5. Держава як суб’єкт міжнародного права.

Держава є первинним суб'єктом міжнародного права і її правосуб'єктність має універсальний характер, тобто є найбільш повною за обсягом. Правосуб'єктність інших суб'єктів міжнародного права проявляється в основному в результаті їх взаємовідносин з державами або взагалі з'являється в результаті їхньої волі.

Особливим елементом міжнародної правосуб'єктності держави є суверенітет, що визначають як верховенство в межах власної території і незалежність у зовнішніх зносинах від будь-якого внутрішнього та зовнішнього впливу. Міжнародне право виходить із презумпції наявності суверенітету в кожної держави. Суверенітет виникає у момент виникнення держави і припиняється тільки із припиненням існування держави. На нього не впливає факт визнання держави чи відсутність останнього. Він ніким не може бути обмежений, крім самої держави. У той же час варто зазначити, що абсолютного суверенітету не буває. Держави добровільно погодилися обмежити його, наприклад, з метою захисту прав людини тощо.

Хоча суверенітет держави не може ніким обмежуватися, однак він повинен здійснюватися в рамках, передбачених принципами і нормами міжнародного права. Так, досить часто держави добровільно обмежують свій суверенітет, укладаючи відповідні міжнародні договори чи вступаючи в міжнародні організації. Наприклад, усі держави-члени ООН погодилися з тим, що п'ять держав будуть постійними членами Ради Безпеки і матимуть "право вето". Іншим прикладом можна вважати Швейцарію, яка обмежила свій суверенітет, проголосивши постійний нейтралітет, який забороняє їй вступати у військово-політичні союзи чи організації, здійснювати інші дії, які несумісні з цим статусом.

Із теорії суверенітету держав випливає декілька важливих принципів, дотримуватися яких є обов'язком держав, а саме: рівності, незалежності та мирного співіснування. Принцип рівності означає, що всі держави є рівними між собою. Цей принцип підкреслює рівність прав і обов'язків та жодним чином не стосується політичної рівності. Під незалежністю розуміють можливість вирішувати усі питання внутрішнього та зовнішнього життя без впливу на цей процес інших суб'єктів. Однак незалежність жодним чином не порушує обов'язок держави дотримуватися норм і принципів міжнародного права. Стосовно мирного співіснування, то недотримання цього принципу завжди порушує суверенітет держави, оскільки позбавляє іншу державу можливості незалежно здійснювати управління своєю територією. Серед інших обов'язків держав потрібно виокремити такі: поважати права та свободи людини; дотримуватися міжнародних зобов'язань, норм і принципів міжнародного права; не втручатися у внутрішні справи інших держав; утримуватися від погрози силою чи її застосування; нести відповідальність за порушення норм і принципів міжнародного права тощо.

Суверенітет передбачає можливість держав володіти певними правами. Як зазначено вище, держава володіє найширшим обсягом прав порівняно з іншими суб'єктами міжнародного права.

Із суверенітету випливає юрисдикція держав, яку розуміють як можливість держави розглядати та вирішувати питання відповідно до її компетенції. У міжнародному праві розрізняють територіальну й особисту юрисдикцію. Особиста юрисдикція держави - юрисдикція, що здійснює держава відносно своїх громадян, які перебувають за межами її території. У випадках, передбачених національним законодавством, юрисдикція держави може поширюватися на громадян цієї держави й тоді, коли вони перебувають на іноземній території. Так, наприклад, будь-який дипломат, що перебуває на території іноземної держави, продовжує знаходитися під виключною юрисдикцією своєї держави. Територіальна юрисдикція держави - юрисдикція, що здійснюють у межах її території. У межах своєї території держава здійснює повну юрисдикцію, за винятком тих випадків, коли відповідними міжнародними угодами передбачається інше.