Розділ I. Теоретико-методологічні аспекти регулювання світового ринку сільськогосподарської продукції

1. Універсальні засади регулювання сільськогосподарського сектору економіки на державному рівні

Аграрний сектор національної економіки – це її органічна ланка, яка безпосередньо або опосередковано пов’язана з більшістю сфер народного господарства. Одна з головних ролей серед них належить сільськогосподарському машинобудуванню, виробництву мінеральних добрив і переробній промисловості. Тут же важливо відзначити, що віддаленість ринків реалізації продукції підвищують залежність аграрного сектора від стану транспортної системи, наявності спеціалізованих сховищ для продукції. Досвід держав з розвиненою ринковою економікою вказує на те, що для даної галузі як основи продовольчого забезпечення необхідно сформувати виняткові умови розвитку. Сільське господарство в розвинених країнах завжди є однією з пріоритетних галузей, на що вказують всілякі програми його підтримки.

Сьогодні можна вести мову про низку важливих теорій, які показують роль держави в економіці. Кожна з них описує свою оригінальну концепцію.

Наприклад, Адам Сміт ще на рубежі XVII століття стверджував, що найбільш оптимальний варіант для держави – це дотримуватися політики невтручання. Сміт вважав конкуренцію як ринкове середовище, в основі якої лежить зміна ринкових цін в залежності від рівня попиту та пропозиції на ринку і яка виправляє помилки людей. Він показав, яким чином вільний обмін конкурентоспроможних продуктів буде стимулювати правильний розподіл багатств, коли всі учасники ринку отримають під час розподілу доходу таку частку, яка буде відповідати рівню його участі [35].

Австрійський економіст Фрідріх Фон Хайек вважав, що держава повинна виконувати тільки роль “нічного сторожа”, не беручи участі в економічних процесах [50].

Дж. М. Кейнс створив концепцію, згідно з якою ринкова економіка розглядалася як цілісна система. Разом з тим до принципа “невидимої руки” Кейнс ставився досить скептично. Він спирався на те, що у системи вільного ринку відсутній внутрішній механізм, що забезпечує макроекономічну рівновагу. Дж. М. Кейнс та представники посткейнсіанскіх теорій вважають, що моніторинг ситуації на ринку – це є однією з функцій держави [6].

Позиції прихильників провідних курсів економічної науки XX століття: інституційного, кейнсіанського та неокласичного в оцінці сутності та ролі ринкового механізму, форм і меж державного регулювання економіки мають декілька напрямків. Проте, всі перераховані теоретичного-етичні течії мають єдині концептуальні засади. Всі вони бачать державу як суб’єкт економічної системи, що має в розпорядженні певні власні їй господарські функції для реалізації відповідної економічної політики, в тому числі і в аграрній сфері, спрямованої на досягнення стратегічних завдань суспільства. І, як показує зарубіжний досвід, присутня ринкова економіка, навіть в період її становлення, ніколи не обходилася без участі з боку держави [51].

У всіх країнах з розвиненою аграрною економікою держава приділяє першорядне значення підтримки сільського господарства. Це дає можливість не тільки забезпечувати продовольством населення країни, але також експортувати сільгосппродукцію і продукти харчування, не погіршуючи при цьому продовольчу безпеку.

Регулююча роль держави в агросекторі передбачає застосування нею переважно економічних методів, які включають: протекціоністські заходи на вітчизняному продовольчому ринку від імпорту, а також сектору АПК від високо монополізованих галузей, що займаються виготовленням засобів виробництва для сільського господарства і закуповують його продукцію; збереження і вдосконалення функції держави як замовника та інвестора; сприяння розвитку ринкової інфраструктури; підтримання державного сектора агропромислового комплексу; розвиток соціальної сфери сільської місцевості; розвиток агронауки і підготовки кадрів для сільського господарства. Держава як регулятор є особливо важливою в реаліях сьогодення в країнах, де не сформувався ефективний механізм економічного регулювання.

