6. Розвиток колінгвудової філософії історії: інтродукція

Коли Нокс розпочинає своє вступне слово до «Ідеї історії» словами «протягом першої половини 1936 року Колінгвуд написав тридцять дві лекції для «Філософії історії», то ця інформація, дарма що коректна, все ж заводить на манівці. Нокс не згадує при цьому, що фактично Колінгвуд і доти щороку читав лекції з філософії історії — від 1926 до 1931. Це означає, що лекції за 1936 рік не є початком Колінгвудового осмислення історії, що на той час те осмислення вже тривало щонайменше протягом десяти років. Лекції за 1926 та 1928 роки повністю збереглися в рукописах. Вони становлять величезний інтерес, оскільки саме в них уперше Колінгвуд виразно розвиває у двох версіях свою філософію історії. Відповідаючи на запитання редактора цього видання, Нокс стверджував, що він не використав цих лекцій у своєму виданні «Ідеї історії» тому, що не знав про їх існування. Це звучить імовірно, оскільки ці рукописи не значаться в списку заголовків, надісланому на розгляд Ноксові видавництвом «Оксфорд Юніверсіті Пресс».

Лекції за 1926 та 1928 роки уперше публікуються в цьому переглянутому виданні «Ідеї історії». Одначе, перш ніж братися до них, необхідно поставити їх у належний контекст, а для цього потрібно сказати дещо про розвиток Колінгвудових ідей про історію. Щодо цього розвитку взагалі, то досі увага зосереджувалась на Ноксовій тезі про «радикальну зміну поглядів», викладеній у його вступі до «Ідеї історії». Про це ми дещо вже сказали вище, а тут ми зосередимось на розвитку Колінгвудового осмислення історії. Цей предмет має розглядатися

/29/

окремо від питання гаданого Колінгвудового «навернення» 1936 року.

У своїй написаній 1938 року «Автобіографії» Колінгвуд дав щонайяскравішу картину розвитку своєї думки. Хоча декотрі коментатори, почасти перебуваючи під впливом Ноксових тлумачень, піддавали сумніву її надійність, я гадаю, що назагал Колінгвудів власний звіт заслуговує на довіру. Зокрема, немає ніякої підстави сумніватися в загальній коректності його часто цитованого висловлювання: «Праця мого дотеперішнього життя, як я його бачу з висоти моїх п’ятдесяти літ, була в основному спробою здійснити таке собі rapprochement між філософією та історією» (с. 77). І той опис, що його наводить Колінгвуд, його суперечки з реалістичним підходом, і ті уроки, почерпнуті ним із його практики археолога, можна розглядати як ілюстрацію такого rapprochement [зближення]*. Колінгвудові публікації та вцілілі рукописи можуть бути також прикладом того, що його думка була близькою «ріднею» як філософії, так і історії.

Обговорюючи співвідношення між філософією та історією в Колінгвудовій творчості, треба, звісна річ, серйозно підходити до обох предметів. Численні коментатори недостатньо уваги приділяли цьому двоякому аспектові Колінгвудової філософії історії, а це призводило до того, що неможливо було збагнути котрусь із двох провідних тез «Автобіографії». У зв’язку з цим слід також зазначити, що Колінгвуд активно працював на двох нивах: і археології, й історії. Його вузькою спеціальністю була Британія римського панування, тож цілком зрозуміло, що на такій ниві неможливо чітко відмежувати історичну роботу від археологічної. Але ці два предмети не є одним і тим самим, тож коли хто згадує тільки один із них у зв’язку з діяльністю Колінгвуда, як то іноді робиться, це може призвести до спотворення картини. Це особливо актуальне для тих випадків, коли беруть до уваги академічну практику, якою вона зробилася від часу Колінгвудової смерті, адже відтоді і археологія, й історія розвинулися у дві окремішні академічні дисципліни. Хоча Колінгвуд говорить то про археологію, то про історію, переходячи з одного предмета на інший, фактично він працював на трьох шляхах: філософії, історії та археології, хоча

____________

* [пояснення перекладача].

/30/

rapprochement між цими трьома дисциплінами має навіть іще складнішу природу.

Дарма що Колінгвуда знають передовсім як філософа, за його життя все було інакше. Адже у філософському кліматі Оксфорда періоду між двох воєн він був більш чи менш ізольованою постаттю. «Біда почасти була в тому, зауважує С. Тулмін у вступному слові до «Автобіографії», — що Колінгвуд потребував ширших просторів, аніж той тісний ставок, яким був Оксфорд його часів». Можна б сказати, що це було бажаним не тільки з огляду на його опір панівному реалізмові, а й зважаючи на його зацікавленість історичним виміром філософії та континентальними філософами на кшталт Віко, Гегеля, Кроче й де Руджеро.

Зовсім по-різному оцінювали й оцінюють Колінгвудів внесок як історика й археолога. Адже поки він жив, незрівнянною лишалась його репутація головного експерта в галузі Британії періоду римського панування та всіх заплутаних проблем, пов’язаних з Адріановим валом. Окрім численних статей і рецензій на ці теми, Колінгвуд оприлюднив «Римську Британію» (1923, переглянуту 1932 року), підручник «Археологія римської Британії» (1930) та першу частину «Римської Британії та англійських поселень» (1936). Варто згадати й посмертно видану працю «Римські написи в Британії», частину праці «Написи на камені» (1965), над якою він працював протягом багатьох років. Хоча він урешті посів престижну кафедру вейнфлітського професора метафізичної філософії Оксфордського університету в 1935 році, Колінгвуд іще й до того добре усвідомлював, що його працю поціновують зовсім по-різному. Адже 4 жовтня 1927 року він писав до свого друга, італійського філософа де Руджеро:

Похоплююсь, що пишу похмуро. На чотири місяці я був поринув у історичні студії — там я тішуся поміж друзів та зичливих співробітників, тоді як поворот до філософії означає повернення до такої праці, де я дедалі дужче усвідомлюю себе ізгоєм ²⁹.

Із цього видно, що слід серйозно брати до уваги не тільки працю Колінгвуда як філософа, а й його пожиттєву заангажованість у царинах історії та археології. Доброю

____________

²⁹ Архів Колінгвуда Бодлеянської бібліотеки. — Від. 27.

/31/

ілюстрацією цього є те, як нищівно в «Автобіографії» критикує він реалістів за їхній брак історичної свідомості й, відповідно, за дефективну їхню епістемологію. Колінгвуд розповідає, як він використовував свою археологічну практику для «флангової атаки» на позиції реалістів, а ще для «лабораторного» вироблення концепцій історії філософії. Тут він посилається на свій принцип: не впадати в «сліпе риття» — звичайну практику давніх днів, коли розкопування провадилися з цікавості, ностальгії чи навіть заради скарбів. Засуджуючи таке, Колінгвуд звичайно наголошував на важливості «наукового» розкопування, за методологічним принципом якого вимагалося, щоб до потрібного історичного місця підходити, лише маючи на думці якесь конкретне питання. Тож саме цей принцип Колінгвуд узагальнив, розробивши на його основі свою логіку запитання й відповіді, так званий «Беконів» підхід, що його він підносив над усе як найвищу пробу науки, включаючи й науку історії.