1.Поняття аграрного права

Аграрне право є однією із галузей системи національного права України. Галузь права – це основний структурний підрозділ правової системи, який являє собою сукупність певних правових норм та регулює особливі суспільні відносини. Разом узяті галузі права становлять систему права – його закономірно послідовний склад. До нього входять як основні (профільні, фундаментальні) галузі права, так і вторинні, зокрема комплексні. До перших належать цивільне, адміністративне, кримінальне право тощо. До других – господарське, аграрне, екологічне й багато інших галузей права.

Аграрне право – порівняно нова галузь у системі права, яка об'єктивно сформувалась у 70-х рр. минулого століття внаслідок об'єднання в єдиний комплекс правових норм, які регулювали суспільні відносини в колгоспах, державних сільськогосподарських підприємствах, інших сільськогосподарських виробничих структурах, що існували у той час. Об'єктом аграрних відносин цих різних суб'єктів стала насамперед їх сільськогосподарська виробнича діяльність. Вона є розмаїта, а за змістом реалізується різними аграрними суб'єктами, проте має єдину спрямованість – на використання земель сільськогосподарського призначення для виробництва відповідної продукції. Ця діяльність може бути безпосередньо сільськогосподарською або тісно з нею пов'язаною.

Аграрному праву притаманні деякі специфічні ознаки, а саме:

• по-перше, це комплексна галузь права, яка є сукупністю різних за юридичною природою норм, що регулюють органічний за змістом комплекс аграрних суспільних відносин, а саме: земельних, трудових, майнових, організаційних, управлінських та ін.;

• по-друге – інтегрована галузь права, норми якої регулюють відносини багатьох аграрних суб'єктів: фермерських господарств, сільськогосподарських кооперативів, особистих селянських господарств, приватних і державних аграрних підприємств та ін. Їхня діяльність може бути заснована на приватній, комунальній та державній формах власності;

• по-третє – це спеціалізована галузь права, що зумовлено таким узагальнюючим для всіх аграрних суб'єктів принципом їх основної діяльності, як сільськогосподарська виробнича та пов'язана з нею діяльність. У свою чергу, ця діяльність має певну специфіку – пов'язаність із використанням природних властивостей земель сільськогосподарського призначення.

Можна назвати ще одну специфічну рису аграрного права, яка полягає в тому, що воно відповідає окремій аналогічній галузі економіки. По суті, йдеться про адекватність галузі права й галузі економіки.

Отже, аграрне право України – це комплексна, інтегрована і спеціалізована галузь права; вона охоплює різні правові норми, які регулюють аграрні відносини, що складаються у сфері виробничої та пов'язаної з нею сільськогосподарської діяльності під час використання земель сільськогосподарського призначення різними аграрними суб'єктами.

2 Методи правового регулювання аграрних відносин

 

Аграрне право як комплексна галузь права на кожному етапі свого розвитку, з прийняттям нових законодавчих актів, удосконалює методи впливу на поведінку учасників правовідносин у сфері сільськогосподарського виробництва.

Визначення методів правового регулювання суспільних відносин у процесі функціонування агропромислового комплексу має важливе теоретичне і практичне значення: теоретичне полягає в тому, що встановлення таких методів та їх функціонування забезпечують наукову обґрунтованість аграрного права, як галузі права; практичне ж значення полягає у встановленні стану дієвості таких методів у досягненні завдань аграрного права, в додержанні його принципів [1, с.19].

Дослідження методів правового регулювання аграрних відносин здійснювалося багатьма вченими: М.І.Козирем, В.З.Янчуком, Н.І.Титовою, О.О.Погрібним, В.В.Носіком, В.П.Жушманом, В.Ю.Уркевичем, М.М.Чабаненком, Н.О.Багай та іншими. Проте питання визначення методів аграрного права України є актуальним і сьогодні в умовах реформування аграрних відносин та виникнення нових сфер аграрно-правового регулювання.

Оскільки предмет аграрного права становлять не однорідні відносини, а цілий комплекс пов'язаних між собою характером виробництва різних правовідносин, то слід говорити не про єдиний метод правового регулювання, а про різноманітність методів [2, с.90-92]. Таким чином, специфічні особливості предмета правового регулювання аграрного права як комплексної галузі права зумовлюють використання цілого комплексу методів правового регулювання суспільних відносин у сфері сільськогосподарського виробництва.

 Як вірно зазначала професор Н.І.Титова, аграрне право, як комплексна галузь, що увібрала в себе різні суспільні відносини, "зцементовані" характером сільськогосподарської виробничої діяльності під час використання земель сільськогосподарського призначення, не може мати якогось одного способу і засобу правового впливу на сферу своїх різноманітних відносин, тобто одного і єдиного методу правового регулювання [3, с.12].