Державне регулювання в умовах ринкової економіки – це перш за все система законодавчих, виконавчих і контролюючих заходів, які запроваджуються зі сторони держави для того, щоб забезпечити соціально-економічне зростання країни в цілому [46, c. 17]. Важливим є те, щоб дана система мала здатність швидко пристосуватися до сучасних умовах, створюючи сприятливі умови для успішного функціонування агросектору, забезпечення продовольчої безпеки країни, її окремих регіонів, стимулювання розвитку конкуренції та бізнесу на агроринку, розвитку зовнішньоекономічної діяльності.

Варто відмітити, що така стратегія державного регулювання сфери АПК буде ефективною тільки при створенні єдиного регулюючого економічного простору всередині країни, що виключає будь-які регіональні прояви сепаратизму, тобто одночасно необхідним повинен бути раціональний розподіл функцій між центральними і регіональними органами влади, що забезпечують успішний розвиток сільської економіки. При цьому регіональні та місцеві органи покликані забезпечувати загальні умови функціонування агропродовольчих ринків і їх єдності на всій території країни шляхом єдиної економічної і фінансової політики, модернізації галузі, розвитку інвестиційної та зовнішньоекономічної діяльності [46, c.18].

Важливо відзначити, що державна підтримка сільського господарства повинна бути спрямована в той же час на збереження місцевості і природного середовища, ландшафту, екології, закріплення населення в історичних місцях проживання, підтримку традиційного способу життя тощо.

Державне регулювання сільського господарства являє собою досить складний механізм і включає систему інструментів впливу на доходи фермерів, структуру сільськогосподарського виробництва, аграрний ринок, соціальну структуру села, міжгалузеві і міжгосподарські відносини.

Система державного регулювання має на меті створення сприятливих умов для розвитку АПК. Особливу роль держави відводять процесам вдосконалення таких фінансових і економічних інструментів, як податкові системи планування, введення державних замовлень на вироблену продукцію, вдосконалення ціноутворення в АПК, імпортозаміщення продовольства тощо.

Державна підтримка аграрної сфери в розвинених зарубіжних країнах заснована на поєднанні економічних і адміністративних методів управління.

Адміністративні методи включають державні програми, директивне планування (п’ятирічні плани, щорічні плани соціально-економічного розвитку), інструменти зовнішньоторговельної політики (сертифікація імпорту, квотування і ліцензування). Вони спрямовані не тільки на підвищення ефективності державного регулювання, а й на запобігання нецільового використання бюджетних коштів.

Економічні методи представлені двома групами: прямі і непрямі [31, c.4].

До заходів прямого державного впливу відносяться інструменти фінансово-бюджетної політики: прямі субсидії, включаючи розвиток виробничої інфраструктури та соціальної сфери села, здійснення іригаційних проектів, рекультивацію земель, створення фермерських об’єднань, державні компенсаційні платежі, виплати при збиток від стихійних лих, платежі за шкоду, пов’язану з реорганізацією виробництва (виплати за скорочення посівних площ, вимушений забій худоби тощо), фінансування НДДКР, освіти і підвищення кваліфікації в сільській місцевості.

До непрямих заходів державного регулювання сільського господарства відносяться:

1. Інструменти цінової політики (в тому числі держзакупівлі, моніторинг цін на засоби виробництва, гарантовані закупівельні ціни на основні види сільськогосподарської продукції).

2. Інструменти податкової політики – пільговий режим оподаткування (преференції).

3. Інструменти фінансово-кредитної політики (пільгове кредитування, компенсація витрат сільгоспвиробників у придбанні засобів виробництва шляхом надання субсидій на придбання добрив, отрутохімікатів і кормів, виплату відсотків за отриманими кредитами, за виплати страхування майна, розвиток сільських фінансових установ нового типу).

4. Інструменти зовнішньоторговельної політики (імпортні тарифи, мита).

Серед розглянутих заходів в країнах з розвиненою агроекономікою переважають заходи непрямого державного регулювання, деякі з них розглянемо докладніше і перш за все їх основу – законодавчий аспект.

