2. Сутність та передумови застосування стратегічного планування

Проблемами стратегічного планування займались багато вчених- економістів. Так, за визначенням М. Мескона стратегічне планування являє собою набір дій та рішень, які використовуються керівництвом і сприяють розробці специфічних стратегій для досягнення цілей організації.

І. Ансофф у своїх роботах поставив і вирішив завдання реалізації і схематизації процедури стратегічного планування, особливо для процедур розробки стратегії зростання великих компаній. Його книга «Корпоративна стратегія» (1965 р.) визнається як перша книга, яка повністю присвячена проблемам стратегічного планування.

Проривом у теорії стратегічного планування є робота М. Портера «Конкурентні стратегії» (1980 р.). Сформульовані ним загальні стратегії конкуренції дотепер вважаються багатьма дослідниками в галузі стратегічного планування найбільш дієвими інструментами для практичної діяльності сучасних підприємств.

У середині 70-х років після світової економічної кризи динамізм і невизначеність ділового зовнішнього середовища посилились. Методологія стратегічного планування у своїй класичній формі стала давати збої. Це привело до того, що деякі вчені-економісти стали говорити про те, що час стратегічного планування пройшов (Р. Уотермен «Фактор відновлення. Як зберігають конкурентоспроможність кращі компанії»). Однак необхідність у визначенні довгострокових перспектив розвитку підприємства змусила вчених і практиків шукати нові підходи в даному напрямку. Вони одержали назву «стратегічне управління» (ЗігаіедісМападешепі).

Г. Мінцберг в своїй книзі «Злети й падіння стратегічного планування» (1994 р.) зробив висновок про те, що стратегія не може бути спланована, оскільки планування належить до аналізу, а стратегія по своїй сутності є синтезом. Однак у наступній своїй роботі «Стратегічний процес» (1995 р.) його висловлення носять більш помірний характер. До середини 1990-х рр., коли почалось економічне зростання у більшості промислово розвинених країн, з’явилися нові ідеї, пов’язані зі стратегічним розвитком фірми. Найбільш відомими з них є теорії ключових компетенцій Г. Хемела й К. Прахалада, ціннісних дисциплін М. Трейсі й Ф. Вірсема, екосистем Дж. Мура, змін правил гри Адама М. Бранденбурга й БарріДж. Нейлбаффа.

Процес стратегічного планування посідає центральне місце в системі стратегічного управління. Більшість підприємств використовують стратегічне планування для того, щоб змінитись.

Основними передумовами застосування стратегічного планування на підприємствах є наступні:

• необхідність реакції на зміни умов функціонування підприємств;

• потреба в об’єднанні різних напрямків діяльності підприємства в умовах розвитку процесів децентралізації та диверсифікації;

• наявність конкурентних переваг і необхідність їхньої підтримки або їх створення;

• посилення конкуренції;

• інтернаціоналізація бізнесу;

• наявність висококваліфікованих менеджерів, здатних вирішувати складні питання;

• розвиток теорії та практики стратегічного планування, які допомагають перейти до наукових методів передбачення й підготовки майбутнього до майбутнього;

• доступність інформації для вивчення сильних і слабких сторін підприємства, зовнішнього середовища та умов конкуренції;

• посилення інноваційних процесів;

• впровадження високої культури управління, орієнтованої на стимулювання розвитку підприємства.

За своєю сутністю планування є першою функцією управління, яка передує решті управлінських функцій і визначає їх природу. Воно залежить від ефективного аналізу зовнішнього середовища, об’єктивної оцінки власних позицій, вимагає спільних зусиль і участі всіх складових організації.

Стратегічне планування - це систематизовані та формалізовані зусилля об’єкта управління, спрямовані на розробку та організацію виконання стратегічних планів, проектів і програм. Стратегічний план призначений для переведення стратегічних задумів у конкретні плани їх впровадження.

У свою чергу, розробка планів - це послідовний ітераційний процес, що складається з кількох взаємопов’язаних етапів: розроблення місії; встановлення цілей; аналіз зовнішнього середовища; управлінський аналіз; стратегічний аналіз; вибір альтернативних стратегій; обрання оптимальної стратегії.

Метою стратегічного планування є складання такого плану, що регламентує лише загальні напрямки й вузлові точки рішення проблеми, гнучко реагує на зміни в зовнішньому середовищі й припускає широку суспільну участь, а також встановлення певного порядку дій для підготовки ефективного функціонування об’єкту управління.

Реалізація мети стратегічного планування можлива, якщо воно відповідає таким основним принципам:

• ці лев становлення та цілереалізація - всі заходи та шляхи їхнього здійснення, передбачені в системі стратегічного планування, спрямовані на встановлення та досягнення цілей (стратегічних орієнтирів), система планування відповідальна за це. Відповідність цьому принципу свідчить про дієвість планів, які цінні тим, що дають змогу досягти результатів;

• багатоваріантність, альтернативність та селективність - реакція на середовище, що змінюється шляхом переходу на заздалегідь обґрунтовані та визначені альтернативи;

• глобальність - орієнтація на охоплення окремими стратегіями всіх сторін діяльності об’єкта та взаємозв’язок між ними;

• системність - в межах стратегічного планування готують систему рішень, а не окремі рішення;

• комплексність і збалансованість - спрямованість на зміну ситуації зовні та всередині об’єкту управління;

• послідовність - стратегічні зміни мають впроваджуватися в певному порядку з урахуванням досягнутих результатів і специфічних особливостей процесів та явищ;

• безперервність - стратегічна діяльність є складним процесом, зупинка якого повертає об’єкт управління у початкову позицію;

• наукова та методична обґрунтованість - використання науково- методичних підходів допомагає розробляти плани, узгоджені з параметрами зовнішнього та внутрішнього середовищ;

• реалістичність, досяжність - врахування особливостей функціонування об’єкта, відносно якого розробляються стратегічні плани, та можливості досягнення певних параметрів;

• гнучкість, динамічність, реакція на ситуацію - врахування часових характеристик і характеру змін, що відбуваються на об’єкті управління згідно з етапами «життєвих циклів» підприємства та пов’язаних з ним окремих підсистем. Цьому сприяє наявність надійного зворотного зв’язку;

• ефективність і соціальна орієнтованість забезпечення, з одного боку, перевищення результатів, передбачених плануванням над витратами, потрібними для його здійснення; з іншого - розв’язання не лише суто виробничих проблем, а й участь у пом’якшенні суспільних проблем;

• кількісна та якісна визначеність - планування має дати певні орієнтири, які відіграватимуть роль контрольних точок, але не можна процес планування звести лише до розрахунків показників, забуваючи про сутність процесів, які потрібно здійснити;

• довгостроковість заходів - орієнтація на розв’язання складних проблем, які існуватимуть у довгостроковій перспективі.

Період стратегічного плануваннязалежить від специфіки об’єкту управління, його галузевої приналежності, рівня невизначеності та динамічності середовища. Збільшення «часового горизонту» не підвищує ефективність планів. Необхідність визначення періоду стратегічного планування, коригування або перегляду стратегій залежить від конкретних умов; вони визначають також ступінь деталізації стратегічних планів.

Стратегічне планування реалізується за допомогою обмежених у часі проектів, які вимагають участі всіх функціональних підрозділів підприємства. Отримання прибутку від оперативної діяльності досягається за допомогою програм та бюджетів, що розроблені для кожного функціонального підрозділу. Стратегічні проекти мають різні терміни, а оперативні програми плануються на календарній основі. Процес оцінки та відбору проектів є одним з основних елементів стратегічної діяльності підприємства.