2. Англійська преса XVII ст.

Появу періодичної преси пов'язують із виходом 23 червня 1588 р. в Англії першого номера "English Mercury" ("Англійського вісника"), у кому читачів інформували про важливі міжнародні події. Історики протягом XIX—XX ст. дискутують щодо того, чи можна цю публікацію вважати газетою, адже вона не відповідає нинішнім уявленням про такий тип періодичних видань.

Першими газетами, які з'явилися в Англії, були німецькі газети латинською мовою. У 1621 р. з Голландії завезено коранте ("поточні новини") англійською мовою. Це друковані листки новин із двоколонковою версткою, які містили тільки зарубіжні новини. Публікувалися вони нерегулярно, переважно тоді, коли збиралося достатньо новин для видання на двох сторінках газетного тексту; в них часто йшлося про якусь сенсаційну подію чи великий скандал; зрідка вони створювалися у віршовій формі. Наприклад, в Англії у 1605 р. дуже популярною була віршована балада про вбивцю на ім'я Джон Фітц.

У 1622 р. побачила світ перша власне англійська газета — лондонська "Weekly news from Italy, Germany, etc." ("Щотижневі новини з Італії, Німеччини і т. д."). її видавцями були Ніколас Борн і Томас Арчер. У "Weekly news" уміщувалися лише зарубіжні новини, оскільки в 1637 р. за рішенням Зіркової палати (королівськими радниками, які орудували судовими справами) заборонено поширювати інформацію про внутрішньополітичне життя країни і діяльність парламенту. Крім свідчень про події міжнародного життя, шпальти англійських газет містили відомості про нещасні випадки, злочини, "утки" (вигадані історії про незвичайні факти, небесні явища, нещасні випадки, морських страховиськ, диких звірів, літаючих драконів, кораблі-привиди тощо). У великій кількості публікуються фрагменти з Біблії. Формат перших англійських газет нагадував або розмір голландських коранте (2—4 шпальти), або німецьких щотижневиків-брошур (8—24 сторінки). Матеріали не підлягали редакторській правці.

До кінця XVII ст. розвиток преси визначався втручанням держави й церкви, чим істотно гальмувався. Уже через кілька десятків років після винайдення друку це явище привернуло до себе увагу влади. Елементи контролю в Англії з'являються на початку XVI ст. Перший закон про цензуру в країні видано у 1509 р., за часів правління Генріха VIII. Друкована продукція підлягала попередньому переглядові університетськими професорами й єпископом кентерберійським. У 1515 р. з'являється булла папи Льва X (1475—1521) із загальними вказівками про дотримання цензури в усіх католицьких країнах.

У 1538 р. в Англії прийнято закон про отримання королівського патенту для друкарів, а у 1557 р. з ініціативи держави вже створено Компанію видавців, до якої входили друкарі, книготорговці, які стали органом жорсткого контролю за друком. Лише члени цієї корпорації мали право на видавничу діяльність у королівстві. Від 1559 р. всі книги і листівки в Англії видавалися з дозволу Вищого королівського суду. За його рішенням зменшилась кількість друкарських верстатів, а також визначилися три міста (Лондон, Оксфорд, Кембридж), у яких могли існувати друкарні.

У 1585 р. Зіркова палата прийняла Ордонанс (закон), який регламентував діяльність друку в країні. Права цензорів набули кентерберійський і лондонський єпископи, без їх дозволу не міг бути надрукований жодний твір. Архієпископ Лод 11 липня 1637 р. видає декрет про книгодрукування, який своїми положеннями (33 статті) повторює Ордонанс Зіркової палати 1585 р. Декрет визначив покарання за видання будь-якої продукції без королівської ліцензії (різки і "стовп ганьби"). Відповідно до правила "піллорі" ("стовпа ганьби") видавець чи автор, обвинувачений в антиурядових виступах, виставлявся напоказ у спеціально відведеному місці в Лондоні, недалеко від знаменитої Фліт-стрит, вулиці великих редакцій і друкарень. Публіка могла як завгодно ображати злочинця, кидати у нього каміння, бити. Правило "піллорі" скасували лише у 1837 р.

У 1641 р. Довгий парламент скасував Зіркову палату, і всі її постанови втратили законну силу (включаючи наказ про цензуру 1637 р.). На той час з'являються перші періодичні видання політичного характеру, які друкують щотижневі звіти про парламентські засідання — діурналії. Перший лондонський "Діурналій подій у парламенті" був заснований у 1642 р. Крім того, цей рік ознаменувався появою в англійській мові слова "newspaper" ("газета"), яке поки що не є домінуючим у визначенні тодішніх періодичних видань.

