2 Конституція України як першоджерело адміністративного права

У системі джерел адміністративного права вихідну роль відіграє Конституція України, яка є Основним Законом Української держави. У ній визначаються права, свободи, які має забезпечити громадянам публічна адміністрація, її система, найважливіші положення щодо організації її діяльності. Конституційно-правові акти встановлюють правовий статус громадян, закріплюють їх участь у громадських об’єднаннях, в управлінні державними та громадськими справами, обов’язки і відповідальність посадових осіб, найважливіші способи зміцнення законності та дисципліни в публічному управлінні. Проте роль Конституції України як першоджерела права не зводиться до прямого регулювання адміністративно-правових відносин. Конституційні норми передбачають видання окремих законів – джерел адміністративного права. Крім того багато положень конкретизується в різних підзаконних нормативно-правих актах1 . Розглянемо основні положення Конституції України, які встановлюють адміністративно-правові відносини та є вихідними положеннями для інших адміністративно-правових актів. Конституція України, прийнята 28 червня 1996 р., містить преамбулу, основну частину, заключні та перехідні положення. Преамбула є носієм дескриптивної інформації, що дає відповідь на питання про цілі та завдання Конституції України, проголошення конституційних ідеалів. Вступна частина визначає, що Український народ, виражаючи суверенну волю, спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, всім Українським народом права на самовизначення, дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, піклуючись про зміцнення громадянської злагоди та землі України, прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну правову державу, усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім і прийдешніми поколіннями, керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р., схваленим 1 грудня 1991 р. усенародним голосуванням, приймає Конституцію – Основний Закон України. Основна частина включає інститути та норми, які розкривають її зміст. Вона складається з 15 розділів, які об’єднують 161 статтю. Крім того до складу Конституції входить дві статті Прикінцевих положень та 16 пунктів Перехідних положень. Р. І «Загальні засади» включає 20 статей (ст. 1-20); Р. ІІ «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» складається із 48 статей (ст. 21-68); Р. ІІІ «Вибори. Референдум» включає 6 статей (ст. 69-74); Р. ІV «Верховна Рада України» (ст. 75-101); Р. V «Президент України» (ст. 102-112); Р. VІ «Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади» (ст. 113-120); Р. VІІ «Прокуратура» (ст. 121-123); Р. VІІІ «Правосуддя» (ст. 124-131); Р. ІX «Територіальний устрій України» (ст. 132, 133); Р. Х «Автономна Республіка Крим» (ст. 134-139); Р. XІ. «Місцеве самоврядування» (ст. 140-146); Р. XІІ «Конституційний Суд України» (ст. 147-153); Р. ХІІІ «Внесення змін до Конституції України» (ст. 154-159); Р. ХІV «Прикінцеві положення» (ст. 160, 161); Р. ХV «Перехідні положення» (пп. 1- 16). Розділ І «Загальні засади» визначає основи конституційного ладу України. У ньому Україна характеризується як демократична, соціальна та правова держава. Демократичність держави визначається конституційно встановленими формами народовладдя, участю народу в управлінні державою, населення – у місцевому самоврядуванні, кожного громадянина – в організації та здійсненні державної влади, можливостями громадянського суспільства впливати на державну владу. Соціальна держава – це держава, політика якої має пріоритетну соціальну спрямованість, що виражається в обслуговуванні державою громадянського суспільства – вільних і рівноправних людей та їхніх асоційованих формувань, забезпеченні державою прав і свобод людини, їхніх гарантій, у 68 Адміністративне право України соціогуманітарному змісті й спрямованості діяльності держави, визнанні державою суб’єктивних публічних прав людини і громадянина, у зумовленій цим відповідальності держави перед людиною за свою діяльність. Правова держава будується на принципах верховенства права та правового закону, ієрархічності законодавства (ст. 8), конституційної організації публічної влади (ст.ст. 6, 7, 19), визнання державою невідчужуваних конституційних прав і свобод людини та громадянина. Поділ державної влади на законодавчу, виконавчу та судову є конституційним принципом (кожна з гілок влади діє незалежно, самостійно від іншої, без права делегування функцій і повноважень на засадах взаємних стримувань і противаг). Це закріплено в ст. 6 Конституції України, яка встановила, що державна влада здійснюється за принципом її поділу (на законодавчу, виконавчу та судову) і на основі повноважень, визначених Конституцією та законами. При цьому єдиним органом законодавчої влади є Парламент – Верховна Рада України. Визнання державою природних, непорушних прав і свобод людини та громадянина, забезпечення їх державним захистом із наданням можливості громадянину ініціювати «запуск» державного механізму захисту його прав і свобод є одним із провідних принципів. Розділ ІІ «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» поряд із положеннями загальних засад першого розділу, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека – найвища соціальна цінність (ст. 3) та що право кожного користуватися природними об’єктами права власності Українського народу (ст. 13), визначив такі права людини і громадянина: на вільний розвиток особистості (ст. 23); на невідчужуваність і непорушність прав і свобод людини (ст. 21); на необмеженість правового статусу людини і громадянина їхнім конституційним статусом (ст. 22); на недопущення Адміністративне право України 69 звуження змісту й обсягу існуючих прав і свобод під час прийняття нових законів чи внесення змін у діючі закони (ст. 22); на свободу і рівноправність людей (ст. 21); на рівність конституційних прав і свобод громадян і рівність громадян перед законом (ст. 24); на рівність прав чоловіків і жінок (ст. 24); на єдність прав і обов’язків (ст. 24); на позбавлення громадянства і права змінити громадянство (ст. 25); на неможливість виселення громадянина України за межі України або видачі його іншій державі (ст. 25); на рівність правового статусу іноземців і осіб без громадянства з правовим статусом громадян України за винятками, встановленими Конституцією, законами і міжнародними договорами України (ст. 26); на право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41); на рівноправність жінки і чоловіка у шлюбі (ст. 51); на рівноправність дітей незалежно від їх походження (ст. 52) та ін. Єдність прав і обов’язків особи – один із головних принципів Конституції України, яка закріплює в ст. 24, що «кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, і має обов’язок перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості». Під конституційним обов’язком розуміється закріплена в Конституції України міра належного поводження (належної поведінки) суб’єкта. Конституція України до обов’язків громадян України віднесла: захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів (ст. 65); незаподіяння шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовування завданих битків (ст. 66); сплачування податків і зборів у порядку і розмірах, установлених законом (ст. 67); неухильне додержання Конституції України та законів України; непосягання на права і свободи, честь і гідність інших людей.