5. Як була прийнята «ідея історії»

Нині до розмаїтих аспектів творчості Колінгвуда є великий інтерес, але так було не завжди. Навпаки — оскільки упродовж свого життя Колінгвуд так і не здобув заслуженого визнання як філософ і мусив звичайно носити ярлик немодного «ідеаліста», — після його смерті все указувало на те, що його праці судилося канути в забуття. Великою мірою саме публікація «Ідеї історії» запобігла цій долі. Адже майже зразу після своєї появи у 1946 році ця книга привернула велику увагу, яка з часом тільки зростала. Це якась дивна іронія долі, що Колінгвуд, оприлюднивши за життя таку величезну кількість своєї творчості, чи не всю свою славу здобув уже після смерті внаслідок публікації книги, яка фактично була клаптиковим витвором, де були стулені докупи лекції, публікації та частини його першого начерку «Засад історії».

Історії того, як приймали «Ідею історії» та як сперечалися про висловлені в ній погляди, можна було б присвятити цілий том. Така історія не тільки мала б свою, лише їй притаманну вагу, а й стала б одним з істотних складників історії філософії історії після Другої світової війни взагалі. Адже не буде перебільшенням, коли ми скажемо, що в цій царині навряд чи траплялось яке дослідження (принаймні в англомовному світі), де б Колінгвудів внесок не ставили на обговорення, повертаючи його тим чи тим боком.

Нелегко знайти причину, чому «Ідея історії» відразу ж після свого виходу в світ привернула до себе стільки уваги. Однією з можливих причин, які варто згадати, є той факт, що її поява збіглася з виникненням у роки після Другої світової війни більш загального інтересу до філософії історії — інтересу, який збудили праці на кшталт «Дослідження історії» А. Тойнбі та «Відкритого суспільства і його ворогів» К. Поппера.

/23/

Зразу ж після появи «Ідеї історії» важливість її визнали як історики, так і філософи. Хоча згодом докладніші коментарі надійшли майже винятково від філософів, цікаво, що перші на цю книгу відгукнулись рецензіями саме історики. М. Белофф, наприклад, у рецензії, названій «Філософ істориків», каже про «Ідею історії», що неможливо «уявити кращий вступ до історичних студій, ніж поєднання «Автобіографії» та цієї останньої праці» ¹⁶. Хоча А. Л. Рауз не схвалював усіх аспектів Колінгвудових поглядів, він називає «Ідею історії» «попри її вади... однією з найважливіших робіт, що будь-коли були присвячені цьому предметові» ¹⁷.

Можна цілком зрозуміти, що історики були найдужче зацікавлені в перших чотирьох частинах «Ідеї історії» — заради даного в них історичного огляду ідеї історії. Філософи ж, зі свого боку, зосередили свою увагу майже винятково на «Епілегоменах». Першим випадком, коли були обговорені деякі аспекти Колінгвудових поглядів, стало спільне засідання Арістотелівського Товариства та Асоціації Духу, яке відбулося в липні 1947 року ¹⁸. Від тієї дати й донині не припиняється потік публікацій про Колінгвудову філософію історії. У 1950-х, особливо завдяки участі В. Г. Дрея та А. Донагана, ця філософська дискусія ставала дедалі докладнішою та витонченішою. Хоча все це великою мірою сприяло кращому розумінню Колінгвудових ідей, наслідком цього стало те, що небагато істориків змогло стати учасниками дебатів, які провадилися на вищих рівнях філософської дискусії.

Одним із чільних положень Колінгвудової філософії історії є тісний взаємозв’язок між історією a parte objecti, історичним процесом, та історією a parte subjecti, мисленням історика. Щодо обох цих аспектів Колінгвуд став на чіткі позиції — не тільки в «Ідеї історії», а й у своїй «Автобіографії», — що привернуло велику увагу. Перша стверджує, що всю історію слід розглядати як історію думки, а друга — що історія, по суті, є повторним програванням колишньої думки.

_____________

¹⁶ «Тайме енд Тайд». — 28 верес. 1946.

¹⁷ «Санді Тайме». — 29 верес. 1946.

¹⁸ Пояснення в історії та філософії», Арістотелівське Товариство, дод. т. 21 (1947). — С. 33-77.

/24/

Спочатку реакції на ці доктрини були здебільшого критичні. З боку істориків основною підставою для критики було те, що ідея усієї історії як історії думки-філософії сприймалася ніби директива для історичного дослідження і, як така, визнавалася непридатною для їхньої практики: зазвичай її відкидають як неприйнятне обмеження в діяльності історика і в кращому випадку розглядають як плід безперечно екстравагантної філософської теорії. Зокрема цій теорії закидали такі вади: що вона надто відверто інтелектуалістська, що пропускає повз увагу менш раціональні аспекти людської діяльності та що вона також є нездатною давати звіт про історію соціальну й економічну, яка схильна більше займатися скупченнями чи групами людей і масовою поведінкою, аніж індивідуальними діями.