У друкованих виданнях періоду громадянської війни на зміну діурналіям довоєнного часу прийшли меркурії (лат. mercurius — вісник). Так називалися лондонські газети, у латинських назвах яких було слово "меркурій", — "Mercurius Politicus" ("Політичний вісник"), "Mercurius Britanicus" ("Британський вісник"), "Mercurius Civicus" ("Громадянський вісник"), "Mercurius Pragmaticus" ("Корисний вісник"). Меркурії являли собою невеликі брошури, на титульній сторінці яких зазначались вихідні дані (місце і рік видання). Це були газети невисокої поліграфічної якості, вони друкувалися на неякісному папері. На першій сторінці вміщували перелік важливих питань номера. Основним змістом меркуріїв була інформація про політичне життя Англії, детально розповідалося про події громадянської війни, публікувалися звіти про бойові дії. На відміну від коранте, меркурії мали свій власний голос, журналісти намагалися завоювати і втримати читацьку аудиторію. У часи громадянської війни видавалося 20 газет. Перше таке видання вийшло в 1594 р. латинською мовою в Кельні. У 1643 р. починає розповсюджуватися "Mercurius Civicus" із підзаголовком "London Informator" ("Лондонський інформатор") — вперше зазначено місце виходу видання. Ця газета вирізнялася низкою новаторських рис: у кутку ставилася дата, перша сторінка була ілюстрована — подано портрети короля і королеви, емблему Меркурія, в лівому кутку давався короткий зміст опублікованих заміток. У період від середини серпня 1643 р. до кінця 1646 р. щопонеділка Марчмонд Нідхем видавав "Mercurius Britanicus", у якому друкувалися критичні статті проти короля і його двору. У 1647 р. Нідхема засуджує королівський суд, але він випрошує пробачення й починає видавати "Mercurius Pragmaticus". Тут він друкує гострі матеріали проти Кромвеля і його оточення. Після страти короля в 1649 р. Нідхем був засуджений Кромвелем, а йі з цією ситуацією "хамелеон англійської революції" впорався успішно. Через деякий час він повертається до видавничої діяльності: 13 червня 1650 р. друкує "Mercurius Politicus" (саме в цьому віснику в січні 1652 р. було опубліковано першу рекламу).

У Британії 1650-х рр. у контексті поразки католицької церкви і становлення незалежного духовного життя вкрай загострилося питання про свободу слова. Боротьба за свободу преси розпочалася в Англії ще за сто років до аналогічних процесів у Європі. Початок покладено Пуританською революцією. До історії світової культури увійшла промова Джона Мільтона перед парламентом (ареопагом) з питання свободи слова, відома як "Ареопагітика" (1644). У ній письменник і політик палко й непримиренно виступив проти придушення свободи слова, вважаючи це порушенням Божих законів.

Після реставрації монархії і повернення до влади Стюартів у 1660 р. становище газет значно погіршилося. За два роки Карл ІІ підписав "Акт про ліцензування преси", який посилював контроль за пресою і забороняв видання "бунтівливих, зрадницьких книг і памфлетів, які не пройшли цензуру". Жодна книга, газета, брошура не могла бути опублікована без попереднього дозволу влади. Кількість друкарів у королівстві обмежувалася двадцятьма. Друкарні розташувалися головним чином у столиці. Крім Лондона, центрами книговидання залишалися університетські центри Оксфорд і Кембридж. В епоху Відродження газет в Англії було мало. Провінційної періодики не існувало.

Велика частина країни дізнавалася новини з рукописних листків, які писалися в Лондоні й потім розсилалися в провінцію. У столиці існували переписувачі, попередники пізніших журналістів.

Головним цензором призначено талановитого публіциста і переконливого рояліста Роже Л'Єстранжа (1616—1704). Він заборонив усі газети, які критикували владу, за що отримав від короля патент на видання власної газети "Public intelligencer" ("Громадський інформатор"), заснованої в 1662 р. Це була двосторінкова газета, убога за змістом. У 1663 р. Л'Єстранж опублікував есе "Регулювання преси", у якому доводив необхідність суворого централізованого контролю над пресою. За Л'Єстранже преса перебувала в жалюгідному становищі: журналісти зазнавали постійних переслідувань і суворих покарань; тиражі газет падали.

Проте в цих несприятливих умовах з'явилася "London gazette" ("Лондонська газета"), яка виявилася найкращим інформаційним офіційним періодичним виданням Англії епохи Відродження. Засновником цієї газети був відомий публіцист і журналіст Генрі Маддіман. У 1665 р. у Лондоні була страшна епідемія чуми. Рятуючись від загрози, король зі своїм двором переїхав до Оксфорда, де в тому ж році засновано "Oxford gazette" ("Оксфордська газета"), як наслідок, після повернення королівського двору в Лондон із 23-го номера її перейменовано в "London gazette". Видання стало першою регулярною лондонською газетою, яка виходила двічі на тиждень; мала офіційний характер і публікувала матеріали про засідання парламенту, офіційні документи та замітки про церковне й релігійне життя. Друкували газету в піваркуша, він поділявся на дві колонки. Така верстка була новинкою протягом кількох десятиліть. Тираж газети — 6—8 тис. примірників.

