§6. Геродот і Фукідід

Геродотова велич якнайрельєфніше виступає тоді, коли його, батька історії, поставити на тлі загальних тенденцій давньогрецької філософії. Панівним серед них, як я довів щойно, був антиісторичний напрямок, адже він сповідував ту позицію, що пізнаним може бути тільки незмінне. Через це історія є марною надією, такою собі спробою пізнати те, що, бувши пройдешнім, є непізнаваним. Але ми допіру вже переконалися, що Геродот був здатний вилущити επιστημη із δοξα свого інформанта й таким чином добути знання в такій царині, де його співвітчизники безнадійно опускали руки.

_____________

¹ «Політика». — 1326, 2, 26.

/82/

Його успіх мав би нагадати нам про ще одного з його сучасників, чоловіка, що не боявся, чи то в бою, чи то у філософії, робити ставку на втрачені надії. Сократ звів філософію з небес на землю — тим, що доводив, що сам він нічого не знає, а також винайденням такого уміння, з допомогою якого, через уміле розпитування, можна було генерувати знання в умах інших людей, невігласів, як і сам філософ. Знання чого? Знання людських справ: зокрема моральних ідей, що керують людською поведінкою.

Паралель між працями цих двох людей така разюча, що я ставлю Геродота поруч із Сократом як одного з великих геніїв-новаторів V сторіччя до Р. X. Але Геродотове досягнення настільки йшло супроти головної течії давньогрецької філософії, що воно ненадовго пережило свого творця. Сократова ж думка текла прямо в річищі давньогрецької інтелектуальної традиції, і саме тому його працю підхопили й розвинули Платон та багато інших учнів. Зовсім не те з Геродотом. Геродот не мав послідовників.

Навіть коли б я поступився тому, хто заперечив би, мовляв, Геродотову традицію гідно продовжив Фукідід, то все одно лишилося б питання: а хто продовжив справу, коли доробив своє Фукідід? І відповідь буде одна: ніхто не продовжив. Ці велетні V сторіччя не мали наступників у сторіччі четвертому — жодного, хто б дорівнявся їм величчю. Занепад давньогрецького мистецтва від кінця V сторіччя й далі не викликає сумніву, але цей занепад не зачепив давньогрецької науки. Давньогрецька філософія все ще мала Платона, і мав прийти Арістотель. Природничі науки мали ще попереду тривалий період блискучого розквіту. Якщо ж історія — це наука, то чому вона розділила долю красних мистецтв, а не судьбу інших наук? Чому Платон так пише, ніби Геродота ніколи й на світі не було?

Відповідь буде та, що еллінський розум схильний був до закостеніння й самообмеження у своїй антиісторичній тенденції. Геній Геродота подолав був цю тенденцію, але по ньому всякчасний пошук незмінних та вічних предметів пізнання поступово загасив історичну свідомість, змусивши

/83/

людей занедбати Геродотову надію на досягнення наукового знання колишніх людських дій.

Це не просто голе припущення. Ми можемо спостерігати, як це відбувалося насправді. А тією людиною, в кому це діялося, був Фукідід.

Різниця між науковим світоглядом Геродота й Фукідіда впадає в око навряд чи менш, ніж відмінності їхніх літературних стилів. Геродотів стиль легкий, невимушений, переконливий. А Фукідідів — різкий, штучний, відштовхуючий. Читаючи Фукідіда, я запитую сам себе: що скоїлося з цією людиною, що вона отак пише? Й відповідаю: його мучать гризоти. Він намагається виправдатися в тому, що пише історію взагалі, обертаючи її в щось неподібне до історії. Пан К. Н. Кокрін у своєму дослідженні «Фукідід і наука історії» (Лондон, 1929) доводить (і слушно, на мою думку), що найдужче вплинула на Фукідіда гіпократівська медицина. Адже Гіпократ був не тільки батьком медицини, а й родоначальником психології, і його вплив виявляється не лише в таких речах, як Фукідідів опис чуми, а й у таких екскурсах у патологічну психологію, як опис воєнного неврозу взагалі та окремих випадків того неврозу: Керкірського повстання і Мелійського діалогу. Геродот може бути батьком історії взагалі, але Фукідід — це батько історії психологічної.

А що ж воно таке — психологічна історія? Це — ніяка не історія, а особливий різновид природничої науки. Вона не розповідає фактів заради простого повідомлення фактів. Головне її завдання — стверджувати закони, психологічні закони. Психологічний закон не є ані подією, ані вузлом подій; це — незмінне правило, яке управляє взаємовідношеннями подій. Гадаю, кожен, хто знає цих обох авторів, погодиться зі мною, коли я скажу, що Геродота в основному цікавлять самі події, тоді як Фукідіда переважно цікавлять закони, відповідно до яких відбуваються події. Але ж ці закони якраз і є достеменно тими самими вічними й незмінними формами, що, у згоді з головним напрямком давньогрецької філософії, є єдиними пізнаваними речами.

Фукідід не є наступником Геродота в царині історичної думки, а тим чоловіком, у якому Геродотова історична думка була засипана й похована під антиісторичними мотивами.

/84/

Цю тезу можна проілюструвати нагадуванням про одну відому рису фукідідівського методу. Розгляньмо його промови. Звичай притупив нашу сприйнятливість, але спитаймо самі себе на хвильку: чи могла справедлива людина, мавши по-справжньому історичний розум, дозволити собі вдаватися до такої умовності? Подумаймо спочатку про їхні стилі. Історично кажучи, чи це не буде насильством змусити всіх цих вельми різних персонажів вести мову в одній і тій самій тональності, причому в такій тональності, в якій ніхто й ніколи не звернувся б до війська перед битвою і не просив би милосердя для переможених? Чи не зрозуміло, що цей стиль виказує брак інтересу в питанні, що ж така й така людина справді сказала з такої і такої нагоди? По-друге, подумаймо й про зміст. Чи можемо ми сказати, що, хоч би який неісторичний був їхній стиль, матеріал їхній все-таки історичний? На це запитання відповідають по-різному. Фукідід справді стверджує (І, 22), ніби він «якомога ближче» тримався загального смислу того, про що мовилось, але ж наскільки близько це було? Він не запевняє, що це було дуже близько, бо тут-таки додає, що віддавав ті висловлювання приблизно — так, як, на його думку, мали б висловлюватися персонажі відповідно до обставин; коли ж ми розглядаємо самі ті висловлювання в їхньому контексті, нам нелегко опиратися висновку, що суддею того «відповідно до обставин» був сам Фукідід. Гроут давно вже доводив ¹, що «мелійський діалог» містить більше уявленого, ніж історичного, і я не знайшов переконливого спростування його доказам.

Мені ці промови видаються по суті не історією, а фукідідівськими реконструкціями їхніх мотивів та намірів. Навіть якщо це заперечити, то вже саму суперечку з приводу цього питання можна розглядати як доказ того, що фукідідівська мова і за стилем, і за змістом є умовністю, яка характеризує автора, неспроможного повністю зосереджувати свою увагу на самих подіях; автора, що постійно відволікається від подій заради якогось захованого за ними уроку, заради якихось незмінних та вічних істин, стосовно яких події є, висловлюючись по-платонівському, παραδειγματα [приклади, взірці], або μιμηματα [відображення].

_____________

¹ «Історія Греції» (Лондон, 1862). — Т. V. — С. 95.

/85/