Методологічні аспекти формування протекціонізму в аграрній сфері
Аграрний протекціонізм, в залежності від характеру впливу на конкурентоспроможність учасників ринку, може проявлятися у формі державної підтримки або захисту внутрішнього ринку. Світовий досвід показує, що дані взаємодоповнюючі форми доцільно поєднувати, щоб домогтися синергетичного ефекту [16, с. 32].
Процес підвищення конкурентоспроможності національного виробництва (його навіть можна назвати “завищенням” конкурентоспроможності, оскільки він здійснюється зовнішніми по відношенню до суб’єкта конкуренції засобами) за рахунок заходів аграрного протекціонізму відбувається двояко. З одного боку, заходами торговельної політики (мита, квоти, технічні і санітарні бар’єри) нейтралізують конкурентні переваги імпортної продукції, в результаті чого зменшується конкурентоспроможність імпорту; з іншого боку, заходи державної підтримки в тій чи іншій мірі компенсують високі витрати національного виробництва, або гарантують збут вітчизняної продукції, що призводить до підвищення конкурентоспроможності національного АПК (рис. 1.1).
Рис. 1.1. Вплив заходів аграрного протекціонізму на конкурентоспроможність імпорту та національного виробництва [24, с.447]
Агаровий протекціонізм – явище масштабне і складне. Щоб отримати оптимальний результат від застосування протекціоністської політики, необхідно розглядати протекціонізм як складну систему, послідовно застосовуючи системний підхід до його дослідження.
Для забезпечення належного ступеня захисту і підтримки національного ринку і виробництва необхідно комплексне забезпечення процесу: інституційне, організаційне, методичне, інформаційне та матеріально-технічне.
Методологія системного аналізу в своїй основі спирається на кількісне порівняння альтернативних варіантів з набором певних критеріїв. Здійсненню підлягає оптимальний варіант, що володіє найкращими значеннями параметрів, які відслідковуються [47]. Аграрний протекціонізм є, в свою чергу, підсистемою більшої системи – системи державного регулювання економіки. Виходячи з основних положень системного підходу, формування політики протекціонізму передбачає вирішення таких основних завдань:
визначення складу елементів системи, їх якості, кількості і просторового розташування;
виявлення (проектування) взаємозв’язків елементів системи;
процесів, що відбуваються в системі, і втілення основних положень регламентів в нормативної та організаційно-планової документації.
Міжнародний досвід свідчить, що як в економічно розвинених, так і в країнах, що розвиваються, аграрний протекціонізм розвивається як система, що відповідає наступним фундаментальним принципам:
принцип цілісності (інтеграції). Інтегративні властивості проявляються в результаті поєднання елементів до цілого, поєднання функцій в часі і в просторі, за рахунок чого і досягається, зокрема, синергетичний ефект в системі;
принцип ієрархії. У загальному випадку систему можна представити як багаторівневу сукупність підсистем, яка характеризується впорядкованістю, організованістю взаємодій між окремими рівнями по вертикалі. Зазвичай, чим вище рівень ієрархії, тим більше на ньому зосереджено функцій узгодження та інтеграції;
принцип структурності. Всі елементи системи знаходяться у взаємодії і взаємозалежності.
При вивченні питання про кількість рівнів ієрархії системи аграрного протекціонізму, доцільно звернутися до досвіду існуючої трирівневої системи управління АПК. Трирівнева структура відповідає національному, регіональному і місцевому рівнях. У міру руху до нижніх рівнів системи аграрного протекціонізму, зростає питома вага заходів з підтримки національного виробництва, в той час як заходи щодо захисту внутрішнього ринку в переважній більшості сконцентровані на національному рівні. Даний розподіл форм аграрного протекціонізму за рівнями ієрархії системи обумовлено вимогами єдності надсистеми (власне будь-якої держави), яке включає в себе такі поняття, як єдиний економічний і політичний простір, єдине правове поле, відсутність внутрішніх бар’єрів в торгівлі, які б сприяли фрагментації економічного життя в країні.
