26.Правовий механізм державного регулювання цін на сільськогосподарську продукцію

Державне регулювання у сфері ціноутворення повинне бути направлено на формування системи науково та економічно обґрунтованих цін – гарантованих (захисних), заставних і ринкових – по всьому технологічному ланцюгу: товаровиробник – переробник – торгівля – споживач. Механізм ціноутворення покликаний забезпечувати: об'єктивний облік суспільно необхідних витрат праці і коштів на всіх етапах просування продукції, нормативів рентабельності, прибутку, основних фондів і т.д.; оцінку кон'юнктури ринку; створення умов для конкуренції, при якій товаровиробники були б зацікавлені виробляти більш дешеву продукцію високої якості, а посередники – підприємці в переробних галузях і торгівлі – збільшувати масу прибутку за рахунок зниження ціни товару, а не підвищення її, як тепер.  Роль цін на сільськогосподарську продукцію двояка. Ціни повинні, з одного боку, виступати гарантом прибутковості, а з іншого – стимулювати раціоналізацію (нормування витрат та економію всіх видів ресурсів) сільськогосподарського виробництва, тим самим відсікаючи витрати, що не підлягають відшкодуванню.  На процес ринкового ціноутворення впливають багато зовнішніх і внутрішніх чинників.  До зовнішніх чинників (які не залежать від підприємства) слід відносити: політичний клімат (політичну стабільність); загальний стан економіки країни та регіону (стабільність економіки, рівень розвитку виробництва та інфраструктури, платоспроможність підприємств і населення, формування багатоукладної економіки, система оподаткування); кон'юнктуру світового ринку та міжнародну економічну інтеграцію; стан аграрного ринку (рівень конкуренції між сільськогосподарськими виробниками); характер регулювання економіки державою; рівень і динаміку інфляції; обсяги та особливості існуючого і перспективного купівельного попиту; дефіцит на вільному ринку необхідних ресурсів (трудових, фінансових). До внутрішніх чинників (що залежать від сільгосптоваровиробника) ми відносимо: обсяг ринку, ринкові ніші; особливості виробництва; специфіку виробленої продукції (ціна зростає на продукцію більш глибокої переробки і кращої якості, а також делікатесну продукцію); маркетингову стратегія розвитку підприємства; життєвий цикл продукції (врахування специфіки життєвого циклу); рекламну діяльність; тривалість просування продукції по ланцюжку від сільського товаровиробника до споживача; мобільність виробничого процесу; імідж виробника на споживчому ринку; організацію сервісних послуг і розвиток фірмової торгівлі. На приведені внутрішньогосподарчі чинники може впливати адміністрація агропідприємства. Сільгосптоваровиробник здатний підсилити їх позитивну дію, управляти ними. Одна із причин, через які сільське господарство вимагає цінового регулювання з боку держави, пов'язана з низькою еластичністю попиту на сільськогосподарську продукцію. Це означає, що населення відносно стабільно споживає продукти харчування, жертвуючи при цьому товарами тривалого користування, одягом і т.д. І лише при значному підвищенні цін та відповідному зниженні реальних доходів зменшується споживання продовольчих товарів.  Продукти харчування мають різну еластичність попиту за ціною та доходом. Найбільш еластичними є м'ясо і м'ясні вироби, риба, а найменш еластичними – товари щоденного попиту (хліб, молоко, крупи, макарони, кар¬топля). Проте навіть з урахуванням цих відмінностей в цілому, попит на про¬дукти харчування малоеластичний, тобто при зростанні ціни на 1% платоспроможний попит реагує значно менш адекватним зниженням (на 0,1-0,5%). А при падінні ціни або зростанні доходів попит на продукти харчування зростає також менш відчутно, тому що на нього крім економічного фактора діє ще й фізіологічний чинник: наприклад при підвищенні реального доходу вдвічі – людина не може вдвічі більше споживати продуктів харчування. Тому попит на продукти харчування неадекватно реагує на зміну реальних доходів населення, а це означає, що цінова політика лише частково впливає на попит населення [1, c. 59]. Разом з тим, саме сільськогосподарське виробництво є також малоеластичним за ціною, особливо, якщо коливання цін є короткочасними, крім того ця галузь сама по собі має досить консервативний характер. Не можна швидко змінити обсяги виробництва в садівництві і виноградарстві, рільництво пов'язане з сівозмінами, що обмежує маневр посівними площами, дія факторів інтенсивності виробництва (добрив, машин, технологій) позначається далеко не відразу і в той же час має тривалі наслідки. Більшість галузей тваринництва, особливо скотарство, зокрема молочне господарство, також мають в основному консервативно-стійкий характер: неадекватно і несвоєчасно реагують на зміну цін. Таким чином, необхідний тривалий термін для пристосування виробників сільськогосподарської продукції до нового рівня цін, якщо в тому ж векторі мінятимуться і ціни на засоби виробництва. Спостерігається значне часове запізнення між зміною ціни на сільськогосподарську продукцію і відповідною реакцією аграрного товаровиробника, причому далеко не завжди ця реакція є логічною. Наприклад, зниження ціни на сільськогосподарську продукцію іноді призводить до збільшення її виробництва для отримання попереднього обсягу виручки [2, c. 52].  Отже, в наявності два малоеластичних сектори народного господарства – сільськогосподарське виробництво і платоспроможний попит на продукти харчування. Але саме через це ціни на продукцію сільського господарства є високочутливими. Два малоеластичні масиви на ринку активізують надзвичайно великі коливання цін. При зміні пропозиції сільськогосподарської продукції на 1% ціни змінюються на декілька відсотків, бо продукція сільського господарства швидко псується, а у її виробників немає достатніх оборотних коштів. Це робить ринок продовольчих товарів, а звідси і закупівельні ціни на сільськогосподарські продукти нестабільними. Внаслідок цього сільське господарство не є саморегульованим. Реалізація в сучасних умовах на практиці парадигми вільного ринку може привести до руйнівної дії, як на виробництво, так і споживання продовольства. Отже, відносно сільського господарства необхідна інша парадигма – державного втручання в економіку. Парадигма адміністративно-планового управління економікою також не може бути прийнята як робочий інструмент для забезпечення поступального розвитку сільського господарства. Маловірогідним в сучасних умовах є використання парадигми координованої саморегульованої системи.