§11. Характер греко-римської історіографії: (II) субстанціальність

Коли гуманізм, хоч який слабкий, є головною заслугою греко-римської історіографії, то головною вадою її є субстанціальність. Під цим я розумію те, що вона вибудовується на основі такої собі метафізичної системи, головною категорією якої є категорія субстанції. Субстанція не означає матерії чи фізичної субстанції; насправді багато давньогрецьких метафізиків гадали, що ніяка субстанція не може бути матеріальною. Для Платона, як нам видається, субстанції є нематеріальними, хоч і не духовними; вони є об’єктивними формами. Для Арістотеля, як останній засіб, єдиною абсолютно дійсною субстанцією є дух. Проте із субстанціальної

/98/

метафізики випливає теорія знання, відповідно до якої тільки незмінне є пізнаваним. Але ж те, що незмінне, не є історичним. А історичним є якраз минуща подія. Субстанція, відповідно до якої стається подія або з чиєї природи та подія випливає, — це для історика ніщо. Ось чому спроби мислити історично й спроби мислити в термінах субстанції виявились несумісними.

У випадку Геродота ми бачимо спробу утвердження дійсно історичної точки зору. Для нього події є важливими самі собою і пізнаваними з них самих. Однак уже в Фукідіда цей історичний погляд затуманюється субстанціальністю. Для Фукідіда події важать головним чином з огляду на те світло, яке вони кидають на вічні й реальні сутності, бувши самі лише випадковими виявами останніх. Потік історичної думки, що так вільно плинув у Геродота, починає замерзати. Час минав, і цей процес замерзання продовжувався, так що, поки настав Лівіїв час, історія вже добряче замерзла. Тепер приймалось за само собою зрозуміле розрізнення між актом-дією і діячем, що розглядались як особливий випадок події та субстанції-суті. Приймалось за само собою зрозуміле, що власна справа історика — це розглядати акт, дію, яка здійснюється в часі, розвивається в часі через свої фази і закінчується в часі. Той діяч, із якого вони витікають, є вічним і незмінним, бувши однією із субстанцій, і, отже, стоїть він поза історією. Аби акти могли витікати з нього, той діяч сам повинен існувати незмінним упродовж усієї низки своїх актів: адже йому треба існувати ще до того, як починається ця низка актів, і ніяка стороння подія, що відбувається під час розгортання цієї низки, не спроможна ані додати щось до нього, ані від нього відняти. Історія не може пояснити, як будь-котрий агент-діяч здобувся на існування чи зазнав будь-якої природної зміни, адже для метафізики це аксіома, що діяч, бувши субстанцією, ніколи не може увійти в природне існування й ніколи не може зазнати будь-якої природної зміни. Ми вже побачили, як ці ідеї вплинули на Полібієву працю.

Час від часу нас учили проводити розрізнення між нефілософічними римлянами й філософічними еллінами і таким чином нас могли наштовхнути на думку, ніби, коли

/99/

римляни були такими вже нефілософічними, вони не могли дозволити, аби метафізичні міркування вплинули на їхню історичну працю. 1 все ж саме так воно й було. І та доконечність, із якою практичні й твердолобі римляни засвоїли субстанціальну метафізику греків, дається взнаки не тільки у самих римських істориків. Із однаковою яснотою вона виявляється і в римських законників. Римське право, від початку й до кінця, вибудовується на каркасі субстанціальних метафізичних принципів, що впливають на кожнісіньку його деталь.

Я наведу приклади того, як цей вплив виявляється у двох найбільших римських істориків.

Спочатку про Лівія. Лівій поставив перед собою завдання написати історію Риму. Коли б за таке брався сучасний історик, він би витлумачив собі це як історію того, як Рим став тим, чим він є, як історію того процесу, що дав життя характерним римським інституціям і сформував типовий римський характер. Лівієві ж навіть на думку не спадає, що можна вдатись до якоїсь такої інтерпретації. Герой його оповіді — Рим. Рим і є тим діячем, дії якого він описує. Тому Рим є такою собі субстанцією, незмінною та вічною. Від самого початку оповіді Рим є готовий і довершений. І до самого кінця оповіді він так і не зазнав ніякої духовної зміни. Перекази, на які спирався Лівій, робили проекцію таких інституцій, як віщунство, легіон, Сенат і таке інше, у щонайперші роки існування міста, із припущенням, що й надалі все це лишалося незмінним; ось чому походження Риму, як він його описує, було якимось дивоглядним стрибком в існування готовенького міста — такого, яким воно існувало за пізніших часів. Ось паралель: уявімо собі, що Хенгіст створив Парламент із палатами Лордів та Громад. Рим описується як «вічне місто». Чому ж так називають Рим? Тому що люди й досі думають про Рим так, як про нього думав Лівій: субстанціально, неісторично.

І про Таціта. Фюрно давно вже указав ¹, що коли Таціт описує, яким чином характер такої людини, як Тіберій, зламався під натиском імперії, то представляє цей процес не як зміну в структурі чи як пристосування особистості, а як вияв

_____________

¹ «Аннали» Таціта» (Оксфорд, 1896). — Т. 1. — С. 158.

100/

у ньому рис, /що доти лицемірно приховувались.

Чому ж Таціт отак спотворює факти? Чи це просто від злості, аби почорнити характери людей, яких він зарахував до негідників? Чи це задля риторичної мети, щоб показати всім жахливі приклади, наголосити на моралі й прикрасити чимось свою байку? Зовсім ні. Він робить так тому, що ідея розвитку характеру, така зрозуміла нам ідея, для нього є такою собі метафізичною неможливістю. «Характер» є діячем, а не дією; дії приходять і відходять, але «характери» (як ми їх називаємо), ті діячі, від яких походять дії, є субстанціями, а тому вічними й незмінними. Риси в характері такого собі Тіберія чи такого собі Нерона, які виявилися вже порівняно пізно в його житті, мали бути присутні там весь час. Добра людина не може зробитися лихою. Людина, що показує себе з поганого боку на старості літ, мала бути такою самою поганою і замолоду, коли вона приховувала свої вади лицемірством. Як висловлювались давні греки, αρχη ανδρα δειξει [влада виявляє людину] ¹. Влада не змінює характеру людини; вона тільки показує, якою людиною вона вже була.

Греко-римська історіографія, отже, ніколи не може показати, як що-небудь стає реальністю; усіх діячів, що з’являються на сцені історії, треба уявляти такими, що вже були готові, ще коли й історія не починалась, а до історичних подій вони відносяться достоту так, як машина до своїх рухів. Масштаб історії обмежується описуванням того, що роблять люди та речі, тоді як природа цих людей і речей зостається поза її полем зору. Немезідою цієї субстанціалістської позиції став історичний скептицизм: події, як прості скороминущі випадки, вважалися непізнаваними; діяч, бувши такою собі субстанцією, відзначався, щоправда, пізнаваністю, але не для історика. Яка ж тоді з історії користь? Для платонізму історія могла мати прагматичну цінність, і ідея цього як єдиної цінності історії посилюється від Ісократа до Таціта. 1 цей процес у ході свого розвитку витворює таке собі поразництво у відношенні до історичної точності й таку собі недобросовісність в історичному духові як такому.

______________

¹ Цитується з «Упередженості» в Арістотелевій Nic. Eth., 1130al.