Наприкінці XVII ст. розвиток англійської журналістики проходив у відносно сприятливіших соціокультурних і економічних умовах, ніж ті, в яких створювалася журналістика Франції та Німеччини, затиснута в лабети жорсткої цензури. Англія демонструвала швидкий поступ у соціальній і економічній сферах. Формування періодичної преси в Англії збіглося з періодом буржуазної революції і політичного плюралізму. Із цього часу починає зароджуватися політична періодика. Віднині дві впливові ворогуючі політичні партії — віги й торі — обстоюють свої позиції в пресі. Віги представляли інтереси великої торгової й фінансової буржуазії, а торі — погляди консервативної земельної аристократії і вищого духівництва англіканської церкви. Партія вігів здійснила переворот 1688—1689 рр. — так звану "славну революцію". В Англії з'являється велика кількість памфлетів і журналів. За 20 років (1640—1660) у країні опубліковано 30 тис. памфлетів, адресованих англійському суспільству. Ця "вулична преса" громадянської війни стала попередницею масової періодики.

У 1694 р. скінчився термін дії закону про цензуру. Спроба його пролонгації в парламенті провалилася. У 1695 р. цензуру в Англії скасовано назавжди. Кожен англієць міг писати і публікувати, не запитуючи дозволу церкви чи держави. Кримінальному переслідуванню підлягали лише пасквілі та заклики до бунту. Подібні питання розглядалися судом присяжних.

Для Англії кінця XVII ст. характерні чотири типи періодичних видань: інформаційні, аналітичні, сатиричні та рекламні. Поєднання аналітичних й інформаційних жанрів на сторінках газет у ті часи — явище рідкісне.

Макет газет був досить примітивний. Текст друкувався на одному аркуші малого формату, у дві колонки. Структурування газетного змісту завдяки виокремленню заголовками використовувалося рідко. Газети у XVII ст. коштували дорого, що зумовлено дорожнечею паперу. Відповідно тиражі були невеликими: кілька сотень примірників. Преса призначалась для вузького кола заможних й освічених читачів. Газети були рупором влади, трибуною для висловлення поглядів громадських діячів, політиків, інтелектуалів.

Швидкими темпами відбувся розвиток преси в Англії у XVIII ст. Причина полягала в тому, що англійська преса епохи Просвітництва розвивалася у більш сприятливих умовах, ніж в інших європейських країнах. Виникло багато газет ("Daily courant", "Weekly news", "London post", "Intelligencer foreign and domestic") і перших журналів ("Tattler", "Spectator"). У 1706 р. засновано першу англійську вечірню газету "Evening post" ("Вечірня пошта"). Перше десятиліття XVIII ст. позначене виникненням провінційних газет. Джонатан Свіфт писав у 1710 р. в одному зі своїх листів: "Памфлетів і газет виникло стільки, що їх не прочитати і за увесь день".

Билет №10

1. Основні етапи в історії видання «Киевской старины»  «Кіевская старина» («Київська минувшина») — щомісячний історико-етнографічний та літературний часопис. Видавався у Києві російською мовою і українською (в російській транслітерації з 1905, в українській з 1906) протягом 1882–1906 років. З 1907 року змінив назву на «Україна» і видавався переважно українською мовою.  Дозвіл цензури на вихід першого числа отримано 1 лютого 1882. За оцінкою В. М. Матяха, автора статті в ЕІУ, за тематичним і хронологічним діапазонами охоплення історичної проблематики не мав і не має аналогів у фаховій періодиці. Видавався на кошти від пожертвувань громадівців та меценатів, а також за рахунок передплати.  Першим редактором-видавцем був Ф. Лебединцев (1882–1887), потім часопис редагували О. Лашкевич (1887–1889), Є. Кивлицький (1890–1898), В. Науменко (1896–1897).  У часописі була широко представлена економічна, політична та соціальна проблематика, історія визвольної боротьби українського народу. Значна питома вага в публікаціях належала давній українській історії. За регіональною ознакою найбільш багатоаспектно представлена історія Лівобережної України за доби середньовіччя і Нового часу. Водночас значна увага приділялася вивченню історичного минулого Слобідської України, Правобережної України, Галичини.  Часопис відіграв велику роль у розвитку української культури в умовах Російської імперії. З журналом співпрацювали видатні історики, письменники, етнографи — Володимир Антонович, Дмитро Багалій, Микола Костомаров, Павло Житецький, Орест Левицький, Олександра Єфименко, Олександр Лазаревський, Олександр Шрамченко, Володимир Щербина та інші.  1892 року у журналі Володимиром Щербиною були опубліковані праці братів Андрія та Остапа Рудиковських.[2] «Кіевская Старина» опублікувала «Воспоминания» за 1810 — 1886 О. Самчевського, а також «Записки» Івана Сбітнєва.  У 1899 році у Києві відкрито книгарню «Кіевской старины».  У 1899–1901 роках як додаток до «Кіевской старины» виходив щомісячник «Археологічний літопис Південної Росії» (редактор М. Ф. Біляшівський), що в 1903–1905 роках став окремим журналом.  Від початку 1900-х років кількість науково-інформаційних публікацій на сторінках журналу помітно зменшується, натомість частіше друкуються публіцистичні праці й белетристичні твори.  Усього вийшло 96 томів журналу.