Доля доктрини повторного програвання спочатку була подібною — тим, що відгуки були здебільшого критичні, та й тлумачили її найперше під методологічним кутом зору: в цьому випадку як директиву, якими способами здобувати знання про минуле. Гадалося, що з Колінгвудової позиції випливає, нібито історичне знання є унікальне в установленні безпосереднього контакту з минулим, тож багато критиків витлумачили це як різновид інтуїції. Загальним їхнім аргументом було, нібито тут приховується суб’єктивістська теорія істини. Мовляв, ця теорія — безвисновкова й ненаукова і, як на їхню думку, не бере до уваги загального знання.

Ці доктрини: всієї історії як історії філософії та повторного програвання — є, сказати б, серцевиною Колінгвудової філософії історії. Коментарі до цих доктрин, очевидно, розгалужувалися куди ширшими прихованими значеннями. Можна ж було посилатися, наприклад, на природу філософії - думки, на співвідношення між думкою та дією і, в більш загальному та спорідненому з цими напрямками розумінні, на доречність повторного програвання як пояснення історії. Досі плине широкий потік літератури, писаної на ці теми, і нема йому кінця-краю.

Оглядаючи ті тлумачення, що даються Колінгвудовим поглядам, буваєш просто вражений не тільки їхньою розмаїтістю, що часом збиває з пантелику, але й їхніми іноді

/25/

дивовижними розбіжностями. Наприклад, у питанні можливості об’єктивного історичного знання Колінгвудові приписували фактично всі, які тільки можна вирізнити, погляди на цей предмет. Кажуть, буцімто він плекав «патетичну віру в можливість незаперечного знання» ¹⁹, фліртував подеколи «з цілковитим релятивізмом» ²⁰ та стверджував, що «реконструкції колишніх думок улягають коригуванню і є в певному розумінні гіпотетичними» ²¹. Подібним же чином один з інтерпретаторів стверджує, ніби доктрина повторного програвання «має... неминуче вести до скептицизму» ²², тоді як інший доводить, буцімто Колінгвудова теорія історії «має за мету розвіяти скептицизм стосовно можливості історичного знання» ²³, а третій — що «Колінгвудів аналіз не призначався на те, щоб показати, що окремішнє пояснювальне повторне програвання могло будь-коли бути поза сумнівом чи бути вирішальним у будь-якому кінцевому розумінні» ²⁴. А ще ж наштовхуєшся на всілякі щонайчудніші протиріччя. Наприклад, один інтерпретатор добачає в Колінгвудові дуаліста й ганить його за «дотримування метафізики того типу, на яку Г. Райл нападав як на «догму привида в машині» ²⁵, тоді як інший розводиться про «Колінгвудів монізм», додаючи, що той монізм «подібний до Райлового, ба навіть чи не радикальніший іще» ²⁶.

Що ж могло бути причиною цієї дивовижної і часом приголомшливої пістрявості тлумачень Колінгвудових ідей?

____________

¹⁹ Г. Дж. Реньє. Історія: її мета й методи (Лондон, 1950). — С. 215.

²⁰ Д. М. Маккіннон, рецензія на «Ідею історії» в «Джорнел оф Теолоджікел стадіз», 48 (1947). — С. 252.

²¹ А. Донаган. Перевірка тез в історії. — «Philosophical Quaterly». — 6 (1956). — С. 200.

²² М. Мандельбаум, рецензія на «Ідею історії» в «Джорнел оф Філософі», 44 (1947). — С. 187.

²³ Дж. В. Мейленд. Скептицизм та історичне знання (Нью-Йорк, 1965). — С.63.

²⁴ Р. Мартін. Пояснення історії: повторне програвання і практичний висновок (Ітака, НЙ, 1977). — С.57.

²⁵ Дж. Коен. Огляд творів, присвячених філософії історії, 1946 — 1950. — «Philosophical Quaterly», 2 (1952). — С. 173.

²⁶ П. Скагестад. Добуваючись сенсу історії: філософії Поппера й Колінгвуда (Осло, 1975). — С. 66.

/26/

Адже це є, звісно, незвичайне, своєрідне явище в історії філософії, явище, яке В. Г. Волш досить стримано назвав «цікавим епізодом в історії ідей».

