядку приймають такі внутрішньо­ державні акти, що визначають правове регулювання відносин з інши­ ми державами у відповідному секторі Арктики, що належить держа­ ві. Так, згідно з законом Канади про запобігання забрудненню арк­ тичних вод 1970 p., застережено її право на примусову зупинку суден не лише в її територіальних водах, а й прилеглих до побережжя Ка­ нади водах, у питаннях захисту навколишнього середовища. Існуючий правовий режим в Арктиці передбачає також дію норм і принципів ^міжнародного морського права у морських просторах секторів Арктики. В таких умовах виникають труднощі у правовому регулюванні використання секторів Арктики, які входять до складу державної території приарктичних держав і регулюються національ­ ним законодавством, та судноплавства у морських просторах секторів Арктики, на які поширюється дія норм міжнародного морського права. З огляду на те, що із заснуванням Арктичної ради 1996 р. перед­ часно говорити про початок процесу інтернаціоналізації Арктики, її правовий режим залишиться у незмінному вигляді. Оформлення міжнародно-правового статусу Арктики у спосіб укладення міжна­ родного договору безумовно забезпечить правову основу існуючому режиму використання Арктики або прокладе шлях до якісно нового підходу.

49. Міжнародно- правовий режим Антарктики

Антарктика — це територія, розташована довкола Південного по­ люса Землі, яка включає прилеглий до неї материк Антарктиду, шель­ фові льодовики й острови. Після відкриття Антарктиди російською експедицією у 1818— 1821 pp. територія Антарктики залишалась предметом гострих територіальних суперечок (1908 p., 1917 р.) з боку США, Великої Британії, Чилі, Аргентини та інших країн114. В умовах боротьби за націоналізацію територій Антарктики та її природних ресурсів визріла потреба у встановленні міжнародно-правового режи­ му Антарктики. З цією метою у 1959 р. держави підписали Договір про Антарктику. Одним із найбільших здобутків Договору варто вважати призупи­ нення висунення територіальних претензій на простори Антарктики з боку держав на строк дії Договору. З огляду на те, що Договір є без­ строковим міжнародно-правовим актом, вирішення територіальних суперечок у такий спосіб є цілком прийнятним у наш час. Сучасний міжнародно-правовий режим Антарктики характери­ зується принципами демілітаризації та нейтралізації території. Створення військових баз, випробування зброї є забороненим на її території. Крім того, Антарктика не може бути у випадку війни пе­ ретворена у театр воєнних дій. Водночас Договір передбачає широкі можливості для держав щодо свободи досліджень в Антарктиці, зок­ рема обміну інформацією стосовно наукових робіт, обміну науковим персоналом, вільного доступу до результатів наукових досліджень115. Особливу увагу приділяють і захисту навколишнього середовища Антарктики. Загальні положення, присвячені цьому питанню, за­ кріплені Договором про Антарктику 1959 р. Натомість розгорнута правова регламентація захисту і збереження флори і фауни в Антар­ ктиці може встановлюватись спеціальними міжнародно-правовими актами (Конвенція про збереження антарктичних тюленів 1972 p., Конвенція про збереження морських живих ресурсів Антарктики 1980 р. тощо).

50 . Поняття мирних засобів вирішення міжнародних спорів та їх класифікація.

Під засобами мирного розв'язання спорів необхідно розуміти способи та процедури врегулювання спорів між суб'єктами міжнародного права відповідно до принципів міжнародного права без застосування примусу в будь-якій формі.

міжнародно-правовій доктрині найпоширенішим є поділ мирних засобів вирішення міжнародних спорів на дипломатичні (політичні) та правові (судові). До дипломатичних належать переговори, добрі послуги, посередництво, обслідування та примирення, до правових — арбітраж і судовий порядок. Усі засоби, крім переговорів, передбачають залучення третьої сторони, що зобов’язана запропонувати свій варіант вирішення спору.

Основні відмінності цих двох типів засобів вирішення спорів полягають у такому: а) правовим засобам притаманне ухвалення рішення на основі міжнародного права1; політичний засіб дозволяє занадто вільне тлумачення міжнародного права або встановлення спірними сторонами нової норми, а тому компроміс сторін є необхідною умовою; б) правовий засіб передбачає прозорі та публічні процедури, третя сторона є незалежною від стороннього впливу, насамперед спірних сторін; для політичних засобів конфіденційність зазвичай є умовою досягнення рішення, оскільки політична воля сторін надзвичайно залежна від суспільної думки; в) рішення, запропоноване в результаті застосування правового засобу, завжди юридично обов’язкове для сторін; рішення, досягнуте в рамках політичного засобу, переважно є рекомендаційним.