3. Постшістдесятники / Витіснене покоління – генерація поетів в українській літературі, найбільша активність яких припадає на сімдесяті роки XX століття.

Термін було запропоновано українським письменником Іваном Андрусяком, який, зокрема, спирався на оцінки критика Володимира Моренця.

Поширенню терміну посприяла антологія «Поети витісненого покоління», впорядкована Іваном Андрусяком і видана видавництвом «Ранок» в 2009 році.

На думку Івана Андрусяка, поетів Київської школи поезії не слід розглядати ізольовано, оскільки стилістично й тематично вони споріднені з львівськими «підпільними сімдесятниками» (Григорій Чубай), та деякими іншими авторами, яких зазвичай не зараховують до Київської школи (Олег Лишега).

Термін «витіснене покоління», на думку Івана Андрусяка, є значно переконливіший за термін «постшістдесятники». Некоректність терміну «постшістдесятники», на його думку, полягає в тому, що поети «витісненого покоління» не були продовжувачами шістдесятників, а створили новий формально-есетичний напрямок в українській поезії.

Недоречно зараховувати цих письменників і до вісімдесятників. Адже хоча їхні поетичні збірки справді з’явилися у 80-х роках минулого століття, писалися вони в сімдесятих, й лише через заборону друкуватися у той час з’явилися на десятиліття пізніше.

Типові риси поетів «витісненого покоління» (за і. Андрусиком)

• Глибинні безсвідомі рефлексії;

• найтонші емоційні порухи;

• гра нервів;

• мінімізовані спостереження.

2. Досягнення поетів «витісненого покоління»

 На думку критика Володимира Моренця, поети «витісненого покоління», на відміну від шістдесятників, не вдосконалювали соцреалізм, а творили нову для української літератури поетику. Їхня творчість «прямо кореспондує з домінантами європейської поетичної традиції типу Аполлінера, Еліота, Сен-Жон Перса, Пшибося, Незвала, Неруди».

Такі естетичні настанови офіційна радянська критика зустріла відверто вороже, тож більшість поетів «витісненого покоління» десятиліттями не мали змоги надрукувати свої твори навіть у районних газетах. Яскраві дебюти цих поетів не вийшли за межі поодиноких журнальних і газетних публікацій. Лише Тарас Мельничук встиг видати першу книжку. Наклад першої книжки Василя Голобородька, внаслідок втручання радянської цензури, було знищено. Фактично творчість цього покоління відбувалася підпільно, в умовах «внутрішньої еміграції».

Основні представники «витісненого покоління»

    Тарас Мельничук

Василь Голобородько

Микола Воробйов

Віктор Кордун

Михайло Григорів

Василь Рубан

Григорій Чубай

Олег Лишега

Станіслав Вишенський

Вісімдесятники — ґенерація в українській літературі, яка заявила про себе в другій половині 80-х років. Вісімдесятники, на думку Володимира Єшкілєва, створила першу в історії повоєнної української літератури опозицію традиціоналістському дискурсу не у вигляді опору окремих особистостей, а як феномен нового літературного покоління. Дискурсивно цей феномен можна розмежувати на постмодерну та неомодерну складову. На творчості «вісімдесятників» позначився суспільний злам початку 90-х років, що породив так звану «карнавальну рефлексію» в творах представників покоління (Бу-Ба-Бу, ЛуГоСад, «Пси святого Юра»).

Для «вісімдесятників» властива орієнтація на здобутки європейської культури, особливо на літературу поставстрійського культурного простору ХХ століття (зокрема: Ґеорґ Тракль, Франц Кафка, Мілан Кундера). За Володимиром Єшкілєвим, неомодерна складова «вісімдесятництва» виявилась більш органічною щодо поточної літературної ситуації в Україні, аніж рефлективний постмодерний простір. В межах неомодерної складової відбувається своєрідна компенсація втрат української літератури, що пов'язані з її ізоляцією та маргіналізацією в радянськй період.

Створенню своєрідного канону письменників, приналежних до покоління «вісімдесятників» посприяла також однойменна антологія, упорядкована Ігорем Римаруком та видана в 1990 році в Едмонтоні. Творчість вісімдесятників представлена і в антології «З трьох світів».

На думку Володимира Єшкілєва, серед особливих ознак феномену «вісімдесятництва» можна назвати такі:

1. надання домінантного значення формальній складовій твору;

2. перехід від наративного символізму до інтертекстуального та пошук сенсу інтертекстуальності як ностальгія за салоном;

3. відсутність претензії на творення конституативних текстів;

4. бажання харизматизації через «визнання на Заході» і пов'язані з цим комплекси та розчарування;

5. концептуальний урбаністичний індивідуалізм;

6. тяжіння до синтетичних способів креації.

