Частина III на порозі наукової історії

§1. Романтизм

Перш ніж в історичній думці міг бути досягнутий якийсь подальший прогрес, необхідно було зробити дві речі: по-перше, розширити обрій історії через більш співчутливе дослідження тих минулих віків, що їх Просвітництво трактувало як неосвічені й варварські та й лишало в пітьмі, а по-друге — розбити концепцію людської природи як чогось однорідно-незмінного. Тим, хто перший зробив суттєвий поступ в обох цих напрямках, був Гердер, але йому допомогла в цьому, коли вже мова про першість, праця Руссо.

Руссо був дитям Просвітництва, але завдяки власному перетлумаченню просвітницьких засад став батьком руху романтиків. Він зрозумів, що правителі можуть дати своїм підданцям тільки те, що підданці самі вже готові прийняти, і тому доводив, що освічений деспот Вольтерової концепції буде безпорадний, якщо не матиме освіченого народу. Замість ідеї деспотичної волі, яка нав’язує пасивному народові те, що деспот вважає за добре для нього, Руссо висунув ідею загальної волі з боку самого народу як єдиного цілого, що добивається здійснення свого інтересу як єдиного цілого.

У сфері практичної політики ця ідея включала оптимізм чи утопізм, що не вельми відрізнявся від утопізму таких мрійників, як Кондорсе, хоча основа тут була відмінна: коли Просвітництво засновувало свої утопічні сподівання на надії одержати освічених правителів, романтики у своїх сподіваннях покладалися на те, що матимуть освічений завдяки народній освіті народ. Але в царині історії наслідки були дуже відмінні й воістину революційні. Загальна воля, як уявляв її собі Руссо, хай вона бувала більш чи менш просвічена, існувала завжди й завжди була діяльною. На відміну від розуму в теорії Просвітництва, вона прийшла в світ набагато давніше. Тож цей принцип, яким Руссо пояснював історію, був таким принципом, що міг бути застосований не тільки до недавньої історії цивілізованого світу, але

/146/

й до історії всіх рас і всіх часів. Віки варварства й забобону стали бодай у принципі зрозумілими, бо вже було можливо побачити всю історію людства коли не як історію людського розуму, то хоча б як історію людської волі.

Далі: освітня концепція Руссо засновується на тому вченні, що дитина, хоч яка ще нерозвинена, має своє власне життя, із своїми власними ідеалами й концепціями, та що навчитель повинен розуміти те життя й прихильно до нього ставитися, з пошанівком, допомагаючи йому розвиватися в належний і природний для нього самого спосіб. Ця концепція, коли її застосувати до історії, означає, що історик ніколи не повинен чинити того, що завжди чинили історики Просвітництва, які розглядали проминулі віки із зневагою та відразою, а дивитись на них із симпатією, відшукуючи в них вираження справжніх і дорогоцінних людських досягнень. Руссо був так захопився цією ідеєю, що дійшов до ствердження (у своєму «Розмислі про мистецтва й науки») того, нібито первісне дикунство стоїть вище за цивілізоване життя; але згодом він це перебільшення усунув ¹, і від нього тільки й лишилася постійним набутком романтичної школи звичка добачати в тих далеких первісних часах представлення своєрідної форми суспільства із своєю цінністю — такою цінністю, яка з розвитком цивілізації загубилася. Коли порівняти, наприклад, цілковитий брак хоч би якої симпатії до Середньовіччя у Г’юма із палкою симпатією до тієї самої доби у сера Вальтера Скота, то можна переконатися, наскільки ця тенденція романтизму збагатила його історичний світогляд.

З цього боку філософія романтизму появляє нову тенденцію: добачити позитивну цінність, позитивний інтерес у цивілізаціях, вельми відмінних від його власної. Коли б цю схильність полишити саму на себе, вона могла б розвинутися в пусту ностальгію за минулим, у бажання, наприклад, повернути назад Середньовіччя; але насправді такий розвиток стримувала присутність у романтизмі іншої концепції, а саме: концепції історії як прогресу, розвитку людського розуму або ж освіти людства. Відповідно до цієї концепції, колишні стадії історії з усією необхідністю вели до сьогодення; кожна дана форма цивілізації може існувати тільки тоді, коли визріє її час, і має свою цінність саме тому, що ось такі є

_____________

¹ Наприклад, натяком у «Суспільному договорі». — 1. — VIII.

/147/

умови її існування; тож і Середні віки ми могли б повернути лише ось таким чином: повернутися назад до тієї стадії історичного процесу, яка безпосередньо привела до сьогодення, а далі сам процес виведе, куди слід. Отже, романтики уявляли собі цінність колишньої стадії історії, як, скажімо, Середньовіччя, двояко: почасти як щось, що має в самому собі свою перманентну цінність, як унікальне досягнення людського духу, і почасти як щось, що посідає своє місце в ході розвитку, який веде речі далі, до ще більшої цінності.

Отже, романтики схильні були дивитись на минуле як таке із захопленням та симпатією, подібними до почуттів, з якими гуманісти озиралися на греко-римську античність; але ж, попри цю подібність, різниця була величезна ¹. Принциповою різницею є те, що гуманісти зневажали минуле як таке, але певні колишні факти розглядали як піднесені, так би мовити, в незаплямованій чистоті над часовим процесом їхньою власною внутрішньою вищістю, і таким чином окласичнені на постійні взірці для наслідування, — тоді як романтики захоплювались, прихилялися серцем до цих та інших колишніх набутків тому, що розпізнавали в них дух свого власного минулого, цінного для них саме тим, що воно їхнє, власне.

Оця романтична прихильність до минулого, прикладом якої може бути єпископ Персі з його збіркою англійської середньовічної баладної літератури, нічим не тільки не прикривала тієї прірви, що відділяла минуле від теперішнього, а й насправді заздалегідь припускала ту прірву, свідомо наполягаючи на величезній неподібності між сьогоденним життям і життям колишнім. Таким чином тенденція Просвітництва брати до уваги тільки теперішній час і найближче минуле дістала свою протидію, і людей повели до іншого уявлення

_____________

¹ З цієї причини було грубою помилкою з боку Вальтера Патера включити статтю про Вінкельмана до своєї праці про Ренесанс. Вінкельманове вивчення давньогрецького мистецтва було зовсім не схоже на студіювання його вченими мужами Відродження. Він-бо витворив глибоко оригінальну ідею — ідею, що існує історія мистецтва, яку не слід плутати з біографіями художників: історія самого мистецтва, яка розвивається через послідовність творчості різних митців, поза їхнім усвідомленням чи здогадами про можливість якогось такого розвитку. Сам митець, за цією концепцією, є тільки несвідомим знаряддям котроїсь конкретної стадії розвитку мистецтва. Подібні ідеї згодом висували Гегель та інші, прикладаючи їх то до історичної політики, то до філософії, то до інших набутків людського духу.

/148/

про минуле — що воно все варте вивчення і все воно є однією цілістю. Обрій історичної думки розширився незмірно, й історики почали думати про загальну історію людини як про єдиний процес розвитку, починаючи від варварства й кінчаючи абсолютно раціональним та цивілізованим суспільством.