2.  Розвиток преси під час Англійської буржуазної революції  У період англійської буржуазної революції виникає багато видань, серед яких найпоширенішими були «вісники» і «мер-курії» латинською та англійською мовами.  У листопаді 1641 р. починає виходити тижневик Семюеля Пека «Основні події, що відбуваються в нашому парламенті» («The Heads of Several Proceedings in This Present Parliament»). До появи цього видання фрагменти промов, які виголошувалися в палаті громад, могли потрапляти тільки до памфлетів, що видавалися в нелегальних друкарнях. Публікація парламентсь-кої хроніки викликала роздратування короля, але тижневик продовжував виходити. Більше того, у грудні того ж року з’яв-ляється ще одне видання – «Журнал, або Основні події, що відбуваються в парламенті» («The Diurnall, or The Heads of all the Proceedings in Parliament»).  На початок 1642 р. уже 5 подібних тижневиків виходили в Лондоні. Приборкати пресу не могли ні король, ні парламент, але видавці не були захищені від вірогідних репресій. С. Пек, наприклад, закликаючи до примирення з королем, відразу опинився у в’язниці. Але репресії не зупиняли журналістів – кількість видань незмінно зростала: у 1644 р. їх було 17, у 1649 р. – 24.  У 1643 р. журналіст Джон Беркенхед починає випускати газету «Двірцевий вісник» («Mercurius Aulicus»), яка намагалася встановити моральність і порядок. Газета відстоювала інтереси короля. У ній друкувалися матеріали, що викривали діяльність парламенту, нападали на Кромвеля.  Відомий видавець ХVІІ ст. Марчмонт Нідхем з 1643 по 1646 р. випускав тижневик «Британський вісник» («Mercurius Britanicus»), який був основним опонентом «Двірцевого вісни-ка». З його сторінок Нідхем виступав з критичними статтями проти короля, що стало приводом притягнення видавця до суду. Проти Кромвеля з 1647 р. спрямовує Нідхем своє наступне видання – «Корисний вісник» («Mercurius pragmaticus»), за яке також був притягнений до суду вже Кромвелем. Інша газета – «Політичний вісник» («Mercurius politicus»), – редактором якої деякий час був Д. Мільтон, виходила у 1650 – 1660 рр.  Значну площу періодичних видань займала комерційна інформація і реклама, тому в перших англійських газетах були введені відділи платних оголошень. Відтоді реклама, що публі-кувалася за плату, стала постійним атрибутом преси.