"Актуальну" українську літературу представляє так зване покоління "дев'яностиків". На відміну від трохи старших "вісімдесятників", "дев'яностики" формувалися в умовах національної депресії, що настала після проголошення в Біловезькій пущі СНД. В основу естетики "дев'яностиків" лягли розчарування національною ідеєю, суспільством, самою людиною. Для молодих обдарованих літераторів лишився єдиний порятунок - сховатись у слові.  Естетика дев'яностиків зачиналася в Харкові, у літгурті "Червона Фіра". Як і всі зачинателі, лідер Сергій Жадан ще ніс у собі соціальний відгомін "вісімдесятників". Та вже в поезії Ростислава Мельникова соціальний текст зникає зовсім. Чиста філологія - ось утечище покоління національної депресії. Жодне покоління в українській літературі не заходило так далеко від дійсності. За умов сучасної демократії, коли зникла потреба в письменнику-герої, роль письменника в суспільстві здевальвувала до ролі блазня, що розважає натовп смішними чи страшними казками.  Все, написане в епоху з префіксом пост-, не надається до чистих визначень. Але приблизно написане "дев'яностиками" умовно поділяється на три напрями: сповідальна поезія, філологічна та іронічна. Сповідальна поезія "дев'яностиків" має три течії: традиційну, фольклорну і постімпресіоністичну. Попри всю претензійність покоління, традиційна течія - поширене явище в поезії дев'яностих. Кращі зразки традиційної поезії "дев'яностиків" зустрічаються в текстах Віктора Віноградова, Поліни Гладенко, Сергія Жадана, Ірини Завальнюк, Людмили Кундас, Лариси Слюсак, Руслана Фуфалька. Говорячи про традиційний напрям у поезії "дев'яностиків", неможливо пропустити Сергія Жадана. І як зачинатель поезії "дев'яностиків", і як яскрава поетична індивідуальність, він уже класик свого покоління. Поетика Жадана традиційна, наскільки традиційною може бути сучасна класика.  Фольклорна течія серед сповідальної поезії "дев'яностиків" демонструє не так стилізацію під фольк, як первісне світовідчуття, з яким жила давня людина. У представників фольклорної течії зберігається туга за первісними відчуттями, коли пережите фіксувалося граційно і просто. Представник цієї течії - Роман Скиба ("Балада про чорного пса", "Пілігрими", "Тихіше, панове...").  Постімпресіоністична течія сповідальної поезії 90-х найхарактерніше представлена в текстах Тетяни Мартинюк, Марії Микицей, Олега Короташа, Ольги Курчатової. До класичних визначень імпресіонізму як "першого враження", "миттєвість відчуттів", постімпресіоністи додали розгубленість, передапокаліптичні настрої кінця XX століття, людське безсилля перед стихіями. Іронічний напрям у поезії "дев'яностиків" відчутно ослаб. Іноді іронізують поети традиційної течії, наприклад, Сергій Жадан. А іронія постмодерністів занадто специфічна, аби її вважати власне іронією. Після "вісімдесятників" Леся Подерв'янського, бубабістів, Юрка Прозаяка, Володимира Цибулька, найпослідовнішим іроніком серед "дев'яностиків" є Віктор Шушпан, чия поезія органічно виростає з традиції Поза-яка, хоча є в ній щось від ліричного цинізму дев'яностих.  Говорячи про прозову творчість, можна назвати Олеся Ульянен-ка, який водночас належить естетиці вісімдесятників і є зачинателем прози "дев'яностиків". Його панківський світогляд увібрав антисоціальний пафос вісімдесятників і дегуманізацію дев'яностиків. Постмодернізм у прозі "дев'яностиків" репрезентують Тарас Прохасько і Володимир Єшкілєв, метареалізм - Володимир Мулик, кримінальний жанр - Андрій Кокотюха, коротку сугестивну прозу - Іван Ципердюк, стиль, близький до неоімпресіонізму, - Володимир Янчук. При всіх своїх вадах (дегуманізація, асоціальність, байдужість до одвічних людських цінностей та проблем, втеча від реальності в чисту філологію) покоління дев'яностих має одну істотну перевагу над своїми попередниками: це перше покоління українських літераторів, що сформувалося в постколоніальних умовах. 