Гадаю, що це можна пояснити по-різному. По-перше, не треба забувати, що Колінгвуд тільки наприкінці життя спробував остаточно впорядкувати свої ідеї в царині філософії історії. Хоча він протягом багатьох років працював над цим предметом, про що буде сказано більше в слушний момент, його публікації на цю тему були надто скупі й розпорошені, аби привернути до себе значну увагу. Ми вже бачили, як не здійснилися його плани видати власні міркування в галузі філософії історії у двох томах: «Ідеї історії» та «Засад історії». По-друге, великою перешкодою для відповідного витлумачення Колінгвудових ідей стало незнання його неоприлюднених рукописів, оскільки декотрі з них і то щонайважливіші були присвячені саме філософії історії. Ніхто, звісно, не ганить Колінгвудових інтерпретаторів за їхні промахи, що пояснюються недоступом до неопублікованого, але вони повинні нести певну відповідальність за той факт, що його публікації, як відносно рідкісні, присвячені філософії історії, так і інші, де заторкується ця тема, не були достатньо враховані. Щодо другого випадку, то можна б послатися, наприклад, на «Засади мистецтва», де Колінгвуд пояснює свою філософію духу. Тільки Л. О. Мінк у своїй праці «Дух, історія та діалектика» (1969) уперше доладно з’ясував необхідність врахування Колінгвудової філософії духу для кращого розуміння його філософії історії.

Є й позитивна сторона в тому, як сприйняли Колінгвудову філософію історії. Оглядаючи те, як його сприймали, впевнюєшся, що тут було не саме тільки сум’яття; тут можна розрізнити й раціональний поступ — у способі, яким розвивалась аргументація коментаторів. Особливо це стосується випадку із вченням про повторне програвання — найчастіше та найширше обговорюваного аспекту Колінгвудової філософії історії.

Ми вже бачили, що напочатку ця доктрина була тлумачена й, відповідно, критикована як така методологія, що припускає наявність в історикові інтуїтивного осягнення.

/27/

У 1956 році цю «загальновизнану інтерпретацію» грунтовно розкритикував А. Донаган ²⁷. Учення про повторне програвання, доводив він, не треба розглядати як методологічний припис для здобування історичного знання, а як відповідь на філософське питання, яким чином історичне знання є можливе. Невдовзі цю позицію підтримав і В. Г. Дрей ²⁸. Але цей останній також відштовхувався у побудові своєї власної інтерпретації від цього основного припущення: розуміння через повторне осмислення має розглядатись як таке, що йде слідом за практичною дискусією, в якій розрізняється практична необхідність. Цей свій погляд Дрей глибоко розробив у своїй відомій праці «Закони й пояснення історії» (1957), де «модель раціонального пояснення» протиставляється позитивістській «моделі охоплення законом». Тож можна сказати, що саме через це дослідження ідеї Колінгвуда вперше набули впливовості у великій дискусії на тему філософії історії.

Після виступів Донагана й Дрея методологічна інтерпретація доктрини про повторне програвання, надто в її інтуїтивній версії, постійно втрачала свою авторитетність. Нині всі серйозні студії творчості Колінгвуда відкидають цю інтерпретацію, а за вихідну точку беруть філософське витлумачення. Те, що було колись «альтернативним» поглядом, стало, отже, «загальновизнаною» думкою. Озираючись назад, це й справді можна вважати за поступ, адже опубліковані в цьому томі Колінгвудові рукописи підводять до остаточного висновку, що його вчення про повторне програвання слід насправді розглядати як відповідь на філософське, а не на методологічне питання. Вони засвідчують також, що Колінгвуд до того ж розробив і чіткі ідеї щодо методології історії, подібні до тих, які ми знаходимо в «Ідеї історії», особливо у нарисах «Історична уява» та «Історичне свідчення».

_____________

²⁷ А. Донаган. Перевірка тез в історії. — «Philosophical Quaterly», 6 (1956). — С. 193 — 208.

²⁸ В. Г. Дрей. Закони й пояснення в історії (Оксфорд, 1957). — С. 128; його ж «Р. Дж. Колінгвуд і ознайомлювальна теорія знання». — «Ревю інтернасьйональ де філософі», 11 (1957). — С. 420 — 432; його ж «Історичне розуміння як повторне осмислення». — «University of Toronto Quaterly», 27 (1958). — С. 200 — 215.

28/

Методологічна інтерпретація доктрини про повторне програвання завдала шкоди обговоренням Колінгвудової філософії історії. Коли ж вплив цієї інтерпретації послабився, з’явилася спромога плідніше провадити дискусію. Останні події підтверджують, що так воно й сталося і що Колінгвудові погляди на логіку запитання й відповіді, на свідчення, ба навіть не такі виразні погляди, які випливають із його практики археолога й історика, дедалі більше дістають тієї уваги, на яку заслуговують.