Лекція 1. Адміністративне право та його місце у правовій системі україни

1.1 Публічна адміністрація і публічний інтерес

Приблизно п’ять з половиною тисячоліть тому людство вступило в державно-правову дійсність. На сьогодні майже не залишилося людей, які живуть поза межами цих феноменів. Тим самим держава і право характеризуються соціальним прогресом, в іншому разі вони б не утвердилися майже на всій території Землі та не охопили б своїм впливом усіх людей. До основних ознак держави належать такі: 1) територія, яка визнана світовою спільнотою; 2) люди, які пов’язані з державою громадянством або підданством; 3) суб’єкти владних повноважень, які відділені від народу і виконують свої функції на професійній основі; 4) норми права; 5) податки; 6) державний примус, який можуть застосувати суб’єкти публічної адміністрація за порушення норм права чи несплату податків; 7) зовнішні атрибути (прапор, гімн, герб). Ці ознаки є універсальними, притаманними будь-якій державі, будь то демократична чи тоталітарна. Відмінності в них полягають у двох основних концептуальних засадах: По-перше, чий інтерес має перевагу? Якщо в державі має перевагу державний інтерес перед правами, свободами та законними інтересами людини і громадянина, то це тоталітарна держава. Якщо в державі законний приватний інтерес має перевагу над публічним (державним), то в своїй основі ця держава є демократичною, правовою. По-друге, яке право власності домінує? Якщо більшість засобів виробництва належить державі, то це тоталітарна держава. Якщо в державі домінує приватна власність на засоби виробництва, то така держава потенційно може бути лише демократичною – за умови, що більшість громадян займаються малим або середнім бізнесом. Невід’ємною ознакою держави є суб’єкти владних повноважень, які відділені від народу і виконують свої функції на професійній основі. З погляду теорії суспільного договору громадяни обирають собі суб’єктів владних повноважень, які мають їм служити. На практиці ситуація є більш складною: громадяни обирають представницькі органи влади, а ті призначають виконавчі. При цьому всі вони є схильними забувати про свою основну місію служити народу і на практиці часто задовольняють забаганки один одного та близького оточення (родичів). Це вічна проблема – публічна влада схильна до корупції та інших зловживань. У демократичних правових країнах із зловживаннями влади борються шляхом проведення чергових і позачергових виборів, заборони більш ніж два строки займати важливі публічні посади, постійного тиску громадськості та засобів масової інформації та чиновників. Універсальним винаходом у запобіганні зловживанням з боку чиновників є цивільне право. Коли парламент установлює закони, їх виконання покладається на громадян, які без участі суб’єктів публічної адміністрації вирішують свої питання. Практично цивільне право було б ідеальним винаходом суспільства, якби всі громадянами мали високий рівень правової культури і правосвідомості та вирішували свої юридичні конфлікти на основі компромісу, добровільно йшли на утиск своїх прав, свобод чи законних інтересів заради інших осіб. Цивільно-правові відносини є демократичними і простими, менш витратними і, найголовніше, не вимагають участі публічного посередника у вирішенні юридичного конфлікту. Проте через недостатню правову культуру або коли такі відносини несуть суспільну небезпеку, між суб’єктами права з’являється публічний посередник – суб’єкт публічної адміністрації. Саме наявність публічного посередника між суб’єктами права є першою провідною ознакою адміністративного права, без якої говорити про адміністративне право не можна. В умовах сьогодення до суб’єктів публічної адміністрації належать: 1) органи виконавчої влади; 2) органи місцевого самоврядування; 3) об’єднання громадян та інші суб’єкти під час здійснення делегованих через закон адміністративних функцій; 4) посадові й службові особи всіх вищезазначених суб’єктів. Другою провідною ознакою адміністративного права є публічний інтерес, оскільки суб’єкти публічної адміністрації зобов’язані забезпечувати саме його. У найбільш загальному вигляді публічний інтерес означає інтерес людської спільноти – населення, народу тощо . Що саме державна влада визначає як публічний інтерес, залежить від рівня правової культури та правосвідомості суб’єктів правотворчості. І те, у чому влада бачить загальне благо, може насправді розійтися з інтересами значної частини населення. Але у всякому разі вимоги, які висуваються до об’єктів державного управління, мають забезпечувати загальне благо народу України та не можуть виражати приватний інтерес суб’єктів державного управління. Саме в останній тезі й полягає сутнісна відмінність між приватним і публічним інтересами. Публічний інтерес є не чим іншим, як певною сукупністю приватних інтересів . Відповідно немає значення, яку кількість осіб захищає суб’єкт публічного управління, – головне, щоб він діяв відповідно до принципу законності та не відстоював приватних особистих (третіх пов’язаних з ним осіб) і корпоративних інтересів. На думку Р. Мельника, публічний інтерес становить категорію, яка виходить за межі особистості, перебуваючи на рівні суспільного інтересу. Основою публічного інтересу є об’єктивний інтерес усього суспільства2 . Отже, публічний інтерес – це важливі для значної кількості фізичних і юридичних осіб потреби, які відповідно до законодавчо встановленої компетенції забезпечуються суб’єктами публічної адміністрації