3. . Вплив друкарства на світову та вітчизняну пресу  Зачатки друкарства відомі вже в давньому Єгипті і державах Межиріччя, де за тисячі років до Різдва Христа вироблялися печатки з ієрогліфічними знаками (пізніше у вавилоняни та персів знаходять схожі відтиски). В ті ж часи і на сході материка, в давньому Китаї, теж зароджувалися схожі процеси, які перетворилися в перші друкарські верстати, а відтак і перші друкарні. А через 10 століть Йоган Гутенберг запровадив чимало новацій у друкарстві в Європі.  До кінця століття в Європі існувало вже біля тисячі друкарень у 246 містах, які випустили близько 40 тис. видань тиражем 12 млн примірників. Таке масове читання книжок стимулювало розвиток філософської думки, і на початку 16-го століття вже з'являються твори, які були визначальними для розвитку європейської культури і науки — «Похвала глупоті» Еразма Ротердамського (1509 р.), «Дзеркало для очей» (1511) і «Листи до знаменитих людей» (1514 р.) Йоганна Ройхліна, «Листи до темних людей» Ульриха фон Гутена (1515 р.), «Золота книга» про острів Утопію Томаса Мора (1516), «Гаргантюа і Пантагрюель» Франсуа Рабле (1532–1564), книги Джероламо Кардано з медицини і математики (1536–1545), книги з фізики і математики Нікколо Тартал'ї (1557), мистецтвознавчі трактати Бенвенуто Челліні (1540–1570 рр.). Без друкарства була би неможливою Реформація. Тези Мартіна Лютера тільки тому були підтримані широкими верствами суспільства, що були роздруковані масовим тиражем. Велике значення для розвитку науки мав вихід книги Ніколауса (Миколая) Коперника «Про обертання небесних сфер», яка було опублікована тиражем 1 000 екземплярів у 1543. Всупереч поширеній думці, книга Коперника зацікавила католицьку церкву, яка після нових розрахунків, складених на основі теорії Коперника, провела 1582 реформу календаря. Лише 1616, на домагання єзуїтів священна конгрегація ухвалила: книгу Коперника тимчасово затримати «аж до її виправлення». Але процес вже пішов — ще до свого спалення Джордано Бруно опублікував велику книгу «Бенкет на попелі» (1584), а Галілео Галілей — «Зоряний вісник» (1609). А далі розкуті думки Гуго Гроція, Френсіса Бекона, Томмазо Кампанелли, Томаса Гобса, Джона Локка, Баруха Спінози формували суспільну свідомість цілої Європи, готуючи її до епохи Просвітительства. Попит на книги стимулював видавницьку діяльність як джерело прибутку. Першу видавничу компанію заснувала родина Мануціїв у Італії, яка існувала у 16 ст. Дещо пізніше у Франції добре ілюстровані книжки видавав Плантеп. Відоме німецьке видавництво Брокгауза було засноване 1805.  Друкарство в Україні  У період протистояння між католиками і православними, коли основна маса населення, тогочасної України, сповідувала православну віру, а польські магнати насаджували католицизм і виникла потреба у друкованій та рукописній книжці. Саме в той час виникають братства, які, отримуючи підтримку константинопольських патріархів та ієрархів православної церкви на ставропігію, скористалися можливістю самостійно вести свої справи. Тож у борні за віру та паству постало тогочасне українське друкарство, а люди, які були першими друкарями, відігравали важливу роль у суспільно-політичному житті краю.  Уже з кінця XV століття на території Королівства Польського і Великого князівства Литовського виникли друкарні, які діяли у Кракові, Вільні, Несвіжі. У них було надруковано і перші кириличні книги церковнослов'янською мовою.

Билет №11

1. Розв. Історичної періодики на західноукр. Землях у 19- на поч. 20ст

Здавалося б, перша половина XIX ст. була часом відносно сприятливим для швидкого розвитку українського друкарства. Більшість населення України становило селянство, яке поспіль розмовляло українською мовою; процеси його денаціоналізації на той час практично не починалися. Проте більшість селян були неписьменними. Якщо ж говорити про українське панство та духовенство, то значна їх частина в побуті теж іще користувалася мовою українською, інші мови вживала як писемні, в основному в спілкуванні із зовнішнім світом. З часом більш масове, ніж раніше, поширення імпортованих книжок, а потім і книжок, друкованих в Україні російською, польською, латинською чи французькою, в Галичині та Буковині німецькою, на Закарпатті угорською мовами, було чинником розвитку освіти і, попри вплив на втрату елітами рідної мови, сприяло в кінцевому підсумку поширенню патріотичних настроїв, а отже, вело до усвідомлення частиною освічених людей ролі мови національної. Починалося це часто із зацікавлення фольклором, розповсюдження його записів, і тільки згодом приходила думка, що сферу вжитку народної мови слід поширювати на інші ділянки інтелектуального життя.

Події, переломові в багатьох відношеннях для всього українського народу, відбувалися на західноукраїнських землях 1848 р. У ході революційного руху були сформульовані національні політичні програми, почала виходити перша українська газета "Зоря Галицька", яка виступила з маніфестом про соборність українського народу і його право на розвиток власної культури. Започатковано викладання української мови й літератури у Львівському університеті, видано ряд політичних брошур і листівок, що мали на меті залучення до політичного життя не тільки інтелігенції, насамперед священиків, але частково й селян, які брали участь у виборах до парламенту Австрійської монархії.

2.тенденції розвитку англійської журналістики в добу Просвітництва

У XVI ст., коли Європа переживала період творчих пошуків у галузі журналістики, територія сучасних Сполучених Штатів тільки освоювалася представниками європейської цивілізації, які і стали піонерами американської періодики. Перші географічні описи цих земель (американські дослідники називають їх своїми першими літературними творами) зробли іспанці, французи й англійці та видали в Європі. Один з таких описів зробив Альва Нуньєс КабеСа де Васо на основі подорожей територією сучасного Техасу й Арізони в 1528-1531 pp. і опублікував книгу «Relation» в 1542 р. Вона була перекладена багатьма мовами і мала велику популярність.

 

Поява першого друкованого станка у північноамериканських колоніях припадає на 1638 рік. Подія ця відбулася в Новій Англії, де двома роками раніше в містечку Кембрідж був відкритий коледж, у результаті чого виникла необхідність у виготовленні власної друкованої продукції. З Європи запросили професійного друкаря Гло-вера, але він помер у дорозі. Тому американським першодрукарем став його помічник Стівен Дей. Його перші праці датовані 1639 роком: присяга вільного громадянина, альманах Уільяма Пірса-мореплавця та книга псалмів.

