§3. Проблематика і — IV частин

Ідея історії, яку я допіру коротко підсумував, належить сучасності, і, перш ніж я продовжу розвивати й доповнювати цю ідею іншими деталями у розділі V, пропоную пролити на неї світло, простеживши її історію. Сьогоденні історики вважають, що історія повинна: (а) бути наукою, себто давати відповіді на різні запитання; (б) вивчати людські дії, що належать минулому; (в) займатися тлумаченням свідчень і (г) служити людському самопізнанню. Але не завжди люди мислили собі історію саме такою. Ось, наприклад, сучасний автор ¹ пише про шумерів III тисячоліття до Різдва Христового:

«Історіографія тут представлена офіційними написами, що увічнюють пам’ять про побудування палаців та храмів. Теократичний стиль записувачів приписує все, що відбувається, дії божества, як це можна побачити з наступного уривка, одного з багатьох прикладів.

Виникає суперечка між царями Лагаша й Умми через кордони між їхніми землями. Цю суперечку віддають на суд Месілімові, царю Кіша, а залагоджують її боги, чиїми посланцями й намісниками на землі є володарі Кіша, Лагаша й Умми:

_____________

¹ Мсьє ШарльФ. Жан, у: «Європейська цивілізація» Едварда Ейра (Лондон, 1935). — Т. 1. — С. 259.

/64/

«Вислухавши правдиве слово бога Енліля, володаря цих земель, порадилися бог Нінгірсу та бог Шара. Месілім, цар Кіша, за повелінням свого бога Гу-Сіліма,... спорудив на цьому місці кам’яну плиту. Уш, ісаг Умми, чинив, як веліли йому його честолюбні жадання. Він зруйнував Месілімову кам’яну плиту і прийшов на рівнини Лагаша. За справедливим наказом бога Нінгірсу, воїна бога Енліля, відбулася битва з Уммою. По слову бога Енліля, великі божественні тенета повалили всіх ворогів, і похоронні телли виросли там, де вони стояли, на рівнині».

Мсьє Жан, затямте, говорить не те, що шумерською історіографією були такі речі, а що ними представлено історіографію в шумерській літературі. Я навів уривок із його праці, щоб показати, що подібні речі є не справжньою історією, а тим, що певним чином її нагадує. Я прокоментую це так. Подібні написи виражають форму думки, яку жоден сучасний історик не назве історією, бо, по-перше, їй бракує наукового характеру: це — не спроба відповісти на запитання, відповідь на яке невідома авторові на початку його дослідження; це просто запис чогось, що записувач знає напевне; і, по-друге, записані факти не є певними діями з боку людей; це — певні дії з боку богів. Безперечно, ці божественні дії знайшли свій вияв у вчинках людей, але передовсім вони уявляються не як людські дії, а як дії божественні, й саме в цій мірі висловлена думка не є історичною стосовно свого предмета, а отже, не є історичною ні стосовно свого методу, бо немає інтерпретації свідчення, ні стосовно своєї цінності, бо навряд чи можна припустити, що її метою є подальше самопізнання людини. Знання, передане потомству в такому записі, не є, первісно принаймні, знанням людини про людину, а є знанням людини про богів.

Ось чому, з нашої точки зору, цей напис не є тим, що ми називаємо історичним текстом. Той літописець писав не історію, він писав релігію. Як на наш погляд, цей документ може послужити історичним свідченням, оскільки сучасний історик, увага якого зосереджена на людських res gestae, може витлумачити його як свідчення про дії Месіліма, Уша та їхніх підданців. Але припускати характер історичного свідчення стосовно цього напису можна лише, так би мовити,

/65/

посмертно, в силу нашого власного історичного ставлення до нього; таким самим чином і доісторичні кам’яні знаряддя або римська кераміка набувають посмертного характеру історичного свідчення — не тому, що люди, котрі все те виготовили, мали ті речі за історичні свідчення, а тому, що як історичні свідчення розуміємо їх ми.

Давні шумери взагалі не лишили по собі нічого такого, що ми могли б назвати історією. Якщо вони й мали щось подібне до історичної свідомості, то не залишили нам жодного запису, який свідчив би про це. Ми можемо казати, що у них, мабуть, таки була та історична свідомість, адже для нас історична свідомість є такою реальною і всепроникною прикметою життя, що ми просто не можемо собі уявити, як це комусь могло б її бракувати; але вельми сумнівно, чи слушно було б удаватися до подібної аргументації. Якщо вже дотримуватися фактів, що відкриваються нам із документів, то, як на мене, ми повинні сказати: історична свідомість давніх шумерів є тим, що вчені називають окультною сутністю; чимось таким, що правила наукового методу забороняють нам стверджувати, за принципом «Оккамової бритви»: «...entia non sunt multiplicanda praeter necessitatem» («...сутності не множаться в більшій кількості, ніж дозволяє необхідність»).

Отже, чотири тисячі років тому попередники нашої цивілізації не володіли тим, що ми називаємо ідеєю історії. Це, наскільки ми могли пересвідчитися, було не тому, що вони мали історію, але не розмірковували про неї. Так склалося тому, що люди тоді не мали її взагалі. Історія не існувала. Натомість існувало щось, подібне певними рисами до того, що ми називаємо історією, але воно відрізнялося від того, що ми називаємо історією, за всіма чотирма характерними рисами, що їх ми визначили для історії, якою вона є сьогодні.

Ось чому історія, якою вона є сьогодні, розвинулася протягом останніх чотирьох тисяч років у Західній Азії та Європі. Як же це сталося? Через які етапи пройшла та річ, яку ми називаємо історією? Підсумкова й не вельми прикрашена відповідь на це питання пропонується в частинах І — IV.

/66/