4. Визначення «житомирська прозова школа» почало вживатися з легкої руки Володимира Даниленка, котрий упорядкував антологію «Вечеря на дванадцять персон» (1997 р.), до якої увійшли твори дванадцяти письменників, серед яких досить знані (Валерій Шевчук, В’ячеслав Медвідь, Євген Пашковський), а також проза як старшої (Євген Концевич, Анатолій Шевчук, Геннадій Шкляр), так і молодшої генерації (Микола Закусило, Василь Врублевський, Григорій Цимбалюк). Проза молодих представників Житомирської школи – це гра, бурлеск, відчуття ірреальності й нестабільності світу (В. Даниленко,В. Врублевський, Ю. Гудзь, В. Янчук). Прихильність до гумору дещо абсурдистського сенсу породила балаганно - розмовну поетику на національних шатах (журнал «Авжеж!», альманах «Опудало»). Епатажна, часто табуйована лексика, сленг, суржик тим не менше через мовну свідомість автора вирішують завдання не тільки створення «епопеї» під назвою «Полесіада», але стають також соціальним бичем для влади. «Житомирська школа» зорієнтована на шукання власних першооснов, на доторкання до екзистенційних глибин людини (Медвідь, Пашковський, М.Закусило, Ю.Гудзь). Власне, якщо говорити проестетичні підвалини житомирської школи прозаїків, дошукуватисяхудожньої генези їх творчості, то вона – у тяглості класичнихтрадицій, які по-своєму трансформував, інтерпретував іпопуляризував Борис Тен, по суті своїй – модерніст 20-х, котрий під впливом Зерова і Рильського перейшов на неокласичні позиції. тут варто шукати джерела інтелектуальної прози Валерія Шевчука, котрий уміє навіть у зовні побутово-приземлену фабулу вкласти філософську мисль та метафорично закодувати образ. Його і належить вважати фундатором сучасної житомирської прози, що первинно озвалася в ньому на тлі творчості шістдесятників, чий естетичний багаж вмістив у собі як кращі традиції психологічної прози кінця ХІХ ст., так і «недотворені» літературні алюзії 20-х років та світовий набуток модерністичної прози, який тоді лише просочувався у нашу літературу крізь щільні перепони, розставлені ідеологічними сторожами. Власне, думки Валерія Шевчука з цього приводу викладені в інтерв’ю, вміщеному в антології.

Привертають увагу в «Житомирському феномені» твори, у яких вбачається нарочите приземлення («наближення до життя»?) у зображенні світу людей. Можливо, тут вгадується симптом дегуманізації людини і суспільства, що для ХХ віку з його війнами, жахами та соціальними експериментами – закономірно. То в одному, то в іншому прозовому малюнку (А. Шевчук, Є. Концевич, Г. Шкляр, Г. Цимбалюк, В. Врублевський, Ю.Гудзь) виринає вихолощена, спустошена душа, лягає відбиток заплутаних і переплутаних людських стосунків, гротескно-алегорична мутація моральних та етичних орієнтирів. Усе це – складові смислової моделі зображуваного у творах, де навіть насмішка над природою «кугутства» раптом починає блякнути на тлі тотальної самотності людини серед людей. Десять літ тому «Вечеря на дванадцять персон» виявилася своєрідним заголовком, колоритним оприявненням явища, котре стало ні пам’ятником, ні мертвою спорудою у літературному процесі, а дало поштовх до подальшого розвитку, до розмаїтих шляхів художнього пошуку. Уже по виході антології з’явилися нові романи та есеї Валерія Шевчука, шевченківськими лавреатами стали В’ячеслав Медвідь («Кров на соломі») та Євген Пашковський («Щоденний жезл»), що сприймається не тільки як гучне визнання доробку цих письменників, а й визнання естетики житомирської прозової школи. До читача прийшли нові книги Євгена Концевича («Вона йшла усміхнена…», «Тутешня кава»), Володимира Даниленка («Місто Тіровиван», «Сон із дзьоба стрижа»), Григорія Цимбалюка («Ціна печалі», «Прелюдія фіналу»), Василя Врублевського («Нардепка»), Миколи Закусила («Книга плачів»), Геннадія Шкляра («Під трьома стовпами»), журнальні публікації Юрка Гудзя та ін. Все це свідчить, що «школярі» примножують та урізноманітнюють літературні надбання, які мають не містечковий розголос, а – всеукраїнський. Названі видання в цілому дають сьогодні уявлення про образ сучасної української прози. 