Ведучи мову про друковану продукцію північноамериканських колоній, варто мати на увазі насамперед нову Англію, оскільки перші видання Пенсільванії датуються тільки 1685 р., у Нью-Йорку -1693 р., у Вірджинії – 1730 р. Пуританська мораль диктувала і тематику видань – в основному це памфлети, брошури, трактати і збірники релігійно-повчального характеру. Хоча офіційної цензури не було, релігійна пуританська мораль контролювала вихід друкованої продукції і використовувала для боротьби навіть репресивні методи. Обов’язки цензора виконували королівські губернатори північноамериканських колоній. Тому не дивно, що вихід першої американської газети зіткнувся з труднощами цензурного характеру.

 

25 вересня 1690 р. Бенджамін Харріс, типограф, що переїхав з Лондона в Бостон, зробив спробу видавати газету «РиЬІіск Occurrences Boht Foreign and Domestick» («Іноземні та місцеві суспільні події»). Передбачалась періодичність раз на місяць або й частіше (залежно від важливості отриманих новин). Це малоформатний чотирисмуговий листок розміром приблизно 19×29 см., у якому текст друкувався у дві колонки, за винятком останньої смуги, яка через нестачу матеріалу виявилася незаповненою. Незважаючи на чисто інформаційний характер і відсутність будь-яких коментарів, після першого ж випуску газету закрили за розпорядженням губернатора штату Массачусетс. Формальний привід – відсутність ліцензії. І лише через 14 р. у тому ж Бостоні відновлено видання газет Джоном Кемпбеллом. Спочатку він регулярно складав рукописні листки, скомплектовані з місцевих новин та вибірки з англійських газет, і розсилав губернаторам колоній. Ці листки згодом передавалися в адміністрацію, де мали значну популярність. Періодична публікація таких новин друкарським способом ставала необхідністю. Тому Д. Кемпбелл узяв в оренду друкарський верстат, і в квітні 1704 р. побачила світ газета під назвою «The Boston News-Letter» («Бостонський листок новин»). Про часові межі новин було зазначено: «З понеділка, 17 квітня, по понеділок, 24 квітня 1704 року», тому датою появи першого номера традиційно вважається 24 квітня 1704 р. На першій смузі наголошувалося: «опубліковано з дозволу влади».

За форматом ця газета майже не відрізнялася від газети Харріса, як і за системою відбору інформації. Місцеві новини подавалися більш-менш оперативно, іноземні – з великим запізненням. У першому номері публікувалися новини з «Тгіе London Flying Post» та «The London Gazette», помічені груднем попереднього року. Кемпбелл намагався завжди вказувати джерело інформації. У грудні 1722 р. Кемпбелл передав права на своє видання Бартоломео Гріну. Той через дванадцять років продав газету Річарду Дрейперу, сім’я якого володіла виданням аж до його закриття в 1776 р. У цілому ж газета проіснувала 72 роки.

Поява третьої американської газети також пов’язана з Бостоном. У 1719 р. Уільям Брукер, який замінив на посту поштмейстера Кемпбелла, вирішив видавати власну щотижневу газету «The Boston Gazette» («Бостонська газета»). Це сталося 21 грудня 1719р.

А вже 22 грудня того ж року завдяки зусиллям друкаря і редактора Ендрю Бредфорда у Філадельфії з’явився «The American Weekly Мегсигу» («Американський щотижневий меркурій») – перша газета, надрукована за межами Бостона. Вона була досить вдалою і деякий час розповсюджувалася навіть у Нью-Йорку. Хоч за характером видання нейтральне, часто трашіялися непорозуміння з владою.

Із 1721 р. у Бостоні конкурували уже три газети. До двох попередніх долучилися «The New England Courant» («Новоанглійські куранти») Джеймса Франкліна. Поява 7 серпня 1721 р. першого номера газети ознаменувала новий етап в американській журналістиці. Вона стала першою газетою, вільною від державного контролю, і, на відміну від своїх напівофіційних конкурентів, давала незалежний коментар до інформації про події в колоніях, піддавала критиці діяльність адміністрації, пропагувала ідеї Просвітництва, що викликало незадоволення у впливових колах. Джеймс Франклін за публічні виступи проти губернатора штату в червні 1722 р. на місяць потрапив до в’язниці. Йому заборонили видавати газети, тому видавництвом зайнявся його брат Бенджамін Франклін. Газета проіснувала недовго (з 1721 по 1728 p.), але її діяльність стала помітним явищем суспільно-політичного життя не лише колонії Массачусетс. Свобода слова поступово відвойовувала собі місце в суспільному та інтелектуальному житті Америки. Зупинити появу газет в епоху Просвітництва уже було неможливо.