Всі процеси державної підтримки та фінансування сільгоспвиробництва не просто регулюються законодавчо, а в них докладно відображені правила, вимоги, критерії та форми державної підтримки. Наприклад, закон про сільське господарство США складається з декількох томів і містить конкретні цифри по виробництву всіх продуктів харчування, за обсягом виділення державних коштів на підтримку сільгоспвиробника. Його особливість полягає як в збалансованій організації відносин між державою і сільгоспвиробником, так і в чіткому викладі критерій і ознак всіх учасників агропроцесу. Другий момент, що незалежно від форм власності сільгоспвиробників (великі підприємства: холдинги, фермерські господарства, виробничі кооперативи, так і громадяни, зайняті в підсобних господарствах) для кожного з них передбачені свої форми державної підтримки [15, с. 14].

На додаток до цього закону розроблена і функціонує довгострокова державна інвестиційна програма розвитку сільського господарства та регулювання агропродовольчих ринків. Крім того, діють державні програми з охорони природних ресурсів сільськогосподарського виробництва: орних земель, пасовищ, водних ресурсів, лісів. Наприклад, фермерам, котрі погодилися перевести частину своїх посівних площ з-під культур, що мають виснажливий вплив на ґрунт (зернові, бавовна тощо) під культури консервуючого типу (пасовищні трави), виділяються субсидії. А фермерам, які впроваджують на своїх землях різні зберігаючі або консервуючі технології, компенсується до 50% витрат, пов’язаних з залуженнням і лісопосадками на даних площах. Програма збереження сільськогосподарських природних ресурсів в обов’язковому порядку передбачає фінансування заходів з підвищення родючості ґрунту і підвищення ефективності використання водних ресурсів [38, с.22].

У структурі непрямих заходів державного впливу на сільськогосподарське виробництво зарубіжних країн найбільша питома вага припадає на кошти, спрямовані на підтримку цін реалізації, що сприяє стабілізації ринків, регулювання обсягів і структури виробництва. У той же час політика підтримки цін є одним з інструментів соціальної допомоги селу.

До характерних рис ціноутворення в аграрній сфері зарубіжних країн можна віднести приведення у відповідність закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію і суспільно необхідних витрат на її виробництво та реалізацію з урахуванням рівня і динаміки світових цін. При цьому найважливішою функцією ціни є регулювання доходів сільського господарства для подальшого розвитку галузі. Система ціноутворення передбачає оперативне стеження за динамікою цін на засоби виробництва, витрат і доходів в сільському господарстві, цін на кінцеву продукцію і послуги АПК.

Зарубіжний досвід показує, що в ціну, підтримувану державою, закладається певний рівень особистого споживання фермера і його сім’ї, який повинен бути не нижче споживання в інших галузях економіки. Важливо відзначити, що цінове регулювання не орієнтоване лише на внутрішні цілі. Його механізм активно задіяний і в зовнішньоторговельній сфері, і стосується він, перш за все, захисту власних ринків виробництва. Суми дотацій і компенсацій з урахуванням інфляції до ціни реалізації в середньому становлять в Швейцарії 82%, Норвегії –75%, Японії – 74%, Австрії – 44% [30].

Система державного регулювання цін практично у всіх країнах з розвиненою ринковою економікою передбачає:

• встановлення верхніх і нижніх меж коливання цін та індикативної (умовної) ціни, яку прагне підтримувати держава;

• скупку або продаж швидкопсувної продукції з метою товарної інтервенції і підтримання бажаного рівня цін.

Одним з факторів, що дозволяють успішно функціонувати сільському господарству за кордоном, є “щадний” податковий режим, хоча в розвинених країнах світу агровиробництво підлягає оподаткуванню поряд з іншими секторами економіки. У той же час традиційно аграрному сектору надаються певні податкові преференції, а також особливий режим оподаткування, пов’язаний зі специфічними особливостями виробництва: сезонністю, залежністю від погодного чинника, переважанням дрібних сімейних виробників.

Важливо розуміти, що така галузь як сільське господарство відрізняється від інших сфер народного господарства специфічними засобами виробництва, необхідним рівнем професійної підготовленості працівників. Їх працю складно нормувати, вона залежить від сезонності, що, безперечно, робить її непривабливою, в тому числі і для молоді. Також на кадрових ресурсах галузі негативно відображаються міграційні процеси у прагненні переїзду в місто “за кращим життям” на постійне місце проживання. Сучасний АПК країн гостро потребує професіоналів нового покоління, які будуть знати високоефективні технології, вміти мислити стратегічно.