Юрко Ґудзь (Юрій Петрович Гудзь) - поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ і просто хороший друг.  Народився в с.Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у неповних сорок шість років за трагічних і нез’ясованих обставин у Житомирі (1.VII.1956 - 20.II.2002).  Літературні псевдоніми Юрій Тетянич, Хома Брут, Хома Брус. Закінчив восьмирічну школу в рідному с.Немильня. Відслужив у збройних силах Радянського Союзу.  Навчався у Київському геологорозвідувальному технікумі, Київському педінституті ім. Горького (нині Київський державний університет ім. М.Драгоманова) (1978-83). Працював геологом-розвідником, вчителем історії, географії та малювання у школах Київської та Житомирської областей, з 1986-го по 1988-ий рік працював молодшим науковим співробітником Музею народної архітектури та побуту України, заступником директора у Музеї сучасного образотворчого мистецтва (Коростишівський р-н, с. Кмитів), нiчним сторожем в кардiологiчному санаторiї “Ворзель”, в редакціях журналів “Авжеж!” (заступником редактора, 1990-1992), “Слово і час” (1993), “Косень” (редактором відділу поезії, 1999-2002), газет “Голос громадянина” та “Зарубіжна література”, у видавництвах “Фоліо” та “Джура” (2000-2002).  Членство в Національній спілці письменників України (Житомирське відділення, 1991) та Асоціації письменників України (Київське відділення). В минулому член Українського культурологічного клубу (1990). Заступник голови Житомирського обласного відділення Національної спілки письменників України (2001-2002). Головував Житомирським обласним літературним об’єднанням ім. Бориса Тена (2001-2002). Багато подорожував, вів аскетичний спосіб життя, сповідував філософію летризму, макото, ісихазму. Засновник “Української реконкісти”. Співпрацював з “Ярою Мистецькою групою театру-студії Ля Мама в Нью-Йорку”. Займався поетичними імпровізаціями в театрі-студії "Будьмо" (там ставилася п’єса Олега Лишеги “Друже Лі Бо, брате Ду Фу”, 1992). Призер фестивалю авторської пісні "Оберіг" (Київ, 1993). Був учасником об'єднання Центр Сучасної драматургії Анатолія Дяченка (1993-1995). Засновник „Лаврської школи”, під яким Юрко Ґудзь об’єднав поезію Олега Лишеги, Івана Семененка, Миколи Воробйова на спільному поетичному вечорі (1993). У 1994 р. посів третє місце в конкурсі молодої прози, що проводився у м. Львові. Був претендентом на літературну премію “Благовіст” від Національної спілки письменників України. Переміг в одному з конкурсів на олюднення пам’ятників тоталітарного мистецтва. Відзначений преміями Міжнародного поетичного конкурсу в м. Тріуджіо (Італія, 1994); фундацією ім. Є. Бачинського “У свічаді слова” (США, 1997), Всеукраїнською ім. І.Огієнка в галузі літератури за книги прози "Не-ми" та "Ісихія" (Україна, 2001). Книгу новел і оповідань Ю. Ґудзя “Замовляння невидимих крил” за результатами анкетування критиків, яке щорічно проводить журнал “Слово і час”, було визнано кращою книгою прози 2001 року. Автор поетичних книжок “Postscriptum до мовчання" (Торонто: Бескид 1990), “Маленький концерт для самотнього Хронопа”. (Київ: Молодь, 1991), “Боротьба з хворим янголом” (Київ: Голос громадянина, 1997), журнальних публікацій романів “Не-ми”, “Ісихія” (Кур’єр Кривбасу, 1998.-N6,7, 2000.-N8,12; 2001.-N6.), книги прози “Замовляння невидимих крил” (Тернопіль, Джура, 2001) Також публікувався у часописах “Авжеж!”, “Світо-Вид”, “Двін”, “Дніпро”, “Art Line”, “Українські проблеми”, “Артанія”, “Хроніка-2000”, “Косень”. У колективних виданнях “Десять українських поетів / Десять українських прозаїків”, “Вечеря на дванадцять персон”, "Антологія української поезії другої половини ХХ сторіччя", із перекладом Ролана Барта «Від твору до тексту» в «Антології світової літературно-критичної думки ХХ ст.» З 1991 по 2002 про Юрка Ґудзя писали Володимир Даниленко, Василь Врублевський, Валентин Грабовський, Ніла Зборовська, Леонід Череватенко, Василь Ґабор, Лесь Герасимчук, Євген Концевич, Ольга Різниченко, Петро Сорока тощо. Не з’явилися друком: повiсть “Дембельський альбом” (1973), збірки віршів “Вишивки, хронотопи, без” (1992) та “Знаки білої крови” (Житомир: Авжеж!, 1993), роман “Сердце Мангупа” (у дві руки із Т.Чебровою), поема “Барикади на Хресті”, залишились неопублікованими нотатки на берегах книжок.