Тривалий час, на думку М.М.Чабаненка, дослідники методу правового регулювання аграрних відносин, не звертали належної уваги на поєднання в даній галузі права імперативного і диспозитивного способів правового регулювання, оскільки розглядали галузь аграрного права, як другорядну, тобто таку, що стоїть поза загальновизнаними галузями права [4, с.110]. Така ситуація дійсно мала місце, адже упродовж багатьох років комплексні галузі не визнавалися самостійними елементами системи права, а формування аграрного права, як самостійної галузі права, було визнане лише на початку 1970-х років.

М.М.Чабаненко, виходячи з цілісності аграрних правовідносин, виділяє єдиний правовий метод правового регулювання аграрних відносин, який складається із специфічного поєднання диспозитивного і імперативного способів правового регулювання [4, с.110].

Разом з тим, представники сучасної аграрно-правової науки виділяють різноманітні за змістом та характером впливу методи правового регулювання аграрних відносин.

Так, на думку вчених, метод аграрного права реалізується через характер правових норм, які можуть бути імперативними, тобто вимагають від сторін правовідносин належної поведінки (норми-приписи), або можуть забороняти діяти певним чином (норми-заборони) [1, с.111].

Крім того сучасним аграрним земельним відносинам, що базуються переважно на засадах приватної власності, складаються в ході організації виробництва сільськогосподарської продукції різними аграрними суб'єктами, замість характерного раніше методу імперативного державного впливу найбільш відповідним є метод диспозитивного впливу на поведінку цих суб'єктів [3, с.12 - 13].

У випадках, коли між суб’єктами господарювання в аграрному секторі виникають правовідносини власності, для їх регулювання застосовуються способи цивільного методу, метод земельного права у випадку регулювання земельних правовідносин, метод господарського права при регулюванні управлінсько-організаційних відносин [5, с.10]. З економічними та демократичними засадами діяльності сучасних аграрних суб'єктів пов'язане поширення методу локальної правотворчості [3, с.13].

 Таким чином, основні методи правового регулювання (дозвіл, припис, заборона) знаходять своє вираження в диспозитивних та імперативних прийомах регулювання сучасних аграрних відносин. Сучасне аграрне право України регулює органічний комплекс суспільних відносин, пов'язаних характером сільськогосподарської виробничої діяльності, тому поєднує застосування різних методів впливу на сферу правового регулювання.

Характеристика методів аграрного права

У сучасному розумінні правовий метод - це сукупність засобів, прийомів і способів правового впливу на відповідні суспільні відносини. Екстраполюючи зазначені положення на аграрне право можна визначити методи аграрного права як сукупність способів, прийомів і засобів, за допомогою яких здійснюється правове регулювання аграрних відносин.

Особливості аграрного права, як приватно-публічної галузі права, спричинюють свій належний вплив і на формування відповідного конгломерату методів аграрно-правового регулювання у оптимальному поєднанні приватноправових і публічно-правових методів.

Диспозитивний характер мають методи самостійних рішень, рекомендацій та локальної нормотворчості. Метод самостійних рішень дає змогу суб'єктам аграрного права вільно обирати власну лінію поведінки при здійсненні сільськогосподарської діяльності у межах, визначених аграрним законодавством. Метод рекомендацій дає право вибору чи відмови від розроблених державою пропозицій щодо врегулювання певних видів аграрних відносин. Широкого застосування цей метод набув у нормотворчій діяльності Міністерства аграрної політики України при розробці нормативно-правових актів, зокрема Рекомендацій щодо використання майна, яке перебуває у спільній частковій власності, затверджених наказом Мінагрополітики від 9 квітня 2001 р. № 97, Рекомендацій з уточнення вартості майна, що складає пайові фонди членів колективних сільськогосподарських підприємств, у тому числі реорганізованих, та форм документів для розрахунку уточненого пайового фонду та його структури, затверджених наказом Мінагрополітики від 21 червня 2001 р. № 174 тощо. Нарешті, метод локальної нормотворчості покладається у основу розробки і прийняття внутрішніх локальних нормативно-правових актів сільськогосподарських підприємств.

Метод імперативної вказівки застосовується у процесах державного регулювання сільського господарства. Це жорсткий метод, який не дає змоги суб'єктам аграрних правовідносин вільно обирати модель поведінки, а змушує діяти в межах, визначених відповідними імперативними нормативними приписами. Наприклад, ст. З Закону України "Про державну підтримку сільського господарства України" визначено чіткий перелік об'єктів державного цінового регулювання, щодо яких встановлюються мінімальні або максимальні інтервенційні ціни. На інші види сільськогосподарської продукції такий порядок регулювання цін не розповсюджується. Чітко виражений імперативний характер мають приписи Указу Президента України "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки" від З грудня 1999 р. щодо реформування протягом грудня 1999 - квітня 2000 р. колективних сільськогосподарських підприємств на засадах приватної власності на землю та майно.