З 8 листопада 1725 р. Уільям Бредфорд почав видавати «Тпе New-York Gazette» («Нью-Йоркську газету»). У 1730 р. в чотирьох колоніях регулярно виходили уже сім газет, а в 1735 р. в одному лише Бостоні їх налічувалося п’ять.

У жовтні 1726 р. з Англії повернувся Бенджамін Франклін. Людина багатьох талантів, він перевагу надавав друкарській справі та журналістиці. Разом з Х’ю Мередитом у Філадельфії він відкриває друкарню і мріє про видання газети.

Тим часом друкар Семюель Кеймер у грудні 1728 р. почав видавати щотижневу газету «The Universal Instructor in All Arts and Sciences: and Pennsylvania Gazette)) («Універсальний наставник з усіх мистецтв і наук, або Пепсильванська газета»). Видавнича модель була дуже простою – піп передруковував етапі з лондонської «Енциклопедії» Чемберса, фрагменти з творів Дефо, публікував невеликі тексти місцевих авторів. Це видання деякий час було най-популярнішим у Філадельфії. Протрималася газета всього протягом 39 номерів, після чого Кеймер продав її Франкліну та Мередиту. А до травня 1732 р. Франклін став одноосібним власником, викупивши частку свого компаньйона. 2 жовтня 1729 р. вийшов перший номер нової «Ніс Pennsylvania Gazette» («Пенсильванської газети»). Франклін скоротив назву, зробивши її короткою та легкою для запам’ятовування. Відбулися й інші зміни. Перга за все перестати друкуватися статті з енциклопедії. їх замінили франкліновими есе, деякими есе Аддисона та Стиля, а також творами місцевих авторів. Новинний блок переважно будувався на основі місцевих даних, що сприяло популярності серед місцевого населення. Франкліну вдалося поєднати інформаційність і розважальність, що відповідало просвітницькій програмі виховання моральної особистості. Він також писав листи самому собі як редактору і давав на них відповіді. Розвивалося листування, яке збільшувало тираж, збільшувалася кількість реклами, що приносило прибуток.

Відрізнялася газета і рівнем літературної якості. Друкувалися есе, сатиричні памфлети та віршовані тексти. З початком виходу «The Pennsylvania Gazette» центр інтелектуального та журналістського життя колоній перемістився у Філадельфію, а сама газета мата вплив на культурне життя не лише Пенсильванії, а й інших колоній. Конкурентів, як таких, у неї на той час не було.

Новації Франкліна в американській журналістиці не обмежилися «The Pennsylvania Gazette». Він першим звернув увагу на велику німецькомовну колонію в Пенсильванії. Тому в 1732 p., запросивши на пост редактора Льюіса Тимоті, розпочав видання німецькомовної «Philadelphishe Zeitung» («Філадельфійської газети») – першої газети іноземною мовою в колоніях. Проіснувала вона недовго, але через сім років виникло подібне видання «Німецька газета» («Ger-mantown Zeitung»), яке було досить успішним.

Франклін не обмежувався лише Філадельфією. Він мав пайову частку у кількох інших виданнях. У 1732 р. він відправив у столицю Південної Кароліни Томаса Уайтмарша, спорядивши його друкарським станком та шрифтами. А відтак у Чарлстоні з’явилася «ТІїе South Carolina Gazette» («Пївденнокаролінська газета»). Вона стала першою газетою Півдня.

Бенжамін Франклін може також вважатися родоначальником американських журналів. 16 лютого 1741 р. вийшов перший номер журналу «The General Magazine». Його повна назва – «Загальний журнал і хроніка подій всіх британських колоній в Америці». Підготовка до випуску велася з листопада 1740 p. І саме це дає йому перевагу першості над «The American Magazine» («Американським журналом») Уебба і Бредфорда, ідея якого з’явилася на поч. 1741 р. і який вийшов друком уже 13 лютого. Обидва часописи проіснували недовго: перший – шість місяців, другий – три.

Були відмінності між ними за змістом і способом збору інформації. Бредфордський журнал був прообразом політичного оглядача -огляд парламентських подій, коментарі політичних справ у колоніях. Франклін обрав форму літературно-політичного журналу. На 76 с. обговорювалися політичні події, економічні, релігійні, передруковувалися різноманітні матеріали з місцевих газет, щомісячна хроніка тощо. У літературному відділі друкуватися твори місцевих га англійських письменників.