Застосування системного підходу при організації системи аграрного протекціонізму дозволяє домогтися істотної економії на ресурсах. Це пояснюється перевагами централізації, що дозволяє диференціювати рівень завдань і розподіляти їх потім між національним і регіональним рівнями, а також налагодити обмін досвідом. Крім того, системний підхід сприяє виключенню повторення дій, що призводить до перевитрат ресурсів. Аналіз структури системи дозволяє виділити “вузькі місця” і конфлікти інтересів між елементами, що в подальшому дає можливість розробити шляхи вирішення даних проблем і підвищити загальну ефективність системи. Системний підхід, крім того, дозволяє під новим кутом подивитися на вже знайому проблему. Так, в разі аграрного протекціонізму, завдяки наявності єдиного системоутворюючого критерію, в якості якого виступає можливість впливати на конкурентоспроможність національної та імпортної продукції, стає принципово можливим виявити і ввести до складу системи нові, раніше не застосовані елементи, такі як, наприклад, технічне регулювання, захист прав споживачів, ветеринарні норми, а також підсистему довгострокового (стратегічного) планування тощо. Особливий інтерес представляє пошук і виділення нових елементів системи аграрного протекціонізму, інституційно розподілених в інших системах державного регулювання і офіційно не націлених на управління конкурентоспроможністю національної та імпортної агропродовольчої продукції.
Визначити систему означає поставити елементи системи, а також виявити їх зв’язок і властивості. Поєднання процесового і системного підходів дозволяє виділити наступні компоненти: вхід системи, процес, вихід системи, зворотний зв’язок і обмеження. Вхід системи – це те, на що впливає процес, щоб отримати необхідний результат, те, що перетворюється процесом. У нашому випадку в якості входу системи служать конкурентні переваги імпортної і національної продукції і в цілому їх конкурентоспроможність, а також тісно з нею пов’язана ефективність національного аграрного виробництва.
Протекціоністські процеси відбуваються на всіх рівнях управління АПК та регулювання зовнішньої торгівлі із залученням необхідних інститутів і ресурсів – матеріальних, фінансових, інформаційних тощо.
На виході системи знаходиться результат або кінцевий стан процесу. В системі аграрного протекціонізму виходом є рівень прибутковості національного аграрного виробництва, обсяг і динаміка виробництва агропродовольчої продукції, рівень самозабезпеченості країни і її регіонів найважливішими видами продовольства.
Одним з найважливішим обмежувачів впливу процесу протекціонізму на вході системи є вимога враховувати сформовану залежність певної країни від ввезення певних видів продовольства і, отже, вимога підтримувати сукупне споживання продовольства не нижче фізіологічно обумовленого мінімуму в розрахунку на душу населення. Не менш важливим обмеженням є і врахування можливостей АПК по ефективному освоєнню додатково отриманого доходу за рахунок протекціоністських заходів: очевидно, що існує певна порогова величина доходу, за якою підприємства, навіть при первісній відсутності намірів до опортуністичної поведінки, просто не встигнуть належним чином реінвестувати додатковий дохід у виробництво; це може призвести до активізації інфляційних процесів, безгосподарному відношенню до надмірного доходу та інших негативних наслідків.
Формалізована модель функціонування системи протекціонізму в аграрній сфері приведена на рис. 1.2.
Систему аграрного протекціонізму ми визначаємо наступним чином: це сукупність інституційно розділених, але функціонально взаємопов’язаних і взаємодіючих організацій, призначених, поряд з іншими завданнями, підтримувати національне аграрне виробництво і захищати його від небажаної конкуренції з боку імпорту, домагаючись стійкого розширеного відтворення в агропромисловому комплексі країни.
Взаємозв’язок і взаємодія елементів і цілих підсистем аграрного протекціонізму повинні, на нашу думку, забезпечуватися наявністю єдиного “керуючого центру”, що представляє собою або якийсь міжвідомчий спеціалізований орган (комісія, комітет, робоча група), або конкретний орган державної влади, в якому були б сконцентровані по повноваження управління елементами системи аграрного протекціонізму, в тому числі і розділеними інституціонально.
Щодо того, яку з цілей аграрного протекціонізму слід розглядати як найважливішу, в даний час існує декілька точок зору. Так, на думку академіка РАСГН І.М. Буздалова, в якості мети виступає підтримання необхідної прибутковості товаровиробників [16]; видатний дослідник питань регулювання зовнішньої торгівлі І.І. Дюмулен в якості генеральної мети системи протекціонізму називає захист країни від односторонньої економічної залежності [25, с.12]. На нашу думку, найбільш виправданою у випадку з агропромисловим комплексом є націленість системи протекціонізму на всебічне забезпечення розширеного відтворення в усіх трьох сферах АПК, і, в першу чергу, сфері сільського господарства.