§10. Характер греко-римської історіографії: (і) гуманізм

Греко-римська історіографія як єдине ціле твердо засвоїла щонайменше одну з чотирьох чільних рис, перелічених у «Передмові»: вона — гуманістична. Це —

/96/

оповідь людської історії, історії вчинків людини, її цілей, її успіхів і невдач. Вона, без сумніву, припускає божественне втручання, але функція того втручання є строго обмеженою. Воля богів, як вона виявляється в історії, показується лише зрідка; у найкращих істориків її майже зовсім не видно, та й то виступає вона хіба як така воля, що підтримує, сприяє волі людини, допомагаючи людині досягти успіху там, де вона без божественної підтримки зазнала б невдачі. У богів, мовляв, немає ніякого свого власного плану для розвитку людських справ; вони тільки забезпечують успіх планам людей або прирікають їх на провал. Ось чому більш дослідницький аналіз самих людських дій, відкриваючи лише в них підстави для їх успіху чи невдачі, схиляється до усунення богів узагалі, підміняючи їх чистими персоніфікаціями людської діяльності на кшталт імператорового генія, богині Риму чи чеснот, зображених на монетах імперського Риму. Кінцевий розвиток цієї тенденції має знайти причину всім історичним подіям в особистості, хай індивідуальній чи сукупній, людських діячів. Філософською ідеєю, що лежить в її основі, є ідея людської волі як такої, що вільно вибирає свої власні цілі та що в досягненні успіху на шляху до тих цілей є обмеженою тільки своєю власною силою та міццю інтелекту, який ті цілі розуміє і виробляє засоби для їх досягнення. Звідси випливає, що хоч би що відбувалося в історії, діється воно як прямий наслідок людської волі, та що завжди є хтось, безпосередньо відповідальний за це, і його за це слід хвалити чи гудити, відповідно до того, добра це дія чи погана.

Одначе греко-римський гуманізм мав свою власну особливу слабкість, що коренилася в неадекватності його морального чи психологічного проникнення. Засновувався він на тій ідеї, що людина є по суті своїй розумною твариною, себто я маю на увазі вчення про те, що кожна індивідуальна людська істота є твариною, наділеною розумом. Якщо тільки котрась дана людина розвине в собі ту здатність і стане дійсно, а не потенційно, розумною, то вона й доскочить успіху в житті: відповідно до еллінської ідеї вона стає силою в політичному житті й творцем історії; відповідно ж до елліністично-римської ідеї вона набуває спроможності жити мудро в прихистку

/97/

своєї розумності серед дикого й лихого світу. Але ж та ідея, що всякий діяч є цілковито та безпосередньо відповідальним за все, що він чинить, — це наївна ідея, яка не бере до уваги певних важливих областей морального досвіду. З одного боку, нікуди не втекти від того факту, що характери людей формуються їхніми діями та досвідом: сама людина зазнає зміни разом із розвитком її діяльності. З другого ж боку, є ще той факт, що до вельми значної міри люди й не усвідомлюють, що вони роблять, аж поки зроблять (а може, усвідомлення не прийде й тоді). Та міра, до якої люди усвідомлюють ясно цілі своїх дій, знаючи, на які саме наслідки вони націляються, легко перебільшується. Здебільшого людська дія є пробною, експериментальною, спрямованою не знанням того, до чого це призведе, а скорше бажанням довідатися, що ж із того вийде. Озираючись назад на наші дії чи на будь-який відтинок колишньої історії, ми переконуємось у тому, що, поки діялися ті дії, починало набирати обрисів щось таке, чого не було ні в нашій голові, ні в голові будь-кого іншого, коли ще тільки починалися дії, завдяки яким здобувало право на існування оте «щось». Етична думка греко-римського світу приписувала забагато продуманості плану чи політиці діяча й замало — сліпій діяльності, що започатковує певний хід подій, не передбачаючи наслідків, і є веденою до тих наслідків тільки через необхідний розвиток самого того ходу подій.