В основному перші американські журнали копіювали британські зразки. З 1741 по 1794 pp. в Америці налічувалося 45 журналів, термін існування яких не перевищував півтора року. Франклін першим також використав карикатуру. Він опублікував її 9 травня 1754р. в «The Pensylvania Gazette» у зв’язку із загрозою нападу Франції на колонії. Вона являла собою зображення змії, роздробленої на вісім частин. Знизу напис: «Об’єднуйся, інакше помреш». До кінця місяця її надрукували й інші газети. 60-ті роки XVIII ст. – час розквіту таланту таких видатних публіцистів і журналістів, як Бенжамін Франклін, Джеймс Отіс, Джон Дікінсон, Томас Пейн, Томас Джефферсон, Александр Гамільтон, Джон Адамс, Семюель Адамс, Деніель Дюлані, Семюель Сібері тощо.

Билет №13

Зі встановленням радянської влади періодична преса стала розглядатися більшовиками як головна ідеологічна зброя у боротьбі за "радянізацію" України. Склався формальний поділ преси за напрямами: на партійну, радянську, профспілкову, комсомольську, кооперативну, видання громадських організацій, хоча усі вони перебували під невсипним наглядом більшовицьких партійних органів. Змінилося обличчя газет — обов'язковим атрибутом кожної з них стали, наприклад, передові статті, в яких редактори видань, виходячи з настанов Комуністичної партії, визначали пріоритетні завдання друкованих органів на різних напрямах роботи. Встановлення жорсткого партійного контролю над пресою призвело до збіднення її змісту. Газетні сторінки заповнювалися одноманітними матеріалами (постановами партійних органів та іншою обов'язковою інформацією). Були здійснені кроки щодо забезпечення періодичних видань однотипною, політично перевіреною інформацією. З цією метою ЦВК Рад України у березні 1919 р. створив Радіотелеграфне агентство України (РАТАУ), яке наділялося правами центрального відомства УСРР. З утворенням Радянського Союзу було створено Телеграфне агентство СРСР (ТАРС), матеріали якого були зобов'язані публікувати усі друковані органи. Для всіх видань запроваджувалася цензура.Гласність частково проникла на сторінки преси лише в період горбачовської перебудови. З середини 80-х років, крім офіційних, почали з'являтися самвидавні газети та часописи, а до 1990 р. в Україні вже склалася мережа незалежних газет, частина з яких мала антикомуністичну спрямованість. Певною специфікою вирізнялася преса Західної України, Буковини, Бессарабії та Закарпаття 20—30-х років, а також періодика української діаспори.Принципово новий етап у діяльності періодичної преси, розвитку її як історичного джерела розпочався з відновленням суверенної української держави. Цензура, партійний або державний контроль за змістом періодики були скасовані. Значно зросла кількість газет і журналів, збагатився їх зміст, поліпшилася якість. За станом на 1 січня 1999 р. в Україні виходило 4018 друкованих засобів масової інформації (зареєстровано ще більше—8300). Деякі з них присвячені періодичній пресі Російської імперії. Понад 600 назв газет і журналів, що видавалися в Україні у 1816 — 1916 pp., Наприклад, у царській Росії періодична преса видавалася в умовах жорсткої попередньої цензури, запровадженої ще у 1720 р. Про характер настанов органам цензури дає уявлення царський указ від 20 червня 1848 р., в якому наголошувалося: "Не должно быть допускаємо в печать никаких, хотя бы косвенных порицаний действий или распоряжений правительства и установленных властей, к какой бы степени сии последние не принадлежали" Цензура супроводжувала всю діяльність преси України з часу її виникнення і майже до кінця XX ст. : адже й за радянських часів вона продовжувала жорстко контролювати засоби масової інформації. Цим опікувалися Головліт України та його філії на місцях. Тому, використовуючи періодику як джерело, слід ураховувати законодавство про цензуру, пам'ятаючи, що деякі теми взагалі заборонялися для висвітлення у пресі. Наприклад, напередодні селянської реформи 1861 р. в Росії уряд спеціальною постановою від 22 квітня 1858 р. заборонив обговорення в пресі проблеми викупних платежів, тобто найбільш гострого питання реформи. За радянських часів партійні органи під час голодомору 1932 — 1933 pp. і в наступні роки заборонили уживати навіть само слово "голод", тому матеріали про голодомор 1932 — 1933 pp., так само як і про голод 1946 — 1947 pp. в офіційній періодиці СРСР відсутні.

«Український історичний журнал» (УІЖ) — науковий часопис, орган Інституту історії України та Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАНУ. Виходить у Києві з липня 1957, розповсюджується у більш ніж 70 країнах світу.Часопис велику увагу приділяє проблемам історії України, всесвітньої історії, питанням змісту і методики викладання історії в навчальних закладах країни. Матеріали, що публікуються у журналі в останні роки, подаються в контексті нового осмислення історії українського народу. Наукові статті та документальні матеріали переважно висвітлюють ті сторінки історії, які тривалий час з ідеологічних міркувань розглядались поверхово, замовчувалися або свідомо перекручувалися. У журналі друкуються дискусійні матеріали, обговорення яких допоможе визначити точніші концептуальні лінії у висвітленні цілих напрямів історії України.

Билет №20